Сербські народні думи і пісні

Іван Франко

Пер[еклав] М. Старицький. Чиста виручка на користь братів-слов’ян. Київ, 1876 р.

Передо мною цінна книжка – перша проба присвоєння нашій мові скарбів сербської поезії народної в цілім її об’ємі. М. Старицький, заслужений в нашій переводній літературі перекладами з великоруських писателів Гоголя та Лермонтова, розложив сей свій труд на три книги: перша містить думи юнацькі, друга – пісні битові і женські, а третя – обрядові. Досі появилася тільки , думи історичні, в котрих найвірніше відразилося все життя, найясніше заявилася творчість сербів.

«Серби зуміли, – говорить д. Старицький у переднім слові, – переховати в пам’яті всю чаруючу заманчивість епічної поезії і язика: у них і до нинішнього часу б’є давнє богатирське серце, вони й тепер живуть колишнім епічним життям і ось тепер кінчать послідній виступ кривавої, нерівної боротьби з ворогами-бусурманами».

В книжці д. Старицького заміщені думи з трьох епох сербського історичного життя, іменно з часів дрібних удільних княжеств, першого нападу турецького і розгрому Сербії на Косовім полі і, вкінець, з часів після розгрому (Марко Кралевич і напослідок гайдуцькі думи). Думи першого циклу, без сумніву, найдавніші, оспівують життя і межиусобні свари князьків та воєводів між собою, і многі з них навіяні стародавніми містичними переказами. Із них небагато попереводив д. Старицький, бо, по його думці, елемент містично-легендарний та релігійний, більше-менше спільний у всіх слов’янських племен і мало містить такого, що виключно ціхувало би сербів. Вправді тоті думи зображують найщасливішу хвилю Сербії, хвилю, коли Сербія тішилася найбільшою свободою, жила великим та потужним політичним життям, як-от під правлінням царя Стефана Душана, та все ж таки сесь період досить слабо відображають народні думи.

Зато ж уся сила, уся творчість народної фантазії винатужилась, щоби звеличити послідню добу сербської свободи і велику боротьбу цілої Сербії з турецькою силою. Цар Лазар, послідній із Неманичей на сербськім троні, його зяті Милош Обилич і Вук Бранкович, його жінка Милиця, тесть, старий Юг-Богдан з своїми дев’ятьма синами, – лицарі, як Банович Страхиня, Степан Мусич, приятелі і побратими Милоша, Іван Косовець та Милан Топлиця, – ось герої великого сербського епосу, без сумніву, найвеличнішого між усіми, які утворила фантазія слов’янських народів. Цикл пісень про війну Лазаря з Муратом на Косовім полі дуже багатий, і майже всі думи у ньому відзначаються великою простотою складу і історичною вірністю оповідання. Є межи ними думи значного об’єму, так, що чудуватися приходить багатству предметів і красок, розлитому по них.

Передаю тут вкоротці зміст двох найзнатніших, становлячих кожна про себе відрубну цілість і характеризуючих вірно та всесторонньо тоту хвилю, коли народ свобідний, лицарський, молодий мав нараз впасти в страшенну безодню гніту й неволі. Дума «Банович Страхиня» зачинається попросту, спокійно-тужною пригравкою

Був собі колись-то бан Страхиня,

Жив собі в однім маленькім банстві,

В землі банській, край Косова поля, –

Та такого вже орла й не буде!

Вибирається Страхиня у гості до міста Крушевця, до свого тестя, старого Юга-Богдана, та своїх дев’яти шуринів, Юговичів. Радо приймає його тесть, щиро гостять його шурини та другі свояки, гостять, не пускають додому, – часу минає немало, – аж нараз приносить гонець лист Страхині від матері, – у листі погані вісті. «На лихо ти, синку, загостювався в Крушевці! Із полудня, із Єдреня [Єдрень – Андріанополь, де була столиця турецьких султанів, заким вони зайняли Царгород] надійшла величезна турецька сила на Косове поле, заняла усю рівнину, руйнує та палить околичні оселі. От один начальник турецький, Влах-Алія, відлучився від султанового війська, напав на наше банство, спалив дотла твої двори, розігнав твою челядь, мене покалічив до смерті, а твою жінку займив у полон із собою».

Забанував-заплакав важко Банович Страхиня, прочитавши материне письмо, розповідає тестеві страшну пригоду і просить його, щоби пустив з ним своїх дев’ятьох синів, – він перебере їх за турків, поїде на Косове поле шукати поганого Влах-Алію та відомстити йому за свою зневагу. Але старому Югові дарма й говорити о тім. «Не пущу я своїх синів із тобов на Косове, хоть би-м мав і до смерті не бачити доньки!» Та Страхиня, почувши таку бесіду, не сказав і слова, але сам пішов сідлати коня, сам вибрався їхати на Косове поле.

