Із поезій Павла Думки
Іван Франко
Від знаного поета народного селянина Павла Думки з Купчинець одержали ми кілька поезій, а при них лист, з котрого виймаємо ось які слова:
«Я Вам дуже вдячний, що порушили-сьте мою пружину (складанє поезій), котра марне тліє; тепер бог зна що би ся писало, але бог зна, як людям догоджати. А по-друге, тяжко бідному хлопові найти чоловіка, «егда возмутишася воды», щоби хто єго вкинув та навів на дорогу. Як палить не раз мою душу, то господь єден знає – але і Ви, може, дасте віру. Проте прошу, будьте ласкаві, сли з тих віршів може що бути, покажіть стрій. Коли приймете мене в свою громаду, то я рад буду трудитися для збільшення єї храмини а сли до нічого, то, як той каже, шкода голови морочити».
Як читателі можуть самі переконатися з поміщеної тут пісні, складанням д. П. Думки не можна відмовити таланту і вдатності. Видно з них, що він перейнявся піснями народними і складає свої пісні на їх лад. Але, з другого боку, треба замітити, що пісні його ще не такі глибокі та багаті на зміст а скупі на слова, як пісні народні, що в них люди і обставини обрисовуються дуже загальними рисами, майже словами пісень народних, без жодних власних додатків автора. Виглядає то так, як коли би автор не дивився на життя власними очима, але крізь пісню народну.
А тим часом теперішні поети загалом змагають до того, щоби в своїх піснях, повістях, оповіданнях і т. і. малювати життя людське таке, яким вони його бачать, оповідати вже не з чужих слів, але такими словами, які мимоволі насуваються на думку в хвилі оглядання якоїсь події чи якоїсь речі. Ціль поезії є – викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи. Нинішній поет не буде нам казати: «Ой горе, горе бідному на світі», бо слова ті, хоч правдиві, але занадто загальні, – він постарається показати нам бідного чоловіка, як він живе в нужденній хаті у голоді і холоді, як робить на чужій ниві, як турбується такими речами, на котрі другий і уваги не звертає, постарається заглянути в душу того бідного чоловіка, що він думає, чого надіється, чого боїться а чого бажає і т. і.
Так само в живих образах теперішній поет змалює нам і злого й доброго чоловіка, пана, і хлопа, і жида, і то не жодного «загального» пана або жида, але того пана або жида, котрого він там а там, тоді а тоді бачив, знав, з котрим розмовляв, покаже нам його з його осібним ходом, в його одежі, з його способом говорения, з його поступками. Се називається латинським словом «індивідуалізування». Великі сучасні поети, як Діккенс, Золя, Фрейтаг, Міцкевич, Тургенєв, Толстой і др., навіть мертві речі – море, сад, скали, степ, ба, навіть найменші дрібниці, як склеп с сиром, ринштік з брудною водою, гіпсову кітку, котрою притискають папір на столі і т. і. – малюють так, що надають таким речам осібні, індивідуальні риси, що одна така річ являється нам зовсім не подібною на другі.
Наш великий поет Тарас Шевченко в своїх більших поемах з того погляду далеко не може бути взірцем, йому бракує яркого і індивідуального рисування характерів людських; майже всі його дівчата подібні одна до другої, так само як усі козаки, всі батьки, всі матері і т. д. Тут Шевченко не вибіг ще поза границі пісні народної. Певна річ, що за се не можна його винуватити, але все-таки се треба знати, щоби не наслідувати Шевченка в тім, що було його слабою стороною, а що, жаль сказати, у нас дуже часто діялося. Зовсім інакше поступає Шевченко в тих дрібних думках, де він малює нам те, що сам бачив і переживав. Тут він не скаже «тяжко-важко на чужині пропадати», але змалює нам свою долю ось якими чудовими віршами:
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В отсій незамкнутій тюрмі,
Понад отсим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.
