«Наймичка» Т. Шевченка

Іван Франко

Виклад габілітаційний, виголошений у Львівськім університеті 18 лютого 1895

Всі критики, котрі доторкалися творів Шевченка, згідно називають «» одною з його найкращих поем. Совінський, перекладаючи її на польське, назвав її правдивою перлою української поезії, а француз Дюран назвав зарівно саму основу, як і виконання поеми, – геніальним надбанням вселюдської літератури. Що помимо того ся поема якраз найменше була розбирана і коментована, сьому причиною, мабуть, її простота і натуральність. Читаєш її – а все здається таке ясне, так природно з собою пов’язане, а потім висказане так просто і безпретенсіонально, немов кождий епізод, кожде слово поеми вихоплене прямо з душі читача, так що йому й думати собі важко, щоб що-небудь могло бути не так, щоби в тій прямій, ясній та прозорій течії було можна що-небудь змінити, додати або відняти.

Глибший аналіз показує нам, що ся простота, ясність і гармонійність поеми є здобутком довгої і інтенсивної творчої праці поета. Ми знаємо, що ся тема занімала його досить довго і що він обробив її два рази: раз в повісті, написаній мовою російською, густо перемішаною зворотами українськими, а другий раз в поемі, написаній по-українськи. Порівняння тих обох творів дає нам можність заглянути глибоко в робітню творчого генія Шевченкового. Для критичного аналізу є се дуже вдячна тема, тим більше що процес творчості Шевченка задля браку таких свідоцтв, які, пр[иміром], маємо в мемуарах та кореспонденціях західних писателів, досі доволі темний.

Розбір «Наймички» мусить мати певне значення ще з іншого погляду. Йдучи слідом за сучасною європейською критикою, а потрохи навіть із спеціально націоналістичних мотивів (Петров), деякі критики новішими часами зняли у нас річ про впливи, яким підлягала наша новіша література, а особливо її головний корифей Шевченко. Найширше поставив се питання д-р О. Колесса в своїй книжці «Шевченко і Міцкевич». Правда, не показано тут і не було наміром автора показати цілого комплексу різнорідних впливів, яким підлягав Шевченко при творенні своїх поем в різних часах, та все-таки д-р Колесса своєю працею кинув чимало ясного світла на сей процес. До «Наймички» він не доторкнувся, бо про вплив Міцкевича на сю поему нема що й мовити.

Оскільки теорія посторонніх впливів на якогось писателя при поетичнім творенні має своє повне управнення, а показ тих впливів відслонює нам важні культурно-історичні течії і взаємини міжнародні, остільки для характеристики поодинокого поета важна річ показати, як він перетворював у своїй душі ті чужі, нанесені елементи. З того погляду творчість Шевченка не була ще предметом спеціального досліду, а й д-р Колесса, котрий в своїй праці не раз доторкався сього питання, не звів своїх заміток про різницю між Шевченком і його літературними взірцями в одну цілість так, щоб ми могли мати ясний погляд на метод, з яким поступав наш поет при творенні, і на те, чи і наскільки той метод був відмінний від методу його польських та російських взірців.

Отже, поема і повість «Наймичка» дають нам можність прослідити і показати той метод далеко докладніше і рельєфніше, ніж порівняння Шевченка з Міцкевичем, Жуковським, Козловим, Пушкіним і т. ін., де часто саме сконстатування впливу опирається на аналогіях ситуацій або провідних думок, або на похожості деяких зворотів, фігур поетичних і т. і. Тут маємо два твори того самого поета, на ту саму тему, один прозовий, другий віршований. Очевидна річ, що один із них служив взірцем для другого. І от являється зовсім природне питання: як Шевченко користувався своїм власним взірцем? Що відповідь на се питання може дати нам ключ і до того, як користувався Шевченко чужими взірцями, значить може кинути світло на те, в якім значенні і розмірі треба прикладати до Шевченкової творчості теорію посторонніх впливів, сього, думаю, не треба й доказувати.

Поперед усього слівце про хронологію і бібліографію обох «Наймичок». Ми не знаємо докладно, коли була написана поема «Наймичка». Се тільки можемо сказати напевно, що постала вона перед 1847 роком, себто перед арештом Шевченка [Твердження Петрова («Очерки истории украинской литературы XIX стол.», Київ, 1884, стор. 329, прим.), буцімто «Наймичка» була написана ще перед р. 1840 і вперше була напечатана у «Кобзарі» 1840, є, мабуть, проста помилка. Ані в «Кобзарі» 1840, ані в «Чигиринськім Кобзарі» 1844 «Наймички» нема (гл[яди] Комаров, Бібліографічний покажчик нової української літератури. – «Рада», укр[аїнський] альманах на 1883 рік, стор. 448)].

По своїм повороті з заслання Куліш віднайшов її рукопис в однім хуторі на Україні, може таки у якої родички своєї жінки, і опублікував її 1857 р. в другім томі своїх «Записок о Южной Руси» яко твір якогось незвісного поета. Тільки в р. 1860 «Наймичка» напечатана була в Петербурзі осібною брошуркою-метеликом з підписом Шевченка, а 1867 р. вона ввійшла в петербурзьке (кожанчиковське) видання «Кобзаря». Натомість щодо маємо дуже докладну дату: «25 лютого 1844 р. Переяслав».

Заходить питання: що було перше написане – поема чи повість? Прямого свідоцтва про первенство одного або другого твору нема, але я думаю, що доволі буде тільки прочитати уважно один і другий, щоби дійти до переконання, що поема не могла попередити повісті. Головним аргументом мені видається те, що повість має дуже виразний і навіть яркий колорит локальний, колорит не рідної сторони Шевченка – правобічної Канівщини, котру він, як, наприклад, у «Гайдамаках», міг малювати з пам’яті, а власне колорити лівобережної Переяславщини, Кременчуцького повіту, т. є. власне тих сторін, по котрих Шевченко в початку 1844 р. їздив. Повість писана під живим враженням коли не подій, виведених в ній, то околиць, людей і їх оповідань; можна сказати сміло, що при всій ідеалізації змісту і головних осіб (про що скажемо далі) малюнок окруження, ландшафт, схоплений з живої натури і виведений рукою великого артиста, огрітий теплом щирої любові.

Тим часом у поемі що бачимо? Перше явище, яке нам в ній впадає в око, се цілковитий брак локального колориту. Степ покритий туманом, з котрого виринає могила – отсе крайобраз прологу; гайок, ставок, млин, пасіка і хутір – отсе місце, де відбуваються дальші події поеми. Де, в якій стороні широкої України се діється – про се ані слова. Навіть згадка про найближче від хутора село – Городище нічого не мовить, бо сіл з назвою Городище по Україні є сотні.

