[Рец.] Н. И. Петров. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве

Іван Франко

Выпуск II, Москва, 1897, ст. 294. – Відбитка з «Чтений» моск[овського] істор[ичного] товариства).

Київські рукописні збірки, котрих описи публікує проф. Петров, роблять сумне враження. Се якісь мізерні шматочки чогось, що колись, видно, було велике, живе і повне, се недогризки часу, речі, що їх або варварські руки не вспіли знищити, або загребущі пазурі не вспіли чи не вважали потрібним розікрасти.

Подумати собі, що бібліотека безмірно багатої Києво-Печерської лаври має всього-на-все 415 рукописів, і то майже всі з новіших часів, і ані одної справді цінної, а натомість не має майже нічого того, що чинить її славу і повагу в історії: не має ніяких рукописних пам’яток таких діячів і своїх архімандритів, як Плетенецький, Копистенський, Борецький, Могила, Галятовський!

Подумати собі, що київський Золотоверхий Михайлівський монастир має також ледве 132 рукописів і також – з виємком двох-трьох – дуже невисокої вартості, що київська Десятинна церква, збудована Володимиром, має всього 3 рукописні книжки, а три інші київські монастирі разом мають їх лише 26!

А подумати рівночасно про величезні багатства рукописних книг – не говорю вже в Публічній бібліотеці в Петербурзі або в Рум’янцевськім музеї в Москві, але хоч би тільки у гр[афа] Уварова, що закупив був рукописну збірку купця Царського, котрий з приватних засобів в першій половині нашого [19] віку зібрав був звиш 800 томів рукописів, а між ними певно добру половину українсько-руських! Певна річ, ми й так повинні дякувати долі, що ті рукописи сяк чи так позбирано і заховано від затрати, бо скільки ж то їх попропадало і пропадає ще й досі в нетямущих руках!

Виданий тому рік другий зошит опису д. Петрова подає описи рукописних збірок Києво-Печерської лаври, київських монастирів Золотоверхо-Михайлівського, Пустинно-Миколаївського, Видубицького і жіночого Флорівського і Десятинної церкви. Всіх рукописів описано в сьому томі 576.

В передмові автор зазначує, що деякі київські монастирі, в тім числі славний Межигірський, не мають нині ані одного рукопису, хоч мали їх давніше, бо про се свідчать приписки на рукописах, що знаходяться тепер по інших монастирях, а давніше були власністю Межигірського. З описаних тут рукописів є ледве чотири пергамінові (та й то один складається всього з двох нічого не вартих карток), не старші як з XIV віку; більшина рукописів походить з XVIII в.

Проф. Петров у передмові до свойого опису зазначує той оригінальний характер українсько-руських рукописів, особливо XVI і XVII в., що,

«збираючи з усіх боків пам’ятки старослов’янського письменства, українці комбінували їх з певними полемічними (я скажу, що не тільки полемічними, але й загалом просвітними) цілями, надавали їм ліпший вигляд і порядок, догідніший для вжитку, вставляли іноді в ті пам’ятки цілі полемічні уступи, а надто перекладали наново звісні досі пам’ятки на сучасну, зрозумілу укр[аїнсько]-руську мову і навіть робили нові переклади з грецької і латинської мови таких творів, що досі були незвісні в слов’яно-руськім письменстві» (ст. 4).

На жаль, таких характерних укр[аїнсько]-руських рукописів у київських монастирях дуже мало: в однім рукописнім номоканоні українець додав «Ключ», тобто покажчик імен і речей; в одній кормчій додано полемічні вставки проти верховенства папи і передмову до катехизму Кирила Єрусалимського; з укр[аїнсько]-руських перекладів най важніший переклад житій святих Скарги (в скороченні) на шість місяців.

Із оригінальної українсько-руської літератури XVI – XVII в. є тут небагато творів. Кілька копій звісної «Історіи о листрикійскомъ варварскомъ соборѣ», новіший російський переклад «Апокризиса», «Розыск о раскольниках» Димитрія Ростовського, дещо з писань Теофана Прокоповича, кілька томів проповідей XVII в. незвісних авторів, «Путник» Григоровича-Барського, «Печерський патерик» (рукоп[ис] XVI в.), дещо з віршів XVII і XVIII в. і велика купа шкільних викладів давньої Київської академії.

