Ще «жидівська війна»
Іван Франко
Вже після публікації у «Віслі» моєї статті з такою назвою, перечитуючи вдруге через кілька літ працю Фелікса Лібрехта «Zur Volkskunde», я знайшов у цій невичерпній скарбниці бібліографічних вказівок і порівнянь опис бібліографії, який стосується епізоду, коли квітучий льон уявляється руслом ріки. Ця вказівка, про яку я зовсім забув під час написання моєї статті, у праці Лібрехта «Zu den Avadänas», уміщеній спершу у виданому Бенфеєм квартальнику «Orient und Occident», т. I, с. 129 і далі.
«Avadänas» – це казки та оповідки первісно індійські, однак за віки взяті з різних індійських творів і перекладені на китайську мову; в Китаї вони здобули собі велику популярність. Французький учений Станіслав Жульєн переклав їх на французьку мову і видав 1859 року в Парижі у трьох томах. Уже Бенфей у своїй відомій передмові до перекладу «Панчатантри», що з’явився одночасно з «Аваданами» 1859 року, неодноразово використовував працю Жульєна, яку отримував у коректі, високо підносив п важливість для порівняльних студій над сучасною літературою. Згодом Лібрехт віднайшов паралелі, що містяться в інших літературах, зокрема європейських, усних та середньовічних чи старовинних, до окремих тем оповідок «Аваданів». Лібрехт дав лише 46 таких порівнянь, а тим часом у Жульєна у всіх трьох томах є близько 500 оповідок і казок.
У першому томі французького видання під номером 194 міститься оповідання про те, як один мавп’ячий король, переможений у битві, ганебно тікає з рештками свого війська. Прибігши до моря, він побачив велику гору піни і, гадаючи, що це снігова гора, про яку йому предки розповідали як про Рай, стрибнув на неї і втопився, а його товариші, бачачи, що він не повертається, кинулися за ним і також втонули. Лібрехт згадує про європейські відгалуження цієї легенди, а саме вестфальську байку про дурних голландців, котрі вибралися до неба і, побачивши небесне відображення в чистій, тихій воді, усі пострибали туди, аби дістатися до неба [Редекер, Westphälische Sagen, н[омер]р 40. – І[ван] Ф[ранко]]. Схожа оповідка в малоруського народу так само пов’язана з жидами.
Жиди хотіли втопити Івана, який виробляв їм різні збитки. Зловили його, зав’язали в мішок і понесли до ріки. Вже стали над найбільшою глибиною, вже мали кинути його в воду, аж тут Іван закричав із мішка, щоби йому принесли хрестик, котрий він забув удома; якщо вмре без цього хрестика, то піде до пекла, однак і вони матимуть смертельний гріх. Перелякані жиди побігли до Іванової хати шукати хрестика, а Івана залишили в мішку над водою.
Стоїть Іван і чує, що хтось їде мостом. Він почав ворушитися в мішку і гукати:
Рятуйте!
Я не вмію ні читати, ні писати,
Але хочуть мене жиди
Своїм королем обрати.
Дорогою їхав багатий жид. Почувши ті слова, він сказав:
– Слухай, Іване, я вмію читати і писати, чому ж я не можу бути жидівським королем?
– Ну, то будьте, – мовив Іван. – Дайте мені свою бричку з кіньми, а самі розв’яжіть мене і лізьте на моє місце в мішок.
Жиди пішли до міста по берло і корону. Як прийдуть, то про що б вас не питали, що б не робили, навіть якби хотіли вас кинути в воду, то мусите мовчати, бо все це буде тільки церемонія, буде така проба, чи ви можете бути королем.
Жид погодився. Іван, звільнений з мішка, сів на бричку і поїхав. Жиди прийшли з міста сердиті, що Іван їх оциганив, бо ніякого хрестика не знайшли. Взяли мішок із тим жидом, розгойдали добре і кинули в воду, а самі йдуть до міста і тішаться, що так добре помстилися своєму ворогові. Але ось бачать – навпроти їде Іван у гарній бричці, запряженій парою красивих коней.
– А ти звідки, Іване? – питають жиди.
