Писання І. П. Котляревського в Галичині

Іван Франко

Писання Котляревського задля їх глибокої національності, простоти і притім загальнолюдської доступності і зрозумілості не могли лишитися без впливу на відродження українсько-руського національного духу не тільки на Україні, але і в Галичині. Правда, літературна продукція галицьких русинів до 1848 року була занадто слаба, занадто стіснена тодішніми цензурними обставинами (десять раз гірше, ніж було стіснене українське письменство в тодішній Росії!), щоб ми могли бачити в ній виразні сліди і плоди впливу Котляревського, а глухий антракт 1850 – 1860 рр. заглушив і ті здорові зерна, які були посіяні давніше. Та проте від перших проблисків нашого відродження аж до 1849 року ми раз у раз стрічаємо сліди впливу Котляревського на наших писателів і на ширшу громаду. Задачею отсих рядків є зібрати ті сліди в одну мозаїку.

Коли і яким шляхом дісталася «Енеїда» до Галичини? Докладно сього не можемо сказати. Видання з 1809 р. було в бібліотеці Оссолінських у Львові (утвореній 1817 р.), і тут, певно, знайомилися з ним деякі студенти-русини; університетська бібліотека має тільки видання 1842 р., та й то справлене, мабуть, уже по 1848 році. Зрештою, між Україною і Галичиною до 1848 року від самого розділу Польщі були далеко частіші зв’язки, ніж потім. Великі магнати Потоцькі, Ржевуські і інші мали маєтки по сей і по той бік кордону, їздили часто сюди й туди і тягали з собою численну двірню: сліди сих переїздів лишилися в дворацьких піснях, складених при дворах тих панів при кінці XVIII і в початку нашого [19] віку. От якась служниця, привезена з України до Галичини, чує себе мов у іншім світі і промовляє:

З України тут приходжу в жалості бідненька,

Ах, щаслива-м, що знаходжу мого козаченька.

Не такії тут сторони, як у нас любії;

Тутка хлопці, як ворони, при тім невірнії.

І я родом з України, де доволі всього:

Дівки красні, як калина, багаті до того,

І вірнії, і хороші, дотримують слова, –

А тут хлопця за три гроші продати готова.

(«Wacław z Ołeska», 292)

В іншій співанці «Козак з України» малює своє двірське життя:

Гей я козак з України,

Козак з роду, козак з міни,

Нігди в життю не заплачу:

Гучу, кричу, граю, скачу.

Бодай наше Поберіжжя!

Хоч нагайка плечі зріже,

Козак на то не заплаче,

Гукне, крикне, грає, скаче. (Там же, 202)

Були, крім того, і різнородні інші зносини галичан з Україною. Руські міщани і селяни з Дрогобича, Калуша і інших підгірських міст возили на Україну сіль. Одну з найкращих пам’яток дерев’яного церковного будівництва в Галичині, церков св. Юра в Дрогобичі, купили дрогобицькі солярі десь над Дністром за сіль і на своїх возах привезли до Дрогобича. (Див.: «Przegląd archeologiczny». Lwów, 1882 – 83.) Сам Котляревський у «Енеїді» натякає на те, що навіть лівобережні багаті козаки гонили волів до Шльонська, себто на славні ярмарки в Голомуці (див.: «Перше видання «Енеїди». Львів, 1898, стор. 45). Все те давало змогу галичанам познайомитись з книжкою, що в Росії зараз по своїм виході зробилася дуже популярною, коли на протягу 11 літ видержала три видання.

Та проте перші сліди знайомості галичан з «Енеїдою» не старші 20-х років нашого [19] віку, та й то коли зачисляти до 20-х років той відривок рукописного відпису «Енеїди», який описав д. Коцовський у «Зорі» (1886, стор. 416). Сей відривок, переписаний у Галичині латинськими літерами, мабуть, із видання 1808 р., цікавий тим, що переписаний не з друку, а з якогось іншого рукопису.

У мене в руках є інший список «Енеїди» Котляревського, зладжений на Україні, але давно принесений до Галичини; я одержав його від львівського антикварія Ігля, що закупив його разом з іншими книжками і паперами, що лишилися по якімсь старім руськім священику. Сей список – копія з видання 1808 р., значить, містить у собі три перші пісні (без «особи мацапури»), зрештою без розділу на строфи і пісні, тільки з титулом «Енеида на малороссийский язык перелицованная», а на обложці є підпис «Мрилодский священник».

Що поляки в ту пору ще нерозбудженого національного польсько-руського антагонізму могли переписувати і перевозити українські твори, на се маємо немало доказів. Українські вірші Гулака-Артемовського передруковувала «Biblioteka Warszawska» 1829 р. Поляк Василевський знайомив Шашкевича з «новішими творами української, польської і сербської літератури» (Коцовський. Руська бібліот[ека], III, стор. XX). З «Енеїдою» познайомився Шашкевич, мабуть, аж на філософії (1830 – 32), правдоподібно з тим екземпляром, що є в бібліотеці Оссолінських (пор.: Коцовський, стор. XX). Той сам екземпляр читав, мабуть, і Головацький, знайомлячися ще гімназистом у львівських бібліотеках з першими творами української літератури (Коцовський, стор. XXII). В передмові до «Русалки Дністрової» Шашкевич згадує про всі видання «Енеїди» (Руська бібліотека, III, 380), але з цитування титулу «Енеида на малороссийский язык переложенная» видно, що він мав під рукою тільки видання 1809 р.; два перші мали в титулі слово «перелицованная».

