Перша передмова до перекладу «Фауста» Й.-В. Гете
Іван Франко
«У нас нема літератури»!
Тими самими словами, котрими перед несповна півстоліттям Белінський зачинав свою критичну діяльність, приходиться й мені зачати нині сесю передмову. У нас нема літератури! Спори, свари та крики о літературі – се ще не література. Газети, повні фраз, маскуючі заливом слів недостачу мислі, й брошури, голосно і з твердим переконанням розправляючі о виїденім яйці, справоздання з діяльності, котрої ніхто не бачив і з котрої ще перед виходом справоздання сліду не лишилося; повісті про торішній сніг, в котрих видно все, крім життя, правди й дотепу; стихи про весну, літо, зиму і осінь, про любовні зітхання і святу тройцю, про природу, засушену в бібулі, і про чуття, законсервовані в спірітусі, – се ще не література. Се підпеньки, що ростуть на здрухнілих пнях, а не крепкі, здорові дерева. Се плісень, що вкриває гниле багно, але не пахуча цвітиста мурава. Се щось таке, що твориться ні на землі, ні в воздусі, ні в воді, щось відірване від життя, від мислі, від сучасних інтересів, що постає і гине, не будячи в нікім цікавості, ні охоти, ні співуділу, а хіба рівнодушне здвигнення плечима.
Хто тому винен? Чи писателі? Так, винні й писателі, бо вони, самі відірвані від життя, самі, потерявши вчуття правди, совісті, самі, вибивши собі з голови обов’язок до щирої праці, рік поза рік труять читаючу громаду каламутним багном, одурюють голови, засліплюють молоді очі, відбивають у других охоту до праці, роблять їх такими ж скопцями моральними та слизняками, як і самі вони. Рік за роком, від хвилі нашого нещасливого «розбудження», тягнеться тота гидка робота. Рік за роком гусне багно, збільшується плісень. Скільки живих серць заїла вона! Скільки щирих, здорових голосів заглушила! Скільки сильних, робучих рук обпутала, обкрутила в’язким лепехом!
А тепер диво, що нема рук робучих, нема голів мислячих, нема серць смілих та щирих, котрі би розбентежили плісень, впустили вольний воздух та сонячне світло до затхлого льоху! А тепер диво, що наша література, і політика, і все суспільне життя хромають недостачею «цивільної відваги», дихавичніють брехнею та фальшю та пустомельством, хиріють на сухоти совісті! Не диво! Самі ж вони того хотіли, самі того добивалися. Але те диво, що досі ще самі того ясно недобачають, а хоть добачають, то не признаються. Ну, та й то не диво, – се у нас уже «з засади»!
Але не самі писателі винні. Не самі публіцисти винні. Не самі політики, поборники та заступники винні. Винна вся інтелігенція, котра в своїм безграничном засліпленні зве себе «народом», «суспільністю». – Ми народ! Ми герої! «» – ось що сказав до вас Шевченко. Але ж, будьте ласкаві, добродії, зуважити, що ви зовсім не те що не народ, а навіть не часть народу. Рука – часть тіла; відітни руку, тіло не зможе працювати. А ви що? Якої діяльності не міг би повнити народ – правдивий народ-люд, той «великий незнакомець», якби вас не було? Окілько гірше жилось би йому? А може б обернути радше те питання та спитати: оскільки ліпше?
Не забувайте, добродії ласкаві, що сяк, чи так, а ви все-таки паразити на його тілі, їдці, не робітники, п’явки, не герої! Ось тота-то інтелігенція, що в сліпій гордості і гордій сліпоті відкидає від себе все незгідне з її привидами та забобонами; тота інтелігенція, що силується бути консервативною там, де нема що заховувати; що під поступом розуміє цофання до часів Нестора, а під свободою – «підвищення дотації», тота інтелігенція хіба ж могла і може сплодити іншу літературу? Література, а радше письменність, т. є. все, що пишеться і говориться, – се прецінь не є нічого незалежного від підкладки, від грунту, се тільки збіжжя, виростаюче з даного зерна на данім грунті. А коли на пустій видмі понакидувано будяччя, то хто ж може жадати, щоб там уродила пшениця?