Отсей брак локального колориту я вважаю важним доказом того, що повість «Наймичка» написана була перед поемою. Само по собі явище те не було би ще таким доказом; ми знаємо, що Шевченко, хоч маляр і великий любитель пейзажів, в поезії не часто їх малював. Він концентрував тут свою увагу на людях, на їх чуттях і ділах. Та все-таки в творах, писаних первісно по-українськи, ми маємо декілька чудових малюнків пейзажів – і то не припадкових та неозначених, а певних, ясно означених місцевостей. Такі місця є в «», в ліричній поемці «», у поемі «» і т. і.

Але цікаво те, що власне в поемах, яких перший концепт писаний був по-російськи, місцевий колорит являється найбільше затертий і неозначений, так само як і в «Наймичці». Поем таких маємо головно дві: «» і «». Російська прозова версія «Варнака» писана в Києві 1845 р., а поема «Варнак» писана в Оренбурзьких степах, десь в початку 1850-тих років. Повість «Княжна» писана, мабуть, в Новопетровськім укріпленні, а поема, коли не вся, то бодай викінчена в Нижнім Новгороді 1858 р.

Отже, в усіх тих творах поет поступає зовсім аналогічно: в прозовій версії локальний колорит сильний, яркий, в поемі більше або менше затертий. Ся аналогія, по моїй думці, сильно промовляє за першенством повісті. Та не тільки один колорит локальний в поемі блідіший, ніж в повісті. Ми наведемо далі ще цілий ряд інших спостережень, котрі промовляють за тим не менше виразно. Щоби покінчити з хронологією, зазначу ще, що й видавець російських творів Шевченка (Горленко) в передмові підносить, що повісті «Наймичка», «Варнак» і «Княжна» послужили первообразами для пізніших Шевченкових поем на ті теми [Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. Киев, 1888, стр. IV].

Покійний проф. Огоновський в передмові до свого видання «Кобзаря» твердить, що «Наймичка» була написана перед «Сном» і «» [Кобзар Тараса Шевченка (вид. Тов. ім. Шевченка. У Львові, 1893), т. І, стор. 98]. Се твердження загальне і кинене без доказу. Коли зважимо, що «Сон» написаний був у Петербурзі в червні 1844 р. по повороті з України і по написанні повісті «Наймичка», а «Кавказ» в півтора року пізніше, 25 грудня 1845 р. вже на Вкраїні, то побачимо, що се хронологічне означення дуже недокладне і в основі не перечить першенства повісті перед поемою. Та мені здається, що воно прямо неправдиве і що «Наймичка» написана була по тих поемах політичних в 1846 році, а може, і ще пізніше.

Се сконстатування хронологічного першенства повісті важне для нас яко основа дальшого аналізу, котрий в противнім випадку мусив би дати зовсім противні результати, і смію сказати, довів би нас до зовсім хибного погляду на процес творчості поетичної у Шевченка.

Пригляньмося тепер змістові повісті про наймичку. Вона розпочинається дуже гарно репродукованим оповіданням народним про те, відки пішла назва Ромоданового шляху, що лучить Кременчук з Ромнами, а далі описом околиці, через котру йде той шлях. Недалеко сього шляху над Сулою лежить село, і оп’ять поет малює нам принадний пейзаж, а опісля зачинає своє оповідання новим малюнком – поворотом женців з поля. Перед веде найкраща дівчина в селі – Лукія, вибрана дівчатами на царицю. Вона несе вінок, її батьки гостять женців. Та входячи в село, женці побачили на деяких воротах настромлені віхи – знак, що в селі заквартировано відділ кавалерії. Вечір, проте, кінчиться піснями, танцями, ідилією.

«Якби завтрашнього дня не ввійшли до села драгуни, – додає від себе автор, – то вся ота історія могла б і скінчитися ідилією; та драгуни скоро вступили, зараз зав’язали драму». Перипетій тої драми автор не описує, а перескочивши з рік часу, переводить нас відразу на іншу часть околиці при Ромодановім шляху, до хутора козака Якима Гирла. Опис того хутора дуже гарний і дрібний. Оповідання зачинається в полудень літнього, серпневого дня. Яким і його жінка Марта, старі та бездітні козаки, полуднують.

З розмови їх довідуємося, що вони дожидаються чумаків, далі сумують, що у них нема дітей; сю розмову перериває плач дитини, не знати ким підкиненої під їх ворота. Прегарно, наскрізь реальними штрихами змальована радість старих. Потім поет додає, що «челядь, вернувшися в села, оповідала, що бачили на могилі якусь молодицю: вона зразу співала якусь пісню і заплакала, а коли ми перехрестилися, то вона щезла». На другий день Яким, ідучи до села, щоб охрестити дитину, оп’ять бачить сю жінку «в ранішньому тумані на могилі, лицем обернену до його хутора», на його питання вона відповідає, що шукає загубленої корови.

Дитину охрестили і назвали Марком. Проходить місяць і другий.

«На могилі близь хутора майже кождого рана і вечора челядь бачила таємничу молодицю і почала балакати, що се, мабуть, щось неспроста. А се була зовсім проста річ; бідна молодиця була не хто другий, як покритка і мати маленького Марка. Вона, сердешна, не могла відірватися від того місця, де виростало її бідне, її прекрасне дитя. Кілька разів вона приходила ніччю до самого хутора, обходила кругом нього, проводила безсонні ночі в рові, або в неділю, коли челядь виходила в село, вона потаємно підкрадалася до самих воріт, щоби почути хоч один голос своєї милої дитини. Кілька разів вона зважувалася ввійти на подвір’я і випросити назад або нарешті вкрасти свою дитину, бо без неї їй годі було жити на світі, без неї хліб не ївся, вода не пилася, сонце боже не світило і не гріло».

Отся експозиція повісті, вміщена в пролозі і двох перших розділах поеми. Як я вже замітив, поет, переробляючи повість на поему, повикидав усі описи місцевості. Не спокусила його й живописна сцена повороту женців з поля з Лукією яко царицею; він ані одним словом не натякнув, хто були родичі Лукії, котра в поемі названа Ганною. З її монологу на могилі ми довідуємось тільки, що вона була багата. Хто стався причиною її упадку, хто був батьком її дитини – про се ані слова.

В своїй «» виспівав Шевченко так глибоко і голосно деморалізаційний вплив московської солдатчини на вкраїнський сільський люд, що тут, мабуть, не хотів сього повторяти і волів сю часть експозиції лишити зовсім на боці. Певна річ, поет зробив се для того, щоби сконцентрувати нашу увагу на особі молодиці, та ми побачимо далі, що ся концентрація не вийшла на користь поеми, бо не позволила поетові всесторонньо схарактеризувати власне сю головну фігуру.

Далі цікаво те, що в повісті молодиця являється тільки на могилі або ходить довкола хутора, в поемі автор позволяв нам глибше заглянути в її душу. Тут він вкладає в її уста монолог, що має потрохи відслонити нам її попередню історію, але робить се тільки в найзагальніших фразах. Натомість дуже ярко малює поет її гарячу любов до дитини:

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму!