Інше видання, а власне з 1808 р., мав під руками Осип Левицький, автор звісної граматики 1838 р. В його паперах, що знаходяться в бібліотеці «Народного дому», є, між іншим, зшиток з 16 карток 8° , зладжений десь в початку [18]30-х років, що має титул «Опыт русской библиографии. Иосиф Левицкий». Очевидячки, се не є оригінальна робота, а тільки виписка з російської бібліографії, може, з «Опыта» Сопикова. Там, між іншим, виписано титул «Енеїди» видання 1809 р. В своїй граматиці Левицький знає і цитує усе тільки видання 1808 р. (стор. XVII – сам титул, [на] стор. 195 приведено 27 строфу першої пісні: «А сам вернувшись во будинки» – до «Аж вось Дідона за чуб хвать» і «Anhang», стор. 46 – 47, перша половина другої строфи першої пісні).

Д[обродію] Коцовському належиться заслуга, що він і в власних віршових складаннях Осипа Левицького відкрив деякий вплив Котляревського, головно ж у віршику «Во честь его превосходительству преосвященнейшему Кир Михаилу Левицкому» з 1838 р., де звичайний бомбаст подібних віршів підмішаний ультрапопулярними зворотами, як «Ганатас» зам[ість] Атанасій і т. і.

Сліди того впливу можна віднайти і в вірші того ж Левицького з 1837 р. п[ід] заголовком «Стих во честь его преосвященству Кир Іоанну Снегурскому, біскупови Перемыскому, Самборскому и Саноцкому и т. д. милостивийшому добродійови… Иосифом Левицким, парохом Школьским, у подножия Его престола с наибольшим ушанованнєм сложенный». В тій вірші, що відзначується й правописними інноваціями (лат. j), чути подих тої самої весни, яка віє від «Русалки Дністрової»:

Русалочки, що в Карпатах,

Всюди ройом видно вас;

Люди кажуть по всіх хатах,

Же нічний вам милий час.

Я то часто визираю

При луночці над Дністром;

Но хотя вас не видаю;

Преці чую пісней гром.

Тії пісні з-під калини

Прериває соловій;

Понад гори і долини

Полно ваших мелодій.

Склад сеї вірші каже нам догадуватися, що Левицький мав у руках, крім «Енеїди», ще й Котляревського «». Що ся ода була у нас звісна в рукописі, на се маємо найліпший доказ в тім, що в 1849 році її опублікував уперве Головацький в Львівській газеті «Пчола».

Звісно, сей вплив був не великий і не тривкий. О. Левицький не мав ніякого поетичного таланту і до кінця своєї писательської діяльності не зблизився рішуче до народного грунту. Та проте «Енеїда» мала в Галичині багато прихильників. Найбільшим доказом на се є намір К. Блонського, посла на сейм віденський 1848 р., видати її у нас друком в 1848 році. Блонський опублікував тоді ж поклик до передплати на «Енеїду», але намір видання якось не здійснився.

Драматичним творам Котляревського пощастило ліпше в Галичині. «а» і «» дійшли до нас у виданнях Срезневського (Украинский сборник. Харьков, кн. І, 1838 г. і кн. 2, Москва, 1841 г.). Видання «Наталки» з 1819 р. Головацький не знає (Руська бібліот[ека], III, 350). Ще в [18]30-х роках тему «Москаля-чарівника» обробив о. Степан Петрушевич у Добрянах в оперетці п. з. «Первописна опера. Муж старий, жонка молода, домовая забавка в єдном действіи, з громадских повесток уложена» (див.: «Житє і слово», II, 442), та, здається, незалежно від Котляревського якась переробка «Москаля-чарівника» була виставлена на аматорських спектаклях у Львові і в Перемишлі в 1848 році (див.: Руська бібл[іотека], III, 351) п. з. «Жовнір-чарівник».

«Наталку Полтавку» переробив 1848 р. Іван Озаркевич, парох у Коломиї; його заходом її виставлено кілька разів у Коломиї, пізніше много разів у Львові і в Перемишлі все в тім самім пам’ятнім році. В Коломиї перша вистава «Наталки Полтавки» викликала нечуваний ентузіазм. Загал зібраних у театрі не знав нічого досі про сей твір ані про його автора. По скінченні акту роздалися гучні оклики: автор! автор! Коли оклики не втихли, один із акторів виступив на сцену, щоби пояснити зібраним, що автор якраз перед 10 літами вмер, але розентузіазмовані русини прийняли його за автора і заглушили його слова довгими бурхливими оплесками; бідоласі не лишилося ніщо, як тільки поклонитися і піти зі сцени. Оттак постала анекдота про те, що Котляревський в 1848 р. був у Коломиї.

