Оповідання про життя святого великомученика і лікаря Панталеймона

Іван Франко

Книжечка «Просвіти», 1882, ч. 3 (67).

Говорячи в попереднім н[оме]рі «Світу» про видавання людових книжок і налягаючи на конечність переведення в них позитивно-наукових думок, ми все-таки надіялися, що хоч в тім згляді думки наші найдуть послуху наших популярних писателів і що наша популярна література не буде надалі продукувати вже хоч таких речей, як різні досі повидавані казки, божественні пісні, оповідання про чудеса і т. д. Аж ні, – якраз в ту пору, немов закладаючи протест проти здорового розуму і поступових думок, видає товариство «Просвіта» нову книжечку, котра і змістом і формою гідно стає обіч давніших того роду видань, немов умисно призначених для затемнювання голов народних.

Се оповідання про життя св. Панталеймона, написане звісним популярним писателем Ом[еляном] Ог[оновським]. Зачим понадобилося д. Ом. Ог. розказувати народові про Панталеймона, і зачим понадобиться народові читати се оповідання, се хіба бог святий знає. Чи хотів в нім автор сказати повість історичну, чи просту моралізуючу казку? Не раз здавалось би, що справді він хоче то сього, то того, але в здобутку виходить ні одно, ні друге. Розбір книжки покаже се найліпше.

По обширнім і зовсім до нічого не пристібнім вступі, в котрім автор описує – і то дуже слабо – обжинки у багатого газди Панька Іванишиного, зачинається оповідання. Син Паньків, Михайло, семінарист, розповідає мужикам про святого Панталеймона і зразу дає їм ніби історичний образ Римської держави в другім і третім столітті по Христі.

«Велика Римська держава, – каже він (стор. 19), – стала тоді упадати, бо не було добрих цісарів, не було тверезості, чесності і ладу… А була ж тоді в Римі велика розпуста: всі заможніші люди горнулись до того міста, де жили дуже безбожно… Не було вже там ні віри, ні честі, ні тверезості; римляни гуляли і ставались народом слабим і тому-то не могли вже довго над іншими панувати… Так, отже, римляни перестали бути народом могучим і славним, бо розпуста, лінивство і нечесть були причиною їх слабості і погибелі».

Ось і вся історична мудрість семінариста в оповіданні д. Ом. Ог. Як бачите, той семінарист, то властиво не семінарист, а так-таки справдішній, рутинований піп-проповідник. У нього й історія не що, як проповідь. Про правду історичну йому байдуже, щоби тільки підсунути благовременно і безвременно своїм слухачам яку-небудь мораль. От і в тім огляді історичнім: що речення, то неправда. Не для того зачала упадати велика Римська держава, що в ній не було добрих цісарів, але радше для того, що була велика. Не нечесть, розпуста і безбожність обалили її, але внутрішній соціальний розклад і напади диких варварів. Се годилось би знати кожному образованому чоловікові, а не тільки «вченому семінаристові», котрий бересь навчати люд, а котрий хоч і в Рим заскочить, а винесе з нього все одно – старі, галицько-рутенські погляди, помішання понять моральних з економічними і суспільними і незнання елементарних правд логіки та історії.

Дальше говорить вчений семінарист про перший зріст і переслідування християнства в Римській державі і при тій спосібності дає також своїм слухачам ось яке поняття о вірі поганській (стор. 22 – 23):

«Поганці не вірують в одного правдивого бога, але віддають божу честь сотвореним речам, як сонцю, огневі, місяцеві, звіздам… У римлян було дуже багато богів… віра поганська була видумана людьми і відводила їх від пізнання правди. Чоловік-бо грішний не може сам собою прийти до пізнання бога правдивого, не може бути ні спокійним в житті, ні щасливим по смерті».

На ту мудрість замітимо ось що:

1. Неправда, що поганці не вірували в одного бога. До віри в одного бога (монотеїзму) доходили многі поганці (Сократ, Платон, Ціцерон); вона, як показують новіші досліди, була предметом таємних наук релігійних (містерій) в Єгипті і Греції.