На лиху годину

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Я була багата…

Не лай мене; молитимусь!

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

I пошлю до тебе.

В кінці поет вкладає в уста молодиці пісню, про котру досить нескладно було натякнено в повісті, пісню про вдову, що, породивши двох синів, пустила їх на Дунай, а опісля, коли вони між чужими людьми виросли, за одного вийшла заміж, а за другого віддала дочку. Шевченко не каже молодиці співати всеї пісні, котрої кінець входить в цикл темних легенд про Едіпа та кровосумішку. Але початок пісні, де змальовано безсердечну безжурність вдови, що викидає своїх дітей, поклав тут Шевченко, мабуть, для контрасту з поступком молодиці, що має бути темою поеми.

Хутір діда і баби, в поемі Трохима і Насті, змальований також загально, і характеристика обох старих не є і в сотій часті така повна та широка, як в повісті. Настя в поемі майже зовсім щезає, пересувається, як тінь; Трохим виступає трохи виразніше яко добродушний дідусь, у котрого сльозлива чутливість перемішана з веселим, сердешним гумором.

В повісті він змальований далеко докладніше. Там ми дізнаємося поперед усього, що він козак, коли в поемі сього не сказано; далі бачимо, що він письменний, любить читати псалтир і при всій своїй золотій добродушності любить показувати вид строгий, особливо супроти жіноцтва, любить іноді жартувати, бурчати на жінок, має живу фантазію і любить строїти плани, котрі потім холодніша розвага розбиває. Та при тім всім у нього лишилися ще ознаки давньої козацької, свобідної вдачі. Його так і тягне воля, степ, чумакування; з людьми вищих верств він поводиться свобідно, без приниження; а коли з їх боку бачить легковаження або взагалі невідповідне захоплення, то зовсім неоднозначно проявляє їм свою погорду і ставиться до них сміло, як ось в сцені, коли п’яні драгунські офіцери добиваються до його брами, а один із них кидається на нього з гарапником.

Як бачимо, постать Якима в повісті обрисована дуже гарно, коли тимчасом Трохим в поемі ледве тільки нашкіцований. Певна річ, що й тут Шевченко поступив свідомо, не хотячи вдаватися в дрібну характеристику Трохима, котрий остаточно в поемі є особа другорядна. Та все-таки важно тут зазначити другу кардинальну різницю між повістю і поемою: коли в повісті Шевченко виступає з усіма прикметами епіка, склонного до реалізму, хоч і далекого від усякого бруталізму, то в поемі він поступає зовсім інакше, тут він переважно лірик. Описи і властиве оповідання він редукує до мінімуму, інколи навіть впадаючи в сухість, та зате старається чисто ліричними акордами порушити наше серце, викликати в нім чуття, аналогічні до тих, які переходять персонажі його поеми. Сцена, у котрій уперше виступають дід і баба і котра кінчиться найденням дитини, показується дуже добре. В повісті читаємо (подаю сей уступ в своїм перекладі):

«Се було в місяці серпні. В неділю, так коло полудня. Яким Гирло вийшов з хати і сів на призьбі. Він був чоловік немолодий уже, та свіжий і здоровий; вуса і чуб були не то щоб сиві, а шлаковаті. Сорочка на ньому чиста, біла, шаравари також білі; він не любив усяких московських китайок і носив усе біле; чоботи на нім добрі, юхтові. Раз глянеш на нього, то й зараз скажеш, що се чоловік заможний, – уже з лиця якось се видно.

Швидко за ним вийшла і жінка його Марта, літ, може, за сорок, а може, й більше, чисто й гарно вбрана, в жовтих сап’янцях, в плахті і шовковій червоній юпці – хоч би й старій, то й до лиця б було.

Винесла Марта поперед лавку, покриту килимком, і поставила її перед чоловіком, а потім уже винесла миску з варениками і тарілку зо сметаною і все те поставила на тимчасовому столі перед чоловіком і сама сіла біля нього.

– Нумо полуднувати, Якиме! – промовила до чоловіка.

Яким перехрестився і сказав:

– А коли полуднувати, то й полуднувати. Господи благослови.

І за сим словом розправив свої шлаковаті вуса і взяв вареника.

Після вареників Марта винесла миску сливок і жовту запахущу диню; покуштували і сливок і дині дещицю. Після полуденку Марта прибрала се і оп’ять сіла на призьбі біля свого чоловіка. Довго вони сиділи мовчки, далі Марта зняла річ.

– Щось отсе довго не видати наших чумаків з рибою!

– Еге, довгенько щось не видати!

І Яким замовк; йому немов не хотілося вести розмову; та й загалом він був небалакливий.

Трохи переждавши, Марта оп’ять забалакала:

– Я все думаю, Якиме, на кого то ми після себе добро своє покинемо? Не дарував нам з тобою господь ані дочки ані сина, так і помремо одинокі.

– Так що ж з того, що помремо? Добрі люди поховають, а добро поживуть.

– Звісно, поживуть, куди ж йому й дітися! А все ж воно б краще, якби була своя рідна дитина.

– Так де ж її взяти, коли господь угнівався на нас за гріхи наші.

– Еге, прогнівали ми господа милосердного, не потішив він ледачу старість нашу. Так і гробовою дошкою вкриємось, і нікому буде з душі заплакати, нікому буде пом’янути душі наші грішні. Знаєш що, Якиме? Поїду я завтра до Бурта і відвезу отцю Нилові на сорокоуст і за твою і за свою душу: нехай одслужить, коли помремо.

– Ти все щось таке наторочиш, що аж слухати ніякової Ну, скажи-таки, розумна голова, як його живому чоловікові по своїй душі та сорокоуст правити?

– Ні, Якиме, не по живій душі, а по покійній, – а я думаю зробити се на те, щоб опісля не лишитися без поминків.

– Бог ласкав, не лишишся! А я ось що думаю: чому се наша челядь так довго з села не вертає?

– Цить, цить, Якиме! Чуєш? О, ще раз!

– Що таке ще раз?

– Чуєш?.. Дитина плаче.

– Так і є! За ворітьми.

– Ходімо поглянути, ЯкимеІ

– Ходімо!

І прудко, мов молоді, вони схопились з призьби і пішли до воріт.

Хто ж виповість радість старої Марти і Якима, коли вони побачили під перелазом дитину, обгорнену старою сірою свиткою, а головка прикрита зеленим широким лопухом!

– Якиме! – тільки й могла промовити стара Марта, сплеснувши в долоні.

А старий Яким, знявши бриля, молився богу.

– Якиме, – мовила Марта, взявши дитину на руки, – поглянь тільки, яке здорове та гарне!

Яким узяв дитину на руки і сказав:

– Ходімо в хату! Воно, бідненьке, голодне.