Свою переробку «Наталки Полтавки» о. Озаркевич опублікував друком у Чернівцях і то, задля браку руських букв у друкарні, – латинкою. Се видання – велика бібліографічна рідкість, от тим-то я подаю докладний його опис, складаючи тут щиру подяку о. Іванові Озаркевичу (синові) за уділення мені примірника сеї книжечки. Є се брошурка 8-е, має 38 сторін і ще одну непагіновану картку, де списано Omyłki drukarskie. Друковано на грубім бібулястім папері.

Перша картка – титулована – має напис: «Komedyo-opera Diwka na widdaniu», або: «Na myłowanie nema syłowania. Złożena w Kołomyi». Місця друку, назви автора і переробника ані року не подано, – знак, що ся «Komedyo-opera» мала чинити одну цілість з іншою переробкою о. Озаркевича, друкованою в такім самім форматі і в тім самім часі п. з. «Komedyo-opera. Wesilie, abo Nad Cyhana Szmahajła nema rozumniszoho. W troch diystwijach z śpiewamy i tańcamy narodowymy – napysana w Kołomyi na wzór Stecka, izdał Joann Ozarkiewicz. W Czernowcach napeczatano u Jana Eckharta i syna. 1849». Є се драматична переробка поемки Петра Писаревського «Стецько», друкованої 1841 р. в Корсуновій збірці «Сніп»). На обороті першої картки «Дівки на відданні» є реєстр осіб: «Annyczka, diwka na widdaniu. Horpyna Terpełycha, jej maty. Petro – kochanok Annyczki. Nykoła, dałekij krewnyj Annyczki. Teterwakowski, wozny i, żenych Annyczki. Makohonenko, silskyi Desietnyk».

Вже з сього реєстрика видно, що І. Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім киптарі. Він підганяє мову оригіналу до покутського діалекту, скорочує дещо, пропускаючи деякі локальні деталі (згадку про Шведчину і про московські п’єси з української історії в VI сцені другого акту і деякі пісні, як ось терцет в VI сцені першого акту, пісню Миколи в першій сцені другого акту і т. і.). Возний у нього говорить, як галицько-руський підпанок, отже, чисто по-руськи, домішуючи тільки «пане добродзєю». Загалом о. Озаркевич силкувався надати п’єсі локальний коломийський колорит і для того декуди замість українських пісень повставляв галицькі. І так в «besidi II» звісна пісня Возного «От юних літ» пропущена і замість неї знаходимо один куплет:

Abo pidu utoplusia,

Abo w kamiń rozibjusia,

Aby toje uweś świt znaw,

Ze tia woznyj szczyre kochaw.

Наталчина пісня при кінці другої сцени в переробці виглядає ось як:

Wydno szlachy Kołomyiski, sławnu okołyciu,

Poszanujte syrotoczku, bidnuju diwyciu.

Chot uboha i prostaczka, a czesnoho rodu,

Ne wstyd mini szyty, priesty i nosyty wodu.

Wy w żupanach i pysmenni, tak riwni z panamy,

I jak że wam riwnatysi z prostymy diwkamy.

Пісня Возного в III сцені першого акту «Всякому городу нрав і права» перероблена у о. Озаркевича ось як:

W kożdim misti inszi prawa, szczo czołowik to hołowa.

Kożdoho zysk wede za nis, kożdoho kusyt własny] bis.

Tam pes wowka rozdyraje, tam wowk wiwciu pożyraje.

Cap kapustu tne w horodi, aż ne znaje koły hodi.

Kożdyi bilszyi hne nyzkoho, kożdyi duższyj bie słabszoho.

Bidnyi bohaczewy słuha, a skorczywsi tak jak duha.

De ne smarujut, tam skrypyt, chto ide prawdow, z zadu sedyt.

Zawsze dre rot łyszka sucha, chtoź na świti jest bez hricha.

Mości Dobrodzieju?

Замість пісні Возного при кінці сеї сцени («Ой доля людськая») Озаркевич поклав куплет галицької пісні:

Ach ja neszczaslywyi, szczo maju dijaty,

Lubiu diwczynu, ne mohu i wziaty.

Ne możu i wziaty, bo zaruczenaja.

Och dole ż moja, dole neszczasnaja.

Як примір, як о. Озаркевич переробляв макаронічну прозу Возного і нівечив при тім пишні цвіти гумору та тонкої іронії, якими не раз блискотять його кручені фрази, досить буде привести одну репліку з остатнього акту; приводжу її в оригіналі і в галицькій переробці:

Размышлял я предовольно и нашел, що великодушный поступок всякий страсти в нас пересиливает. Я Возный и признаюсь, що от рождения моего расположен к добрым делам; но за недосужностию по должности и за другими клопотами доселе ни одного не сделав. Поступок Петра, толико усердный и без примеси ухищрения, подвигает мене на нижеследующее. (До Терпелихи.) Ветха деньми, благословите на благое дело?

