Старинна романсько-германська новела
в устах руського народу

Іван Франко

Зачнемо від казки.

«Був собі один цар і мав одну доньку. Донька тота була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів старатися о неї, та вона не хотіла за жодного йти, бо всі їй видавалися дуже дурними. Що батько наговорився їй, – нічого не помагало. «Не піду та й не піду за такого дурня!» – от і вся її мова.

– Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? – говорив батько.

– Ну, то буду чекати, доки не трафиться такий, якого я хочу.

Чекає вона, чекає, – царевичі приходять і відходять, а нікотрий їй не до вподоби. Особливо один, сусіднього царя син, дуже сподобав собі тоту царівну, але боявся приступити, щоб і його не відправила.

Далі, як отець зачав дуже налягати, щоби таки раз виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і всадила її в саганчик з маслом. Там вона упаслася і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді казала її вбити, зняти з неї шкуру, виправити і зробити з тої шкурки рукавички, розуміється, все в найбільшій тайні. Відтак каже татові: «Ну тепер я зроблю вашу волю і вийду заміж, але лиш за того, хто вгадає, з чого отті мої рукавички зроблені».

– Добре, – каже батько і казав розголосити по всіх краях, що хто вгадає, з чого у царівни зроблені рукавички, той буде її мати за жінку. Знов пустилися королевичі і царевичі, як до меду, але де там, ні котрий не вгадає, і вона зі всіх насмівається; гонить їх від себе.

Той сусідній царевич почув тоту чутку і погадав собі: щось то мусить бути неспроста, коли так тяжко згадати, з чого ті рукавички. Рад би і він піти та потрібувати щастя, але знов і боїться: ану ж не вгадаю – нажене, та й тоді і вся надія пропаде. Стій, – погадав собі, – треба взятися на способи!

Перебрався він за жебручого діда і йде до того міста, де тота царівна. Зайшов там на ніч до якогось старого кушніра на краю міста. Ну, звичайне, зайшли в бесіду. Слово по слову, кушнір зачав розповідати о царівні, яка то вона гарна і мудра і непевна: штуку вигадала таку, що і світ не чував, і тепер насмівається з бідних паничів.

– Та яку штуку видумала? – спитав той, ніби ні о чім не знає.

– Таку штуку, – відповів кушнір, – що казала вигодувати блоху, зняти з неї шкуру, а відтак я тоту шкуру виправив і зробив їй з неї рукавички. Отже, вона тими рукавичками всім паничам забиває баки: котрий, каже, вгадає, з чого вони, за того піду. А котрий не вгадає, того наганяє з ганьбою.

– Постій, – гадає собі царевич, – тепер я тебе маю! Але відплачу я тобі за твої насмівання!

На другий день йде він, такой за діда перебраний, до царських палаців і просить, щоби його завели до царівни, бо і він хотів би потрібувати щастя. Слуги змірили його очима, що він такий шолудивий та обідраний, але нагнати його не могли, бо мали від царя острий наказ допускати кожного. Входить він, а царівна, навіть не дивлячись на нього, наставляє йому руку, питає коротко: згадуй, з чого се? Він, розуміється, того не напудився, приступає, обмацує, обнюхує, – а далі каже: «Бодай ви, пануню, здорові були, та то з блохи!»

Тота скочила як опарена, зирнула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Господи небесний, аж вся потерпла! Але що було діяти?! Отець і другі міністри бачили все то, і годі їй було взяти назад дане слово. – Ну, доню, – каже цар, – чого ти хотіла, то і маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі бог судив! – Ну, вона видить, що не жарти, – піддалася. Хотять того діда перебрати по-панськи, та бо ні, він ані руш.

– Я дід з діда-прадіда, куди мені до панських строїв. Який тут стою, такий і до шлюбу піду!

Що цар напросився, що царівна налютилась і наплакалась, – нічо не помогло, мусила таки з дідом шлюб брати.

