Християни в Римі

Іван Франко

Рим. Площа, в глибині сцени вхід до цирку, перед ним сходи, обслонені широкою балюстрадою, під якою посередині велика мармурова статуя кесаря Августа, по боках інші, менші статуї.

Ранок, ще темно.

Порфирій, старець з довгою білою бородою, одягнений у простий коц із верблюдової шерсті і оперезаний ремінним поясом, з довгим костуром у руці.

Нерей і Ахіллей, два молоді аскети, його товариші, один праворуч, а другий ліворуч його.

Порфирій

Отсе той Рим, сей новий Вавілон,

Розпусниця на шляху многолюднім,

Ся голова гадюки, що своїм

Страшенним тілом світ оперезала.

Ось він! Палати, як гроби гігантів,

А люди в них, неначе черви в трупах,

Гробниці, мов житло живих людей,

Та в них гниють такі, що не воскреснуть.

Нора, чортівської пишноти повна

І сатанинської бідноти.

(Глядить довкола.)

Бач, під муром,

Під арками мостів, у стін проклятих

Божниць і статуй їх – усюди сплять

Обідрані – не то раби, свобідні,

Ледачі горожани сеї Роми,

Собаки ті, голодні на падло,

Жадні на всяке зло, зопсовані

До шпіку костей, співчуття не гідні,

Нещасні, та в нещасті лиш огидні.

А там, на тих горбах, на Капітолі,

На Палатіні та на Есквіліні

Царює та сама огидна погань,

Царює дикий звір у людськім тілі,

Безумець, що в руках держить півсвіту

І через те себе вважає богом.

Нерей

(показує на цирк)

А що се, отче? Мов гора велика,

Здвигається важке, що, бачиться,

Земля аж стогне під його вагою?

Порфирій

Се, сину, цирк. Видовище поганське,

Огидливість землі і святість наша.

Тут із людей живих приносять жертви

Не богу і не ідолам бездушним,

А стеклості людській, а дикій вдачі

Сих голяків і тих он товстопузів,

Що сплять тепер у клятих сих палатах,

Для розривки сих нелюдів ось тут

Кров бризка з тіл живих, раби-злочинці

Мечі свої полощуть в власній крові.

Для жарту ріжуться, для жарту гинуть.

Тут людське м’ясо від живого тіла

Рвуть дикі звірі, в смоляних опонах

Горять живії душі, мов свічки.

Нема жорстокості, немає муки,

Яких би тут не завдавали людям,

Щоб тільки криком болю, видом ран

Зворушити серця закаменілі,

Прогнать на хвильку несмак і пересит

І заповнить на хвильку пустоту

В існованню отих п’явок всесвітніх.

Ахіллей

Так тут, учителю, погибли наші

Великі мученики, що Нерон

Безбожний їх на смерть віддав страшную?

Порфирій

Тут, сину. Тим-то я й назвав се місце:

«Огидливість землі і святість наша».

Тут, в тім гнізді огиди, що кричить

Кривавою калюжею до неба,

Горіли наші світочі великі,

Лилася кров свята, і чисті душі

Летіли відси к богу, як кадило.

Тут стрімголов до дерева прибитий

Конав Петро, незламний камінь віри.

І кожда тут піщиночка полита

Святою кров’ю мучеників наших.

Се місце, діти, Ромі на прокляття,

А нам на скріплення, надію й радість.

Нерей

Ми молимось щодня, щоб бог розп’ятий

Із тої крові мучеників наших

Собі тріумф создав; щоб чисте сім’я

Плоди стосотні принесло.

Порфирій

Приносить!

Хіба ж не бачите: по всьому світі

Голоситься Євангеліє правди,

Ім’ям Христа заповнені простори

Від Геркулесових стовпів та скель британських

Аж до країн індійських ген на сході;

І хрест побідні рамена свої

Протяг від омиритських берегів

До людожерів і гіпербореїв.