І розуміється, що не вродить. Вари воду – вода буде. Гнила «суспільність» не видасть собі здорових та сміливих заступників, писателів, поетів, а хоч би такі чудом божим явилися, вона не прийме їх, відтрутить або – що гірше – затопче, оглушить. І куди ж тут постати та розвитися літературі в правдивім значенні того слова? Адже література – се передовсім свідома, розумна праця, а у нас досі, хоч що й роблено, то роблено іменно несвідомо, случайно, без ясної думки, без переконання о доброті і пожиточності того, що робиться. «От так собі!» Се наше рідне речення найкраще ціхує наше рідне недумство.
Сумно і страшно мені, добродії, говорити такі слова, – ачень і вам не краще буде читати їх. Але я знаю, що коли у вас в душі глибоко живе ще хоть іскорка правдивості, то ви признаєте правду тих слів. Правда се, – скажете, – ми то чуємо і знаємо, але пощо ж ти ще й говориш нам то, пощо гарячишся? Отож то й є, добродії, що скоро правда, то треба її сказати голосно; се ж, конечно, буде перший удар на давню брехню. Що більше, – треба всім нам перейнятися тою правдою, не спускати її з ока ніколи. Бо тільки знаючи, що се правда, що літератури, суспільної думки, суспільної совісті у нас досі нема, тільки знаючи те, ми зможемо сміло взятися до праці, нев’язані ніякими зглядами. Ми не думаємо робити з минулого «tabulam rasam» – ми бачимо, що воно є tabula rasa, на котрій тре починати писати.
Коли перед 45 літами Белінський сказав, що «Росія не має літератури», то се було якраз у той час, коли молодий Гоголь ладився стати сильно на ноги, коли в дитинячій голові Лермонтова кипіли вже поетичні образи, коли нова, реалістична література зароджувалася на світ і трепет її народження проймав усі чуткіші серця. Пізнання того, що «Росія не має літератури», – зродило літературу російську.
Так було в попереднім столітті в Німеччині: десятки, сотки більш або менш геніальних та безсмертних писателів: Гагедорнів, Геллертів, Рамлерів, Готшедів, Бодлерів, Клопштоків та прочих «бардів» писали, співали про все: про потоп світу, Германа і Туснельду, «Nützlichkeit eines schlechten Skribenten», осінь, зиму, літо і весну, святу тройцю і всіх святих, торішній сніг і моральні засади, – про все писали й співали, крім життя, крім сучасних людей, – і в своїй скромності кожний жадав для себе не першого, а щонайменше другого місця на Парнасі. Аж прийшов Лессінг – запалена голова, і крикнув: «Все брехня! У нас нема ні геніїв, ні півгеніїв, ні Парнасу – нічого! У нас нема літератури!» І о чудо! На той оклик, мов гриби по дощі, виростають і Гердер, і Гете, і Шіллер, – виростає ціла правдива література німецька.
Чи справді слово Лессінга або Белінського мало яку-небудь чарівну силу, викликало цілу літературу з небуття? Ні! Вони тільки були люди чуткі і чисті серцем, – а до таких людей щоденні, звичайні факти говорять голосно, хоч, може, мовчать для других. Вони бачили, що розлад між інтелігенцією і життям дійшов до крайніх границь і далі йти не може; вони бачили, що всі щирі люди почувають обридження до пустомельщини та фальші, зупиняються і шукають нового ходу, – і ось вони вказували новий хід, якраз противний старому. І за ними пішли, зразу немногі, а відтак і всі, бо вони самі були противенством до старого, – у них було те, чого не було у давніших, – безпосереднє, живе відношення до життя, любов до правди і добра і переконання, гаряче, нам’єтне переконання о конечності і можливості того добра між людьми. Тільки те переконання, котре, мов невгасимий огонь, горіло в їх крові, додало їм такої великої сили, потягнуло за собою їх сучасних і потомних, зробило їх основателями нової школи,
А у нас же хіба не то саме, що було в Німеччині до Лессінга, в Росії до Белінського? Наша суспільна мораль чи ж не зводиться тепер на просту казку: «Der Mensch ist zum Dienen geboren». Наша письменність – чи ж не далека від життя і правди так, як небо від землі? Наше виховання та образования – чи не є се млинок, в котрий кладуть здорових дітей, а виймають покалічених дітей? Наша публіцистика – чи ж не вся вона держиться твердо сеї правдиво дипломатичної указки: «Hier wird jechts gefahren und links ausgewichen»?