А скоро по шлюбі, а мій дід до неї: «Ну, їмосцюню, тепер ваше панування скінчилося, тепер ви переходите на мій хліб і мусите йти зо мною по жебранім хлібу. Скидайте свої панські шмати і убирайтеся в таке, в якім я ходжу, бо в нашім стані панські строї не до лиця». – Знов просьби, знов плачі – ні, непорадна година з дідом, як уперся, так при своїм і обстав. Вже цар давав йому і гроші, і поле, і хати, – так ні, не хоче та й не хоче.

– Я дід-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти за мною, а свої добра сховайте собі! Моє добро – торба та й палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!

Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже: «Га, коли так, то ідіть же собі, куди хочете, і не показуйтеся мені на очі і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати о вас!»

А дідові се байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби посеред плечі, палиці в руки та й пішов з нею в світ по жебранім хлібу.

Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був того царевича, а її мужа, отець. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже до неї: отсе мого діда і прадіда хата, – тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задармо хліб їсти.

Живуть вони так день за днем. А він все рано встане, торби на плечі та й хильцем-хильцем до царського двора, до свого отця. Розповів вітцю все, як йому вдалася штука і яка добра жінка з тої царівни зробилася, як його слухає і любить, – старий цар так утішився, що годі. Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи розписують до всіх царів і королів, щоби з’їздилися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цілім місті ідуть.

Отже ж, одного вечора приходить царевич до своєї халупи, до жінки, приносить дещо хліба, але мало. Вона дає йому якусь бевку, – він того не хоче їсти.

– Чому ти що ліпшого не звариш? – до неї.

– Та відки я візьму ліпшого? – каже вона. – Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, трудно тепер о заробок, та й не звикла я тому.

– Ну, постій, нараджу я тобі заробок, – каже він. – Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі горівки, чарок і пляшок, – сиди в хаті та шинкуй!

Добре. Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить в хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до своїх вояків і каже кільком: «Ідіть там на край міста, там шинкарка горівку продає, наробіть їй збитків!»

Тим лиш подавай таке! Пішли до шинку, напили, накричали, пляшки і чарки побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік вечером, а вона сидить та й плаче.

– Що тобі? – питає він.

– Та от, – каже вона, – якісь тут жовнярищі прийшли, горівку випили, пляшки і чарки побили і не заплатили нічого.

– Ну, кепська з тебе шинкарка, – сказав він, – але не бійся, я вже зумію допімнутися своєї кривди. На завтра треба було інакше зробити. Я тобі ще за решту грошей куплю горшків, сядеш собі на місті та й будеш продавати.

Добре. А раненько він знов побіг, казав кільком воякам сісти на коні і зробити тій гончарці збитки. Ті на коні, їдуть ніби повз неї, – аж тут нараз один за другим торгне коня, ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.

Вечером приходить той додому, а жінка плаче.

– Що тобі? – питає він.

– Та от, – повідає вона, – нещастя моє з тими жовнярами. Над’їхали якісь на конях, коні їм сполошились, – всі горшки перетовкли.

– Ну, ну, – каже він, – не плач, якось-то буде. А от я тобі нараю інший заробок. От би ти навідалась до царського двора! Чув я, що там велику гостину ладять, то помогла би дещо в кухні: води принести, замести, дров підкладати, – то все-таки і сама поїла б чого доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!

Що тій бідній робити? На другий день попрятала в хаті та й пішла. Прийняли її там: гарує вона, носить воду, дрова, кухню замітає, печені на рожнах обертає. Правда, кухар їй їсти не жалував, а вечером, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоби дав їй дещо і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потрохи всякої страви. Як же тут тото забрати? – міркує вона, а далі кухар порадив їй, щоб понасиляла всі ті горщики на крайку і оперезалась ними, – се буде найліпше. Зробила вона так і вже збирається іти, аж тут царевич крикнув на неї, щоби несла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець начинається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його, навіть їй не при гадці, щоби то міг бути її чоловік.

– А чия ти, молодице? – питає царевич.

– А тут одного діда, що живе на краю міста.

