[Рец.] Г. М. Барац. Следы иудейских воззрений в древнерусской письменности. Слово Кирилла-философа

Іван Франко

Одеса, 1894, ст. 52 (відбитка з «Летописи историко-филологического общества» при Новороссийском университете, т. IV).

Питання про впливи жидівського письменства на середньовікову і пізнішу літературу європейських народів не нове. Особливо ті, хто займається дослідами над історією казок, новел та легенд, знають добре, яким важним посередником була жидівська література в вандрівці тих творів зі сходу на захід. І староруське письменство не стояло осторінь від тих впливів, а вчені такі, як Веселовський, Кирпичников, Буслаєв, Жданов і ин. частенько доторкалися їх у своїх дослідах.

Д[обродій] Барац пішов трохи далі і попробував показати сліди жидівських впливів у однім творі проповідницькім, що досі вважався твором або оригінально руським, або бодай зложеним на слов’янськім грунті. Є се так зване «Слово Кирилла-Философа о небесныхъ силахъ и чего ради созданъ бысть человѣкъ и о исходѣ души».

Слово се друковане було по різним спискам багато разів, помішується в хрестоматіях (Ор. Міллера, Арістова і Буслаєва) і було предметом деяких учених праць. Щодо його авторства нема згоди. Одні вважали його автором Кирила Туровського, інші – Кирила, єп[ископа] ростовського, інші – Кирила II, митрополита київського, ще інші – св. Авраамія Смоленського, а преосвященний Макарій висказався рішуче за авторством Кирила Філософа, учителя слов’ян, хоча не виключає й такої можности, що воно написане Кирилом Костенчським, учителем сербів в XV віці.

Д[обродій] Барац не вдається в розбір питання про авторство, а коли схиляється до думки преосв[ященного] Макарія, що автором сього «Слова» був св. Кирил-Константин, учитель слов’ян, так се тільки для того, що, «вдивляючися пильно в зміст “Слова”, бачимо, що воно так само, як і інші письменні пам’ятники, що приписуються св. Кирилові або св. Константинові, стосується до жидівських традицій і поглядів». Не застановляючись над питанням про зв’язок писань св. Кирила з жидівськими, зауважимо лише, що, поступаючи таким методом, як д. Барац поступає з «Словом», се можна довести.

«Слово Кирила Філософа» говорить про розлучення душі з тілом, про суд і загалом про загробове життя, при чім досить детально описано т[ак] зв[ані] митарства, через які переходить душа по смерті. Щоб мати право з поводу сього «Слова» говорити про «сліди жидівських поглядів у староруськім письменстві», треба би, здається, показати, що «Слово» є твір оригінально руський і що автор його черпав сяк чи так і з жидівських джерел.

Сього д. Барац не робить, а тільки до кожного майже речення «Слова» приводить паралельні, більше або менше подібні уступи з Талмуда, з Мідрашів та книги Зогар. Тотожності такої, яка б позволяла думати про безпосереднє черпання автором «Слова» із тих жидівських книг ми не бачимо, а натомість мусимо піднести ось що.

Сам Барац зазначує, що наше «Слово» – то властиво компіляція, і то доволі незугарно зладжена компіляція поодиноких уступів із Житія св. Василія Нового, написаного по-грецьки в Х віці, із Слова Палладія Монаха «О второмъ пришествіи Христовѣ, о страшномъ судѣ и будущей муцѣ», написаного також по-грецьки, а в додатку опертого на писаннях також грецьких св. Єфрема Сирина. А в такім разі аргументація д. Бараца вибігає поза властиву ціль, бо заводить розмову про вплив жидівства на греко-християнську літературу, а се, звісно, тема зовсім не нова і широчезно оброблена.

Нема сумніву, що християнство, виростаючи з жидівського пня та годуючися від самого початку соками грецької освіти, мусило дати величезний імпульс до обміни думок між грецьким світом і жидівським, хоча початок сеї обміни зроблений був уже на пару сот літ уперед. На грунті християнства ся обміна, особливо в Сирії й Єгипті, мусила бути ще більша і живіша, бо обі релігії виростали зі спільного грунту і мали спільну основу – Біблію.