– А звідти, куди ви мене кинули. Які ж ви дурні! Думали, що зробите мені бог зна яку прикрість, а я знайшов там багато коней і бричок та вибрав собі одну пару, яка мені сподобалася.
– Безліч.
– І можна брати?
– Скільки хто хоче.
– Ну, то заведи нас на те місце, ми також хочемо собі таких коників дістати.
Іван привів жидів до плеса і, ставши зі своїми кіньми на березі від сонця, показав жидам відбиті в воді силуети своїх коней.
– Бачите там коні? Вже на вас чекають.
Спокушені жиди врадили так, що насамперед один із них стрибне в воду, і коли буде по що й іншим іти туди, то махне їм рукою. Стрибнув жидисько і, не вміючи плавати, почав тонути, а тонучи, почав розпачливо махати руками. Його товариші, що стояли на березі, сказали одні одним:
– О, мабуть, там Мошко цілий табун коней тягне, коли так змагається! Ходімо швидше, бо він усе забере і нам нічого не зоставить.
І всі пострибали в воду і втопилися, а Іван жив собі відтоді спокійне.
Я чув це оповідання в Нагуєвичах Дрогобицького повіту в Галичині.
Схожі анекдоти Лібрехт наводить і з інших збірників, а саме Грімма «Deutsche Sagen», т. II, номер 393; Грімма «Kinder- und Hausmärchen», н[оме]р 149; Дюнцера у томі Шайбле під назвою «Kloster», т. V, 171; Венріга «Westslavischer Märchenschatz», стор. 160 і д[алі], Шпаріра «Altenglische Märchen», І, стор. XXIII і т. д. Для нас важливими є окремі вказівки Лібрехта щодо поширення цієї оповіді на Сході вже тому, що один із її прототипів міститься в китайських «Аваданах», котрі походять із Індії.
Більш наближеним до європейських оповідок є один епізод із відомої індійської епопеї «Магабгарати», де розповідається, як Мая збудувала божий палац, гарно оздоблений коштовним камінням. Недоумкуватий Дурйодкана не міг зрозуміти дотепного улаштування цього палацу, через що Пандави і Крішна часто висміювали його. Так, наприклад, в одному залі була підлога з лазурних камінців, усипана квітками лотосу, штучно виробленими з дорогого каміння. Дурйодкана, зайшовши до зали і гадаючи, що то сажавка, підняв свою одежу догори. Висміяний за цю недоречність, увійшов до іншої зали, в якій справді була сажавка і, гадаючи, що й це штучний виріб, бухнувся в воду [Лассен, Indische Alterthumskunde, І, 676. – І[ван] Ф[ранко]].
Цікаво, що це оповідання в «Магабгараті» має характер відносно пізній, значно пізніший, ніж, наприклад, оповідання Павла Диякона про поразку герулів. Це суперечить тому стародавньому характерові відомої індійської епопеї, в яку вірили ще донедавна. Однак сьогодні достеменно відомо, що «Магабгарата» у тій формі, в якій її нині маємо, є твором дуже пізнім, є результатом різнорідних агломерацій та переробок, котрі незмірно розширили, а подекуди навіть фундаментально змінили первісне епічне ядро поеми.
Відлунням значно давнішої, можливо, й найдавнішої версії цієї оповіді є інша, китайська, легенда, що міститься в одному з космогонічних китайських творів, уривки з якого переклав і опублікував той самий Станіслав Жульєн у своїй праці «Memoires sur les contrées occidentales, traduites du sanskrit en chinois et du chinois en français par Stanislas Julien», Париж, 1857 – 1858. Там розповідається, як перший король мавп, щоби довідатися про рішення богів, кинувся у чудовий водоспад, а за ним пішов увесь його рід. Але цей водоспад був лише видимою прірвою, адже через нього вони дісталися до щасливої країни квітів і плодів.