На жаль, ті виклади, писані переважно по-латині, – се суха пустиня, в котрій історик мало знайде для себе поживи; тільки де-де стрічаються невеличкі зернятка вроді «Hortus poeticus» Довгалевського, де між іншими поміщено його «Комическое действіе» на честь Різдва Христового з п’ятьма інтермедіями, кант на честь Київського митрополита з 1737 р. і драму «Властотворный образ», також з 5 інтермедіями.

Проф. Петров (ст. 240) висловлює здогад, що інтермедії могли бути написані слухачем Довгалевського Савою Лебединським, сином козака із Мглина, про котрого Довгалевський пише: «Magister comoediae, satis sermonisque abundat, debilis studio, lassatus incuria, extinctus labore, nonnisi propter annos detur commendatio» [Майстер комедії, досить багатослівний, слабкої старанності, втомлений безділлям, виснажений трудами, заслуговує на повагу лише за поважний вік (латин.). – У поряд.].

За сею думкою пішов і видавець інтермедій у «Київській старині», по моїй думці, зовсім без потреби. Слова Довгалевського говорять тільки про комічний талант Лебединського, але не дають ніякої підстави признавати сьому лінивому, недбалому та слабкому до праці козарлюзі авторство інтермедій; він міг бути добрим актором, але, певно, більше не був нічим.

Між рукописами Печерської лаври цікаві особливо № 43 і 44 (нумерації Петрова), де міститься 76 «концертів», тобто пісень на чотири голоси, зложених українцями в XVII і XVIII в., починаючи від Миколи Дилецького, що жив під час Хмельниччини. Ті концерти варті б були спеціального досліду. Дилецький зложив першу у нас науку нотного співу, про нього див. Разумовский, «Церковное пение в России».

Під № 58 маються «служба» і «канон» святим Варлаамові і Йоасафові, на котрі досі в науці не звернено уваги. Дуже важний для історії України рукопис 74; є се книга, куди переписувано різні документи, листи, рахунки і т. і. Сю книгу зладив 1621 р. чернець віленського Святодухового монастиря Теофіль Левонович; записи в ній ідуть до 1636 р. Деякі документи відси передрукував Голубев в додатку до своєї праці про Петра Могилу, дещо є ще невизискане (листи Левоновича, Смотрицького, Борецького й інших).

В рукоп. 202 є укр[аїнсько]-руський переклад «Александрії» (XVII в.) і звісної у нас повісті про кінець світу (порів. Калитовський, «Матеріали до літератури апокрифічної»). В рукоп[исі] 271 є укр[аїнсько]-руське оповідання про страсті Христові з полемічними екскурсами проти социніан. Рукоп. 286 містить в собі укр[аїнсько]-руські проповіді, починаючи від Різдва (початок XVII в.). На жаль, д. Петров не подав докладно змісту сього рукопису. Так само рукоп. 287 і 289 містять укр[аїнсько]-руські проповіді. В рукоп. 294 знаходимо «Порядок как слагать проповѣди», написаний проповідником Києво-Софійського монастиря Єфремом Дияковським (XVIII в.), 15 його проповідей і його ж вірші (про Дияковського і його твори див. Труды Киевской Дух[овной] Академии, 1893, VII).

В рукоп. 342 знаходиться перша частина ширшої редакції Люцидарія (ся перша часть обіймає 40 розділів), а в рукоп. 343 – повний текст сього твору (163 карти 4°). В рукоп. 345 – 353 знаходяться відписи «Келейного Лѣтописця» св. Дим[итрія] Ростовського. В рукоп. 366 знаходимо церковнослов’янський текст «Александрії» і апокрифічну «Бесѣду трех святителей» (кінець XVII в.).

Рукоп. 370 містить Житія святих, як догадується проф. Петров, переклад із Скарги, доконаний Галятовським. В рукоп. 372 і 373 є дві редакції книги «Великое Зерцало» (Speculum exemplorum), а крім того «Зрѣлище житія человѣческаго, различныхъ животныхъ притчами и старожитныхъ людей примѣрами, всякому добрыхъ нравовъ въ наученіе представлено, напечатано же повелением Его Царскаго Вел[ичества] в Москвѣ, лѣта гня 1712». Проф. Петров не згадує, чи тут до рукопису доліплено друкований твір, чи, може, також рукопис, і чи справді був сей твір друкований і який його зміст.