Але де наші Лессінги, наші Белінські? Таких неблагонамірених людей у нас нема! У нас, вибачте, «своя мудрість і все своє», – як сказав Шевченко, – і того нам досить! Але погляньмо, що внесли ті Лессінги та Бєлінські та їм подібні «неблагонадежні» люди в літературу, а властиво, який живий напрям мислі, що ворушився неясно, інстинктово в сучасній їм суспільності, вони висказали ясно і голосно, вказуючи тим самим свідомі цілі будущій літературі? Якою окремою ціхою відзначувалася література по них від літератури перед ними?
Не вдаючися в ширший огляд літературний, скажемо коротко: вони вказали, що найвища ціль літератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада. Перед ними література займалася майже виключно предметами «вищими» від чоловіка і його звичайного життя, а й самого чоловіка підтягала на тоту висоту; по них література зійшла на землю, між людей, немов той гомерівський дух, напилася теплої, живої крові, почала говорити, чути і дивитися на світ по-людськи. І як уперед література мучилася, підтягаючи дійсність догори, «на висоту» свого зверхприродного становища, так тепер література, ставши на становищі дійсності, почала зводити на своє становище все, й сам надприродний світ духів та сказочних творів фантазії. Не тільки люди, але й духи, боги та демони стали людьми, щоб до людських серць по-людськи заговорити. Те вчоловічення надприродного було найбільшою побідою новішого часу над середньовіковою трансцендентальністю. Замість в надприроднім, загробнім світі, чоловік побачив ціль свою в дійсності. В тім значенні Лессінг був попередником Фейербаха та Маркса.
Думки Лессінга, – ні, думки цілої тої епохи духового відродження чоловіка, духової його емансипації з-під гніту надприродності найкраще, найясніше виразив великий поет Гете в своїм головнім ділі – «Фаусті». Те вчоловічення не тільки чоловіка, але й надприродних сил, господа з Мефістофелем, та боротьба здорової природи людської з безплодною спекуляцією і вихід, який находить Фауст у діланню для добра суспільного, – ось що становить велику правду сієї драми, ось що ставить її – хоть далеко не викінчену в артистичнім згляді – високо понад все, з чим її досі порівнювано, понад Іова, Данте «Комедію», Шекспірового «Гамлета».
Сесь зворот від особистих мук і розкошей до ограниченої, але тривкої і твердої праці для суспільності, – се вказує в «Фаусті» твір наших часів, у котрих питання особистого життя уступили на друге місце перед питаннями суспільними. Правда, яко витвір епохи переходової, «Фауст», конечно, не свобідний від многих речей лишніх, затемнюючих подекуди саму основу драми. Яко витвір шістдесятилітньої праці, він носить на собі сліди і бурливої молодості, і спокійної, консервативної і любуючоїсь формою мужеської пори, і містичної подекуди старості поета. Се творення, не рівночасне і не рівномірне, треба конче мати на увазі при оцінці «Фауста». Але всі ті случайні збочення не роблять ніякої уйми головній основі «Фауста», так що зовсім справедливо сесю драму можна назвати найліпшим представником думок, поглядів і змагань мислячого покоління епохи революційної в Німеччині. Те покоління, рівнобіжно з політичним переворотом у Франції, звершувало духовний, теоретичний, філософічний переворот, не менше важний, хоч і не так голосний, як тамтой.