– Але ти, як бачу, ладна собі, – зовсім тобі не ялося бути дідовою жоною. Я би не знати о що заложився, що ти і танцювати умієш!

– Та де мені до танцю, – відмовляється тота, а тут сама аж тремтить зі встиду і страху.

– Ану, потрібуймо! Гей музики! – крикнув царевич, хопив її за підбоки, музика заревіла, а він гей же з нею в обертаси. Тота бідна опирається, він нею шемече сюди й туди, вся страва в горщиках, що у неї поприсилювані до крайки, розливається і обляпала її від ніг до голови, але царевич не питає. Гості регочуться, а її все лице горить зо встиду, а далі як заплаче, та тому до ніг, щоби її пустив. Тоді він пом’як, підняв її та й питається: «А що, ти мене не пізнаєш?» Вона видивилася на нього та й нічого не каже.

– А то відколи у нас така установа, щоби жінка чоловіка не пізнавала? Тадже я твій чоловік, а ти моя жінка!

Тут він розповів їй все, як що до чого прийшло, казав її зараз перебрати по-царськи. Аж тут її отець над’їхав, – ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царівною, що він її віддав за діда. Там то вже бал був, можете собі погадати! Вилми молоко їли, по борщі човнами плавали! І я там був, мід-вино пив; по бороді текло, а в роті сухо було».

От таку повість записав я торішнього року в селі Нагуєвичах з уст Марії Гаврилик. Коли я перший раз почув сесю повість, мене сейчас ударила подібність її мотивів до деяких романсько-германських середньовікових новел, котрим опісля доля судила попастися під руки найзнаменитшим новочасним драматикам і ожити на всіх європейських сценах в голосних творах драматичних. Се спонукало мене списати оповість якнайдокладніше.

Докладний розбір сеї повістки, живучої еще тепер в устах руського народу (в дотеперішніх збірниках я не попадав її напечатаною), виказав в ній два головні новелістичні складники, оба принадлежачі дуже давнім часам і майже спільні всім арійським народам. Задля недостачі відповідних джерел і збірників я не можу докладно виказати хід і розвиток тих казок; здаєсь тільки, що правдоподібно обі новели, з котрих зложена наведена повістівка, прийшли з Азії через арабів до полудневої, а відтак і до середньої Європи, зміняючись всюди і приноровлюючись до характеру і світогляду даного народу.

Наша вище розказана повістка дає нам в тім взгляді один з найкращих примірів. І хоч порівнююча етнологія показує майже у всіх казках європейських народів не оригінальні твори фантазії тих народів, а тільки переважно переробки давнішого, даного вже або зайшлого матеріалу, то преці ж, з другого боку, спосіб і міра того перероблювання одного і того самого матеріалу різними народами дає дуже багато цінних етнологічних сказівок, дає важний матеріал до пізнання світогляду, характеру і психології народів.

Мотиви другої повістки, вплетеної у вищенаведену руську новелу, можемо прослідити далеко глибше в давнину. Се повість про «усмирения непокірної» жінки, котра особливо в XV і XVI віках багато разів оброблювана була в новелістичній і драматичній літературі романських і германських народів, поки не найшла геніальний вираз у звісній комедії Шекспіра «The Taming of the Shrew («Усмирения непокірної»). Німецький писатель К. Сімрок зібрав в своїм ділі «Die Quelle des Shakespeare» (том 1) всі головні сліди вандрівки тої новели зі східних країв на захід Європи, і ми покористуємося його матеріалом, щоби показати нашим читателям тоту вандрівку, а також розвиток і переміни, яких дізнала сеся новела в різних часах, і в різних народів.

