Zarysy ruchu literackiego rusinów
Іван Франко
«Ateneum», 1885, czerwiec, lipiec i sierpień.
Під таким написом помістив поважний варшавський місячник досить обширну хроніку (студією звати її не можна), в котрій безіменний автор, як каже редакція, «один із знатніших писателів українських» коротко, в ряді очерків перебігає цілу історію нашого письменства від кінця XVIII віку, т. є. від часу відродження нашої народної літератури. Очерки ті, котрі, як ми чули, багато утерпіли від варшавської цензури, писані без претензії ані на повноту, ані на докладність фактів, ані на вірність критичного суду. А жаль великий, бо коли вже автор задумав розвивати перед очима польського читателя ширший образ нашого письменницького руху, то повинен був зробити се як слід, а не наражувати себе і всіх українських літератів на такий, напр., суд, який видала о початку його праці варшавська «Prawda» (ч. 28), пишучи, що «вже в початку здужав автор виявити прикмету, спільну майже всім публіцистам і історикам (?) українським, зовсім впрочім природну при існуючих обставинах (?) – недостачу критицизму і пересадність похвал».
Подавши на вступі короткий очерк духової історії України в XVII і XVIII століттях і випливаючу з неї, як також і з посторонніх впливів, конечність народження нової, чисто народної русько-української літератури, автор в перших семи очерках розказує головні дані про життя та літературну діяльність Котляревського, Гулака, Гоголя-батька, Квітки, Боровиковського, Бодянського і др., про перші збірники пісень народних і про відродження народне русинів галицьких (не без помилок).
В VIII розділі річ іде про Шевченка, о котрім, крім звісних уже даних життєписних та бібліографічних, автор не зумів не то що сказати якого-небудь свого суду, але навіть не зібрав систематично і не зложив в одну стрійну цілість і тих судів, які досі були про Шевченка і його поезію висказані найкомпетентнішими критиками і ученими. Для нас, галичан, нового тут всього лиш то, що слова пок[ійного] Костомарова, висказані 1871 в незвіснім у нас виданні «Поезія слов’ян», стор. 159 – 161:
«Єсли коли-небудь потомки народу, довго нещасного, понижуваного, навмисне позбавленого просвіти, дійдуть до уживання повної свободи і всіх здобутків людської цивілізації, то доля, яку пережили їх прадіди, жити буде в споминах внуків, і при тім з пошаною згадувати будуть ім’я Шевченка, котрий виспівав муки тих прадідів, шукав для них свободи родинної, суспільної, духової, разом з ними і за них терпів душею і тілом, терпів думою і ділом».
В дев’ятім розділі говорить автор про Куліша; біографія дуже побіжна і уривкова, суду о творах Куліша майже ніякого, окрім хіба слідуючого цікавого суду о поезіях: «Поезії Куліша «Досвітки» і «Хуторна поезія» цікаві для бібліографа, але поетичного нема там нічого, ані рими (?), ані чуття, ані тепла, не говорячи вже про вітхнення, бо віє з них холод, як від морозу зимового». Суд такий будь-що-будь нам видається несправедливим: і в «Досвітках» (гл[яди] деякі уступи поеми «Настуся») і навіть в «Хуторній поезії» стрічаємо проблиски правдивого таланту поетичного і сильного, хоть, звісно, не радісного чуття, а при тім форма віршова в «Хуторній поезії», хоч нехай собі наш автор говорить що хоче, єсть майже бездоганною, стих немов з міді кований. Наведемо для приміру хоч би отсю строфу, відслонюючу темне нутро душі Кулішевої.
На мій первоцвіт вдарили морози,
Заціпило мені від холоднечі,
Не докотившись, застигали сльози,
В сумне стогнання обертались речі.
(«Хут. поезія», стор. 51 – 52).
Такі слова на старості літ пишуться кров’ю, а сього не слід би забувати критикам, висказуючим поспішно подібний суд, як автор статті в «Ateneum».