Християнські писателі перших віків залюбки користувалися жидівськими коментаріями, особливо такі вчені, як Оріген, та сирійці, як Єфрем Сирин. Власне сей остатній писатель мав найбільший вплив на вироблення християнських поглядів есхатологічних, значить, через нього перейшло в християнські вірування багато такого, що є і в Талмуді. Та не треба забувати, що багато дечого такого є і в первісній християнській літературі, в Євангеліях, в «Апокаліпсисі» св. Івана та св. Петра, так що д. Барацові трапляється така притичина, що він і один цитат із Євангелія, поміщений в нашім «Слові», трактує як слід жидівських впливів на староруське письменство (стор. 46).

Так само д. Барац немов забуває, що в староруськім письменстві була вельми популярною ціла купа апокрифів старо- і новозавітних і що більша часть тих апокрифів, хоч написана або перероблена християнами, основувалась на старих жидівських переказах, а то й просто на Талмуді, на що вже давно звернено увагу вченими, не виключаючи й російських (Порфир’єв, Тихонравов, Пипін, Веселовський).

І ще одно. Д[обродій] Барац вдовольняється в кожнім випадку тим, що до слів староруського твору підшукує паралельні або хоч здалека подібні слова з Талмуда, лишаючи зовсім на боці той важний історико-літературний факт, що й сам Талмуд є не чим, як збираниною різних орієнтальних вірувань і поглядів, приторочених нераз ні в п’ять ні в дев’ять до жидівської біблійної та рабинської традиції. І в есхатологічних віруваннях Талмудових ми стрічаємо чимало вірувань персів-дуалістів, індійців або старих вавилонян.

Цікавий примір такого вандрівного погляду є закінчення звісного у нас «Хожденія Богородиці по мукам». Як звісно, в сьому «Хожденії» оповідається, що, оглянувши муки пекольні, Богородиця просить Бога, щоби висвободив грішників з пекла і дарував їм усі провини. Бог не хоче сього зробити, і тоді Богородиця заставляє просити за грішників всіх ангелів, усіх святих, а врешті й свойого Сина, поки Бог не змилувався і не дарував грішникам полегші в часі від Великодня до Зелених свят. Д[обродій] Барац приводить аналогічні оповідання з Талмуда, та ми можемо вказати на не менше подібне оповідання в одній з індійських Пуран (гл[яди] Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft, Bd. XI).

Звісно, все се я кажу не в ущербок вартості праці д. Бараца. Як докладний знавець Талмуда він приводить у своїй праці досить матеріалу, дуже цінного для вчених, що звичайно не володіють жидівською мовою, і в сьому матеріалі головна вартість його праці. При тім стаття написана безпретенсіонально і корисно свідчить про знайомість автора також з російськими і західноєвропейськими науковими роботами.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1896. – Т. 2. – Кн. 3. – С. 2-4 (Бібл.), за підп.: Др. Ів. Франко.

Подається за першодруком.

Барац Герман (Гирш) Маркович (1835 – ?) – російський юрист, вчений, публіцист. Член равинської комісії (1861, 1893), служив у Міністерстві внутрішніх справ (1870 – 1881), цензор єврейських книг (1871 – 1881). Автор праць «Заметки дилетанта на сочинение проф. Малышевского “Св. Кирилл и Мефодий”» (1899), «Библейско-агадические параллели к летописным сказаниям о Владимире Святом» (1908) та ін.

Веселовський Олександр Миколайович (1838 – 1906) – російський літературознавець, фольклорист, етнограф,.

Кирпичников Олександр Іванович (1845 – 1903) – російський філолог, літературознавець

Буслаєв Федір Іванович (1818 – 1897) – російський філолог і мистецтвознавець.

Жданов Іван Миколайович (1846 – 1901) – російський літературознавець і фольклорист.

