Пропащий чоловік

Іван Франко

Пісня перва

Крізь темну ніч, і бурю, й хуртовину.

Мов лютий звір, реве, дуднить, жене,

Прямує через гору і долину

Могуче щось, невпинне і страшне.

Минає ліс, ріку, горбок, хатину,

Тут мчить горою, там мов в гріб пірне, –

Криваві очі тьму сверлують пізну.

Сто ніг залізних б’є о путь залізну.

Здоров, здоров був, велете могучий,

Що потрясаєш ходом своїх ніг

Твердії скали, недоступні кручі!

Простір – твій дім, дорога – твій нічліг

В залізній груді твоїй жар горючий,

Що пре тебе в невтомний той побіг,

А хід твій ломить межі й перешкоди,

Єднає враз всі землі і народи.

Ось, важко стогнучи, немов з утоми,

І іскри сиплючи, мов в казці змій,

Ти крізь глибокі кам’яні проломи,

В горі продовбані, летиш грізний.

Роздався свист, загрохотіли громи,

І потонув ти в провал кам’яний,

Но грохіт каже, що ти смілий гонець,

І світло марно блимає з віконець.

В однім віконці молодець думає,

О зимну шибу спер чоло журне,

Буйне волосся к шибі прилипає,

І око в пітьмі, в бездні мов тоне!

Пусте купе в півсумерку дрімає,

На стелі лампка гасне – спалахне,

То тихо мріє. В дерев’яній кліті

Понуро, страшно аж самому мріти.

О чім він мислить, що й не ворухнеться:

За чим він тужить, що й не заспіва?

Коли за щастям, чом же не всміхнеться?

Чи що терпить душа його жива?

Він молодий ще, і чого б, здається.

Терпіть, тужити? Гарна голова

На буйних плечах гордо ся пишає, –

Яке ж додолу горе ї вгинає?

Ось обернувсь він; блідо освітила

Мутная лампа молоде лице,

Но вже виразний слід на нім лишила

Предвчасна старість, і грижа, що ссе

З щік рум’янець, і думка бистрокрила.

І гореч та, що досвід в дар несе, –

Потер рукою по чолі блідому,

І сів, і слухав грохоту та грому.

А далі рік: «Ні, годі! Темно всюди!

Немов в залізній кліті думка б’єсь!

З тих пут огиди, горя і облуди

Нікуди вирватись мні не вдаєсь.

А тут кричить, і рве, й палить у груди:

Невже ж ні к чому гідний ти не єсь?

Невже ж ти варт лиш їсти, пить, гуляти.

А доброго не варт нічо зділати?

Як довго я глушив той клик могильний

І кляв його, як лютого врага!

Но далі взнав, що він святий, всесильний.

І взнав, яка в житті його вага, –

Так хоч я став на зов його похильний

І знав, куди він кличе й намага,

Та що, до манівців навиклі ноги

Знайти не вміли прямої дороги!»

Примітки

У записній книжці І. Франка 1883–1884 рр. (№ 193, с. 65–67) є початок варіанта твору, який не має ніяких текстуальних збігів з надрукованим уривком поеми «Нове життя». Тут інший розвиток теми, ніж у відомих досі віршованих варіантах. Навіть назву творові письменник дав зовсім іншу; «Пропащий чоловік». Уривок поеми становить собою, очевидно, першу спробу художнього осмислення теми.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 474 – 475.