Ja uże dowho rozmyszlaju, ałe Mości Dobrodzieju, piznaju, szczo serce – bida. Ja Woznyi i maju z dytyństwa dobre wychowanie, – ale postupok Petra prymuszuje ene znajete do czoho? (Do Terpełychi.) Stareńka! Czy schoczesz na dobre dito pobłahoslowyty?

При кінці замість «Ой я дівчина Наталка» Анничка співає:

Chot ja diwka bidneńkaja, kolo mene wjutsi,

I bohati i pysmenni czerez mene bjutsi.

Ja jednoho Petra lubju i szczyre i duże,

Naj ich bude razom trysta, to mini baj duże.

Ja na Petra ożiedała, a Petro mij luby,

Wybawyw my duszu, tiło wid wicznoi zhuby.

(Wsi razom spiwajut.)

Treba si wraz wesełyty,

Slozy naszi osuszyty.

Treba sobi prypimnuty:

Ne do smerty w nużdi buty.

Naj si z nużdy rozpukajut,

Kotri szczo złe zamyszlajut,

A my hidno prożywajme,

Prykład druhým z sebe daymo.

Chto chocze buty szcziesływyi,

Najże bude i terpeływyi,

W bohu ufhost pokladaje,

O bidnych nie zabuwaje.

W bohu ufnost pokladaje,

Na bidnych si ohliedaje.

Що взагалі писання Котляревського займали видне місце між чинниками галицько-руського Відродження, про се переконують нас промови деяких учасників з’їзду руських учених 1848 р. Щоб удокументувати придатність українсько-руської народної мови до малювання всяких станів людської душі і явищ природи, :

«Аж хочем налюбоватися її принадами милості, пійдім до Основ’яненка «Марусі», аж желаем надивитися ненаглядним її барв красотам, вержмо око на його схід сонця; аж хочем узброїтися в кріпость, послухаємо громкого Шевченка; аж розвеселитися і попустувати, візьмім Котляревського» (Головацкий. Исторический очерк основания Галицко-руской Матиці, стор. 9).

В своїй «Росправѣ о языцѣ южноруском и его нарѣчіях», читаній на тім з’їзді д[ня] 23 жовтня, згадує Головацький про Котляревського як про того, що «первый показав дорогу (до заведення укр[аїнсько]-руської мови в книжну літературу), перелицевавши «Енеїду» і написавши кілька опер» ().

І третій член «Руської трійці», Іван Вагилевич, очевидячки, знав і високо цінив писання Котляревського і сказав про них своє слово в тім самім 1848 році. Видаючи в тім році «Dnewnyk ruskij», орган тодішньої «нової ери» або так званого «Ruskoho soboru», Вагилевич надрукував в ч. 5, 6 і 8 тої часописі своєї з многих поглядів цінні «Замітки о руской литературі», де ось як відізвався про Котляревського:

«При конце 18 веку выступил И. Котляревский (1839), творитель литературы руской. Его «Енеида травестована» (Петербург, 1798, втор. изд. 1809, трет, изд., 1811, четв. изд. – Харьков], 1842) в шести книгах, с стремлением представления лихого в звычаях и обычаях своих краян, для многих отличных, навет редких красот будет всегда оздобою литературы, особенно, що ся залицяет невымушеным гумором и гладкою сплавностию. Окроме того, писал он также комедио-оперы: «Наталка Полтавка» (Харьк[ов], 1838), котра ся отзначает резким зачерком характеров, и «Москаль-чарівник» (Моск[ва], 1841, 1842), котра ся залицает меткостью в розвитью» (Руська бібліот[ека], ).

Пильніше зайнявся студіюванням життя і творів Котляревського Я. Головацький, іменований в початку 1849 р. професором руської мови і літератури на Львівськім університеті. Він присвятив Котляревському гарячу згадку в своїй третій вступній лекції, виголошеній д[ня] 5 лютого 1849 р. Згадавши про розділ Польщі і панування псевдокласицизму в російській і польській літературі кінця XVIII в., Головацький так говорить далі:

«Тогді-то жив на Україні Іван Котляревський. В молодих літах займавшися виучуванням молодіжі у можних панів на Україні, він прислухувався пісням народним, учащав на забави, ігри народні, присмотрювався забиткам народу, повір’ям, забобонам, приглядався хибам і недостаткам своїх родимців, іспитував характер їх, так ізучував властивим йому талантом свою родиму народність. Призбиравши так собі матеріали, на тій підставі зачав писати свою «Енеїду», на малоросійський язик перелицьованую.

Було то тогді, коли ще Парнас со всіми богами у великій почесті був у поетів. Котляревський, перенісши свого богатиря на Україну, перестроївши го в козаки, поволік цілий давній Парнас за ним, показав в посмішних образах неприличність взивання богів, котрі давно не суть в честі у жадного народу. Блюмауера травестирована «Енеїда» дала му запевне перву мисль, но Котляревський не послідував Блюмауерові, котрий ся шамотав своїм дотепом найбільше на надужиття монашества і пр[очеє], а так мав свою часову важність.

