Ор і Сирчан

Іван Франко

Половецька історична сага

1

Чотирнадцятим походом

На половців Мономах

Вируша на Дон великий,

Наліта, мов хижий птах.

Хан в неволі, врозтіч військо,

Юрти знищені, мов змив…

Спочиваючи по труді,

Князь шоломом з Дону пив.

Два сини були у хана,

Орленята степові, –

Через Дон вони у човнах

Перехопились живі;

І недобитки тривожні

Позбиралися до них,

Раду радять: «Що робити?

Чи від русичів страшних

Утікати до схід сонця,

Чи піддаться їм зовсім?»

Каже старший: «Ні, не можу

Спротивляться довше їм.

І піддаться не бажаю,

Але з вами чи без вас

Я піду у край обезів,

Ген у гори, на Кавказ.

Там, за скелями сніжними,

Чей долину я знайду

Тиху, певну та гостинну

І забуду всю біду».

Менший каже: «Не покину

Я степів і рідних рік,

Хоч в біді та небезпеці,

Тут прожити хочу вік.

Тут над Доном оселюся,

Ліпших ждатиму часів,

Хоч би князь той по тім боці

Табором на рік засів.

Прийде час, він таки мусить

Геть піти, і знов для нас

Буде воля, а там, може,

Й щастя принесе нам час».

І розсталися ханенки.

Рік за роком тихо плив.

Старший у землі обезів

У долині тихій жив;

Менший над великим Доном,

Рибу ловлячи, тривав,

І на правий бік, на рідний

Степ, глядів і сумував.

Бо там руськая сторожа,

Знай, стояла у степах,

Через Дон не пропускала

Половецьких горопах.

І як довго та сторожа

Там стояла, йшов сей клич:

«Ще у Києві князює

Мономах, половців бич!»

Аж одного дня доносять

Половецькі рибаки:

«Вільні броди й переходи

Здовж великої ріки.

Уступилася сторожа,

І то вже не відтепер;

Поки ми тут бідували,

Князь у Києві помер!»

Скликав молодий ханенко

Рідних, близьких, свояків:

«Тісно нам за Доном жити,

Не здамось на рибаків.

Грає кров у нас куманська,

Кличе вільний нас простір.

Якби ще лиш нам прикликать

Брата старшого з-за гір.

Вмер вже князь, що нас тривожив.

Сила наша не пуста,

Рушили би ми походом

На їх села та міста!»

Відізвався Ор-музика:

«Був у твого брата я,

Та здається, що даремна

Та забаганка твоя.

Оженився він багато,

Має дім і гарний сад,

Має жінку й гарні діти

І життю свойому рад.

То чого ж у дике поле

З того раю йому йти,

Наражать життя щоденно

Для непевної мети?»

Мовив молодий ханенко:

«Ліпше знаю я його.

Що він там надбав для себе,

Не пожалує того.

Се для нього й не пропаще.

А у нас тут інша річ:

День новий нам засвітає,

Як пройшла понура ніч!

А ти ось іди до нього

І скажи йому, що в нас

Наступила переміна,

Для походів добрий час,

Заспівай для заохоти

Половецьких ти пісень,

Розпали в гарячій крові

Богатирський той огень.

А як не захоче слухать

І покинути свій лан,

Дай йому отсе понюхать

Зілля степове – євшан».

І він пук сухого зілля

Уложив йому в торбан.

2

У півсумерку вечірнім

Старший ханський син сидів

Перед своїм гарним домом,

На верхів’я гір глядів.

Пурпуром облите небо

Блиски кидало кроваві

На верхи, снігами вкриті,

На провалля синьо-тьмаві.

Перед ним ріка шуміла

По зарінку кам’янім,

Дерева з боків розлогі

Тінню налягли на дім.

Аж тут дід сивобородий

Із торбаном на плечах

Перед ним з землі мов виріс.

Радість блиснула в очах

У ханенка. «От нежданий

Гість рідкий і дорогий!

Чей недаром в мою хату

Ти приходиш раз другий.