І пішли вони в хату зі своєю дорогою знахідкою».

В поемі ся сценка є темою другого розділу, і я не можу відмовити собі приємності привести весь той розділ, щоби яркіше показати різницю поетичної роботи в однім і в другім творі.

І дід і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене,

Знов поворушилось?

Чи ще тільки заклюнулось –

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?» –

«Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись…

Кому понадбали

Добра сього?…» –

«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми… мов дитина!

Побіжім лиш!… Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт… Прибігають,

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита, –

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала

І літом укрила

Останньою свитиною…

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі… і замовкло,

Неначе не плаче,

Тільки пхика.

«А що, Насте!

Я й казав! От, бачиш?

От і талан! от і доля!

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай!..

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату! а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище».

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє, –

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та ридаючи становить

Перед образами – Нема дітей!..

Чудно якось

Діється між нами.

Порівняння сих обох уступів вельми навчає. Поперед усього впадає в очі різниця тону: в повісті він гумористичний, жартівливий, в поемі поважний, подекуди глибоко ліричний. Хоча автор попропускав в поемі майже всі побутові подробиці, то все-таки з початку глави кількома майстерними рисками змалював загальне тло сцени і заразом зазначив настрій, який панує в цілій поемі – сумішка ідилії і важких загадок життя.

Дуже цікаво порівняти розмову старих перед найденням дитини в повісті і в поемі. Поет тут і там снує ту саму провідну думку, та в поемі висказує її коротко, без усіх лишніх подробиць, але способом таким пластичним та ясним, а при тім в такім зв’язку з попередньою рефлексією, що тих кілька рядків робить далеко глибше і суцільніше враження, ніж аналогічна сцена в повісті, де реалізм подробиць шкодить суцільності враження. Так і чуємо, порівнюючи ті і многі інші місця обох сих творів, що поет наш, свідомо чи несвідомо, держався тої думки, що поезія – то згущена, сконцентрована, скристалізована дійсність.

Поява Лукії на хуторі яко наймички обставлена і умотивована в повісті ліпше, ніж в поемі. В повісті автор оп’ять епічним способом, зводом фактів показав нам її життя від часу підкинення дитини аж до поступлення в службу. Вірнішим дійсності та заразом виразніше щодо характеристики гарячої любові Лукії до дитини мусимо назвати й те, що в повісті вона наймається несповна в два місяці по підкиненню дитини, коли в поемі минає рік.

Сцена найму в повісті і в поемі являє також деякі характерні різниці. В повісті ідуть широкі розмови між Якимом і його жінкою, опісля Яким не менше широко розпитує Лукію, хто вона, далі розказано, як їй дали полуднувати, як дитина заплакала і старий кинувся її втішати, та ще гірше перелякав своїм голосом і т. д. Сам акт найму відбувається дуже коротко. «Що ж ти візьмеш плати на рік?» – питає Яким Лукію. «Що платите другим, те й мені дайте», – відповідає вона. «Добре. Ми платимо Мартосі 15 на асигнації, нову білу свиту і шкапові чоботи». – «Добре, і я так наймуся».

Сей акт «згодин» дуже простий і звичайний по наших селах, та тільки в такім разі, коли господарі знають уже слугу. Чужої людини ніхто так відразу не найме, а все кажуть їй побути якийсь час для обізнання, а тільки тоді наступають формальні згодний чи то при родичах слуги, чи при яких інших свідках. Шевченко, видимо, відчув се і в поемі виставив сю сценку хоч коротко, та зате далеко вірніше і поетичніше.

«Що візьмеш, небого,

За рік, чи як?» –

«А що дасте». –

«Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату.

Бо сказано, хто не лічить,

То той і не має:

Так отак хіба, небого:

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо, –

От тоді й за плату.

Чи так, дочко?» –

«Добре, дядьку». –

«Просимо ж у хату».

Широким епічним складом у повісті змальовано перший рік життя Лукії на хуторі, її старання про Марка і любов, яку вона здобула собі у своїх господарів. В поемі все те переказано коротко, в кільканадцяти віршах, щоправда, дуже гарних. Звісно, масу подробиць, описаних в повісті, тут пропущено (гостина Якима у о. Нила, оповідання про те, як Лукія і Марта обі купують для Марка у захожого венгра семибратньої крові, що має бути ліком на всі хвороби, перший вихід Лукії до церкви і т. ін.).

Всі ті пропуски при загальній тенденції Шевченка легко зрозуміти. Та от слідує в повісті обширний і вельми характерний епізод, також пропущений в поемі з великою, як нам здається, шкодою для сеї поеми. Є се оповідання про стрічу Лукії з її колишнім милим, уланським офіцером. Дуже інтересне є оповідання про те, як той офіцер віднайшов Лукію у хуторі. З початком зими стрільці – мабуть, самі офіцери – гоняться за зайцем. Заєць вбігає на Якимове подвір’я. Брама замкнена, стрільці кричать, щоб їм отворити, але старий Яким, почувши від них згірдне слово, не кажучи нічого, надів шапку і вернув назад до хати.

– Що там таке за воротами? – запитала його Марта.

– Татари напали, – відповів він спокійно. Стрільці почали добиватися до брами. Яким вийшов до них другий раз, а за ним вийшли Марта і Лукія. Один стрілець переліз через перелаз і кинувся на Якима з гарапником, та, побачивши Лукію, став мов вкопаний – пізнав свою жертву. Вона була не менше гарна, як колись, і він задумав відновити з нею перервані її втекою зносини. Варто тут зазначити, що, представляючи компанію підпитих офіцерів, Шевченко натякає виразно на звісне общество мочемордія, котре якраз тоді втягло було й його в свій круг і заставило його прогаяти чимало дорогого часу, чого поет наш опісля п неволі тяжко жалував .

Хитрі підходи офіцера до Лукії, її поїздка в рідне село для великодньої сповіді, її побут у старої, опущеної московки, а вкінці її розставання з зрадливим офіцером, котрого намовам вона готова була вже піддатися, але врятувала її тільки думка про улюбленого сина – все те, без сумніву, найкращі епізоди в Шевченковій повісті. Вони розказані дуже живо і порушують наше серце до самої глибини. Для чого Шевченко пропустив сі характерні сцени в поемі, для чого залишив перетопити їх в перли поезії, котрі були б, певно, належали до його найкращих перлів, на се відповісти трудно. Концентрація інтересу на постаті наймички тут ні при чім, бо власне в тих епізодах ся постать виступає діяльно, відслонює найглибші тайники своєї душі, найкращі прикмети свого характеру. Тут вона являється нам вповні людиною, з людськими слабостями, а через те й виходить більше правдивою та близькою нам.