Найпростіший, а затим безперечно і найдавніший мотив тої новели стрічаємо в перськім збірнику перських казок під нап[исом] «Kiseh-Khun» («Перський балагур»), де розказується ось що:

«Садик-бег оженився з дочкою набоба, прекрасною, але гордою і упертою Гуссейні. Приятелі жалували його, кажучи, що при такій багатій та гордій жінці він, певно, буде мало що більше значити, як невольник. Тільки один маленький чоловічок, Мердек, що у своєї жінки був за попихача, злобно радувався судьбою Садик-бега, надіючись, що буде в нім мати спільника недолі. Коли одного разу одверто йому те висказав, Садик-бег відказав йому: – Ти помиляєшся, приятелю! Моя жінка найпокірніша і найпослушніша між жінками. – А се ж ти яким світом довів її до того? – питає Мердек.

– Ось послухай,- – відказав Садик-бег. – Скоро по шлюбі входжу я до її покою. Вона приймає мене чемно, але згорда. Тоді я дивлюсь, аж до мене приходить леститися її улюблений прекрасний кіт. Не кажучи слова, я вихопив шаблю і відтяв йому голову, почім перед її очима взяв голову в одну руку, а кадовб в другу і викинув за вікно. Вона стояла змішана, не казала також нічого, але від тої хвилі стала зовсім смирна і покірлива.

Мердекові подобалося те оповідання, і він загадав зробити то само і з своєю жінкою. Але коли в її покою зарубав її кітку і схилявся, щоб взяти її і викинути за вікно, жінка з всієї сили ударила його, а відтак, дізнавшись про цілу історію і її ціль, ударила його ще й другий раз, приговорюючи: отсе тобі, дурню один! Коли ти хотів щось такого робити, то було робити зараз по шлюбі, а не тепер!»

В XVI віці сеся новела перейшла, здаєсь, через маврів до Іспанії, де 1575 р. стрічаємо її в книжці королевича дон Хуана Мануеля під нап[исом] «El Conde Lucanor», і то аж в двох опрацюваннях. Зміст одного такий: дон Альвар Фаннець оженився з дочкою графа Ангурес. Його братанич, що якийсь час жив у нього в домі, каже йому раз, що жінка має над ним забагато власті, що він надто много їй довіряє. Дон Альвар не відповідає йому на те нічого, але запрошує його на другий день їхати з ним і його жінкою до поблизького хутора. По дорозі надибали череду коров.

– Що за гарні коні! – каже дон Альвар.

– А де ж се коні, – каже братанич, – не бачите, що се корови?

– Ні, коні! – остає при своїм Альвар, – а коли не віриш, то спитаймо моєї жінки: за ким вона скаже, за тим і правда буде.

– Адже ж так і є, як ти кажеш: се коні, – сказала покірлива жінка.

То само повторяється кілька разів. На коні каже дон Альвар, що се корови, на полуднє – що се північ, на сонце – що се місяць, і все жінка підтверджує його слова. Тоді, приїхавши до хутора, дон Альвар бере свого братанича на бік і каже до нього: «Тобі дивно все те, що ти чув? Послухай лишень мене! Що ми бачили, то було справді так, як ти казав. Я хотів тільки доказати тобі, що моя жінка у всім чинить мою волю і що на її потвердженнях я не можу полягати».

Наша руська новела зовсім не згадує о такій дивовижній пробі покірливості жіночої, – зато ж проба, яку завдає царевич своїй жінці, далеко менше ображує здоровий розум і далеко більше будить симпатії іменно для тої жінки. Другий варіант новели в книзі «El Conde Lucanor» ось який:

«Один багатий чоловік мав доньку-єдиначку, дуже непокірливу. Син одного поважного мавра хоче женитися з нею. Отець відраджує йому, так само і отець дівчини одверто вказує йому хиби доньки. Але молодий обстає при своїм, і вони побралися. По шлюбі заставлено для молодих в окремій світлиці стіл і полишено їх самих через ніч. Скоро молодий засів при столі, так зараз, не даючи молодій прийти до слова, крикнув до свого пса: «Принеси води!» Пес нічого. Він крикнув другий, далі і третій раз, а коли пес все ще не слухав, він схопився, зловив пса і порубав його на кусники. Облитий кров’ю, він кинувся до малого жінчиного песика, розказуючи і йому, щоби приніс води, а коли і сей не послухав, порубав і його. Далі розказав то само своєму коневі, що стояв перед вікном, а коли і кінь не послухав, він і його порубав.