Пора кінчити сесю передмову. Ми вказали вже, чому у нас нема літератури: бо думки наші, поняття, погляди, цілі, змагання висять у воздусі, забігають поза дійсне життя, поза правду – і, конечно, попадають в фальш. Ми вказали, що такий самий був настрій думок і в Німеччині за Лессінга, і в Росії за Белінського, і що в таких гнилих хвилях найліпше буває признатися щиро: у нас нема літератури! Стрясти з себе стару плісень і з трансцендентальної висоти зійти на землю та взятися до твердо: роботи. «Nimm Hack und Spaten, grabe selber!»
Думки, висказані тутка, не нові. їх від кількох уже літ усно й писемно твердить у нас громада людей, прозваних «сумоглядниками», – чи справедливо, чи ні, – самі судіть. Чи удалось тим людям «чепити за живе» ширшу громаду, – не знаєм, – та й се, впрочім, таке діло, котре найліпше стає видне аж у наслідках, а котрого наслідки не випливають наверх ні в однім дні, ні в однім році. Признаєм одверто, що й ми числимо себе до тих сумоглядників і що, подаючи нашій громаді в переводі «Фауста», ми бажали б тою працею, оскільки се можна, вимірити удар проти всяких позаприродних, позалюдських і фальшивих поглядів, глибоко закорінених у нашій суспільності, бажали б бодай в молодшім поколінні роздути той пекучий, но благодатний огонь – бажання правди і добра, той самий огонь, що з уст Фауста витиснув слова:
Dass ich erkenne, was die Welt
Im Innersten zusammenhält,
Schau’ alle Wirkenskraft und Samen,
Und tu’ nicht mehr in Worten Kramen?
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Література і мистецтво» (Львів), 1941, № 1, с. 36 – 39, у статті М. Возняка «Вимоги І. Франка від української літератури».
Зберігся чорновий автограф статті, що записаний на зворотних аркушах перекладу «Фауста» (ф. 3, № 215, с. 421, 423).
Подається за автографом.
Стаття була написана як передмова до перекладу першої частини трагедії Гете «Фауст». Проте гострі безкомпромісні судження Франка про консервативну частину галицької інтелігенції, її відірваність від народу, про низький ідейно-художній рівень тогочасної галицької літератури, очевидно, налякали діячів «народовського» табору, які доклали всіх зусиль, щоб стаття не була надрукована. Книжка («Фауст. Трагедія Йоганна-Вольфганга Гете, часть перша. З німецького переклав і пояснив Іван Франко. У Львові, заходом редакції «Світа», 1882») вийшла з іншою передмовою.
У нас немає літератури… – слова з статті Белінського «Литературные мечтания» (1834 р.). Франко так само, як і російський критик, використовує цю тезу для боротьби проти безідейності, соціальної обмеженості літератури.
Гагедорн Фрідріх (1708 – 1754) – німецький поет.
Геллерт Христіан-Фюртеготт (1715 – 1769) – німецький письменник, представник бюргерського просвітительства.
Рамлер Карл-Вільгельм (1725 – 1798) – німецький поет, автор од та релігійних кантат.
Готшед Йоганн-Крістоф (1700 – 1766) – німецький письменник, критик, історик літератури, представник раннього просвітительства XVIII ст.
Клопшток Фрідріх-Готліб (1724 – 1803) – німецький письменник. Виступав проти придворно-аристократичної культури та класицизму, був попередником літературно-суспільного руху «Буря й натиск».
Герман і Туснельда – герої драматичної трилогії Клопштока «Битва Германа» (1769), «Герман і князі» (1784) та «Смерть Германа» (1787).
Гердер Йоганн Готфрід (1744 – 1803) – німецький філософ, письменник, критик, поміркований представник буржуазного просвітительства XVIII ст., один з натхненників «Бурі й натиску».
«Nimm Hack und Spaten, grabe selber» – цитата з трагедії Й.-В. Гете «Фауст», ч. II.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 155 – 161.