[Рец.] Ол. Барвінський. Огляд народної літератури українсько-руської до [18]60-х років

Іван Франко

(передрук з III поправленого видання «Виїмок з народної літератури укр[аїнсько]-руської XIX ст.». У Львові, 1898. З друк. Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка)

Титул сеї брошури міг би декого змилити: під «народною літературою» автор розуміє не усну народну творчість, а літературу книжкову, писану на народній мові. «Виїмки» д. Барв[інського] – се те, що хрестоматія, призначена для навчання в гімназіях, а вступ – се коротенький курс історії літератури, що має бути ілюстрований творами, вміщеними в «Виїмках».

Скажемо поки що пару слів про сам вступ. Маючи на увазі те, що спеціального курсу історії літератури (ніякої!) нема в плані нашої гімназіальної науки і що, значить, молодіж із оттаких вступів до хрестоматій мусить черпати все своє знання історії літератури, ми мусимо сказати, що отсей вступ д. Барв[інського] не відповідає ані педагогічним, ані науковим вимогам.

Педагогічним тому ні, бо подає предмет хаотично, без прозорого поділу, без відтінення важнішого від менш важного, накопичує в нотках масу найрізніших біо- і бібліографічних дат, сухих і нецікавих для ученика, а з наукового погляду мусимо закинути авторові масу зовсім невірних, баламутних і суперечних тверджень.

І так увесь перший розділ про початки письменства на народній мові в XVII і XVIII в. – се одно непорозуміння. «В Київській академії спонукували бурсаків складати на духовні теми похвали, привіти, оди, елегії» (стор. VI), хоча похвальні вірші у нас друковано ще при кінці XVI в., від самого 1580 р. (див.: «Острозька біблія»), «Релігійно-моральні вірші, звані псалмами і кантами» (ст. VI) – хоча сі категорії зовсім не все одно.

В тих віршах (чи з XVII в.? чи в кантах і псалмах?) «виведено життя богородиці і ін[ших] святих в безпосередній зв’язі з обставинами народного життя на Україні-Русі, в дусі і тоні наївних оповідань, проникнутих часто гумористичним настроєм» (ст. VI) – про XVII в. нічого сього не можемо сказати; з XVIII в. є гумористичні вірші, але де є такі оповідання, що могли служити їм взірцем?

Вірші в літописах Єрлича і Грабянки не є наслідуванням українських дум. Загалом ціле представлення «віршів» у д. Барв[інського] вийшло баламутне тим, що він поставив їх постання в причиновім зв’язку з Київською академією, хоча перші вірші на мові, близькій до нашої народної (переклади протестантських церковних гімнів), появляються ще на яких 50 літ перед постанням сеї академії, розірвав їх натуральний зв’язок з драмою, про котру говорить далі. І тут знов та нещасна Київська академія зашкодила йому, хоча на іншім місці й сам він згадує про початок вертепу ще в XVI в. І тут оповідання хаотичне і деталі, що були в розвої західноєвропейської дух[овної] драми, перенесено живцем до нас, хоч у нас нічого подібного не було. Ніколи релігійна драма у нас не була в руках духовенства так, як у Польщі; розрізнювання «містерій» і «міраклів» у нас – пуста гра слів без значення. Пісні «Ой смерть моя дорогая, ти од бога присланая» нема в почаївськім «Богогласнику», а що се за «Богогласник» – не пояснено і т. д.

Такого самого баламутства повно й далі. Про псевдокласицизм, романтизм д. Б[арвінський] не дає зовсім ясного поняття; думка, що псевдокласицизм зродив найперше карикатурну поезію хуторну, – не зовсім правдива; думка, що філософ Бекон і поет Шекспір визволилися з пут бездушного і невільничого наслідування старинних класиків грецьких і латинських, є зовсім хибна, бо в Англії се наслідування ніколи не панувало, а псевдокласицизм прийшов аж геть по Шекспіровій смерті (Поп, Драйден), Богдановичева «Душенька» не є ніяка легка і жартівлива поема, а тільки переробка латинської казки Апулея; «Нібелунгів» ніяк не можна зачислити до переказів романських народів.

Романтизм не був, як каже д. Б[арвінський], розумінням «чогось авантюрничого, маячливого, а також чогось надлюдського, незвичайного, пересадного» і не був «пересадною ідеалізацією дійсності» (стор. XVII), але поперед усього реакцією чуття проти раціоналізму XVIII в. і реакцією волі одиниці проти надто механічних соціальних теорій і надто тісної регламентації; усе те одні знаходили в середніх віках, інші серед нижчих верстов народу, серед різних більш або менш фантастичних дикунів, у постатях народних міфів і вірувань і т. і.

Масу невірного наговорив д. Б[арвінський] на тих кількох сторінках, що присвячені історії розвою історичних та філологічних наук у Європі (ст. XVIII – XIX); маса помилок є й далі: Красінського «Irydion» не малює боротьби нової суспільності зі старою і т. д.

Там, де автор черпав з певніших джерел (Огоновського, Петрова і т. д.), він викладає просто і досить ясно.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1899, т. VI, кн. 5, с. 123 – 124.

Подається за першодруком.

Барвінський Олександр Григорович (1847 – 1927) – український суспільний і культурний діяч, один з натхненників «нової ери», автор низки статей, брошур, шкільних читанок і підручників.

«Острозька біблія» – визначна пам’ятка друкарства на Україні, видана І. Федоровим в Острозі в 1580 – 1581 рр.

«Богогласник» – збірка духовних віршів і пісень XVII – XVIII ст. (з нотами), складена різними авторами, видана 1790 р. в Почаєві. Деякі церковні пісні, колядки з цієї збірки були поширені серед народу.

Бекон Френсіс (1561 – 1626) – англійський буржуазний філософ-матеріаліст. У своїх поглядах був непослідовний, робив поступки теології.

Поп Александр (1688 – 1744) – англійський поет і критик. Його ранні художні твори («Пасторалі», 1709), твори сатиричні й теоретичні праці («Нарис про критику», 1711) пов’язані з традиціями класицизму.

Драйден Джон (1631 – 1700) – англійський поет і драматург. У теоретичних працях обстоював принципи класицизму, не відкидаючи традицій В. Шекспіра та драматургії Відродження.

Богданович Іполит Федорович (1743 – 1803) – російський поет, член Російської Академії наук (з 1783), автор збірки віршів «Ліра», поеми «Душенька» (1778), драми «Слов’яни» (1788).

Апулей Люцій (бл. 125 – 180) – римський письменник, автор роману «Метаморфози».

…Красінського «Irydion»… – Йдеться про драму польського поета-романтика З. Красінського «Іридіон» (1836), пройняту, як і більшість його творів, апологією шляхетства, релігійною містикою, абстрактною символікою.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 414 – 416.