Котляревський виобразив цілий свій нарід, цілий бит його описав. Досить перечитати місця, де описані поминки по Анхізові, хід до пекла або війну Турна з Енеєм і пр[очеє], аби ся о тім переконати. Все тоє позостане завсігди в своїй красі, в своїй свіжості, бо є народне. Кромі того, писав Котляревський опери малоросійськії, в котрих завсігди старався народність малоруську піднести, язик малоруський підвисити, ставляючи го або в противоположності до книжного, або до російського (великоруського)» [Я. Головацкий. Три вступительніи преподавания о руской словесности. Львов, 1849; пор.: Руська бібліотека, ].

Щоб показати повну неоригінальність тих слів Головацького, приводимо аналогічні місця з його російських джерел:

«По окончании курса… занимался в частных помещичьих домах обучением и воспитанием детей… бывал на сходьбищах и играх народных и сам, переодетый, участвовал в них, прилежно вслушивался в народный, говор, записывал песни и слова, изучал язык, нравы, обычаи, поверья и предания украинцев, как бы подготовляя себя к предстоящему труду» («Воспоминания об И. П. Котляревском. Из записок старожила» (Ст. Стеблина-Каминского, Полтава, 1869, стор. 10).

Повищий виривок узятий із біографії Котляревського, надрукованої в «Северной пчеле» в маю 1839 і передрукованої з додатками в отсій брошурі).

«Комизм его «Энеиды» неподражаем, – везде дышит самая непринужденная сатира, блестящая неподдельною веселостью и остротами наблюдательного ума. Вся Украина читала «Энеиду» с восхищением. Легкость рассказа, верность красок, тонкие шутки были в полной мере новы, очаровательны. Списывая с природы, автор нигде не погрешил против истины; народность отражается в поэме как в зеркале» (Op. cit., стор. 22, 23, 25).

«Энеида» была принята в Малороссии с восторгом, все сословия читали ее, от грамотного крестьянина до богатого пана». (В. Пассек. Биография Котляревского в «Москвитянине, 1841 р., т. 2 – 3, стор. 567).]

Ми подали дослівно все, що тоді говорив Головацький про Котляревського (змінивши тільки правопис), бо ся промова видається нам характерною для галицького вченого і для цілого його покоління. Ті слова переважно виписувані з російських критик і біографій Стебліна-Каминського й інших; в тім немногім, що додав від себе Головацький, видно хіба одно: вміючи бодай відчути чисто національне значення «Енеїди», він далеко не вмів відповідно оцінити його. А надто погляд на соціальне, громадське значення такого факту, як видання книжки на мужицькій мові і осміяння на тій мові псевдокласичного Парнасу, у нашого вченого зовсім наївний і дитинячий.

Тут виявилася вся сила й вся слабість тодішнього галицько-руського руху. Сила в тім, що тодішні люди добре відчували свою руськість і любили її; слабість у тім, що вони бачили перед собою якусь абстрактну Русь, а не бачили живого, конкретного руського люду з його потребами, не розуміли того, що тільки з того селянства і для нього може і мусить двигнутися нова Русь, оживлена тим духом, що уперве могутнім подихом повіяв із «Енеїди» Котляревського. І для того у самого Головацького і у цілого його покоління був можливий такий швидкий і різкий поворот від формального націоналізму малоруського до такого ж формального і абстрактного націоналізму «общерусского», а відси вже був тільки один малий крок до конкретного обмосковлення.

Як високо ставив Головацький Котляревського в початку 1848 року, доказують не тільки вищенаведені слова, але також і дальші слова в тій самій лекції, де він називає Котляревського «незрівняним в народній гумористиці» (Руська бібліотека, III, 347), а не менш того біографія Котляревського, уміщена ним в ч. 3 львівської часописі «Пчола», видаваної Іваном Гушалевичем. Подавши коротенько життєпис поета, Головацький так пише про «Енеїду»:

«В тім перекладі слабо держався чтенья латинської «Енеїди», але найбільше ізображав домашнє життя українців в свободних і оживлених строфах. Посмішність «Енеїди» незрівнянна: всюди оддихає невинуждена сатира, іграюща невишуканою веселостію і остротами природженого остроумія. Легкость оповідання, вірність барвистості, милі жарти були істинно чимось новим, очаровательним. Описуючи природу, ніколи не погрішив проти правди: народність отбивається в його поезії, як у зеркалі. Ціла Україна читає «Енеїду» з розкішшю, от письменного селянина до багатого пана» (Руська бібліот[ека], III, 349).

В додатку до сеї статті Головацького в «Пчолі» надруковано (ч. 3, стор. 42 – 44) сім строф із п’ятої часті «Енеїди», від слів «» до «Що сей для жінки все творить».