Дарма, що сатанинська злість шаліє

І кров’ю праведних ще землю росить;

Ся кров пролита – то є наша сила,

То певний знак будущої побіди.

Ахіллей

Ну, а тепер скажи нам, авво, пощо

З далекого Єгипту, з Фіваїди,

З відлюдної пустині, через море

Ти поспішав сюди і нас провадив?

Ти ж нам прирік: як станем при меті,

Ти скажеш нам, що бог тобі відкрив.

Порфирій

Скажу. Самі ви ту мету вгадали,

Побачивши сей цирк і нагадавши

Про ту криваву купіль, крізь яку

Проходять вибранці до рук Христових.

Я поспішав сюди, щоб тут умерти.

Нерей

Чи тілько [те] відкрив тобі господь

У віщім сні, що ти нам згадував?

Порфирій

Не тільки те. Перед моєю смертю

Покаже бог велике, славне діло

Устами моїми: перед юрбою

Невірних, на розпутті многолюднім

Я своїм словом повалю, зламаю

І розітру на порох величезну

Статую мармурову, богомерзку

Отсього демона.

Ахіллей

Коли се буде?

Порфирій

Сьогодні. Ось світає. Гляньте, як

Широко пурпуром укрилось небо.

Се заповідь великого тріумфу,

Се шлях нам в небі стелять до Ісуса.

Втішаймось, діти! Ціль вже недалека.

Година ще гарячої молитви,

Поклонів, скрухи, і остатній подвиг

Ми радісно на плечі візьмемо.

Ходім, тут недалеко, пам’ятаю,

Жив тому тридцять літ Єлпідіфор,

Наш брат. Душа моя бажає ще

Його побачить, і віщує серце,

Що він живе ще й дожидає нас.

Відходять.

Схід сонця. Розвиднюється. Пролетарії, що спали попід мурами, на сходах та на муравниках, починають помалу підніматися. Вулицею проходить купа пролетарів.

Пролетарії

Римові слава, цезарю слава!

Слава римлянам, світу панам.

Жить без турботи, хліб і забава, –

Більше до щастя не треба нам.

Валка рабів

(за ними, побрязкуючи кайданами)

Праця до ночі, аж лізуть очі,

Ніччю спочинем в гидкім хліві,

На хребет буки, пута на руки, –

Мремо щодня, а все живі.

(Проходять.)

Еділь

(зі слугами – слуги тарабанять, народ збігається)

Агей, панове горожани! Гей же

Ви там, голото!

Голос

(із купи пролетаріїв)

Пане Муцій Секстій,

А прикуси язик! Не розпускай

Його до нас! Ти сам хіба що ліпше?

Еділь

Ну, ну, Трівульцій, ти стара помано,

Я по добру, я се не з злого серця!

Панове голиші, що ночували,

Як на свобідних горожан пристало,

Не стіснені чотирма стінами

Ні стелею, але під оком Луни.

Вже ваша лампа згасла. День почався.

Тра знати честь, зробити тут порядок,

Бо за годину йтиме отсюди

Процесія на Капітоль.

Голоси

Чували.

Еділь

Се й гарно! Нуте ж замітать, чистенько

Позамітати вулицю.

Голоси

Ого!

Ми не раби! Се рабське діло! Годі!

Еділь

Проти богів ми всі раби, хлоп’ята.

Не для людей зробіть се, а для бога.

Се ж нині празник Мітри пресвятого.

Трівульцій

Е, чхати нам на Мітру! Що нам Мітра!

Чи се наш бог? Якісь брудні сірійці

Чи пафлагони принесли нам тут

Якогось Мітру, а римляни мають

Йому коритись? Не діжде ваш Мітра!

Еділь

Не пащекуй, Трівульцій! Не плети

Дурниць! Ти ж знаєш: у сірійців Мітра,

А в нас він Sol Invictus, Аполон,

Чи Юпітер, чи то всесвітній розум,

Озіріс, чи як хочеш називай.

