Українсько-руська титулатура
Іван Франко
В остатній книжці берлінського «Archiv für slavische Philologie» в критичній замітці проф[есора] Брікнера про видання Наук[ового] тов[ариства] ім[ени] Шевченка (про неї говорено у нас у «Хроніці», кн. VII) порушено справу укр[аїнсько]-руської титулатури. Високо цінячи всякі уваги шановного професора, ми позволимо собі подати деякі причинки до пояснення спеціально сеї одної.
Згадавши про очищування укр[аїнської] літературної мови від русизмів і полонізмів, проф. Брікнер остерігає, щоб се не робилося занадто поквапно і щоб не викидати «altes Sprachgut, welches Kiev und Halicz ebenso wie Moscau beanspruchen» і не заступати тих старих добрих слів новими полонізмами або неологізмами.
«Певно, – говорить проф. Брікнер, – що наслідком многовікового розвою полонізми сильно вкорінилися в малорущині, але я не розумію, чому від кількох літ кинено анафему, приміром, на слово «господин», і замість того вживається навіть не «пан», а «добродій». «Добродій» – се ж останок патріархально-невільницьких відносин; ми не терпимо його навіть у польщині (хіба в товаристві стріпатих вусів); відки ж малорусам прийшло в голову замінити старе «господин» «добродієм»? Насміхи А. Петрушевича на «добродійканіє» справді не безосновні; відколи ж то «господин», «вещ» і т. і. зробилися спеціально великоруськими, те старе насліддя неподільної церковнослов’янської мови?» (Archiv f. sl. Ph., т. XXII, стор. 292).
Скажемо на се поперед усього, що коли укр[аїнсько]-руські писателі не вживають таких слів, як «господин», «вещ» і т. і., то не для того, немовби вважали їх російськими, а для того, бо вони не заховалися ніде в устах укр[аїнського] народу. Слово «господин» уживалося і вживається досі одною частиною галицько-руської інтелігенції, але власне ся титулатура у нас нова; її почали заводити в [18]50-их роках під впливом звісної «Погодінської колонії» і того сангвінічного настрою, з яким, по свідоцтву Громеки, львівські русофіли в ту пору з гори Високого Замку день у день виглядали наближення російських козаків.
Той же Громека («Северная пчела», 1853 р.) посвідчує, що коли заговорив до такого патріота по-російськи, сей тільки й умів йому сказати «О господине мой», а далі пішов плести щось таке по-церковно-польсько-руському, що Громека й зовсім не второпав. З того часу походить і отсей анекдот.
До сільського священика, що привик був з селянами говорити по-«хлопсько-руськи», а в своїй сім’ї по-польськи, приїздять три алюмни і ведуть розмову новим, «вищим» язиком, щохвиля обертаючися один до одного і до господаря з титулом «господине». Панотець слухав, слухав, а далі побіг до кухні і веде відтам стару бабу-куховарку, яку селяни звичайно налітають господинею, та говорить: «Та ходи сюди, господине, сі панове чогось тебе потребують, раз у раз про тебе згадують».
Ще в початку [18]60-их років проти сеї титулатури, яко «московської», протестував у віршовній епістолії «До друга мого» О. Денищак, зовсім не українофіл, але чоловік, близький до народу. Подаю тут уступ сеї епістолії із його автографу, що находить в моїх руках. Остерігаючи перед нерозумним запозичуванням, автор вірші так пише (друкуємо його правописом):
Але в живі очі брати
І казати: се моє,
Сусіднім ся величати,
Се занадто, ажень пфе.
Ти сь назвав мя господинев,
Маю лист, рука твоя!
Я до тебе: «Панцю милий»,
А ти мні, що я «она».
Знова надпись я читаю:
Лист до мене, одки ж є?
Із Якутська? Си думаю…
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кто видав московські, сербські
Слова, слов церковний склад
Бесідов питомов звати,
Всьо змісивши, та й не в лад?
Серб читає і здумівся:
Що за диво? Дива крам!
А москаль перехрестився –
Така сміш і склад словам.
Як би всі ся поскладали,
Всі слов’яни, що живуть,
Якби вежу будовали,
Всі щось своїм в ней назвуть.
Сей коротенький виривок на доказ, як тоді розумні люди з незапамороченою головою дивилися на пропаговану зі Львова язикову мішанину і спеціально на титулатуру «господине», яку вважали за vocat[ivus] від народного «господиня», а не від непривичного для них «господин».
З другого боку, титулатура «добродій» не така знов свіжо спечена, як се здається проф. Брікнеру. Вона стрічається часто в укр[аїнських] писаннях XVII і XVIII в. Чи конче взята від поляків – не берусь рішати. Важне те, що в 30-тих роках такий уважний на народні звичаї письменник, як Квітка-Основ’яненко, мусив знайти її в устах селян Харківської губ[ернії], коли в своїй повісті «Добре роби, добре буде» вкладає в уста Тихона Бруса ось які слова:
«, ваше благородіє або сіятельство… звиніть, ми мужики прості, не вміємо, як такого пана й величати, не тілько з ним говорити, – так нехай буде по-нашому, не во гнів вам: добродію!»
Генерал-москаль, до якого звернені ті слова, не розуміє сеї титулатури, справник витолковує йому, «що, каже, добродію означає, що добро діє, або робить добро» (Квітка, Твори, вид. Куліша, 1861, т. II, стор. 35). Яким способом титулатура «добродію» нагадує патріархально-невільничі відносини, – сього я зовсім не розумію.
Примітки
Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 10. – С. 57 – 58, за підп: І. Ф.
Подається за першодруком.
«Погодінська колонія» – гурток галицьких москвофілів, до якого входили Д. Зубрицький, Б. Дідицький, Я. Головацький і діяльність якого спрямовував Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський історик і публіцист, академік Петербурзької академії наук (1841 – 1875). Працював при царському дворі, писав історію Російської держави в дусі офіційної монархічної політики.
Громека Степан Степанович (1823 – 1877) – російський публіцист, колишній жандармський офіцер. Наприкінці 1850-х років – співробітник «Отечественных записок», «Петербургских ведомостей».
«Северная пчела» – російська політична і літературна (з 1838 р.) газета, видавалася протягом 1825 – 1864 рр. у Петербурзі (до 1831 р. тричі на тиждень, згодом щодня). Видавцем-редактором був Ф. В. Булгарін (у 1831 – 1859 рр. – спільно із М. І. Гречем).
Наталія Тодчук
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 255 – 258.