Поминувши ті епізоди, Шевченко не зумів в поемі дібрати рис відповідно ясних і глибоких для їх характеризування, і для того постать Ганни вийшла трохи загальна, туманна, немов відірвана від землі, прислонена якоюсь романтичною мрякою. Для вияснення сього артистичного faux pas можуть нам служити дві обсервації, що виявляються при ближчім розборі власне сього епізоду, та стосуються й до інших Шевченкових поем, характеризують його творчість поетичну.

Шевченко з натури своєї лірик, з м’якою, доброю, гуманною душею. Доля пхнула його в тяжкі відносини, заставляла його не раз співати про страшні події, про розлив крові, про надмір терпіння індивідуального і народного, фізичного і морального. Та проте м’яка, лірична його вдача не була заглушена, і в своїй творчості він оминає малювання острих драматичних конфліктів. Се явище загальне і характерне для Шевченка. Він любить малювати і широко розмальовує сцени тихого щастя або тихого горя, моменти, коли душа ще не дійшла до найвищого напруження, запалу або вже потрохи вспокоїлася після них.

Сам момент вибуху, острого і різкого вибуху запалу у Шевченка звичайно збутий коротко, прислонений полупрозірчастим серпанком або й зовсім лишений на здогад читача. Може, се видається декому неймовірним в відношенні до Шевченка, котрий, за словами Сирокомлі, «мачав перо в крові», але уважний погляд на його поезії переконає нас в правді сього спостереження.

Пригадаймо собі хоч би важніші сцени з тих самих «Гайдамаків», про котрих се писав Сирокомля. Жид коверзує над Яремою, Ярема мовчить, конфлікту нема ніякого; конфедерати збиткуються над жидом – ціла сцена держана в тоні бурлеску, підведеного сумними рефлексіями поета; конфедерати катують титаря – оп’ять не бачимо конфлікту, а тільки кінець трагедії, смерть титаря в муках; в сій хвилі прибігає Оксана і оп’ять замість конфлікту – мліє на трупі батька, і так її омлілу забирають конфедерати, по чім поет лишає її зовсім на боці, не малює її терпінь в замку, а тільки виводить її на сцену після катастрофи яко реконвалесцентку на тлі ідилічної тиші монастиря.

А криваві події Коліївщини? Поет ані одним штрихом не малює нам супротивлення панів, ані одної битви; гайдамаки ходять, ріжуть людей, мов безоружну худобу, бенкетують на пожарах посеред трупів, і коли поет справді мачає перо в крові, то є се кров не жива, людська, що пливе серед болів конання, а кров з цінобру та карміну, розроблена на палеті. В своїй боязні перед малюванням різких конфліктів між людиною і людиною поет доходить до комізму, бо коли, напр., хоче показати нам в Яремі страшного месника і мучителя, то не вміє про нього сказати нічого страшнішого над те, що він «на пожарах і днює й ночує» і що він «мертвих ріже, мертвих віша, палить». Зовсім як той козак з народного анекдоту, котрий хвалився, що вбив татарина, відтявши йому руку й ногу, але голови йому не відтяв, бо її у нього не було.

Найтрагічніша сцена в «Гайдамаках», де Гонта ріже своїх синів, показує нам найліпше, що поет мимо своєї волі не міг малювати таких сцен: замість трагедії вийшла слізлива мелодрама без найменшої психологічної правдоподібності. Те саме бачимо в «Катерині», де справді трагічна сцена прогнання Катерини батьком і матір’ю з дому змальована поетом зовсім не як трагедія, а як якийсь сумний фамілійний обряд, в тужливо-меланхолійнім тоні. Аналогічну сцену бачимо зазначену в поемі «Сотник», де батько проганяє сина, і тут поет зовсім не описує сеї сцени, а тільки натякає на неї кількома словами Настусі, що зазирає крізь вікно до хати. В кінці в поемах «Марина» і «Відьма» также зібрано багато страшних конфліктів, але ані одного не змальовано вповні, а тільки натякнено на них кількома словами.

Те саме можна сказати й про драму «», котра власне найбільше потерпіла на тім, що поет не здужав вповні драматично зобразити конфлікту між Назаром і Хомою і остаточно мусив закінчити драму якимсь deus ex machina. Те систематичне уникнення острих конфліктів, котре бачимо у всіх творах Шевченка, найраніших і найпізніших, показує нам, що тут лежала границя його таланту, поза яку він замолоду силувався вибігти, але яку пізніше, в часі повної дозрілості, обминав чи то свідомо, чи ведений своїм великим артистичним почуттям. Се, мабуть, і заставило його поминути в поемі епізод про повторні зносини Лукії з офіцером.

Та була ще, мабуть, і друга причина сього пропуску. Епізод сей в повісті є, може, одиноким уступом в писаннях Шевченка, що свідчить про сильне враження, яке зробила на Шевченка Квітчина «». Деякі місця сього епізоду виглядають як парафрази аналогічних місць Квітчиної повісті, а пам’ятна майстерська сцена, де Оксана ніччю копле гробик для своєї живої дитини, послужила й Шевченкові мотивом до вельми патетичної і зворушливої картини. Свідомо чи несвідомо ввійшли ті ремінісценції до повісті, – в усякому разі, перероблюючи повість на поему, Шевченко віднісся до них критично і волів зовсім пропустити їх, ніж переспівувати звісне вже.

Може, власне, се й було причиною, що Шевченко зовсім заслонив у поемі давнішу історію своєї наймички і навіть не натякнув нічого про те, хто її звів. Недаром у своїй автобіографії він називає свою українську музу «строгою музою». Спосіб, яким він свою повість про «наймичку» переробляв на поему, показує, що він справді дуже строго відносився до всіх подробиць сюжету і жодні, навіть найефектніші уступи повісті не могли його спокусити до лишніх, по його думці, збочень.

І далі поступає Шевченко таким самим методом. В повісті широко розказано, як Марка дали до школи, як він там учився, як опісля вернувся додому, як їздив з Якимом у Київ – у поемі про все те ані слова.

Смерть Марти (у поемі Насті) тут і там згадана побіжно. Значна різниця заходить в описі подруження Марка. В повісті розказано про те, як Марко пізнав свою Катерину на вечорницях, полюбив її і зараз хотів женитися, та Яким і Лукія не позволили, а вислали його вперед з чумаками на Дон. Натомість у поемі Шевченко чомусь відступив від сеї сцени і змалював чудне трохи сватання, при чім виходить, що немовбито ані Марта, ані Яким, ані Ганна не знали, з ким сватати Марка, і що тільки самі свати вишукують Маркові молоду. Се справдішній слабий пункт у поемі, котрий можна об’яснити хіба поспіхом; поет поклав тут головну увагу на сценку, як Яким і Марко просять Ганну, щоб вона на весіллі була Маркові за матір, і як Ганна відмовляється від того. Та жаль, що й сеї сцени Шевченко не змалював широкими контурами, а тільки злегка зазначив її, впадаючи навіть потроху в мелодраматизм. В повісті сій сцені відповідає ще менше щаслива сцена, де Марко питає Лукію, хто була його мати, а Лукія не дає йому на се ніякої відповіді.