Перший раз як був, потішить

Ти нічим мене не міг;

З ліпшими чей новинами

Вдруге ти сюди прибіг?»

Ор ханенкові вклонився.

«Справді, добра новина.

Від тих русів переваги

Вільна наша сторона.

Вмер у Києві той князь їх,

Що вбивав нас і гонив,

Що у нас князів багато

Й вітця твого полонив.

Геть уйшли його сторожі,

Що на Доні стерегли

Його бродів, переходів,

Яких, мимо всіх підходів,

Ми подужать не могли».

«Добра новина, – ханенко

Відказав, – та що мені,

Домовитому хазяйну,

По тій добрій новині?

Я не думаю, щоб наші

Знов за Дон хотіли йти:

Для тих вічних війн, розбоїв

Я не бачу ніякої

Ані цілі, ні мети.

Чей же їх над тихим Доном

Ще ніщо не притиска,

Щоб лилась на Подніпров’я

Знов огнистая ріка».

«Притиска, мабуть, – Ор мовив, –

Коли твій молодший брат

З тим прислав мене до тебе

І велів тобі сказать:

«Надійшла пора помститься

За всі кривди та зневаги,

Які Русь нам наносила,

Надійшла пора звитяги.

Вмер вожак їх найчільніший,

Що їх тяг під спільний стяг.

Що рік в рік на наші вежі

Налітав, як хижий птах.

Вмер, і другого такого,

Знать, не буде вже по нім, –

Тож тепер ми руську воду

Сквапно на свій млин горнім!»

«Гарна річ, – сказав ханенко, –

Та се не для мене річ.

Але ось, мій гостю любий,

Настає вже темна ніч.

Годі тут нам розмовляти!

Що бог дасть, то не напасть.

Прошу до моєї хати,

Будем дещо вечеряти,

А там далі ночувати, –

Завтра ж буде, що бог дасть».

3

«Передумав я докладно, –

Мовив рано ханський син, –

Твоїх щирих слів значіння

І значіння тих новин.

Закликає брат до себе.

В ньому гра куманська кров.

І у мене кров та сама,

Я ще дужий і здоров.

Та мене не вабить ваша

Вічна помста, ні мета,

Бо вона ні справедлива,

Ні доцільна, ні свята.

Ми кочовники, на Русь ми

Нападаєм від віків;

Що їм кривд і страт робили,

Не було в нас і знаків.

А як нас вони побили

Раз або ж і другий раз,

Думка помсти виростає,

Мов свята повинність в нас.

Я пізнав життя осіле

І всі радощі його

І бажав би в нім скінчити

Решту днів життя свого.

Я відстав від свого люду,

І не милий він мені,

Бо не бачу кінця-краю

Тій ненависній війні,

Що не має в своїй цілі

Нові житла здобувать,

Нові засоби для праці, –

Тільки різать, грабувать.

О, таке життя безцільне,

І безцільна боротьба.

Лиш до повної заглади

Допровадить нас хіба.

Чую серцем, що тим шляхом,

Яким ми прийшли зі сходу,

Прийдуть інші, могутніші,

Та в писі ще завзятіші,

І, мов звірі найлютіші,

Знищать цвіт мого народу.

Знищать так, як печенігів

Знищили недавно ми;

Як вони, так ми устелим

Степ той нашими кістьми».

4

Звісив голову в задумі

Ор-музика від тих слів,

А подумавши хвилину,

Так неспішно відповів:

«Справді, вимовив ти слово,

Зміркував і відчував,

Якого я з половецьких

Уст ніколи не чував.

Справді, ти від нас відбився,

І не сором се для нас,

Та слова твої для твого

Ще народу не указ.

Ти знайшов собі дорогу,

Ти знайшов собі мету,

Але нам ніщо вважати

Ту дорогу за святу.

Нас веде велика сила,

У якій невладні ми,

І, де в бій вона нас кличе,

Ми постоїмо грудьми.

А ти став собі на боці.

Що ж, захочеш, то і стій.

Дух твій іншим духом дише,

І народ твій вже не твій.