Виїжджаючи, він позирає на шуринів своїх, – тоті стоять, понуривши очі в землю; поглянув на якогось свояка, – і той очі в землю похнюпив. Як пили вино й горілку вкупі, всі присягалися, що нема в нас нікого ні дорожчого, ні милішого в світі, а тепер, коли біда настигла, нема банові товариша, – сам поїхав сиротою з двору. Іде просто Крушевецьким полем; звіддалі позирає ще раз позад на Крушевець, чи не їдуть Юговичі ззаду, чи не зжалувалися над шурином? Та дарма! Тут Страхиня нагадав собі, що в смутку лишив свого хорта Карамана в Юговім дворі: гукнув на нього, а хорт, зачувши голос господаря, зірвався і духом наздогнав прудкого коня.

Приїхавши на Косове поле, Страхиня довго шукав намету Влах-Алія, і аж при помочі знайомого старця-турчина, свого давнього невольника, напитує станище розбійника. Геть осторонь від Муратового війська розложився табором дужий Влах-Алія. Він спить на колінах Страхиньової жінки-невірниці. Вона, забачивши знайомого їздця, будить швидко турчина. «Вставай, дужий Влах-Алію, – бери на себе оружжя, бо над’їздить ось Страхиня, мій муж, відітне тобі голову, а мені вибере очі». Але турчин підвів сонну голову, озирнувся та в регіт. «Видно, немало страху нагнав тобі твій газда, – сказав до Страхинихи, – коли він і тут тобі привиджується. Ні, не бійся, – се їде гонець від царя Мурата просити мене, щоби-м поєднався з військом!»

Але жінка пізнала добре свого чоловіка, Влах-Алія таки вкінець повірив її словам і взяв на себе збрую. Страхиня над’їхав, – грізним словом визиває турчина на лицарський герць. Тут слідує правдиво велична, гомерівська картина, змальована живими барвами боротьба двох силачів-лицарів. Страшно затято зчепилися противники! Подрухотали ратища, попересікали мечі, поламали булави, а відтак позіскакували з коней та схватилися попід сили. Але годі! Нікоторий не передужає другого; тіла обох покрилися піною, злилися кровавим потом, – аж напослідок бан Страхиня обізвався до жінки: «Карай тебе, боже, жінко люта! Чого стала та байдуже поглядаєш на нас? Бери відламок шаблі та вдар ним, кого волиш, мене або Влаха!» Турчин почав благати, щоби вдарила свого чоловіка.

І дійсно, жінка підхопила відламок шаблі і, причатувавши, рубнула ззаду Страхиню в голову: приснула кров і потекла юнакові долі лицем, лицарські очі заливаючи. Круто прийшло банові, але серед свого горя нагадав собі свого хорта Карамана, свиснув на нього, а той, мов блискавка, кинувся на невірницю-жінку, пірвав її в зуби і враз з нею скотився долі сугорбом. Жаль стало турчинові коханки, – почав зазирати, що з нею діється, а Страхині розпука додала ще більше сили. От він повалив бусурмана на землю, а не маючи оружжя, перегриз йому горло зубами. Відтак почав кликати вірного хорта, щоби покинув жінку, а спіймавши її, поїхав назад до Крушевця, до тестя свого Юга-Богдана. Радо стрітив його старий тесть, зраділи й шурини та сейчас і посумніли, побачивши його закривавлене чоло. «Ов, видно, дужі лицарі у турецького царя, коли підтяли мого сокола, над котрого й у світі нема дужчого!» – проговорив старий Юг.

«Ні, тестю, – відказує Страхиня, – нема у султана такого лицаря, щоби мене зранив-поборов, – а зранила мене під час боротьби з турчином сама твоя донька, моя жінка!» На таку вість пірвалися брати за кинжали, щоби на мак-зерно розсічи зрадницю, але Страхиня заступився за нещасливу. «Що ви, – каже, – браття, робите? Чи не гріх вам на сестру ножів добувати? Коли ви такі люті лицарі, то чому-сте не йшли зо мною на Косове? Там було би вам з ким поборотися, а тут не смійте і діткнутися! Вона ж не більше завинила, як ви, – і я сам дарую їй провину!»

Мало в світі є таких юнаків,

Яким був наш сокіл бан Страхиня!

Тими словами кінчиться дума, котру не гріх зачислити до найкращих і найвикінченіших творів, які де-коли сплодила фантазія народу.