Не знаємо, відки і коли одержав Головацький в рукописі «Оду до князя Куракіна». Одержав її, очевидно, без підпису автора, бо, згадуючи про неї в своїй статейці, він тільки догадується, що вона «либонь чи не пера Котляревського». В тій статті Головацький подав для проби 20 перших рядків сеї вірші; пізніше в ч. 16 «Пчоли» він опублікував її всю, і се було перше видання сеї вірші. Воно повне друкарських помилок, та є в ньому деякі відміни від того видання, яке зладив Куліш, відміни, певно, не пороблені в Галичині. Ми зазначимо тут хоч важніші:

Стор. 1. Орфею зам[ість] Орфію; Що лиш забрязчиш зам. Що як забриньчиш; гопака зам. гоцака.

Стор 2. Пана любого зам. Пана милого; паном бути вміє зам. паном буть уміє.

Стор. 3. Олексію зам. Алексію; річ начав зам. річ почав; да боюсь зам. та боюсь; як слів зам. як слов; про їх зам. про них.

Стор. 4. Що стьожками зам. Що стрічками; що од стьожок зам. що од стрічок; ключ човпетця зам. товчеться.

Стор. 5. Не за пічкою зам. не по запечку.

Стор. 6. Робиш добре зам. добре робиш; собой їх учив зам. учиш.

Стор. 7. Як я раз зам. Як раз я; Нашего набиті зам. нашого набите; пропхнуться зам. пропхнутись; да панства зам. та паньства; сього плюгавства зам. того плюгавства; на ярманці зам. на ярмарку.

Стор. 8. Папіри зам. папірки; ласкут зам. лоскут; да за гроші зам. та за гроші; разорив зам. розорив.

Стор. 9. Що пани зо злої волі зам. по їх злій волі; орати зам. пахати; Сінокосами, землями зам. сінокосом і землями.

Стор. 10. Але ж скільки там човплося зам. Але ж… товклося; тучу-тучу і кучу-кучу зам. тучі, кучі; писарів там зам. писарів же.

Стор. 11. Щоб ти поглядів, чи так зам. подививсь, чи так; Привести як раз до шнуру зам. до шниру; ніколи борщу хльобнути зам. сербнути; ніколи ж і всмак заснути зам. ніколи усмак; Ти забув про хліб, про сон зам. за хліб, за сон.

Стор. 12. Доч же, син тобі забут зам. Дочки, син тобой забут; Пілтава зам. Полтава; Чернихів зам. Чернігів.

Стор. 13. Да якой же, гай! гай! зам. Та якої.

Стор. 14. Здоровля зам. здоров’я; попильнуй зам. попилнуй; Там всі зам. Тут всі; дай ще зам. та ще.

Стор. 15. Да біда моя, як бачу зам. Да біда моя! Я бачу; Ти таку свою удачу зам. ти таки; потяжеш зам. потягнеш; Будеш хлопцем для других зам. на других; уродивсь ти на прояву зам. уродився ти на правду.

Стор. 16. Ну, коли ж ти такий зам. коли ж такий ти; Хоч блеяти не захочуть зам. хоть співати; під самі неба зам. під саме небо.

Стор. 17. И сребро зам. і срібло; Скільки зам. скілько; слез зам. сліз.

Стор. 18. Хоть зам. хоч; смерть к тобі прискаче зам. прискоче; Слави в землю не впиндраче зам. не спинточе; возьме зам. візьме; Дивное зам. дивнее.

Стор. 19. Олексій зам. Алексій.

Стор. 20. Поки ж сіє зам. сеє; Скільки зам. скілько; І так нашим ще народом зам. І над нашим; І на більше не здивуй зам. А на більше.

Все те, певно, не більше як докази живого зацікавлення досить широкого круга освічених галичан Котляревським і його писаннями. Та, на лихо, на 1849 році ся жива нитка рветься. Надійшли важкі часи масового збочення руської інтелігенції з простої, ясної національної стежки. Се збочення, умотивоване вбожеством культурних засобів, браком свідомості серед народних мас і браком зрозуміння соціальних і економічних потреб народу, формальним націоналізмом і некультурністю серед руської інтелігенції, було рівночасно великим десятилітнім антрактом в історії нашого духового розвою. Те, що тоді занедбали і запропастили русини, ще й досі путає наші ноги.

В числі того занедбаного був і живий зв’язок з духовим життям України, з розвоємїї літератури і ідеалів. Провідні думки Кирило-Мефодіївого братства не дійшли до Галичини та й ледве чи були би дождалися зрозуміння серед тої ієрархічної і чинопоклонної громади, яка тоді верховодила руськими справами.

Тільки в [18]60-х роках хвиля українського впливу знов набігла на Галичину і знов у формі зверхнього україно- і козакофільства. Ся течія найкраще характеризується відносинами її головного репрезентанта – Куліша до Котляревського. Куліш (часів «Основи») не міг дарувати Котляревському двох речей: іронічного погляду на козаків і мови. В своїй звісній критиці Куліш зробив Котляревського мало що не пасквілянтом за його насміхи над козаками, а радше над Україною кінця XVIII в., а в своїм виданні творів Котляревського він силкувався переправляти мову автора «Енеїди» і то – як бачимо хоч би з вищенаведених варіантів – переважно нещасливо. Доля судила, що власне Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в [18]60-х і майже до половини 70-х років.