Між рукописами Золотоверхо-Михайлівського монастиря цікавіші: № 477 «Prawdziwa wiara stara» – полеміка з книжкою єзуїта Бойма; № 484, що містить на 60 сторонах 4° кільканадцять укр[аїнсько]-руських віршів з початку XVII в.; № 486, де знаходимо Никодимово Євангеліє і апокрифічний лист Пилата до Тиберія про Христову смерть; № 488, 489 і 492 – се списки «Ізмарагда» другої редакції, див. В. А. Яковлев, Опыт исследования «Измарагда», Одесса, 1893; № 490 – величезна тритомова збірка різних статей духовного змісту з XV в. – перший том близький до типу «Златоструя» (див. В.Малинин, Исследование Златоструя); в третім томі маються апокрифічні твори: «Слово о двою разбойнику, како зачашася и распяшася на пречистѣ древе і Слово како Марфа [обличи] Пилата пред царем Августом».

Дуже цікава і досі ніким не студійована збірка різних статей, що має напис «Книга зовомая Приточник» (№ 493, рукоп. з XV в., р. 1483), де між іншим знаходимо «О трѣсавицѣ оуказъ», «Лунное теченіе», індекс апокрифічних творів. В рукоп. 505 між іншим вписана «Трагедокомедія Іосифъ патріарха», мабуть, Лаврентія Горки. Рукоп. 521 – се згаданий уже «Hortus poeticus» Довгалевського. В рукоп. 526 маємо «Трагедокомедію о воскресеніи мертвыхъ» Георгія Кониського, в № 545 є Лічебник з XVIII в. В архіві Пустинно-Миколаївського монастиря є двотомова збірка проповідей Антона Радивиловського.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1898. – Т. 25. – Кн. 5. – С. 23 – 26 (Бібл.), за підп.: Др. Ів. Франко.

Автограф (недатований): ІЛШ. – Ф. 3. – № 800.

Подається за першодруком.

Петров Микола Іванович (1840 – 1921) – український і російський літературознавець, етнограф.

Плетенецький Єлисей (бл. 1554 – 1624) – український письменник, церковний і культурний діяч. З 1599 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври.

Борецький Іов (Іван Матвійович, ? – 1631) – український церковний, політичний і освітній діяч, письменник, перекладач.

Галятовський Йоаникій (? – 1688) – український письменник, проповідник; ректор Києво-Могилянської колегії, згодом – архімандрит Чернігівського монастиря.

…київська Десятинна церква, збудована Володимиром… – власне, російською владою в 1828 – 1842 рр. на місці давньоруської церкви.

Царський Іван Микитович (? – 1858) – російський збирач рукописів і стародруків.

Кирило Єрусалимський (315 – 386) – старохристиянський письменник, єрусалимський єпископ.

…переклад житій святих Скарги… – Йдеться про збірку агіографічних оповідань і повістей «Żywoty świętych» («Житія святих»), оброблених Петром Скаргою (Вільно, 1579).

«Історія о листрикійскомъ варварскомъ соборѣ» – йдеться про твір «Исторіа о листрикійском, то есть разбойническом, Ферарском або Флоренском Синодѣ» (1598) Клірика Острозького.

«Апокризис» – твір української полемічної літератури, опублікований невідомим автором під псевдонімом Христофор Філалет спершу польською (1597), згодом староукраїнською книжною (1598) мовами. Ймовірно, його автором був діяч Острозького літературно-наукового гуртка Мартин Броневський. Твір випущено друком як відповідь на книжку II. Скарги «Берестейський синод».

Ростовський Димитрій – Дмитро Туптало (світське ім’я – Данило Савич; 1651 – 1709) – український і російський церковний діяч, письменник, педагог, проповідник; вчився у Києво-Могилянській колегії, був ігуменом кількох українських монастирів, з 1702 р. – митрополит ростовський, цим зумовлене його поширене в літературі прізвисько – «Ростовський».

Прокопович Теофан (Феофан) (1681 – 1736) – український і російський церковно-політичний і культурний діяч, учений, письменник, педагог; освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, в польських школах, у римському колегіумі, з 1704 р. викладач, з 1711 р. ректор Києво-Могилянської академії, один із найосвіченіших діячів свого часу, прибічник реформ Петра І, провідник його церковної політики.

Григорович-Барський Василь Григорович (1701 – 1747) – український мандрівник, учений-орієнталіст, письменник.

Довгалевський Митрофан (світське ім’я – Михайло; ? – ?) – український письменник і культурно-освітній діяч першої половини XVIII ст.

Дилецький Микола Павлович (бл. 1650 – 1723) – український композитор, теоретик музики і педагог.

Разумовський Дмитро Васильович (1818 – 1889) – російський історик церковного співу, магістр теології; священик.