Ще величнішу і глибше задуману картину представляє друга дума, поміщена у д. Старицького під наголовком «Косове поле». Вона, без сумніву, пізньої формації і зливає в собі найбільшу часть давніших дум того циклу. Та зато ж предмет, котрий в давніших думах оспівався непевно, уривково, тут оброблений докладно, ясно і повно, з дійсно гомерівскою живописсю подрібностей, з дійсно майстерським чуттям правди. Думу «Косове поле» я скорше всього назвав би «Іліадою» сербів. І справді, в слов’янській історії годі найти величнішого предмета до епосу, як битва на Косовім полі. Свобідний лицарський народ, независиме царство, слава і сила і початки розцвітаючої просвіти, – все гине-пропадає на довгі століття, все запропащується у одній кривавій рішучій битві! Тут народній фантазії отвиралося широке поле до заявления своєї сили в звеличуванні богатирів, як цар Лазар, Милош Обилич і другі, і тут вона дійсно показала всю красоту, свіжість і оригінальність своєї творчості.

Вже сам почин думи, вроді Гомерових «заспівів», настроює нас поважно, приготовлює до великого і глибоко трагічного розв’язку.

Ой блискоче блискавка з Єдреня,

Грім гуркоче з Цареграда саме,

Громовина на Косове паде,

Розгрімляє Неманича царство.

То не грім б’є блискавками з неба,

Ох то турків грецький цар впускає

Із Медини у свою державу,

Щоб від сербів боронили греків,

Воювали Неманича царство!

Тільки ж тяжко грек себе одурить,

Одігріє в пазусі гадюку,

А гадюка їхнє царство згубить,

Їхню силу, їхню славу знищить!

Вражі турки взнали шлях-дорогу

У державу Костянтина славну

І в Єдреню закладають царство,

Щоб боровся віки-вічні місяць

З християнським православним миром!

От де почин нещастя! Греки накликали турків у Європу, щоби захиститися від могучих сербів та других слов’ян (відомо, що серби, особливо їх цар Степан Душан, та болгари під Симеоном часто воювали з греками, а навіть грозили заняти Царгород); але сейчас вказує дума, ніби суддя який, страшну кару за таке діло, кару, що мала впасти на греків необавці по покореню Сербії.

Відтак починається оповідання. Воно ллється, як широка лицарська бесіда, як супокійний глибокий Дунай, рівно, барвно, поєдинно. Мурат, хан турецький, прибуває з військом на Косове поле і листом завзиває Лазаря на велику січу, – бо не може бути у однім краю два державці [Турки вже уперед позаймали були деякі банства сербські та понакладали на них данини, але Лазар супротивився тим оплатам].

Вечором дістає Лазар лист хана, читає його і дрібні сльози ронить. Те бачить воєвода Милош, – він допитує царя, яка причина його смутку. От і розповідає Лазар про напад турецький і про Муратове письмо. Він не дуфає в свої сили, щоби міг ними побороти турків, та знов, з другого боку, жаль йому занапастити волю народу і славну корону Неманичів. Милош гарячими словами заохочує царя до війни. Лазар чує тоту бесіду, бажає тільки, щоби хто пішов на розвідку оглянути таборище турецьке та зміркувати, чи велика Муратова сила? Милош висилає свого побратима, Івана Косовця, бо той уміє по-арнаутськи говорити і зможе перебратися у табір турецький.

На другий день рано вирядив Милош свого побратима арнаутом і виправив його ід Косову. Вид Косового поля, покритого турецькими військами, становить один із найкращих уступів думи і відзначується особливо багатством поетичних порівнянь і гіпербол, на котрі взагалі сербські пісні дуже скупі. От тому-то я й наводжу його в цілості.

От над’їхав до Косова Йванко,

Зупинив прудкого вороного,

Кинув оком по Косовім полю, –

Аж там бачить незлічиме військо,

Бачить війська превелику силу.

Боже милий, і не стямивсь з дива,

Та здавалось, присягнути можна:

Скільки влітку на деревах листу.

Та ще більше в бусурманів війська!

Вкрили степ весь юнаками й кіньми, –

Їх шатрів – мов лебедине стадо,

Коруговок – наче хмар на небі,

Списів довгих – цілий ліс чорніє.

Коли б з неба яблуко хто кинув,

Не на землю б воно, певно, впало,

А упало б на коня чи турка,

Чи на спис, а чи й на стяг широкий.

