«Кінець Содома»
Іван Франко
Зудерманові пощастило на нашій сцені. Обидві його п’єси поставлено у нас і навіть з певним успіхом: рік тому «Честь», а нині «Загибель Содома». Щоправда, третя вистава цієї п’єси зібрала нечисленну публіку, але з уваги на її вартість ми не повинні цьому дивуватися; швидше всього перед нами має постати питання, що власне спонукало дирекцію її поставити, в той час коли стільки інших шедеврів сучасної драматургії, таких як «Ворог народу» Ібсена, його «Гедда Габлер» і т. п., не кажучи вже про польські п’єси, не можуть дочекатися постановки. Бо щоб наша сцена належала до того картелю, який зараз існує у німців і має завдання просувати певні речі за допомогою різноманітної реклами без уваги на їх вартість, цього, звичайно, ми допустити не можемо. Отже, залишається хіба одне припущення, що або дирекція наосліп пішла на принаду цієї реклами, або хотіла зловити на неї публіку.
Вже минулого року, розглядаючи «Честь» Зудермана, критики виявляли певні хиби в композиції цієї п’єси (роздвоєність) і в самій трактовці героїв, їхніх стосунків. Але щоб там не було, в «Честі» автор сміливо і гостро порушив велике і важливе питання нашого століття – питання суспільне, порушив з досить оригінального боку, і це надавало п’єсі своєрідного інтересу.
«Загибель Содома» такого інтересу не викликає. В ній автор обминув усякі загальні питання і вернув до старої тематики, подібно до «Книги про сім мудреців», вичерпаної і недуже повчальної, намірявся в тисячний раз показати нам, як геніальна молода людина марно гине заради жінки – чи заради жінок, цього напевно вже не знаємо. В старих сентиментально-романтичних повістях і драмах ми бачили безліч таких нещасливців. Усіх їх вважали за геніїв, хоча в тому, що вони робили або говорили, публіка могла бачити тільки просту бездарність, неробство чи розбещеність. Точнісінько таким же генієм є і Вільгельм Яніков, герой останньої п’єси Зудермана.
Він художник, що створив «знамениту» картину «Загибель Содома», нагороджену великою медаллю в Брюсселі (чому не в Бухтегуде чи Свінемюнді?), як знаменитість потрапляє до салону банкіра Беренсдорфа, а по суті в пазурчики його «геніальної» жінки Аделі, що хвалиться Вільгельмом, використовуючи його для своєї втіхи, а потім перетворює на свого ціцісбео, влаштовує йому чудову майстерню, та одночасно відбиває у нього всяку охоту до праці. Коли нарешті її стосунки з Вільгельмом стали якоюсь мірою відомими, а сам Вільгельм відчув огиду і забажав спокою і тихого сімейного життя, Аделя надумала одружити його зі своєю племінницею, багатою сиротою Касі Фаттенберг, що в її салоні здобула світського лоску і водночас виглядала підлітком, який ще нічого не розуміє, і кокеткою; тільки в останніх актах вона відкривається здивованій публіці чимось іншим – та про це потім.
Щоб врятувати свого улюбленця Вільгельма від цього «Содома», тобто від «демонічної», а насправді недоречно змальованої Аделі, автор вивів на сцену цілий легіон ангелів-хранителів, і як справжній реаліст показав їх всіх «дурнями». Насамперед він вивів «ідеальних» батьків: батька, збанкрутілого поміщика, який зайнявся продажем молока так енергійно, що навіть уві сні мріє про це; матір – чесну та ідеальну жінку без усяких мотивів; далі проф. Рімана, який у першому акті з’являється начебто з тим, щоб вирвати Вільгельма з болота, погрожуючи, що скаже йому слово правди, але пізніше, не сказавши нічого путнього, ховається в кущі; потім найідеальнішого з ідеальних – Крамера, приятеля, споконвічного кандидата на професора, що бог зна для чого, прив’язавшись до Вільгельма, присвятив йому «все» (не знаючи власне, що і як), живе в його батьків, підтримує їх своїм заробітком, позичає Вільгельмові гроші і готується прославити його у своїй публічній лекції. Нарешті маємо Кларцю, дочку колишнього вчителя Вільгельма, нині вихованку його батьків, дівчину, зліплену ніби з цукру й желе, – несміливу, кволу, вона обожнює Вільгельма, кохає його всією душею.
Але вся та хвиля ідеальних постатей безсила супроти «демонічності» Аделі і безмежної моральної неохайності Вільгельма.
Випадково він довідується, що Кларця його кохає і що він міг би з нею почати нове життя, але думку цю відкидає геть, бо Кларцю кохає його приятель Крамер; адже той просив його розповісти їй про його любов. Вільгельм гадає, що взяти Кларцю собі й оженитись на ній – значило б зрадити приятелеві; однак це йому не перешкоджає вночі після балу звести цю ідеальну дівчину, яка потім топиться в криниці перед його майстернею.