Розділ X розказує коротко про долю української літератури після першого погрому в 1847 році, про її розбудження в р. 1859 – 1863, часи «Записок о Южной Руси» і «Основи». Дальше слідує коротенька характеристика Марка Вовчка, о котрого довших повістях «» і «» автор каже, що «проба (писати довші повісті) не удалася, особливо «Три долі» подібні більше до мелодрами французької з XVIII віку, ніж до повісті з життя народу українського». Суд той мусимо признати зовсім невірним. «Інститутка» поперед всього належить до найкращих перел нашої літератури, а «Три долі», хоч нижче стоять під зглядом змісту, то зато під зглядом солодкозвучності і мелодійності мови належать, сказати б за Красінським, «do cudowności naszego języka». Що ж тикаєсь змісту, то хиби їх – якийсь містицизм і намагання малювати ідилію серед тяжких кріпацьких обставин. Але і містицизм, і той фантастичний елемент, вплетений в реальне життя, не мають зовсім нічого спільного з якоюсь «французькою мелодрамою XVIII віку», про котру, правду кажучи, історія французької літератури нічого не знає. Автор, мабуть, чув щось про французьку «comédie larmoyante» (плаксиву, сентиментальну комедію) і прийняв її за мелодраму (т. є. драму зо співами). Але, як сказано, ані сюжет, ані опрацювання «Трьох доль» не має найменшої спільності з жодною із тих французьких плаксивих комедій [Англійсько-французька плаксива комедія (бо початку її треба шукати в Англії) знайшла, не знаємо, чи свідомий, чи несвідомий відголос в іншім, далеко вище ціненім творі нашої літератури, в одній із поем Шевченка, о чім при спосібності поговоримо].
В тім же розділі коротенька характеристика Данила Мордовця, про котрого послідні твори говориться: «Автор немов сміється; оповідання свої заправляє ніби (?) гумором українським, свіжим, здоровим і дуже милим, але серед сміху гумориста видно спливаючі з очей старця на сиву бороду палячі сльози болю». Тут же й коротенька характеристика Стороженка.
Розділи XI і XII посвячені Галичині. Автор коротко згадує про розбудження літературного життя в Галичині в 1848 році і його пізніший упадок, про діяльність Зубрицького (котрого несправедливо називає руським писателем, хоч Зубрицький писав зразу по-польськи і по-німецьки, а опісля по-російськи, але по-руськи ніколи), Дідицького і оснування «Слова», дальше про початок українофільства в Галичині, про заложення «Вечерниць», «Мети» і «Русалки», вкінці про дальшу боротьбу галицьких партій аж до посліднього часу, характеризуючи за тим організаційну діяльність народовців.
В розділі XIII автор вертає назад на Україну і подав життєписний та бібліографічний очерк праць О. Кониського. В слідуючім розділі іде знов очерк про Федьковича, дальше (розд. XV) згадка про звісний антракт в українській літературі (1864 – 1874) і короткі характеристики Старицького, Нечуя-Левицького та Мирного; сьому послідньому автор признає «менший запевно талант» від Левицького! Розділ XVI коротенько говорить про другий антракт в укр[аїнській] літературі 1876 – 1881 а взглядно триваючий і досі з малими lucida intervalla. До таких lucida intervalla серед сучасної тьми літературної автор зачисляє «Ворскло» Щоголева, котрому посвячує осібний розділ.
Розділ XVIII містить коротку характеристику пок. Барвінського, котрому автор признає «великий талант радше публіцистичний, ніж літературний». Розділ XIX характеризує писательську діяльність Ів. Франка, розд. XX – українську і галицьку літературу драматичну і театр; розд. XXI – українську музику, розд. XXII – літературу популярну і праці тов[ариства] «Просвіта»; розділ XXIII – діяльність тов[ариства] ім. Шевченка, котре, по його думці, повинно би взяти на себе видання «Руської бібліотеки»; в кінці розділу XXIV згадує про новіші праці над етнографією і язиком русько-українського народу, при чім кілька слів посвячує словареві Желехівського.
Загалом сказати треба о «Zarysach ruchu lit. Rusinów», що властиво про «рух», т. є. про хід, зв’язок і ріст певних ідей, певних напрямів літературних там і мови нема. Автор не вміє навіть дібратися до провідних ідей у кожного поодинокого писателя, не вміє короткими а пластичними словами охарактеризувати певний напрям, навіть певний поодинокий твір. Критика його обертається в утертих загальниках; закиди, які робить поодиноким авторам або творам, дуже плитко подумані, дрібничні і казуїстичні (напр., пишучому сі слова закидає уподобання в надто частім цитуванні Щедріна!).
А вже ж о галицьких літературних відносинах пописав автор таке, що аж сором. Згадаємо тільки о таких курйозах, як зачислення Ількевича та Могильницького до «общерусів» або названия Гушалевича музикальним композитором! Автор, котрий без церемонії п. Українцеві (Драгоманову) закидає малу знайомість фактів, був би, певне, не понаписував таких курйозів, коли б був прочитав уважно бодай праці того самого Українця о Галичині, печатані в петербурзьких журналах «Вестник Европы» та «Дело» і в передмові до київського видання повістей Федьковича.