Повість кінчиться вельми драматично, оповіданням про те, як Марко поїхав на Дон, а Лукія пішла в Київ на прощу, та, вертаючи додому, занедужала. Марко вертає, не доходячи додому, зупиняється з волами серед степу на попас, а сам ніччю біжить у село до своєї улюбленої Катерини, з котрою восени має одружитися. На другий день, прийшовши додому, застає Лукію в конанні, і вона при смерті признається йому, що вона є його мати. В поемі Шевченко остільки змінив цю сцену, що тут Марко жениться, що Ганна живе ще при них три роки, та щороку перед Великоднем ходить у Київ. Тільки на четвертий рік вона вертає хвора і дожидає Марка.

Дивним способом перейняв Шевченко з повісті оповідання проте, як Марко, вертаючи з чумаками, не поспішає додому і зупиняється недалеко села на нічліг, хоч тут се не тільки нічим не мотивоване, але й доволі неправдоподібне. Чудне також речення при кінці поеми, що в хвилі, коли Ганна призналася Маркові, що вона його мати – «зомлів Марко і земля задрижала», воно тільки ще раз ілюструє нам те спостереження, що Шевченко не вмів вірно і пластично малювати моменти наглого вибуху чуття, запалу або терпіння і в таких моментах попадав в афектацію або штукував неясними, загальними фразами.

Зберімо докупи наші спостереження. Що значить оте навмисне затирання колориту локального, вбожество характеристики осіб, пропускання епізодів не тільки лишніх, але й дуже важних для характеристики головної особи? Не знаючи повісті Шевченка, ми могли б уважати се за доказ убожества його фантазії; повість показує нам, що така думка була би дуже несправедливою, що Шевченко робив се свідомо і що таке поступування, аналогічне з його поступуванням у інших випадках, тісно в’язалося з його основним поглядом на суть поезії і на її завдання.

Ніхто з критиків досі не пробував простудіювати естетичні погляди Шевченка і яко писателя, і яко маляра. Власне російські повісті, листи і «Дневник» дають для сього багатий матеріал. Спеціальна студія в тім напрямі мусить ще бути зроблена і поможе нам зрозуміти глибше психологію творчості нашого великого поета. Наразі я піднесу тільки одно, що мимоволі впадає в око кождому при читанні листів і повістей Шевченка. Є се його адорація штуки. Штука є для Шевченка чимсь божественним, вічним, чимсь таким, до чого треба приступати з побожним трепетом.

Великі майстри штуки – поети, малярі та різьбярі є для нього предметом культу, він бажає мати їх діла все при собі, в найтяжчих пригодах життя він поперед усього думає про них, тужить за ними, а тільки опісля думає про предмети щоденної потреби. Отсе високе розуміння штуки кермувало рукою Шевченка і при писанні «Наймички», воно, мабуть, заставляло його очищувати вибрану тему від усіх лишніх подробиць, від усіх, так сказати, жужлів буденного життя, щоби тим способом піднести звичайний життєвий факт в ясну сферу ідей. В тім пункті реалізм лучився у Шевченка з ідеалізмом. Вірно заобсервований і вміло вхоплений факт живої дійсності він старався тим способом перетворити в тип, скристалізувати в символічний образ самої ідеї.

Яка ж се та ідея, котру бажав Шевченко вияснити в поемі про наймичку? Се одна з основних ідей Шевченка, та ідея, що він на різні лади не переставав виявляти від початку аж до кінця своєї діяльності. «Гайдамаки» (епізод про Оксану і Галайду), «Катерина», «Наймичка», «Марина», «Відьма» – ось важніші етапи розвою зображення тої ідеї у Шевченка. Основою суспільності, по думці Шевченка, є сім’я – така і в тій формі, в якій вона задержалася в українських хуторах і селах, не здеморалізованих ще посторонніми силами. Сімейне життя, патріархальне і сумирне – то найбільша святість. Нарушения тої святості, вилом, зроблений в гармонії сімейного життя, се найтяжче нещастя для сім’ї, найтяжчий гріх, що вимагає дуже основної експіації.

Можна сказати, що на всі хиби і лиха тодішньої передреформаційної суспільності російської Шевченко дивиться крізь призмат святості сім’ї. Робота на панщині, визискування, неправда чиновницька і судова, податки і здирства – все те в світогляді Шевченка займає, без порівняння, менше місце, як пониження людської гідності, якого головним і найтиповішим виразом у нього є пониження женщини, зрада і наруга над дівчиною, якій таким робом назавсігди відбирається можність легального сімейного життя. З того погляду він остро нападає на солдатчину, нападає й на кріпацькі порядки, що давали можність панам розпоряджуватися душами селянськими, як худобою.

Против солдатчини виступив Шевченко з сього становища в «Катерині». Для характеристики його погляду на святість сім’ї дуже важний в тій поемі уступ, де батько й мати виганяють покритку Катерину з дитиною з дому. Шевченко ані одним словом, ані одним натяком не обурюється на нелюдськість того поступку батьків: він вірить цілковито, що вони мають право прогнати і відіпхнути свою упавшу дитину. Аналогічне місце є і в повісті про наймичку. Офіцер, віднайшовши Лукію на хуторі, зустрічає в селі її батька і говорить йому:

– А я віднайшов вашу Лукію.

– Вона не моя, пане, вона твоя, – відмовляє йому батько і ані слова більше не хоче чути про свою нещасну дочку.

Шевченко не протестував против нелюдськості такого народного погляду, може, вважаючи його гарантією заховання чистоти і моральності в українськім народнім житті. Та він умів находити глибокі, зворушні тони, щоби змалювати наслідки того погляду. Катерина топиться, а її дитя стає поводатарем сліпого старця – се кінець людини гарячої та слабої духом, що боїться важкої боротьби з життям серед погорди і наруги людської. Наймичка вибирає власне сю дорогу, посвячує себе цілковито для щастя своєї дитини і ціною цілого життя, повного абнегації, осягає ту ціль, впроваджує свого сина знову до тої святині сімейного життя, з якої її саму безповоротно випхнуло чисте та нерозумне почуття.

Тепер буде нам можна відповісти на уваги, які з поводу «Наймички» висказав ще в 1861 р. Каленик Шейковський в передмові до свого «Опыта южнорусского словаря». Висказавшися з великим ентузіазмом про «Гайдамаків» і поставивши їх нарівні з Шекспіровим «Гамлетом», д. Шейковський ось що пише далі (ст. XIV):

«Багато дехто ставить «Наймичку» дуже високо. Та я вважаю сей твір тепличним виплодом: взагалі він зовсім без життя і в основі своїй наскрізь ненародний. Що трапляється як рідке явище, і то серед верстви, що вже відділилася від народу, сього, розуміється, ніхто не буде прикладати до всього народу. Жінка, котра підкидає свою дитину, не трапляється серед українського народу. Такої появи, оскільки я знаю, годі подибати по вкраїнських селах. Нехай і так, що вона лучається по вкраїнських городах і більших місточках, але ж бо й людність там дуже різноманітна і різноплемінна. Певна річ, є в «Наймичці» дуже гарні поодинокі сцени, та в цілому се виплід не нашого грунту».