Жінка за той час сиділа в смертельній тривозі, думаючи, що він ось-ось на неї кинеться і її порубає. Тоді він, весь кривавий, обертається до неї і приказує, щоби принесла води. Вона побігла щодуху і зробила, що казав. Обмившись, він ліг до ліжка і приказав, щоб ніхто не перешкоджував йому, доки сам не збудиться. Жінка в тривозі цілу ніч пильнувала при дверях, щоби хто-небудь не розбудив його, а коли рано прийшли родичі, щоб відвідати молодих, вона пошепки, ходячи на пальцях, сказала їм: «Стійте, а то смерть ваша!» Тоді всі зачали хвалити молодого, що так живо дав собі раду з непокірною жінкою. Вона ж довіку вже покинула свої примхи».

Як кожний може бачити з того змісту, обичаї, які малюються в тій новелі, а також в подібній сучасній італьянській новелі Страпароли, далеко більше грубі і варварські, ніж в нашій. Батько віддає дівчину заміж, зовсім не питаючись о її охоту і волю, – в цілій новелі о чімсь подібнім навіть споминки нема. Зато яких диких і безумних способів уживається, щоби зломити послідню іскру людської гідності в женщині, котра в ній, приневоленій в кожнім взгляді, проявляється тільки дитячим упором та непокірністю.

Зовсім на тім самім основнім становищі середньовікових понять о підневільності женщини стоять і англійські комедії, обробляючі для сцени тоту новелу. Перша з тих комедій, не знати ким написана, появилась на сцені 1592 року, а друга походить, як сказано, з-під пера Шекспіра і видрукувана була аж 1623 р., по смерті автора. Герой тої комедії, Петруччіо, жениться з дочкою багатого падуанського міщанина Баттісті, гарною, але дуже сварливою Катериною, котру своїм дивацьким, а часто і зовсім брутальним поступуванням в короткім часі зовсім наламує на свою волю.

Але всі брутальства і безумства тих творів перевищає німецьке опрацювання тої новели, котре в XVII віці появилося в формі римованої балади під заголовком: «Das Lied vom Zornbraten». Ось зміст тої пісні:

«Один рицар мав лиху жінку, з котрою не міг собі дати ради. Вона виховала на свій спосіб і свою доньку, так що ніхто не хотів з нею оженитися. Вкінці один молодий рицар відважується старатися о її руку. Дармо батько дівчини старався живо представити йому її характер і вдачу, – він таки обстав при своїм. Коли по шлюбі молоді вибралися їхати до замку мужа, мати молодої почала давати їй науку, як має обходитися з мужем, і загрозила їй своїм прокляттям, коли не буде з ним так робити, як вона з її батьком. Молодий, вислухавши тоє мовчки, попрощався з тестем і тещею, сів на коня і посадив жінку позад себе; на реміннім припоні провадив він гарного хорта, а на руці у нього був сокіл. Так почали вони їхати манівцями і відлюдними дорогами, щоби по дорозі не здибатися з людьми.

Незабаром побачив сокіл якусь птицю в воздусі і хотів за нею злетіти; рицар заборонив йому острими словами, але соколові се байдуже – він почав чимраз дужче трепотати крилами і намагатися до лету. Тоді рицар скрутив йому голову і сказав: «Так станеться кожному, хто буде поступати проти моєї волі». Швидко за тим надалась йому спосібність за подібний непослух зробити то само хортові і коневі.

Тоді сказав він до молодої: «Я не привик ходити пішки; ти мусиш дати осідлатися і везти мене». Перелякана попередніми примірами, вона піддається його волі і осідлана везла його на собі з півмилі. Вкінці коли вже дуже ослабла, зачала обсипати його найлюбішими словами і пестощами, обіцюючи, що ніколи не вхибить нічим його волі. Тоді він підніс її з землі і попровадив до свого поблизького замку, де вже на них ждали празнично повбирані слуги. Тут він зараз віддав їй всі права пані дому. Так то з непокірної і сварливої дівчини сталась вона найпокірнішою і найсмирнішою женою.