Котляревський в ту пору у нас був хоч і не забутий, але цілком відданий у архів; се був «шкільний автор», з котрого читалося дещо в гімназії; в читанці Торонського 1868 р. була «Наталка Полтавка», «Ода» і шматок «Енеїди»; дуже слабенький розбір «Наталки» пера Згарського був також у читанці; обі «комедіо-опери» виставлялися не раз на сцені, але при слабій грі артистів не робили такого враження, як наприклад сфабрикована з Квітчиної повісті «». Правда, пісні з «Наталки», такі як «Видно шляхи», «Сонце низенько», «Де згода в семействі», зробилися популярними серед галицько-руської інтелігенції, але не в них же головна сила таланту Котляревського.

Пок[ійному] проф. Онишкевичу належиться признати заслугу, що поклав першу підвалину до ліпшого пізнання Котляревського в Галичині. За його почином і під його доглядом прилагодили деякі гімназисти, ученики німецької гімназії у Львові, перше на галицькім грунті повне видання творів Котляревського.

Лишаючи на боці видання Куліша, о. Онишкевич обернувся до повного видання творів Котляревського в 1842 р., користуючися тільки «Одою» з Кулішевого видання. В праці над сим виданням допомагали йому головно Ст. Смаль-Стоцький, тоді гімназист і бурсак Ставропігійської бурси, і Вол. Коцовський, також гімназист. Видання вийшло в 1877 році як перший том Руської бібліотеки Онишкевича. Сей том розійшовся досить швидко і зробився тепер майже бібліографічною рідкістю, хоча видання, невважаючи на старанність, вийшло непоказне (дешевенький папір, дрібний друк у дві шпальти, куценька передмова).

Цікаво, що всі видавці сього видання в ту пору коли не обома, то бодай одною ногою стояли ще в «москвофільськім» таборі. І видання само, і передмова були досить різкою реакцією проти впливу Куліша. Про Кулішеве видання творів Котляревського говорить Онишкевич різко:

«Єсть то найлихше видання творів Котляревського, якії коли появилися, повне перемін і новостей, о которих авторові і не снилося. Куліш попереробляв цілії уступи (!) на свій стрій, а що му не подобалося, то опустив. Здається, що він хотів зробити з творів Котляревського якусь читанку для народу».

І далі, згадуючи про ті твори, котрі він мусить передруковувати з Кулішевих видань, він говорить:

«За вірність не ручу, так як і при всіх прочих писателях, котрих твори передруковані з видань Куліша» (Руська бібл[іотека], І, стор. X).

Зерно, кинене Онишкевичем, не впало на камінь. Правда, сам він, перейшовши на університетську кафедру до Чернівець, не справдив ніяких надій, а виданий ним другий том Руської бібліотеки (писання Квітки) доказав тільки, що таких видань не можна робити з таким скупим запасом матеріалу, який був у нього під руками.

Але третій том тої бібліотеки, виданий і оброблений його учеником В. Коцовським, зробився вихідною точкою детальних студій над початком національного відродження в Галичині. Сі студії кинули дещо світла також на ту роль, яку грали в тім відродженні писання Котляревського. Рівночасно критичні писання Драгоманова дали молодій галицькій громаді ключ до ширшого погляду і глибшого розуміння також літературних появ, таких як «Енеїда» і «Наталка Полтавка», а при тім показали й методу, як належить студіювати такі появи – методу культурно-історичного досліду і порівняння.

Примітки

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1898, т. 26, кн. 6, с. 1 – 14.

Подається за першодруком.

глухий антракт 1850 – 1860 рр. – Мається на увазі, очевидно, період так званої бахівської реакції, пов’язаний з іменем Олександра Баха (1813 – 1893), міністра внутрішніх справ австрійського уряду.

«Wacław z Oleska» – збірка пісень польського фольклориста Вацлава Залеського (1799 – 1849) «Pieśni polskie і ruskie ludu galicyjskiego» (1833).

Поберіжжя – Побережжя, частина сучасної Вінницької області, що лежить в басейні Дністра.

Коцовський Володимир (псевд. Корженко, Голка, 1860 – 1921) – літературний критик «народовського» напряму і педагог.

інший список… – названі І. Франком списки «Енеїди» зберігаються у ф. 3, № 3410, 2228.

Мрилодский священник – можливо, із с. (нині Саноцького повіту Підкарпацького воєводства Польщі).

Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790 – 1865) – український поет-байкар.

«Biblioteka Warszawska» – науково-літературний журнал ліберального напряму, виходив у Варшаві в 1841 – 1914 рр.

поляк Василевський… – Очевидно, Василевський Тадеуш (1795 – 1850), польський громадський діяч, депутат галицького крайового сейму, виступав за скасування панщини.

Шашкевич Маркіян Семенович (псевд. Руслан Шашкевич, 1811 – 1843) – український поет-демократ, один з видавців альманаху «Русалка Дністровая» (1837), належав до літературного угруповання «Руська трійця».

Головацький Яків Федорович (1814 – 1888) – поет, учений і педагог, належав до літературного угруповання «Руська трійця».