Що жде нас, того не знаєм,

Та се знаєм, що мета,

Яку ти знайшов для себе,

Нам нездатна й не свята.

Дім, родина – се по-свому

Також мається у нас,

Але чуєм за собою

Щось сильніше ми в сей час.

Тісно нам за тихим Доном,

Не спиняють вороги,

І підем ми в Подніпров’я

Без вагання й без ваги.

Що там жде нас, ми не знаєм,

Але в нас багато сил;

Степовий орел в лету лиш

Вкаже силу своїх крил».

«Все се так, хоч і не зовсім, –

Відповів ханенко знов. –

Вір, і в мні не перестала

Биться ще куманська кров.

І мені не раз тут тісно,

Серед гір отих сніжних,

Тягне туга непоборна

До степів тих запашних

І до моїх близьких рідних,

Тих ласкавих, тих грізних, –

І зітхання підіймає

Грудь, як згадую про них.

Все так, та все те є тільки

Забаг, примха хвилева,

А держить мене повинність

І потреба життєва».

5

«Життєва потреба – кажеш, –

Мовив Ор, – але ж вона

Тут і там однако сильна,

І немає в неї дна.

День у день вона приходить,

День у день бере своє, –

Що хто має, що хто може,

Рад-не-рад, а їй дає.

Але ти свою потребу

На куток сей обмежив:

Аби діти були ситі,

Аби сам здоров і жив.

Але в нас потреби ширші,

Племенні та родові,

І вони тепер на твоїй,

Ханський сину, голові.

Вмер отець твій у неволі,

В гридниці князя того,

Що за Дон усіх нас випер, –

Та не стало вже його.

І на першу вість про смерть ту

Менший брат твій застогнав;

Якби ми не зупинили,

Був би сам за Дон погнав.

Та була в нас ширша рада,

Рішено на тебе ждать

І тобі в поході першім

Зверхній провід передать.

Чи тому, аби в куточку

Тут спокійно проживать,

Не захочеш роду свого,

Брата свого й серця свого

Ти потребу нехтувать?»

Звісив голову ханенко

У задумі у важкій,

Та ще кров його не грала,

Ще манив його спокій.

6

Та ось дзвінко забриніли

Ясні струни теорбана,

Полилась жалібна пісня,

Наче з серця кров рум’яна:

«Туман поле покриває,

Батько сина викликає:

«Де ти, сину, проживаєш?

Чи не знаєш, не гадаєш,

Що я у чужому полі

Пропадаю у неволі?

Їсти, спати я не хочу,

Бо кайдани, знай, волочу

І щоднини та щоночі

Я слізьми постелю мочу».

Ханенко

(зітхаючи)

Се ти про вітця мойого

Таку пісеньку зложив?

Ор

Се зложив мій дід, що в русів

У неволі рік прожив.

Твій отець прожив літ десять,

А як жив – незвісно нам.

Xаненко

Що ж, вмер, на чужому полі, –

Визволить його з неволі

Не таланило синам.

Ор

Один молодий літами,

Хоч і рвався, та не міг,

А другий за суєтами

Світовими нас відбіг.

Xаненко

Се про мене ти?

Ор

Та може…

Хоч не перший ти такий!

А от я від тата свого

Чув ще пісню про такого,

Що тікав із краю свого

Ще туди, до Дон-ріки.

І полився з теорбана

Звук чутливий та м’який:

«Прощавай, мій рідний краю!

Вже тебе я покидаю,

Розстаюся я з тобою,

Ситий кроволиття й бою.

Людська кровця не водиця,

Розливати не годиться,

А мені з огню палкого

Захотілося такого,

Щоб у днину хоч годину

В чистих водах холодиться.

Чи дадуть ті чисті води

Мені много охолоди,

Чи знайду тут тихий рай,

Чи й тут невідступне горе

Віднайде мене й поборе, –

Рідний краю, прощавай!»

Xаненко

Так то, так! Як кажуть: горе

Проведе тебе й за море,

Не полишить в чужині.

