Jan Karłowicz. Badania podań i ich zbiory

Іван Франко

«Ateneum», 1883

«Праця над переказами народними, піснями, повірками і приповідками занимав чим раз більше місця в наукових літературах Англії, Франції, Німеччини і Італії. Напечатано тисячі томів, заповнених збірниками пісень народних, легенд святих і давніх поем середньовікових поетів, основаних на переказах народних; учені працюють над їх об’ясненням, над вислідженням їх джерела і переходу з одного краю в другий, а заразом їх впливу на сучасних людей.

Якраз сто літ тому, в 1784 році, коли учений німецький Міллер, видавши старинну поему німецьку «Нібелунгів», переслав її королеві пруському Фрідріхові, прозваному Великим. Той відписав бідному ученому слідуючі слова: «По моїй думці, такі поезії не варті пушки пороху і не заслуговують на то, щоб їх видобувати з пилу забуття. В моїм збірнику не можу стерпіти такого нужденного плоду і викидаю його; нехай дожидає своєї судьби в тутешній великій бібліотеці». І «Нібелунги» справді діждалися своєї судьби, бо нині той «нужденний плід» становить гордість Німеччини, переводиться і об’ясняється в тисячних виданнях і на всіх європейських мовах!»

Такими більше-менше словами розпочинає польський етнограф Ян Карлович свою невеличку розправу о найновіших дослідах над деякими казками народними. Праця його не єсть нічим оригінальним; єсть се тільки пересказання змісту кількох свіжо вийшовших праць німецьких і подає на їх підставі огляд вандрівки і змін чотирьох цікавих казок, а іменно казки про рицаря Парцифаля, про короля Винелея, про сім братів сплячих і про віроломну вдову.

Парцифаль єсть то блудячий рицар, котрого пригоди описані обширно в кількох старофранцузьких поемах. Відти взяв баварський рицар-поет Вольфрам з Ешенбаха на початку XIII століття основу до своєї великої, бо з 25 000 стихів зложеної поеми «Парцифаль». Поема та з’єднала йому велику славу, і нині уважаєсь Вольфрам одним з найбільших епічних поетів Німеччини. Вкінці, послідніми роками, німецький музика Вагнер взяв ту саму повість про Парцифаля за предмет до своєї опери «Парцифаль», котра в Німеччині наробила дуже багато шуму. Не диво затим, що очі многих учених мусили звернутися на ту повість і що дослідження її початку і розвою сталося дуже вдячним полем етнографічної і літературної критики.

Основою середньовікових епопей про Парцифаля показується після найновіших дослідів знана і майже всім народам спільна казка про «дурника», котрий зневідома робить тисячні геройські діла, здобуває недоступні замки, відчаровує закляті королівни і знаходить великі скарби, котрих ніколи не удається найти людям розумним.

Die hohe Kraft

Der Wissenschaft,

Uns bleibt sie stets verborgen, –

Doch wer nicht denkt,

Dem wird sie geschenkt,

Der hat sie ohne Sorgen.

Ті класичні слова чарівниці в «Фаусті» Гетого становлять цілу основу як казок, так і поем про Парцифаля. Мати його, стративши мужа в війні, виховує сина в невідомості, щоб охоронити його від рицарської долі. Але молодий Парцифаль раз на ловах случайно стрічає чотирьох рицарів в блискучих збруях, а думаючи, що се боги, паде ниць перед ними. Вони поучають його в своїм ремеслі і розповідають йому о королі Артурі, котрий може і його зробити рицарем. Сього досить, щоби в молодці розбудити кров рицарську. Він іде до матері і просить її, щоб виправила його до короля Артура, щоб той зробив його рицарем.

Бідна мати, почувши ті слова, знає наперед, що син її пропав для неї назавсігди. Щоб обридити йому ту поїздку, каже йому зладити чисто блазенське убрання: дивоглядну опанчу з міхового полотна, з смішним каптуром, чоботи з невиправленої шкіри, і, велячи йому ніколи не знімати з себе того убрання, дає йому на дорогу слідуючі науки: уникати темних бродів, кланятися всім, кого здибле на дорозі, слухати старших, а коли напіткає дівчину, старатися о позискання її перстеня, усміху і поцілуя. На другий день Парцифаль на лихій шкапині поїхав, мати довго бігла за ним, вкінці упала без духу серед шляху.

Се єсть зав’язка поеми Ешенбаха. Напівкомічні а напівдивоглядні пригоди молодого «дурачка» переплітаються і снуються довжезним пасмом. Із казочного скарбу, котрий здобуває дурачок в простих народних повістях, тут (а властиво у французьких трубадурів) зробився «святий Граль», т. є. та миска, з котрої Христос їв при тайній вечері і в котру опісля зібрано кров, виплившу з його боку. Миска та має чудну силу – насичати не тільки тіло, але і душу вічним блаженством, чистотою і радістю. Вона хорониться в чуднім замку Монсалльваж під охороною цілої дружини рицарської. Замок Монсалльваж відзначається тим, що непосвяченому чужому чоловікові не можна його знайти. Хто його шукає, той до нього не трапить.

Парцифаль случайно трапляє до замку Монсалльваж, де начальник дружини св. Граля терпить великі муки за якийсь давній гріх. Уздоровлений може він бути тільки тоді, коли якийсь чистий чоловік перший його запитається, що йому такого? Але Парцифаль, пам’ятаючи на розказ своєї матері не зачинати з ніким розмови, доки його не запитаються о що-небудь, мовчить через цілий час свого побуту в чуднім замку, чим допускається тяжкої провини. Прогнаний, він блукає по світі в великім жалі, поки вкінці йому не удаєсь «спокутувати свій гріх» і знов трапити до чудного замку, де своїм словом уздоровлює хорого начальника і сам на його місце стаєсь начальником дружини св. Граля.

О інших повістях, котрих зміст подав п. Карлович в своїй розправці, скажемо при случайності дещо обширніше.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1884, № 2, с. 15.

Подається за першодруком.

Карлович Ян (1836 – 1903) – польський етнограф і мовознавець.

«Ateneum» – польський літературно-критичний журнал, видавався у Варшаві протягом 1876 – 1901 рр.

Міллер Крістоф-Генріх (1740 – 1807) – німецький історик літератури. У 1782 р. видав повний текст «Пісні про Нібелунгів».

баварський рицар-поет Вольфрам з Ешенбаху. – Німецький поет-міннезінгер Вольфрам фон Ешенбах (1170 – 1220). Його поема «Парцифаль», про яку згадує Франко, написана в 1198 – 1210 рр., видана 1783 р.

Вагнер Ріхард (1813 – 1883) – німецький композитор, диригент, письменник. Опера «Парцифаль» написана 1882 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 317 – 319.