Думки свої про русько-українське письменство резюмує автор при кінці в ось яких словах:
«З тих очерків пізнати можна дві характеристичні признаки русько-укра[їнської] літератури. Представники мислі народу малоруського держаться твердо засад національно-демократичних і в протягу цілого століття не зверталися майже ніколи на сторону реакції (?), держалися дороги поступу поровень з думкою європейською, а понад все змагають до освіти і розвою свого народу і його культури. По-друге, помимо окружаючих обставин, загалом неприязних, література малоруська розвивається дальше в раз прийнятім напрямі, що все, по нашій думці, знаменує її жизненність і обіцює їй блискучу будущину серед племен слов’янських».
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1885, № 19, с. 226 – 227 як рецензія на працю «Zarysy ruchu literackiego Rusinów», опубліковану в журналі «Ateneum», 1885, т. 3, за червень, липень, серпень.
Подається за першодруком.
безіменний автор – Автором нарису був Кониський Олександр Якович (1836 – 1900).
О. Кониський гостро реагував на критичні зауваження І. Франка, сприйняв їх як особисту образу (лист О. Кониського до І. Франка від 10(22) X 1885 р. – ф. 3, № 1615, с 289 – 292). У листі до О. Кониського від 26.10.1885 р. І.Франко писав з цього приводу: «Я рішуче відпираю від себе закид особистої образи».
…варшавська «Prawda» – польський громадсько-політичний і літературний журнал. Видавався у Варшаві протягом 1881 – 1915 рр.
Гулака – мається на увазі Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790 – 1865).
Гоголя-батька – Гоголя Василя Панасовича (1777 – 1825) – українського письменника, батька М. В. Гоголя.
«Поэзия славян» – повна назва: «Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей. Изд. под ред. Н. В. Гербеля. Спб., 1871». Тут надрукована стаття М. Костомарова «Малорусская литература», у якій іде мова про поезію Т. Г. Шевченка.
після першого погрому в 1847 році – тобто після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства (1845 – 1847) царським урядом.
Красінський Зигмунт (1812 – 1859) – польський поет, представник реакційного романтизму в польській літературі.
Мордовець (Мордовцев) Данило Лукич (1830 – 1905) – український і російський письменник та історик ліберально-буржуазного напряму.
Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – історик-монархіст москвофільського напряму.
«Вечерниці» – літературно-громадський тижневик народовського напряму, виходив у Львові в 1862 – 1863 рр.
«Мета» – щомісячний літературно-політичний журнал, орган галицьких народовців, виходив у Львові в 1863 – 1865 рр.
«Русалка» – літературний тижневик народовського напряму, виходив у Львові з січня по квітень 1866 р.
…згадка про звісний антракт в українській літературі (1864 – 1874)… – Мається на увазі послаблення українського літературного руху, однією з причин якого був т. зв. Валуєвський циркуляр 1863 р.
…другий антракт в українській літературі 1876 – 1881… – Йдеться про Емський акт 1876 р. та інші пов’язані з ним заходи царського уряду.
«Ворскло» – збірка поезій Якова Івановича Щоголева (1823 – 1898), видана в Харкові 1883 р.
«Руська бібліотека» – видання, ініціатором якого був український філолог, професор Чернівецького університету Гнат Денисович Онишкевич (1847 – 1883). Вийшло три томи: т. І. – Твори І. П. Котляревського, В. П. Гоголя і П. П. Гулака-Артемовського (Львів, 1877); т. II – Писання Квітки-Основ’яненка (Львів, 1878); т. III – Писання М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького (Львів, 1884).
Желехівський Євген (1844 – 1885) – український лексикограф і фольклорист, автор двотомного «Українсько-німецького словника» (1886).
Ількевич Григорій Степанович (1803 – 1841) – український фольклорист. Зібрав і видав «Галицькі приповідки та загадки, зібрані Григорієм Ількевичем» (1841).
«Дело» – російський літературно-політичний журнал, виходив у Петербурзі в 1866 – 1888 рр.
…київське видання повістей Федьковича. – Мається на увазі видання «Повісті Осипа Федьковича. З переднім словом про галицько-руське письменство М. Драгоманова» (К., 1876).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 352 – 356.