Оглянув військо Іван Косовець, вертає назад до Крушевця, а назустріч йому виїздить Милош і радить не казати всеї грізної правди цареві, щоби не засумував, та, часом, не покорився ханові. Іван Косовець услухав тої ради, а Лазар, почувши, що не така дуже страшна турецька сила, скликає лицарство з усього краю, щоби поборотися з турками. Тут вплетений пречудний, глибоко зрушуючий уступ про царицю-Милицю. Іде вона у жалібнім строю до мужа і просить, щоби лишив їй хоть одного з братів Юговичів для відради і захисту. Цар дає їй свій перстень і каже другого дня, як будуть війська в похід виступати, зайти дорогу братам і просити, котрий схоче при ній лишитися. Але ні один брат не хоче й чути о тім, і нещасна цариця остає сама у замку.

Пишними красками описується виступ сербського війська у похід, – бачиться, народна муза зібрала всі сили, щоби звеличити послідні хвилі великої, свобідної Сербії.

Війська стали табором на роковім полі. Цар Лазар справляє послідній пир для свого лицарства. Сумують лицарі, – межи ними чутно духа зради. Лазарові, видко, нашептано, – він встає і п’є до Милоша. «Здоров був, Милоше, – промовляє він, – хоть я знаю, що завтра, як ударимо боєм на турка, ти зрадиш мене!» Милош зривається на таку бесіду, бере з рук царя чару вина і клянеться перед ним, що завтра він уб’є Мурата, наступить ногою на нього і стягне з його руки перстень та подарує Лазарові, щоби доказати йому свою вірність. Сказавши те, вийшов Милош, а з ним разом його побратими Іван Косовець і Милан Топлиця. Але ж сумно кінчиться сей чудно-хороший уступ.

Милош їде на другий день рано в турецький табір, буцім-то піддається туркові. Його допускають до хана, а в тій хвилі, коли хан простягає Милошеві ногу для поцілування, той ранить його смертельно мечем. Не зупиняючись, січе й других візирів та беїв, які ще були у хановім наметі, допадає з товаришами коней і, січучи та рубаючи турків, пробирається ід сербському таборові. Але як став Милош на вільнім полі та спогадав собі, що він не наступив на хана ногою, не стяг з його руки перстеня, засумував тяжко і мимо просьби товаришів вернувся назад у турецький табір. Тут борючися запекло, здужав ще раз увірватися у шатро Мурата, довершив свого слова, – але ні йому, ні товаришам не судилося вернути до своїх.

Тяжко засумував Лазар, дізнавшися про смерть трьох найперших сербських лицарів, і каже війську виступати до головної, послідньої битви. Довго тяглася кривава січа, гибло багато сербів і турків, погибло багато лицарів славних, – вкінці перемогли турки через зраду зятя царського, Вука Бранковича. Лазаря убито:

Ой упала ясна зоря з неба,

А ворожий місяць став над полем!

Як умирав ранений Мурат, як цариця Милиця їздила по бойовищі, шукаючи лицарських трупів мужа, батька Юг-Богдана та братів, як вкінці похоронили Лазаря, – о тім не стану широко розказувати.

Оттаке-то, мої браття любі!

Через зраду і незгоду нашу

Впало царство й батьківщина рідна,

Наша слава й вільна воля щезла,

Та бог знає, чи й поверне знову,

Чи в неволі пропадати мусим?..

Тими словами, немов глибоким, сердечним зітхненням, кінчиться дума.

На закінчення сеї і так поширокої статті конечно ще сказати дещо для характеристики сербських народних дум в порівнянні з піснями епічними других слов’янських народів.

Щодо форми і тону сербські пісні найскорше пригадують билини великоруські. В одних і других той сам спокій, тота сама подрібність живопису, тота сама крайня об’єктивність в представленні, котра творить пісню, не лишаючи в ній ніякої індивідуальної прикраски, нічого такого, щоби могло нагадувати самого творця. Але, з другого боку, зовсім справедливо замітив Пипін [Гляди: «Вестник Европы», декабрь, 1876, стор. 698. «Первые слухи о сербской народной поэзии»], що під зглядом змісту і історичного значення сербські юнацькі пісні дуже різняться від великоруських билин, а се іменно тому, що й обставини життя у одного а другого народу зовсім відмінні. «Руська билина, – говорить Пипін, – хоть і найдена недавно в північних сторонах, щодо своєї основи уже чистий переказ, останок вимершої формації. Сербська юнацька пісня – 1 до тепер ще живе народне творчество».