Міфічний характер оповіді, відлуння якої знаходимо ще в оповіданні Павла Диякона і в польській легенді про Петра Ясенчика (якщо вона взагалі належить до цього циклу), тут зберігся найкраще і найчистіше. У своїй мандрівці з Далекого Сходу на Захід наша оповідка полишила свій слід також у сирійсько-арабському світі. Поміж мусульманськими оповіданнями про Соломона знаходимо таке:
«Коли цариця Савська, Балкіс, прийшла до Соломона і той, переконавшись у її незвичайному розумі, хотів узяти її за жінку, чорти, боячись, щоби діти від цього шлюбу не були ще мудрішими, ніж їх батьки, сказали Соломонові, що Балкіс має ослячі ноги. Бажаючи переконатися, чи це правда, він наказав збудувати залу з кришталевою підлогою, під якою була сажавка, де плавали живі рибки. Через цю залу він наказав привести царицю до себе. Балкіс, зайшовши до зали, не бачивши ніколи нічого подібного, подумала, що це сажавка і підняла сукню до самих колін. Соломон зауважив, що вона має красиві жіночі ноги і зрозумів, що чорти брехали».
Із підібраних тут і в попередній статті про жидівську війну легенд, оповідань і анекдотів можемо собі уявити, як одна тема незвичайної структури, поширюючись від краю до краю, переходячи від народу до народу, з народних уст до писемних творів і з писемних творів до народних уст, поступово мандруючи від царини релігії і космогонії в царину побожної легенди, казкової історії, сатиричної параболи і гумористично-ущипливого анекдота, із збереженням своєї первісної структури служить найрізноманітнішим цілям, виявляє найрізноманітніші погляди і тенденції у сфері духової творчості; робиться іноді дивно сформованою, але міцною посудиною, в яку найрізноманітніші народи і найрозмаїтіші генерації вливають кожен свій вміст, своє вино. Сучасна фольклористика, вистежуючи і досліджуючи як виникнення і мандрівки отих міжнародних форм, легендних посудин, так і властивий зміст, відмінний у кожного народу, у кожної генерації, зміст, котрий заповнює ті форми впродовж століть і на великих просторових відстанях, подає, таким чином, важливі та цінні причинки, з одного боку, до історії загальнолюдської культури, а з іншого – до науки, котра ще не існує, але вже народжується, – психології народних мас, як національної, так і міжнародної.
Примітки
Вперше надруковано в журн. Wisła, 1893, t. 7, s. 82 – 87, під назвою «Jeszcze “Wojna żydowska”», за підп.: Iwan Franko. Ця стаття є продовженням Франкової студії «Жидівська війна», що друкувалася 1892 р. (див. її текст у нашому виданні).
Подається за першодруком у перекладі.
Лібрехт Фелікс (1812 – 1890) – німецький літературознавець, фольклорист. Його праця. «Zur Volkskunde» (1879) містить огляд німецьких, шотландських і норвезьких переказів.
Бенфей Теодор (1809 – 1881) – німецький філолог, видавець. Опублікував низку давньоіндійських текстів, зокрема «Гімни Самаведи» (1848) і «Панчатантру», яку видав 1859 р. з передмовою, котра стала програмовою працею з теорії компаративістики.
Авадана – жанр буддійської літератури в Індії, розповіді про релігійні та морально-етичні подвиги видатних буддійських проповідників і подвижників.
Жульєн Станіслав (1749 – 1873) – французький філолог-орієнталіст і автор багатьох досліджень із царини літератури, мови і фольклору Індії та Китаю.
Дюнцер Гайнріх-Йозеф (1813 – 1901) – німецький філолог, історик літератури, видавець. Дослідник і видавець творів Гете, біографій Шіллера та Лессінга.
Шайбле Карл-Генріх (1824 – 1899) – німецький письменник і літературознавець.
«Магабгарата» (санскр. «Оповідь про великих Бгарата») – епос народів Індії. Індійська літературна традиція вважає її священною книгою індуїзму. Основну частину літературно оформлено між V ст. до н. е. – V ст. н. е. Містить понад 100 тисяч двовіршів і складається з 18 книг, кожна з яких має свою назву. У Європі відома з кінця XVIII ст,
Лассен Християн (1800 – 1876) – норвезький і німецький філолог-санскритист, історик і археолог; професор Боннського університету. Автор праці «Indische Alterthumskunde» (т. 1 – 4, 1844-1861).
Микола Легкий
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 403 – 408.