Та я тут ще не за морем,

Не пізнався з жадним горем.

Не докучило мені.

Ор не відповів нічого,

Та з торбана голосного

Полилися звуки добрі,

Мов вояки ті хоробрі,

З ними пісня жвава в парі,

Наче блискавка у хмарі.

7

«Не на теє ми родились,

Щоб журиться і кориться,

Щоб трудиться і молиться, –

Поки сила, будем биться,

Як і предки наші бились.

Не страшна нам смерть у бою,

Та побіда золота.

Що вперед і за тобою, –

Життєвая суєта;

Поборотися з судьбою –

Спільна нам усім мета.

Лиш бороться – значить жити;

Мило й згинути в борні.

Не хотять спільній служити

Справі труси та дурні.

Отак жить, не ворожити,

Хоч би й голову зложити,

Дай же, боже, і мені!»

Ханенко

Се твоя?

Ор

Моя, мій хане!

Хай тобі за дар мій стане!

Ханенко

Гарно, нічого й казати,

Вмієш ти слова складати.

Грає кров, а розум чахне.

Але Ор труснув торбан,

Вийняв, дав йому євшан:

«На, понюхай, чим се пахне!»

Лиш нюхнув, жахнувсь ханенко,

Скрикнув: «А! а се дар чий?»

Ор

Братів.

Ханенко

Так і знав я!

Й сльози

Ринули йому з очей.

«Справді, краще в ріднім краю

Хоч і кості положить,

Ніж в чужині в супокою,

Хоч би і в достатку, жить.

Ідемо! Ніяка сила

Тут мене вже не вдержить.

В мене жінка половчанка,

Радо з нами вдасться в путь;

І ніщо мені тут тратить,

І ні про що не забуть.

Син один у мене бравий,

Ще недоліток Кончак;

До старої предків слави

Й свій доложимо ми знак.

А те зілля, що збудило

Чуття в мені і сліз потік, –

Хай йому подяка буде

Й пам’ять у людей вовік!»

Примітки

Вперше надруковано у львівській газеті «Діло», 1915, № 100 – 105 (20 – 25.ХІ).

Автограф поеми (ф. 3, № 233) порівняно з першодруком має деякі стилістичні відмінності, а також іншу назву: «Євшан-зілля. Половецька пригода з р. 1126».

Наводимо різночитання автографа і першодруку.

У кінці автографа є авторська примітка, в якій зазначено дату написання твору: «Початок сеї поеми до рядка 56 написано в р. 1899, решту в днях 19 – 22 вересня 1914».

Зберігся також чорновий автограф перших 56 рядків поеми (ф. 3, № 288), у якому остання строфа має дещо іншу редакцію:

І як довго та сторожа

Там стояла, знали всі:

«Ще у Києві князює

Мономах, половців бич».

В архіві Франка (ф. 3, № 289) зберігся і детальний коментар до літописного тексту, датований 1915 р., який ліг в основу поеми «Ор і Сирчан». Тут Франко висловлює припущення, що легенду про ханських синів літописець запозичив з якогось давнішого «поетичного джерела», і пояснює причини, які спонукали його взятися за поетичне опрацювання літописного оповідання:

«Та коли мати на увазі, що автор, який писав у р. 1201, не міг знати так докладно, що робив Володимир Мономах перед роком 1113 – по тім році наш літопис не згадує вже ані про один похід на половців, а було їх, як можна зрозуміти з Володимирового «Поучення дітям», більше як 20 […] і коли додати до того, що про похід, після якого половецькі ханенки Отрок і Сирчан розійшлися, не списаний докладно в літописі, ані не згаданий окремо в Володимирськім поученні, то мусимо прийти до заключення, що автор літописної записки з р. 1201 мав під руками давніше джерело до історії часів Мономахових. З того, по всій правдоподібності, поетичного джерела взята також половецька сага про половецьких ханенків […] Рядки 18 – 32 – се незвичайна щодо свого складу, походження й поетичної вартості половецька сага, захована в нашім письменстві…»

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 310 – 322.