2. Не тільки віра поганська (а, властиво, тисячні віри поганські) була поставлена людьми, але так само і всякі другі віри, а між ними і християнська. Невже ж таки для наших популяризаторів і для нашого народу зовсім не існує сучасна наукова критика письма святого і понять релігійних усіх народів?

3. Не тільки віри поганські відводили від пізнання правди (а, властиво, були перехідними, часом і блудними кроками духу людського в змаганні до порозуміння природи), але й віра християнська робила то само і то ще в далеко більшій мірі, ніж напр., віра грецька. Бо коли грецький політеїзм прямо виродив з себе грецьку філософію з Демокрітом і Епікуром, то християнство, скоро прийшло до сили, першим ділом убило тоту філософію і посадило світ на тисячу літ в темноті.

4. Що чоловік грішний не може сам собою прийти до пізнання правди, се чиста небилиця. Гріх, як відомо, се слабість моральна, а до пізнання правди потрібно, щоби розумові (інтелектуальні) сили були здорові і досить розвинені, – значиться, слабість моральна тут зовсім ні при чім.

5. Що без пізнання бога чоловік не може бути спокійним в житті, се речення зовсім безпідставне і догматичне. Правда, на певних ступенях культури будиться в душі людській багато неясних бажань, змагань і поривів, котрі вспокоює релігія. Але се тільки на певнім однім ступні.

За тим, догмами і неправдами так густо набитим уступом, іде оповідання про молодість Панталеймона, про те, як то він, ледве обучившися крихту вірі християнській, на стрібунок зробив чудо і пробудив мертвого укушеного від змії хлопця. Розуміється, що се мусило в нім збудити потяг до лікарства, тим більше, що медицини вчитися не потребував. Він не так лічив, як інші лікарі, а уздоровлював тільки дотиком і молитвою, – і побожний автор сього побожного оповідання, говорячи се народу, очевидно, хоче дати йому пізнати, що ласка божа ліпша від лікарства, і хворому на пропасницю ліпше поможе євангеліє і свячена вода, ніж хінін.

Щоб доказати правду тих чудових повістей, автор ось які слова вкладає в уста своєму вченому-семінаристові:

«Тоді, коли жив святий Панталеймон, були ліпші християни, ніж тепер: тоді треба було, щоби в церкві Ісуса Христа діялись чуда, бо погани не були б так скоро навертались до віри християнської, як би не виділи дивних тих чудів. Тепер же настали інші часи. Віра християнська перемогла вже давно віру поганську, тому-то нема потреби, щоби бог давав людям силу діяти чуда».

І до сього уступу мусимо зробити деякі уваги. Чи тоді, коли жив Панталеймон, були ліпші християни, ніж тепер, чи, може, тільки темніші і фанатичніші, се, здаєсь, історія давно вже розсудила. Що тоді мусили діятись чуда на перекони поганців, то щось подібного говорити повинен би встидатися всякий образований чоловік, котрий має яке-небудь поняття о законах природи і їх незмінності. Впрочім, уже звиш сто літ тому, як Лессінг дуже справедливо запримітив, що ортодокси, обстоюючи за правдивістю чудів для підпори релігії християнської, роблять тим дуже кепську прислугу самій тій релігії, приймаючи згори, що вона потребує аж таких грубо змислових, а часом і просто недоречних coup de theatre (театральних ефектів) для того, щоб утвердитися в серці чоловіка, а затим не посідає сама в собі досить сили і морального успокоєння, щоб могла і без того запанувати над серцем чоловіка.

Чому наші ортодокси не беруть собі тих слів до серця, але все ще товчуть народові старі казки про дивовижні чуда, котрі ніколи не діються, не діялись і діятись не могли? Так само далеке від правди й тото твердження «вченого семінариста», що тепер чудів не потрібно, бо віра християнська перемогла поганство. Адже ж з першої-ліпшої статистики міг би д. Ом. Ог. переконатися, що воно зовсім не так, і, напр. після Кольба, християн на цілій землі є около 390 мільйонів, а нехристиян около 860 мільйонів, – значиться, християн одна третина, а нехристиян дві третини! Та й ще до того й серед самого християнства появилися і появляються, і чимраз більше, прихильників собі єднають такі люди, як деїсти XVIII віку, як Реймарус, Штраус, Ренан, Дарвін і др., наукою про природу й критикою книг релігійних.