Ми привели сей осуд в цілості більше як курйоз, ніж як вираз поважної наукової думки. Бо ж очевидно, осуд д. Шейковського виплив не з безсторонньої і неупередженої оцінки поеми, а з тої апріорно зложеної догми, що серед українського народу не буває матерів, котрі б підкидували своїх дітей чужим людям. Що ся догма зложилась у д. Шейковського не індуктивно, на основі досліду фактів, а власне апріорно, під впливом якогось фальшивого націоналістичного самолюбства, на се натякає він сам словами «оскільки я знаю», скромно поставленими після категоричного загального суду.

Що обсяг знання д. Шейковського не був обов’язковий для Шевченка, се розуміється само собою, і власне Шевченкова повість про наймичку показує, що обсяг той в тім пункті був ширший, ніж у Шейковського, що Шевченко знав, а може, й бачив таке, чого не знав д. Шейковський. Що Шевченко в своїй поемі і в повісті розповідає про факт рідкий, се нічого не значить; усі найзнаменитіші твори всесвітньої літератури чинять те саме, і ніколи ніякий поет не мав претензії, щоб те, що він оповідає як факт одиничний, прикладано до цілого народу.

Адже цілий народ не підкидає своїх дітей чужим людям, так само як не вбиває Полонія за тапетовою стіною, не скаче до гробу Офелії, не під’юджує Отелло до скаженої заздрості, не викликає духа землі, як Фауст, не пристає до вандруючих акторів, як Вільгельм Майстер, ані не мститься за смерть Патрокла так, як Ахілл. Поети все і всюди показують нам одиничні факти, а носителями їх являються незвичайні, виїмкові люди. Значить, ціль поетів не є така, щоби їх твори давали можність кому-небудь виробити собі суд о цілім народі.

Та проте є й зерно правди в помилці д. Шейковського. Справді, всі великі поети, хоч виводять перед нами незвичайних людей, оповідають незвичайні факти, то все-таки дають знаменитий матеріал до характеристики того народу, серед котрого живуть, і того часу, в котрім і для котрого працюють. Адже ж чуття, змагання, хід думок, обсяг виображень їх поетичних персонажів мусять обертатися в рамках чуття, змагань, думок і виображень того народу і того часу, в котрім живуть автори, не можуть вискакувати поза ті рамки, як ніхто не може вискочити зі своєї власної шкури.

Чим вище розвинений, чим геніальніший поет, тим ясніше в його творах з-поза шкаралущі случайних форм, часових і місцевих подробиць виступає загальнолюдський, безсмертний зміст чуття, змагань і ідеалів, спільних усім людям, що живуть в кождій живій душі, коли не повно, то хоч в зав’язку. Се вияснює нам ту загадку, для чого ті твори, хоч оповідають про факти далекі та виїмкові, хоч малюють людей видуманих і незвичайних, проте раз у раз хапають нас за душу, ворушать в ній найглибші чуття, здобувають собі наше неослабне вподобання. Вони ясно, пластично, сильно висказують те, що в нашій душі ворушиться неясно і слабо, вони, так сказати, розширюють обсяг нашого духовного життя, збільшують скарб нашого досвіду в сфері найкоштовнішій, в сфері чуття.

Та дивлячись із сеї точки на «Наймичку» Шевченка, ми мусимо сказати, що вона вповні підходить під вимоги такого перворядного, безсмертного твору поетичного. Те місцеве і часове, котре ми назвали шкаралущею, в ній зведене до minimum [До найменшого, до найнижчого ступеня (лат.). – Ред], та щиро людський зміст її дуже багатий. І той щиро людський зміст є заразом вповні український. Всі оті люди, що живуть у поемі і котрим однаково спочувати мусить чи поляк, чи німець, чи француз, – вони українці, думають і чують по-українськи. Се й є великий тріумф штуки – в партикулярному, частковому, случайному показувати загальне, вічне і безсмертне.

Д[обродій] Шейковський уважає «Наймичку» «виплодом не нашого грунту». Сі слова можуть мати двояке значення: таке, що відносини, змальовані в поемі, – не українські, або й таке, що сюжет поеми прямо позичений Шевченком із якого чужого взірця. Щодо першого значення, ми вказали вже на те, що повість про наймичку, написана з таким ярким місцевим колоритом і з такими багатими подробицями, може вважатися подекуди документом до оправдання поеми. Щодо другої можливості, то я не вмів би сказати, який твір чужих літератур міг би був навіяти Шевченкові сей сюжет.

[Думаю, що нема тут потреби широко розбирати того зближення, яке робить Петров («Очерки ист[ории] украинской литературы XIX стол.», стор. 363) між поемою Шевченка а романсою Пушкіна «Под вечер осени ненастной», в котрій дівчина, що стала матір’ю, не придбавши легального мужа, блукає ніччю по «пустынных местах», говорить довгу і повну фальшивого трагізму промову до своєї дитини, що в будущині ввижається їй як правдивий російський байроніст («несчастный! будешь грустной думой томиться меж других детей… Повсюду странник одинокий, всегда судьбу свою кляня» і т. д. ), а вкінці підкидає свою дитину на поріг якоїсь хатки під лісом.

В тій романсі мине бачимо нічогісінько похожого на Шевченкову поему, окрім аналогії самого факту підкинення дитини. Ну, та сього факту Шевченко не потребував позичати у Пушкіна, бо і в Петербурзі, і на Україні таких фактів довкола нього діялись тисячі. Що в способі представлення того факту, який, впрочім, є тільки зав’язком поеми, Шевченко є зовсім незалежний від Пушкіна, се видно вже хоч би й з того, що самого моменту підкинення дитини покриткою Шевченко своїм звичаєм, обминаючи такі хвилі різких конфліктів і боротьби душевної, зовсім не змалював.

А зі зв’язку поеми бачимо, що Шевченкова героїня підкинула свою дитину не вночі, а в полуднє, не восени, а літом, не під убогу хатчину, а власне під хутір заможних та бездітних людей. Хіба схочемо в тім вбачати вплив Пушкіна на Шевченка в сьому випадку, що Шевченко старався обробити сю тему зовсім відмінно від Пушкіна.]

Саможертва матері для добра дитини, до котрої вона за життя навіть признатися не сміє, – сюжет дуже оригінальний і в інших літературах, здається, не оброблюваний.