Левицький Йозеф (1801 – 1860) – український письменник і культурний діяч, автор граматики української мови в Галичині (1830), написаної німецькою мовою, а також інших українських підручників для початкових шкіл.

Бібліотека «Народний дім» – культурно-освітній осередок, який 1849 р. відкрила у Львові Головна руська рада.

Сопиков Василь Степанович (1765 – 1818) – російський бібліограф, автор праці «Опыт русской библиографии» (5 ч., 1813 – 1821), першої великої бібліографії російських книжок, виданих від початку книгодрукування в Росії до 1813 р.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – російський і український учений-славіст, професор Харківського університету, академік Петербурзької Академії наук, автор численних праць з історії східнослов’янських та південнослов’янських літератур, видавець.

Петрушевич Степан (1770 – 1860) – священик с. Добряни Стрийського повіту на Львівщині, який у 1830-х роках написав п’єсу «Муж старий, жінка молода», названу І. Франком «Первописною оперою».

Озаркевич Іван Іванович (1795 – 1854) – священик, український культурно-громадський діяч і письменник, один з ініціаторів видання Руської бібліотеки.

Писаревський Петро Степанович (бл. 1820 – ?) – український поет, автор байок і бурлескних віршів.

в Корсуновій збірці «Сніп». – Корсун Олександр Олексійович (1818 – 1891), поет-романтик, автор віршованих обробок народних повір’їв. У 1841 р. видав альманах «Сніп».

скорочує дещо, пропускаючи деякі локальні деталі (згадку про Шведчину і про московські п’єси з української історії в VI сцені другого акту… – Пісня Миколи «Де швед поліг головою…» в п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка» про полтавську битву 1709 р. і п’єса С. Шаховського «Козак-стихотворец», яку Возний називає наклепом на українське життя.

учасників з’їзду руських учених 1848 р. – В жовтні 1848 р. у Львові відбувся з’їзд української інтелігенції Галичини, який прийняв ухвалу про поширення освіти серед народу шляхом видання популярних книжок.

Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – український письменник і громадський діяч, був близький до «Руської трійці», виступав за єдність Галичини з Наддніпрянською Україною.

до Основ’яненка «Марусі»… – Йдеться про повість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Маруся» (1834).

Галицко-руская матица – культурно-освітнє товариство, засноване у Львові 1848 р. на зразок інших слов’янських матиць, що займалися переважно видавничою діяльністю.

Вагилевич Іван Миколайович (1811 – 1866) – український письменник і фольклорист. Разом з М. Шашкевичем і Я. Головацьким був одним з організаторів «Руської трійці». У 1848 р. Приєднався до політичної організації «Руський собор», що пропагувала гасла українсько-польського порозуміння, був редактором її органу «Дневник руський».

Анхіз – легендарний троянський князь, батько Енея.

Стеблін-Каминський Степан Павлович (1814 – 1885) – український письменник і педагог. Автор віршів, історико-етнографічних розвідок тощо. Видав у Полтаві 1869 р. «Воспоминания об И. П. Котляревском. Из записок старожила».

«Северная пчела» – російська суспільно-політична 1 літературна газета, що виходила в Петербурзі у 1825 – 1864 рр. Пропагувала ідеї монархізму і реакції.

Пассек Вадим Васильович (1807 – 1842) – український І російський історик та етнограф. В молоді роки близько стояв до гуртка О. І. Герцена й М. П. Огарьова, пізніше зблизився із слов’янофілами.

«Москвитянин» – літературно-художній і науковий журнал консервативного спрямування. Видавався М. Погодіним в Москві в 1841 – 1856 рр.

до конкретного обмосковлення – тобто русифікації.

Гушалевич Іван Миколайович (1823 – 1903) – письменник і громадський діяч, очолював львівську газету «Пчела».

видання, яке зладив Куліш… – Йдеться про видання: І. Котляревський. Писання, Спб., видав П. Куліш, 1862.

Куліш (часів «Основи»)… – Йдеться про співробітництво П. Куліша в журналі «Основа» в 1861 – 1862 рр.

В своїй звісній критиці… – Мається на увазі праця П. Куліша «Обзор украинской словесности», ч. II, Котляревский. – «Основа», 1861, январь.

а в своїм виданні творів Котляревського… – Йдеться про видання: Москаль-чарівник. Петербург, 1862; Наталка Полтавка. Украинская опера. Спб., 1862. Вид. П. Куліша.

Торонський Олексій (1838 – 1899) – уніатський священик, педагог.

Згарський Євген Якович (1834 – 1894) – учитель гімназії, публіцист і письменник «народовського» напряму.

Смаль-Стоцький Степан (1859 – 1938) – професор Чернівецького університету.

як перший том Руської бібліотеки Онишкевич а. – Йдеться про видання: Онишкевич І. Руська бібліотека, т. 1. Писання І. П. Котляревського, В. А. Гоголя, П. П. Артемовського-Гулака. Львів, 1877, с 1 – 134.

критичні писання Драгоманова… – Маються на увазі, очевидно, «Листи на Наддніпрянську Україну» (1894).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 321 – 334.