В шість неділь опісля приходять родичі на звідини до молодих. Коли ж лиха мати побачила таку сумирність і покірливість своєї доньки, то почала лаяти й бити її. Але отець почав просити зятя, щоби йому порадив, як усмирити свою жінку. Зять каже: се не велика штука! Затим прикликав чотирьох слуг і казав їм злапати і тримати тещу, кажучи, що вона в обох удах має по кусневі «злісного м’яса» («Zornbraten»), а скоро їй те виріжеться, буде така добра і лагідна, що хоть в ухо клади. І справді, з одного уда їй вирізують кусень м’яса, тоді вона обіцює поправитись і благає, щоб їй не вирізували з другого, запевнюючи, що се тільки невеличкий кусничок, котрий впрочім нічого не вадить. Тоді її випустили, але, загрозивши попереду, що скоро би ще раз зачала що по-давньому, то зараз їй і другий кусень «злісного м’яса» виріжуть.

Ціле те обурююче своїм варварським брутальством і розбійницьким гумором оповідання кінчиться ось якою «моральною» наукою, справді гідною такого «морального» оповідання:

Wer ein böses Weib habe,

Der thu sich ihrer die Zeiten abe,

Empfehle sie dem Ritten (Teufel)

Und lege sie auf einen Schlitten

Und kaufe ihr ein Bart lein

Und hänge sie auf ein Aestein

Und hänge dabei

Zwei Wölfe oder drei!

Wer sah je einen Galgen

Mit schlimmeren Balgen?

Es wäre denn, dass man den Teufel fienge

Und ihn auch dazu hienge.

Далеко гуманніші і до руських зближені поняття малюються в тім опрацюванні тої новели, що живе в устах ютландського люду і випечатане в збірнику датських казок Свена Грундтвіга, хоч очевидна річ, що і тут ще не обходиться без потоптання волі женщини, а тим менше стрічаємо тут, як в новелі українській, згадку о тім, щоб женщина сама вибирала собі мужа. Ось те оповідання:

«Були собі чоловік і жінка і мали три доньки: Карену, Марену і Метту. Доньки були гарні, але непокірні, а вже наймолодша Метта була найгірша. Вже дві старші повиходили заміж, а Метту ніхто не важився брати. Вкінці лучився якийсь парубок з далеких сторін. Заповіді вийшли, надійшов день шлюбу, ждуть молодого – нема. Аж ось він їде на старім сірім коні, з стрільбою в руках, в вовняних рукавицях і з псом. По шлюбі саджає він свою жінку на коня і їде з нею до свого дому.

По дорозі упустив рукавицю і крикнув до пса: «Підійми рукавицю!» Пес, розуміється, не підняв. Він другий раз крикнув – пес ані гадки собі. Тоді він змірив до пса і застрілив його. Стали вони відтак в лісі спочивати і коня пустили пасти. Коли спочили, кличе він коня: «Ходи сюди!» Кінь не йде. Він другий раз, – кінь пасесь собі і вухом не веде в той бік. Він намірив і застрілив коня. Метта гляділа на все те дивуючись і постановила собі ніколи ні в чім не перечити чоловікові. Тоді він взяв зелений прутик, зігнув його і дав їй, кажучи: на, сховай, а як коли запотребую, щоб ти зараз дала мені його!

Відтак пішли додому і жили сумирно довгий час. Аж раз муж каже: «Може б ми поїхали до твоїх родичів в гостину?» – «Добре, – каже Метта, – поїдьмо!» – Сіли вони на віз, їдуть. Коли вже досить далеко заїхали, зуздріли стадо бузьків.

– Ади, які ворони! – каже муж.

– Ворони? – скрикнула Метта. – Та де ж се ворони? Хіба не видиш, що се бузьки?