На стор. 40 – 41 «учений семінарист» розказує ось яку чудасію:

«Поганці прив’язали Панталеймонові великий камінь до шиї і вкинули його в море. Але Пант[алеймон] зразу плавав поверх води, а потім піднісся горі, станув на ноги, і, як колись святий Петро, ходив по воді та й прийшов до берега».

А з того наука моральна: «Віра в божу силу доказує великих чудів». Для контрасту з тим чудесним оповіданням вкладає автор в уста війтові оповідання про те, як то він, служачи в війську, в Трієсті ходив дивитися на німця, що мав ходити по воді.

«Той німець прив’язує собі до підошви у ніг якусь підкладку, мабуть з корку, і гайда на воду! Люди гадали, що він буде собі спацирувати так, як по землі, та ледве замочить підошви! Та ба! Він вам шубовсть в воду аж повище колін, та й став намагатись ходити. Люди в крик, що їх німець здурив, напроклинались його і порозходились, не заплативши йому ні крейцара за таку комедію».

А з того знов наука моральна: «Де кухті до патини! [Народне прислів’я, близьке до прислів’я: далеко куцому до зайця. Дослівно: де кухарчукові до сковороди! – (Ред.)]. Той німчик не умився до святого мученика: се був пройдисвіт, що пускав межи люди тумана». Вважайте добре! Німець, що ходив по воді при помочі коркових підкладок, се пройдисвіт, пускаючий тумана, а Панталеймон, ходячий по воді босоніж та й ще з величезним каменем на шиї, се у нашого просвітителя правда, се, може, навіть історія!

Дальше описує автор чуда при мученні св. Панталеймона: коли залізними гаками тіло його дерли, а ранені місця свічками пекли, то мучителям послабли руки, а свічки погасли. Коли кат хотів утяти йому голову, меч на шиї зігнувся, мов з воску, і шия осталася ціла; дикі звірі, замість розшарпати св[ятого] мученика, лестилися коло нього, як ягнята; колесо, в котре його вплетено, розскочилося на кусники і т. д. В критику тих чудацьких казок нічого входити. Кожний, хто знає хоч що трохи давніх міфологій – індійської, перської, грецької і др., – пізнає легко, що ціле те оповідання не історична правда і навіть не оригінальна видумка християн, але мізерна латанина всяких старих казок, в котрих правдивість могла вірити хіба тільки середньовікова темнота. А нашому народові подаєсь тота давно перегнила солома, замість здорової страви! І ще по такім премудрім оповіданні вчений автор велить своєму паламареві казати (стор. 45): «Коби то ми ще коли учули від вас якої науки (розуміється, такої, як про Панталеймона!), то, певно, прийшли б ми скоро до ліпшого розуму». Певно, що прийшли б!

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Світ», Львів, 1882, № 6-7 (18-19), с. 331 – 332. Подається за першодруком.

Говорячи в попереднім н-рі «Світу»… Франко має на увазі свою статтю «Кілька слів о тім, як упорядкувати і проводити наші людові видавництва» («Світ», 1882, № 16-17), в якій йдеться про потребу популяризації наукових знань серед народу.

…Лессінг дуже справедливо запримітив. – Йдеться про працю видатного німецького письменника і теоретика мистецтва Лессінга Готгольда-Ефраїма (1729 – 1781) «Ернест і Фальк» (1778 – 1780), в якій критикується релігія, феодальне суспільство і держава.

Кольб Георг-Фрідріх (1800 – 1884) – німецький статистик, публіцист і політичний діяч демократичного напряму. Франко, очевидно, має на увазі його працю «Підручник порівняльної статистики» (1879).

Реймарус Герман-Самуїл (1694 – 1768) – німецький філософ-ідеаліст, історик.

Штраус Давид-Фрідріх (1808 – 1874) – німецький філософ-ідеаліст, богослов.

Ренан Ернест-Жозеф (1823 – 1892) – французький історик релігії, філософ-ідеаліст.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 205 – 209.