Одиноку, хоч дуже далеку, аналогію представляє псевдошекспірівська драма «The prodigal of London» (Лондонський марнотратник), в котрій батько, вертаючи по довгих літах із чужини, стає за слугу у свого марнотратного сина, щоби пізнати і випробувати його характер. Драма ся в XVIII віці була дуже люблена в Англії, при кінці XVIII в. була перекладена Ешенбургом на німецьку мову і дуже сподобалась Лессінгові, котрий хотів переробити її і виставити на сцені ((гл[яди] Erich Schmidt, Lessing, II, 762).

Чи була ся драма перекладена на російське – не знаю, та не думаю, щоб Шевченко знав її і щоб вона могла піддати йому сюжет «Наймички». За самостійністю Шевченкової концепції промовляє ще й те, що «Наймичка» своєю темою дуже тісно в’яжеться з «Катериною», а порівняння поеми з повістю про наймичку зв’язок сей робить ще виразнішим. На підставі сього порівняння ми можемо сконстатувати, що обі поеми мають спільне тло суспільне – деморалізацію і руїну патріархального сімейного життя через солдатчину: «Катерина» прямо основана на тім тлі, – в поемі «Наймичка» воно затерте, та в повісті виступає дуже ярко.

На сьому спільному тлі виступають дві героїні, що маються одна до другої, як огонь до води. Катерина – натура проста, палка, вразлива, сангвінічна; ошукана москалем, відіпхнута, у своїм тяжкім горі вона думає тільки о собі, покидає дитину на шляху, а сама шукає на своє горе ліку – одинокого, який їй лишився, – в воді під льодом.

Наймичка – натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини. Змалювання такої постаті з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю, без ходульності і фальшивого пафосу, без мелодраматичних сцен (коли не згадувати про дві малесенькі хибні рисочки, такі як остатніх 6 рядків гл. IV і «земля задрижала» при кінці поеми), як се зробив Шевченко, належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка.

Примітки

Вперше надруковано в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка», 1895, т. 6, с. 1 – 20. У першодруці зазначено, що І. Франко прочитав лекцію 18 лютого 1895 р. Фактично Франко прочитав її 22 березня 1895 р., що засвідчує газета «Діло», 1895, № 54. Про це згадує також М. С. Возняк у статті «Недопущення І. Франка до доцентури у Львівському університеті» (Іван Франко. Статті і матеріали, вип. 1. Вид-во Львівського держ. ун-ту, 1948, с. 47).

Подається за першодруком.

Совінський, перекладаючи її на польське… – І. Франко має на увазі розвідку Леонарда Совінського «Taras Szewczenko, studium przez Leonarda Sowińskiego z dołączeniem przekładu «Hajdamaków»» (Wilno, 1861).

…Дюран назвав зарівно саму основу, як і виконання поем и, – геніальним надбанням вселюдської літератури. – Мова йде про статтю французького літературознавця, мистецтвознавця і перекладача Дюрана-Гревіля Еміля-Александра (1838 – 1903) «Le poetę nationale de la Petite Russie Т. G. Chevtchenko. Le Kobzar complete de Taras Grigorievitch Chevtchenko» надруковану в журналі «Revue des Deux Mondes» (1876, т. 15, № 5).

…а потрохи навіть із спеціально націоналістичних мотивів (Петров)… – Під спеціально націоналістичними мотивами М. І. Петрова І. Франко має на увазі його прагнення розглядати в окремих моментах Т. Шевченка, виходячи з ідеї національної самобутності української літератури (див.: Н. И. Петров, Очерки истории украинской литературы XIX ст., с. 233 – 234).

…д-р Колесса своєю працею кинув чимало ясного світла на сей процес. – Насправді у праці О. М. Колесси «Шевченко і Міцкевич» (1894) вплив польського поета на Шевченка перебільшено.

Козлов Іван Іванович (1779 – 1840) – російський поет і перекладач, віршами якого захоплювався Шевченко.

…можемо сказати напевно, що постала вона перед 1847 роком… – Свою гіпотезу про час написання поеми «Наймичка» І. Франко висловив, не знаючи про її автограф, датований «13 ноября 1845, в Переяславі».

…в р. 1860 «Наймичка» напечатана була в Петербурзі осібною брошуркою-метеликом… – Вдруге за життя поета поема «Наймичка» була надрукована в «Кобзарі» 1860 р.

Повість «Княжна» – мається на увазі повість «Княгиня».

…видавець російських творів Шевченка (Горленко)… – Український журналіст, літературознавець, мистецтвознавець і фольклорист Горленко Василь Петрович був одним із перших, хто надрукував кілька уривків з російських повістей Шевченка (газ. «Труд», 1881 – 1882 рр.), а також подав відомості в пресі про їх рукописи.

…що повісті «Наймичка», «Варнак» і «Княжна» послужили первообразами для пізніших Шевченкових поем… – Радянськими шевченкознавцями встановлено, що поеми написані раніше повістей. Цитована І. Франком дата в автографі повісті «Наймичка» – фіктивна. Повість датується орієнтовно 1852 – 1853 рр. Дата написання поеми «Варнак» – 1848 р., повісті – 1853 – 1854 рр., дата написання поеми «Княжна» – 1847 р., на автографі повісті «Княгиня» позначена авторська дата – 1853 р. (див. Т. Г. Шевченко. Повне зібр. творів у 6-ти т., т. 1, 2, 3. К., Вид-во АН УРСР, 1964).

…«Сон» написаний був у Петербурзі в червні 1844 р…, а «Кавказ» в півтора року пізніше… – Тут у I. Франка неточність. В автографі поеми «Сон» стоїть дата «8 июля 1844, С.-Петербург», в автографі поеми «Кавказ» – «16 ноября 1845, в Переяславі».

Шевченко натякає виразно на звісне общество мочемордія… – Йдеться про групу вільнодумних, опозиційно настроєних поміщиків, з якими Шевченко познайомився у Пирятинському повіті на Полтавщині під час подорожі на Україну в 1843 р. І. Франко, вважаючи, що контакти Т. Г. Шевченка з цим товариством мали лише суто розважальний характер, дещо перебільшує його негативний вплив на творчий розвиток поета.

Сирокомля Владислав (псевдонім Людвіга Кондратовича; 1823 – 1862) – польський письменник, перекладач і громадський діяч. У передмові до власного перекладу «Кобзаря» (Вільно, 1863) зазначив, маючи на увазі поему «Гайдамаки», що Шевченко «мачав перо у крові».

Шейковський Каленик – український педагог, філолог, етнограф.

Ешенбург Йоганн-Іоахім (1734 – 1820) – німецький історик літератури і перекладач, друг Лессінга.

Шмідт Еріх (1853 – ?) – німецький історик літератури. Франко має на увазі його працю «Lessing. Geschichte seines Leben und seiner Schriften» (Берлін, 1884 – 1892).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 447 – 469.