– Ну, коли бузьки, – каже він, – то вертаймо назад! Вернули. Знов по якімсь часі каже він до Метти: «Чи не поїхати б нам до твоїх родичів в гостину?» Метта з дорогої душі рада. Їдуть. Аж тут надігнали пастухи отару овець.

– І, господи, – скрикнув він, – ади жінко, скільки вовків!

– Та-де се вовки, – каже Метта, – хіба не видиш, що се вівці?

– А, коли вівці, то вертаймо назад!

Вернули. Знов по якімсь часі каже він до Метти: «А що, поїдьмо до твоїх родичів!» – «Поїдьмо», – каже Метта. Їдуть. Аж там коло якогось хутора ціла оболока курей.

– Ади, що вороння понасідало! – сказав чоловік до Метти.

– Ай, справді, – відповіла Метта, – божечку ти мій, що вороння!

Приїхали вони до родичів, а там уже й обі старші сестри з своїми чоловіками. Втішаються старі. Мати взяла всі три доньки з собою до світлиці, розпитує їх про чоловіків, а старий батько насипав повен дзбанок золотих та срібних грошей, поставив на столі і каже: «Котрий з вас, мої зятики любі, найліпше вміє держати жінку, кого жінка найборше послухає, того буде дзбанок». Один кличе свою жінку, стукає до спальні, далі ввійшов досередини і просить жінку, щоби вийшла – де там! Вона в такій цікавій розмові з матір’ю і сестрами, що і медом її не вивабиш. Другий зять то само. Аж третій скоро тільки кликнув на свою Метту, а вона вже тут. – «Чого тобі, милий, треба?» – «А дай-ко, – каже, – мені той прутик, що я тобі дав сховати в день нашого шлюбу!» – Вона зараз вишукала і дає. Він показав його своїм шуринам і каже: «Видите, оттак було і вам робити та позгинати і свої прутики зараз по шлюбі!»

Думаю, що з тих рівнобіжних, а так різноформних опрацювань одного мотиву кожний мислячий читатель здужає і сам витягнути багато цікавих і навчаючих сказівок о духу часів і народів, серед котрих вони постали. Для нас доволі буде вказати тільки на деякі основні черти, котрими визначається руське опрацювання від наведених тут германських і романських.

Коли в тих послідніх, як ми бачили, основою цілої повісті є невласновільність женщини і переконання о її від бога і природи назначенім невільництві, руська новела стоїть в тім згляді далеко вище і свідчить о далеко гуманнішім і свобіднішім погляді народу на права і назначення женщини. Женщина розпоряджує тут свобідно своєю долею, і хоч не виламується із зв’язку родинного, то прецінь старається погодити обов’язки родинні з проявами своєї вольної волі. Коли що в’яже її, то тільки її власне слово, але тій обов’язуючій силі вона піддається без суперечки, з правдиво геройським самовідреченням. Як кожний сильний і прямий характер, вона поносить сміло всі, хоч би й найкрайніші консеквенції свого поступування, і се єднає нам в новелі її повну симпатію.

І коли в романсько-германських оповіданнях автор оповідання стоїть звичайно по стороні брутального та примхуватого мужа і не залишає ще й від себе при случайності кинути каменем на упокорену і зламану та поневолену женщину, в руськім оповіданні автор очевидно стоїть по стороні женщини, малює з найбільшою симпатією її часове пониження, хоч і згори дає нам пізнати, що се не є дійсне пониження, а тільки проба.

Стоїть ще на підставі зведеного тут порівнюючого матеріалу приглянутися і самій тій пробі, становлячій головний зміст новели. Вже щодо самої її цілі заходить замітна і глибока різниця між новелами германсько-романськими а новелою руською. Бо коли там головно о то йде, щоб зламати упертість та непокірність женщини і зробити її сліпим і мертвим знарядом чоловіка, в руській новелі ціль далеко глибше понята.