Бог все один, Трівульцію, лиш люди

Не все однакі, й неоднакі назви

Йому дають, а бог один, небоже!

Пролетарії

Та як же се ти думаєш, Еділю,

Голодних нас женеш мести бульвари?

А де динари? Без динарів ми

Не рушимось! Чи думаєш, що будем

Тим пилом ситі, що зіб’єм мітлами?

Еділь

Ай, дітоньки, де ж я візьму вам грошей?

Своїх нема, а Мітрові жерці,

Здається, не подумали про те,

Що ви голодні.

Голоси пролетаріїв

Певне! Ті бочки

Бездонні, ті ненаїсні почвари

Лише про власне черево тямують,

Пильнують тільки власної кишені!

А що там хтось голоден, їм байдуже.

Трівульцій

Не робимо! Не метемо задармо!

Пролетарії

Не робимо! Начхати нам на Мітру!

Трівульцій

За мною всі! До Тібру! Волимо

Ловити рибу, ніж мести бульвари!

Пролетарії

Гурра! До Тібру! Справді, забавніше!

Юрба пускається йти. Назустріч їй візок, запряжений одним мулом, повний хліба. Коло мула погонич, обік візка два слуги в коротких туніках, підперезаних синіми поясами.

Один слуга

(кричить)

Валентій Валла горожанам Рима,

Всім, хто голодний, шле отсі хліби

Й отсю боклагу чистого вина!

Пролетарії

(з веселим криком товпляться довкола візка)

То, го! Ось нам мудрець! Ось добрий пан!

Валентій Валла, лікар, най жиє!

Се лікар раз! Не лиш за хорих дбає,

А й за здорових! За його здоровля!

Гомін. Слуги крають хліб і роздають. Глиняні кубки з вином ідуть з рук до рук.

Еділь

Ну, дітоньки, тепер, спасибі богу,

Ви ситі. Гріх вам дармувати. Гей же

До праці трошки! Богові на честь.

Пролетарії

Якому богові? Валентій Валла

Наш бог! Ще й ліпший, ніж сірійський Мітра,

І ніж Юпітер, і ніж весь Олімп!

Він накормив нас і за се не просить

Нічого. Чхати нам на весь Олімп!

Ходім, брати! Купатися до Тібру!

(Відходять.)

Еділь

(до герольдів)

Що, хлопці? Доведеться, мабуть, вам

Самим мести сю площу?

Герольд

А жерці?

Нехай вони метуть. Та се ж їх діло!

Еділь і герольди відходять.

Примітки

Вперше надруковано в журн.: «Вітчизна», 1955, № 12, с. 166 – 168. Публікацію підготував Тарас Франко.

Зберігся недатований автограф № 398/57.

Подається за автографом. Уривок не має назви, в нашому е-виданні умовно названий «Християни в Римі». Монолог Порфірія «Хіба ж не бачите…» досить виразно перегукується із монологом Акіби з поеми Я. Врхліцького «Бар-Кохба», над перекладом якої Франко працював у 1899 р. Тому даний уривок можна орієнтовно датувати 1899 роком.

Палатін, Есквілін – два з семи горбів, на яких було засновано стародавній Рим.

Гіпербореї – жителі міфічної райської країни.

Фіваїди – пізніша назва Фів, колишньої столиці і релігійного центру Стародавнього Єгипту. У руїнах фіванських храмів і гробниць оселилися християнські відлюдники.

Мітра – індійське божество, пов’язане з культом сонця. Ну, не так індійське, як іранське, але для комуністичних коментаторів Франка це було все одно: у «Маніфесті комуністичної партії» Мітра не згадується, і знати про нього не обов’язково.

Пафлагони – населення Пафлагонії, гірської місцевості на півночі Малої Азії. Стародавні греки й римляни вважали їх дикими варварами.

Sol Invictus – Непереможне сонце, одне з імен бога Мітри.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 407 – 414.