«Слово Кирилла-Философа о небесных силахъ и чего ради созданъ бысть человѣкъ и о исходѣ души». – Під ім’ям Кирила Філософа відомі: 1) св. Кирило-Костянтин (826 або 827 – 869), молодший з братів-першовчителів слов’ян; 2) св. Кирило Катанський (Костенчський) – учитель сербів XV ст.; 3) Кирило І, митрополит Київський.

Комусь із перших двох належить, імовірно, «Слово Кирила-Філософа о небесных силахъ и чего ради созданъ бысть человѣкъ и о исходѣ души», яке було популярним у давній Русі і вплинуло на духовну народну поезію. Його предмет – питання про кінцеву долю людей і всесвіту. Воно відоме у трьох редакціях: короткій, середній та широкій. Остання, надрукована в «Чтениях московского Общества истории и древностей российских» (1847. – № 8) та окремо під назвою «Кирила философа слово на собор архистратига Михаила», містить у собі «поучения попам», яке приписують митрополиту київському Кирилу II, внаслідок чого його вважали упорядником усього слова.

Автором слова про митарства раніше вважали також св. Кирила Туровського, так само, як Кирила, єпископа ростовського. С. Шевирьов і Ф. Буслаєв схильні приписувати слово про митарства св. Авраамію Смоленському. Як на джерело слова про митарства вказують на житіє св. Василія Нового, складене учнем останнього Григорієм Мнихом, а частково на слово Палладія Монаха «О втором пришествии Христовъ, о страшном судѣ и будущей муцѣ», яке своєю чергою склалося під впливом слів св. Єфрема Сирина. Г. М. Барац у своїй праці доводить, що слово про митарства і за змістом, і за складом мови перебуває в залежності не так од візантійських джерел, як від єврейських.

Міллер Орест Федорович (1833 – 1889) – російський етнограф і філолог, представник міфологічної школи, слов’янофіл за переконаннями.

Арістов Микола Якович (1834 – 1882) – російський історик

…в хрестоматіях (…Буслаєва)… – Очевидно, йдеться про «Историческую хрестоматию церковнославянского и древнерусского языков» (1861) і «Хрестоматию древнерусской словесності» (1866) Ф. Буслаєва.

Кирило Туровський (між 1130 – 1134 – бл. 1182) – давньоруський письменник-проповідник, церковно-політичний діяч Київської Русі. Був туровським єпископом.

Кирило, єпископ ростовський – під цим ім’ям відомі: Кирило І – ростовський єпископ (1217 – 1229), помер 1230 р.; Кирило II – ростовський єпископ (1231 – 1260), помер 1261 р.

Кирило II (? – 1281) – митрополит київський (1242 або 1243 – 1281), родом з Галичини, до обрання митрополитом – єпископ холмський. Близько 1250 р. їздив до Нікеї для затвердження свого сану царгородським патріархом. Не бажаючи жити у зруйнованому татарами Києві, оселився у Володимирі (Суздальському), але туди митрополичої кафедри не переніс. Похований у Києві в Софійському соборі. Авторству Кирила II приписуються «Правила», схвалені 1274 р. на соборі єпископів у Володимирі.

Преосвященний Макарій (1481 – 1562) – московський митрополит і політичний діяч. За його ініціативою і безпосередньою участю укладено «Великі Мінеї-Четьї» – найбільше зібрання агіографічної літератури східних слов’ян.

Кирило Костенчський – св. Кирило Катанський (Костенчський) – учитель сербів XV ст.

Талмуд (давньоєвр.) – збірник догматичних релігійно-етичних і правових норм юдаїзму, складений протягом IV ст. до н. е. – V ст. н. е. у Палестині та Вавилоні. Основний зміст Талмуда становить тлумачення стародавньої частини Біблії.

Мідраші – збірник тлумачень культових книг юдаїзму.