Тут не ламається воля ані упертість женщини, але доводиться тільки до крайніх консеквенцій, щоб горду царську дочку (через впровадження її на саме дно людського життя, на найнижчий щабель суспільного існування) очистити від того первородного гріха всіх вищих верств, щоб показати їй людей в правдивім, буденнім, нужденнім виді і навчити її любити їх і мати над ними милосердя. Се не глупа безумна примха всевладного мужчини над безвладною женщиною, – се правдиво поетичне і етичне очищення і ублагороднення її характеру. В погордженій жебрацькій одежі, ставши посміховищем блискучих гостей, стається героїня новели правдивою героїнею, ясніє перед нами в найкращім блиску правдиво людської гідності і стається аж тепер гідною царського вінця.

І спосіб переведення тої проби виказує значні характеристичні різниці між новелами романсько-германськими а новелою руською. Бо коли там наламання женщини «на копито» мужчини полягає головно на якімсь безмиснім і брутальнім, чуття і розум женщини до крайності ображаючім поступку, – наша руська новела з правдиво ніжним чувством обминає всяке подібне брутальство. Ні одне слово, ні один поступок в тій новелі не ображує розуму ані чуття женщини. Навіть послідня сцена, в котрій лежить головний pointe новели – танець жебрачки з царевичем і її смішний вигляд, містить в собі далеко менше противного характерові людському і гідності жіночої, як, напр., в казці ютландській переховування Меттою через довгі літа зігненого прутика, котрий вона завсігди носить при собі і готова і по довгих літах, в кожній хвилі, заапортувати його своєму пану.

А послідня сцена в руській новелі коли і містить в собі що-небудь обурюючого, так се хіба тоту безцеремонність царевича, з якою він (в очах непізнаючої його жебрачки-царівни) без найменшої причини і потреби осмішує бідну жебрачку. Вона, яко жебрачка, не може тим ображуватись, але тільки в тій хвилі мусить ще глибше почути недолю і невласновільність всіх бідних і суспільно упосліджених, а чуючи се, в наших очах вона стаєсь тим симпатичнішою, тим гіднішою ясніти в царській короні. Не її, яко женщину, ображує царевич, але ображує всіх бідних і упосліджених, щоб довершити цілу пробу, маючу на цілі не що інше, як научити горду царівну любові і толеранції для бідних і упосліджених.

Кому після сього не стане ясно, що супроти грубих середньовікових понятій о женщині, які видніються в германсько-романських опрацюваннях сеї новели, руське її опрацювання репрезентує новіші, сучасні поняття? Руському народові, котрий так багато і так довго терпів, ненависна всяка неволя і всяке насильне неволення. Він, сам бідний і упосліджений, стараєсь у всіх творах свого багатого духу будити симпатію і співчуття до бідних і упосліджених. Чи не найдеться сучасний драматик, котрий би умів обробити предмет руської новели в драмі, хоч по поняттям і провідним ідеям вищій і гуманнішій від Шекспірової (вправді геніальної, але по своїм поняттям о женщині геть-геть застарілої) «Про усмирения непокірної!»

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1883, № 2, с. 27 – 30; № 3, с. 45 – 47.

Подається за першодруком.

…спільні всім арійським народам. – З середини XIX ст. «арійцями» називали народи, які належали до індоєвропейської мовної сім’ї.

Сімрок Карл (1802 – 1876) – німецький поет і філолог, дослідник і коментатор давньої німецької літератури. Перекладав Шекспіра німецькою мовою.

Хуан Мануель (1282 – 1348) – іспанський письменник. Відома його збірка новел «Граф Луканор» (1573).

Страпарола Джіован Франческо – італійський новеліст кінця XV – першої половини XVI ст. (помер 1557 р.), автор збірки новел «Веселі історії».

Перша з тих комедій… – Франко дотримувався думки, що Шекспіровій комедії «Приборкання непокірної» передувала якась комедія невідомого автора з таким же сюжетом. Докладніше про це див. передмову І. Франка до книги «Шекспір Уїльям. Приборкана гоструха. Переклад П. А. Куліша» (Львів, 1900 р.).

Грундтвіг Свен (1824 – 1883) – збирач датського фольклору, літературознавець.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 266 – 279.