…Голубєв в додатку до своєї праці про Петра Могилу…. – Йдеться про «Приложение. Материалы для истории западнорусской церкви» – додаток до праці російського історика Сергія Тимофійовича Голубєва (1849 – 1920) «Киевский митрополит Пётр Могила и его сподвижники» (т. 1, 1883).

«Александрія» – героїчно-історична фантастична повість про життя й ратні подвиги Олександра Македонського (356 – 323 рр. до н. е.), написана в II – III ст. грецькою мовою.

Калитовський Омелян (1855 – 1924) – український журналіст і педагог, директор української гімназії в Тернополі. Франко має на увазі книжку: Матеріали до руської літератури апокрифічної / Зібрав д-р Ом. Калиновський. – Львів, 1884. – 54 с.

Дияковський Єфрем (XVIII ст.) – проповідник Києво-Софійського монастиря, ієромонах і гомілет, автор проповідей і віршів.

Люцидарій – середньовічний твір, у формі відповідей учителя на запитання учнів викладає відомості, основані на здобутках античної науки, зокрема на космологічній системі Аристотеля. Укладений у Німеччині XII ст., згодом поширився в Україні, у XV – XVI ст. перекладений староукраїнською мовою. Твір постійно переписувався і доповнювався.

…дві редакції книги «Великое Зерцало»… (Speculum exemplorum)…– «Велике зерцало» – пам’ятка перекладної літератури XVII ст.; збірник коротких повістей і оповідань з легендарної, анекдотичної, апокрифічної, церковно-історичної літератури середньовіччя, упорядкованих тематично як матеріал для пожвавлення і конкретизації морально-церковних повчань проповідників.

Уперше вийшов латинською мовою в Нідерландах (1481), 1605 р. перероблений єзуїтом Иоганном Майором під заголовком «Speculum Magnum excmplorum» («Велике дзеркало прикладів»), польською мовою вільно перекладений і виданий у Кракові 1621 р. (1951 оповідання) і 1633 р. (1917 оповідань). Останнє видання стало основою для вибіркових рукописних перекладів українською мовою середини 17 ст. й аналогічного російського рукописного перекладу 1677 р.

Бойма Павло (? – ?) – єзуїт, антиправославний полеміст, автор трактату «Stara wiara» (Вільно, 1668), з яким полемізували Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський та Інокентій Гізель.

Никодимово Євангеліє – одна з найдавніших і найпоширеніших апокрифічних пам’яток II ст. В Україні відома з XII ст. у двох редакціях.

«Ізмарагд» – літературний збірник релігійно-повчального змісту, що склався на Русі у XIII – XIV ст. і поширювався серед східних слов’ян у численних списках до XVIII ст.

Існували три редакції «Ізмарагда», кожна з яких містить близько 100 слів і повчань. Дві з цих редакцій дійшли до нас у багатьох копіях, що мають виразно український характер. Збірки є зводом церковних та морально-побутових норм, викладених афористично.

Авторами «Ізмарагду» були ранньохристиянські, візантійські та давньоруські письменники Іоанн Златоуст, Григорій Богослов, Василій Великий, Євсевій, Нифонт, Генадій, Кирило Туровський та ін. І. Франко використав окремі сюжети (образи й символи) «Ізмарагду» у своїй поетичній збірці «Мій Ізмарагд».

Яковлєв Володимир Олексійович (1840 – 1896) – російський філолог, історик літератури

«Златоструй» – збірник сталого складу, поширений у східнослов’янській писемності XII – XVII ст., відомий у двох редакціях (повній і короткій), складався зі слів і повчань, що належали або приписувались Іоаннові Златоусту. Традиція приписує переклад з грецької і впорядкування збірника ініціативі болгарського царя Симеона (893 – 927).

Малінін Василь Миколайович (1869 – ?) – російський філолог, професор кафедри російської і церковнослов’янської мови та російської літератури Київської духовної академії.

Горка Лаврентій (1671 – 1737) – український письменник, учений, церковний діяч.

«Трагедокомедія о воскресении мертвыхъ» Георгія Кониського – драму-мораліте Г. Кониського «Воскресеніе мертвых обще убо всѣмъ будущее, но страждущым невинно в вѣцѣ сем блаженно, а обидящим гибелно…» (поставлена на сцені академії 1747 р., опублікована 1860 р.).

Радивиловський Антоній (? – 1688) – український письменник, проповідник, релігійний діяч. Автор рокових святкових повчань, виданих у двох книжках: «Огородок Марії Богородиці» і «Вінець Христів» (1688).

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 98 – 102.