Щодо історичного значення в житті народу дадуться сербські юнацькі пісні скорше порівняти з нашими козацькими думами. Як у Сербії, так і в нас довгі віки ціле життя народне зосереджувалося на боротьбі за свою віру, волю і народність; як у Сербії, так і в нас поставали епічні думи або під час самих походів у ворожий край, або по них; як у Сербії, так і в нас тоті думи та пісні виховували нові покоління, вливаючи в них з материнським молоком того самого геройського духу, котрим жили батьки.

Але ж ізнов, з другого боку, всякому впаде в очі велика різниця межи руською а сербською народною епікою, іменно під зглядом форми і способу оброблення предмета. Бо коли сербська дума майже всюди тісно держиться однакового ритму (п’ятистопного хорея), то малоруська козацька дума відзначується великою свободою ритму, складу і стиха. Попри хореїчний та ямбічний ритм, перемагає іменно в важніших, грандіозніших уступах анапест, дактиль та хоріямб. Також сам тон нашої думи часто міняється, нагло переходить із тужного, сумного в жартівливий, а то й їдко насмішливий, чого в сербських думах ніколи не стрічаємо. Відки постала тота замічательна різниця, я тут не беруся доходити, думаю тільки, що її причина лежить почасти в самім характері обох народів, а почасти в способі їх складання.

Знаємо, що козацькі думи складалися по більшій часті в козацьких куренях, де кипіло ненастанно воївне життя, де рідко й чутка доходила про тихий супокій життя родинного; лицарям тут ніколи було убирати свої думи у гладку форму, ніколи було подумати о однолитнім тоні. Дума задержувала характеристичні признаки їх самих, їх щоденні поговірки, загалом, фізіономію їх власного розгульного життя. А тим часом сербські юнаки після війни звичайно вертали до своїх осель, де, помимо тяжкого турецького гніту, рідко коли заходив шум війни, і тут, серед родинного життя, із живих оповідань лицарів-юнаків творилися і творяться й досі пишні співи про давню славу, про теперішню боротьбу.

Годі мені оминути ще одну замітку д. Старицького в його передмові до переводу сербських пісень. Порівнюючи мимоходом сербів і малорусів щодо багатства народної поезії, каже він, що «малороси під гнітом історичної долі і пробутої панщини, а відчасти й під впливом просвіти, стали забувати свої думи і змінювати їх «лакейськими куплетами». Що в нашім народі забуваються історичні думи, то правда, але що д. Старицький розуміє під «лакейськими куплетами»? Мені досі не лучалося ніде і ніколи бачити в збірниках наших народних пісень відділу під таким наголовком.

Правда, що пісні найновішої формації, які складає наш народ, по більшій часті не історичні, а радше сатиричні, але я не знаю, чим се промовляє на їх некористь? Я думаю, що, противно, се свідчить о вищім розвою народного самопізнання, коли народ зачинає критично розглядати суспільний устрій, який його окружає, а не сміючи або й не вміючи висказати своїх вражень просто, висказує їх гумористично-іронічним способом, у їдких, насмішливих пісеньках. Тоті пісеньки, хоть і не живописують, як історичні думи, характеру і життя усього народу, та зато для всякого чоловіка, живучого сучасним життям, вони, хто знає, чи не важніші, як історичні думи, бо в них найбільше матеріалу до тої науки, котра тепер займає всіх найзнаменитіших учених, – до народної соціології.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Друг», 1877, № 6, с. 106 – 109, за підписом І. Ф.

Подається за першодруком.

… думи юнацькі… – героїчні, історичні сербські народні пісні.

…першого нападу турецького і розгрому Сербії на Косовім полі… – Йдеться про поразку сербів на річці Мариці (1371) та Косівську битву (1389).

Марко Кралевич – герой сербського і болгарського епосу. Історична особа, син сербського короля Вукашина. 1371 р. успадкував владу після смерті батька. Через рік був вигнаний із Сербії князем Лазарем. Загинув 1394 р. В піснях та переказах Марко Кралевич виступає як захисник народних інтересів.

…гайдуцькі думи… – поетичні твори героїчного епосу сербського, болгарського та молдавського народів, в яких оспівано боротьбу гайдуків (партизанів) проти османського іга та феодального гніту.

Степан Душан – Стефан Душан (бл. 1308 – 1355) – сербський король (1331 – 1346), потім цар (1346 – 1355). Його правління було періодом розквіту сербської феодальної держави.

Цар Лазар, послідній із Неманичів… – останній з незалежних князів (1372 – 1389) Сербії, до царської династії Неманичів не належав. Загинув в історичній битві на Косовому полі. В сербських народних піснях оспівується як борець за свободу Сербії.

Мурат – турецький султан Мурад І (1319 – 1389).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 51 – 59.