Книга Зогар – найважливіший твір кабали. Кабалістична книга Зогар (букв. сяяння, блиск) написана арамейською мовою. Це містичний коментар до Мойсеєвого П’ятикнижжя, складений, імовірно, іспанським євреєм Мойсеєм да Леона (? – 1300). Містики видають його за твір одного з танаїмів, рабина Симона бен Йохая (бл. 150 р. н. е.), з метою переконати, що проповідувана в ній таємна мудрість – це спадщина сивої давнини. Зогар і тепер є священною книгою у тих євреїв, які вороже ставляться до світської освіти.

Житіє св. Василія Нового – повна назва «Житіє преподобного отца нашего Василія Нового» – зразок візантійської агіографічної літератури X ст., відомий у Київській Русі на початку XI ст. Давньоруські його списки, що збереглися, сягають XIV ст. Значну частину українського тексту «Житія» – розмову Феодори – опублікував І. Франко за рукописом XVIII ст. (Апокрифи і легенди. – Львів, 1906. – Т. 4). Повністю за текстом у «Четьях-Мінеях» Дмитра Туптала твір видав С. Вилинський: Житие Василия Нового (Одеса, 1911).

…із Слова Палладія Монаха «О второмъ пришествіи Христовѣ, о страшномъ судѣ и о будущей муцѣ»… – Очевидно, йдеться про Палладія (368 – бл. 430) – церковного письменника, монаха-пустельника, згодом – єпископа у Віфанії.

Єфрем Сирин (Сірін) (Map Афрем; бл. 306 – 373) – сирійський письменник, богослов, проповідник, родом із Месопотамії. Автор поетичних творів, тлумачень біблійних текстів, ораторської прози. Ще за життя його твори перекладено грецькою мовою. Слов’янський переклад зроблено у X ст. для болгарського царя Симеона (давньоруський список 1073 р.). У Київській Русі був відомий збірник творів Єфрема Сирина «Паренезис». Найпопулярніші повчання – «Слово о злих женах» та «Слово об антихристі».

Оріген – (бл. 185 – 253 або 254) – ранньохристиянський філософ і теолог, борець проти поганства, автор першого зведення догматичного богослов’я.

Порфир’єв Іван Якович (1823 – 1890) – російський історик літератури,

Тихонравов Микола Савич (1832 – 1893) – російський літературознавець,

Пипін Олександр Миколайович (1833 – 1904) – російський історик літератури, фольклорист.

Перси-дуалісти – перси, фарси (самоназва – ірані) – нація, що становить близько половини населення Ірану. За релігією – мусульмани-шиїти. У III ст. виникла перська держава Сасанідів, державною релігією став зороастризм (парсизм) – дуалістична релігія, в основі якої лежить ідея боротьби двох первнів: доброго, світлого, уособленого в образі бога Ахурамазди (Ормузд), і злого, темного, що втілюється в образі бога Анхра-Майнью (Аріман). Головною священною книгою зороастризму є «Авеста». Ідеї зороастризму про кінець світу, загробну відплату за земне життя, про «страшний» суд, воскресіння мертвих мали вплив на догмати юдаїзму, християнства та ісламу.

…«Хожденіє Богородиці по мукам». – Есхатологічний апокриф, популярний у давньоруській літературі. Відомий у грецьких і слов’янських рукописах ще у XII ст., набув поширення серед народних мас України, Білорусії, Росії у XIV – XVIII ст. Протягом віків він часто перероблявся. Зміст його змінювався і доповнювався побутовими подробицями, відповідними певним історичним часам. Завдяки яскравому історично-побутовому колориту «Хожденіє…» перебувало у тісному зв’язку з народною творчістю.

Індійські Пурани (санскрит, букв. давній) – оповідання про давнину, писані санскритом, священні тексти, один із жанрів давньоіндійської літератури; іноді їх розглядають як своєрідну п’яту веду, що призначалася для всіх верств суспільства (зокрема жінок). Найдавніший серед творів цього жанру «Маркандія-пурана» виник не раніше VIII ст. н. е.

«Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft» – журнал німецького сходознавчого товариства, виходив у Лейпцигу.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 11 – 14.