Далі Вільгельм відкриває, також випадково, що дівчина, з якою Аделя хотіла його одружити лише тому, щоб мати його завжди біля себе, – Кася Фаттенберг є незіпсованою істотою, здатною до чистих почуттів, що вона його щиро кохає, що прагне і себе, і коханого Вільгельма витягнути «з тієї калюжі», тобто з салону Аделі, де досі вона перебувала немовбито тільки заради його товариства. Кася не підозрює Вільгельмових стосунків з Аделею, його мати відкриває їй це, і Кася, наче несамовита, вночі, в дощ тікає з дому. Вільгельм як був – у фраку і без капелюха, вибігає за нею, доганяє і зомлілу приводить (саме так!) до своєї майстерні…
Довге сперечання, примирення, під час якого Вільгельм двічі кашляє і робить надзвичайно трагічні міни… Стукає Крамер і вносить чи, може, привозить на сцену труп Кларці, невідомо яким чином знайдений і серед ночі витягнутий з криниці. Вільгельм робить ще трагічніші міни, посилає Касю до своєї матері; з його мін дівчина розуміє все і теж бог зна куди біжить. Тоді Вільгельм признається Крамерові, що це він звів Кларцю; той кидається на нього, хоче вдарити, та Вільгельм очунює, кашляє, пробує намалювати Кларцю, ще раз кашляє, падає і вмирає.
Ось зміст п’єси, зміст (якщо вилучити з нього гучні фрази, справді дотепні діалоги і стопудові зітхання) більше комічний, ніж хвилюючий. Найбільше драма вражає неправдою, штучним зліпком старих театральних ефектів, а не безпосередніми життєвими спостереженнями. Якби ми навіть припустили, що в Берліні існують салони, подібні до салону Бернсдорфів, то зовсім не можемо припустити існування таких ідеальних, а проте збанкрутілих родин, як родина Янікових.
Твердження, ніби ця родина збанкрутіла, витрачаючись на утримання Вільгельма, недоречне, бо ж скільки тисяч поміщиків і навіть далеко менш заможних родин виховують своїх синів і не банкрутують, а до того ж Вільгельм аж до моменту свого тріумфу як художника був ідеально порядною людиною, отже, і його виховання не могло так багато коштувати. Зрештою, з берлінських романів, з донесень таких спостерігачів, як Ліндау, Фонтане й інші, знаємо досить докладно, як виглядають берлінські салони, але такого, як в Зудермана, ми ніде не зустрічали.
Єдина постать, яку можна вважати живою і типовою, для змалювання якої автор дійсно приклав зусиль, – Аделя, жінка без серця, комедіантка чи, може, нещасна жертва (бог її зна!), є слаба і невдала, окреслена без глибшого розуміння копія французької жінки fin de siecle, нервива, зіпсута, що поширює цю зіпсованість навколо себе. Автор спотворив малюнок цієї постаті ще до її появи на сцені, вкладаючи в уста літератора Вейсега (може, найліпшої, хоч і епізодичної постаті драми) її характеристику – яскраву, але не зовсім вдалу і просто мілку; ця характеристика протягом всього ходу драматичної дії переслідує глядача, заважає йому виробити собі власне судження про слова і вчинки Аделі та псує всякий ефект від її виступів.
Композиція п’єси «Загибель Содома» грішить роздвоєністю значно більше, ніж композиція «Честі». Там принаймні ми мали суспільні контрасти – реальні і дуже захоплюючі; тут автор цілком переніс нас у сферу етичну і малює зовсім іншими фарбами: тут поганий світ, там – добрий, тут бека, там ляля, як у казочці для дітей. Здавалося б, що тепер вже нема наївних, які б повірили, що така картина відповідає дійсності, і все ж… Німці зараховують Зудермана до представників свого реалізму. Думаю, що з викладеного нами змісту читач зуміє уявити, що це за реалізм. Реалізм Зудермана виявляється тільки у словах, фразах, декораціях; сучасного життя, інтересів і потужного його пульсу в цій драмі й сліду нема.
З огляду на сценічну вправність п’єса дає нагоду артистам показати свою майстерність. Всі артисти грали злагоджено.
Примітки
Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski», 1891, № 324, 22 листопада, с. 2 – 3, підзаголовком «Koniec Sodomy».
Подається за першодруком в українському перекладі.
Зудерман Герман (1857 – 1928) – німецький драматург.
Ібсен Генрик (1828 – 1906) – норвезький драматург.
Ліндау Пауль (1839 – 1919) – німецький письменник, драматург, повістяр, романіст. Його твори були популярними завдяки легкості викладу і мелодраматизмові ситуації.
Фонтане Теодор (1819 – 1898) – німецький письменник-реаліст.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 207 – 210.