Отсе правдиво поетичний спосіб малювання чуття живими образами! Замість охати і стогнати перед нами, поет показує нам те, що його окружає: захмарене небо, ліниво бовтаючі хвилі Каспійського моря, пусті степи, покриті зів’ялою травою, очерет над берегами, і серед тої страшенно невідрадної картини показує нам себе самого, показує також живий образ – вигнанця, що зітхає до бога і в усієї тої німої природи питає, чи довго ще йому тутка нудити світом? – і не одержує ніякої відповіді. Такі речі повинні собі брати за взір наші поети – і з народу, і з інтелігенції – при творенні своїх пісень.
З часом, коли будемо мати більше місця в «Народі», поговоримо о тій речі докладніше, а тепер звернемось ще до поезій д. П. Думки. Ми дуже добре розуміємо, що і тут, на полі поетичної творчості, давати раду і вказівки простому селянинові – дуже трудно. Творчість поетична – діло свобідне, залежне від натури і успособлення чоловіка; правдиві, великі поети ніхто не подібний один до другого, кождий має щось свого, осібного, чого ніхто інший не має, і для того вказування поетові взірців до наслідування завсігди має свої злі сторони.
При тім же у кождого правдивого поета головна річ не те, що він навчився від других, але те, що з власної душі, з власного чуття вносить в свою поезію і в суспільність. Але, з другого боку, в нинішніх часах жаден правдивий поет не може обійтися без школи, без вироблення форми і язика, без знання того, що і як висказували і висказують інші великі поети. Всеї сеї школи дуже трудно пройти нашому селянинові, хоч би й як він був талановитий. Та проте ми не сумніваємось, що й вірші наших поетів-селян, особливо таких талановитих та щирих, як д. П. Думка, можуть мати важне значення в нашім народнім розвої.
Одно, що поети ті стоять серед самого народу, живуть його життям і можуть ліпше, ніж хто інший, висказувати думки, потреби і бажання народу, а друге те, що, не вибігаючи своєю освітою надто далеко поза звичайний рівень нашого селянства, вони будуть у всім зрозумілі для простого народу і пісні їх можуть мати тим більше для нього значення. Одно тільки скажемо тим поетам та й взагалі всім нашим поетам: не в тім поезія, щоб зложити докупи неглупі вірші. Треба в них малювати життя людське. А щоб могти малювати те життя (не говорити про життя), на те треба любити людей, пильно і з любов’ю придивлятись і прислухуватись їм, вглиблятись в їх горя й радості, в їх думи і надії і все те показувати нам щиро, простими, але образовими словами, без проповіді і моралізування. Тоді ми певні, що й простолюдні наші поети стануть гідно обіч інтелігентних.
Адже ж Гомер, кажуть, був сліпим старцем і не ходив до жодної академії, а Вольфрам фон Ешенбах, автор знаменитої німецької поеми «Парціваль», не вмів ні читати, ні писати. Не те діло поета, щоб багато всякої науки набити собі в голову, але те, щоб доглянути в окружаючих нас речах і людях те, чого ніхто перед тим не доглянув, щоб висказати те, що всі ми почуваємо, що всіх нас болить або радує, а чого ніхто ясно виразити не вміє.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Народ», 1890, № 7, с. 99 – 101, за підписом Редакція.
Подається за першодруком.
Думка Павло Андрійович (1864 – 1918) – український поет.
Як читателі можуть самі переконатися з поміщеної тут пісні… – Разом з статтею опубліковано вірш-пісню Павла Думки «Жіноча доля» («Зазеленій, зелен траво, по долині»).
Фрейтаг Густав (1816 – 1895) – німецький письменник і журналіст, автор історичних романів.
Ешенбах Вольфрам фон (нар. бл. 1170 – 1220) – німецький міннезінгер. У його віршованому романі «Парцифаль» (близько 25000 рядків), складеному між 1198 – 1210 рр., уславлення рицарства поєднується з проповіддю релігійного спокутування і самозречення.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 89 – 92.