Римські враження

Іван Франко

Одного разу – так розповідає авторитетна особа «Летючих листків» – прийшли до Рима два готи. Вони прийшли прямо із своїх пралісів, зодягнені в грубі бичачі шкури, голови у них були прикрашені справжніми волячими рогами, із величезними дерев’яними дрючками в руках, і хотіли оглянути оком варвара чуда вічного міста. Великим дітям природи не зовсім пощастило. Вони зайшли до шинку в сутеренах, де так приємно сидіти в прохолоді, попивали зі смаком дешеве вино – фраскаті чи цінцано (я вже не знаю, якому сорту вони надають перевагу); після того як вдосталь випили і, на свій лад, повеселішали та розпочали справжню бійку, потовкли все, що билося, і коли, нарешті, з’ясувалося, що вони зовсім не знайомі з такою інституцією, як плата і навіть для цього не мали потрібних дрібних грошей, то їх привели перед суддю, закрили у ще прохолоднішому, але менш затишному карцері, відібрали у них їхні шкури та дрючки й вигнали з Рима.

Ті два готи – перші готи, які хотіли здобути Рим і при цьому жалюгідно потерпіли крах – приходять мені на думку, коли я із проф. Грушевським бродив по Риму. Висловлюючись фігурально, ми також прийшли із галицького пралісу прямо в Рим, радше щоб втекти із нашого любого пралісу і його приємностей та серед старих каменів і бронзових скульптур трохи заспокоїти розладнані нерви, ніж справді вивчати Рим. Ми бродили то по церквах і музеях, то без жодного плану по вулицях і площах, оглядаючи залишки минулого і спостерігаючи нове, сучасне життя італійської столиці, не піддаючись надто враженням, але і не закриваючи очей на кожне велике видовище, на кожну красу.

Нам, сучасним варварам, в сучасному Римі повелось набагато ліпше, ніж тим легендарним готам, бо ми, навчені їхнім прикладом і нашим вірним Екартом – я хочу сказати Бедекером, не наважувались вилізати із нашої буди без хоча б мізерної кількості грошей. Власне кажучи, слово «дрібні гроші» в значенні італійської одно- і двосольдової мідяної монети – вислів неправильний; це все ж таки чимала монета, яка в разі потреби могла б добре прислужитись як захисна або наступальна зброя.

Італійці з бідніших верств переважно добрі патріоти, які шанують вітчизняну мідну монету; серед них багато саме таких, так що це мало нас не здивувало, якби ми собі не постановили по змозі ні з чого не дивуватися. Я підкреслюю «по змозі»: один раз це було зовсім неможливо – йдеться про наші враження від цінцано, про що розповім, можливо, іншим разом.

Та коли говорити про цих любителів вітчизняних мідяків, то з ними пов’язана – хто б подумав! – адміністрація ватіканських музеїв. Вхід коштує, як офіційно вважається, одну ліру, і в цьому нема нічого дивного. Само собою зрозумілим є й те, що кожен раз повинен дати щось в руку тим, які стоять в музеї на дверях і по кутках без очевидної мети. Та що особливо імпонувало нашому варварському розумінню, це був той факт, що музей функціонував у різні дні лише частково. Так що хто сьогодні оглядає колекцію картин і античні скульптури, той не може бачити одночасно єгипетський, етруський відділи музею і лоджії.

Ми підрахували: щоб оглянути весь Ватіканський музей, треба мати 5 лір (без необхідної додаткової мідної монети). Є в цьому, мабуть, і певний педагогічний смисл, щоб люди могли спокійніше і довше оглядати відповідні експонати і відділи музею, а не пробігали галопом по залах. На жаль, цей похвальний намір має той недолік, що в музеї нема добрих і докладних каталогів, описів і навіть номерів на більшості експонатів. Крім того, надто часто робляться перестановки експонатів, а тому відвідувача-новичка одоліває «приємне» почуття, ніби він знаходиться в густому пралісі. За півроку пильного відвідування, коли ознайомишся з усіма найважливішими експонатами, то це почуття, можливо, зникне.

Як і північні варвари, ми пристрасно шукали в Римі слідів наших предків. Ex, вже на самому початку багато з них впали нам у вічі в не зовсім приємному світлі. Це були численні діри у велетенських римських тесаних квадрах Колізею, Енгельсбургу та інших спорудах. Римляни створили колись розраховані на вічність споруди, частково із цегли, частково із великих квадратових кам’яних плит, з’єднані між собою замість цементу залізними або бронзовими цапфами і скобами.

Згодом прийшла велика світова катастрофа, в Римі господарювали варвари, всі запаси заліза було пограбовано, величезні багатства сплюндровано, спалено, знищено; лише найтвердіше, наймогутніше чинило опір. Наступили ще важчі часи; насувались все нові варвари, чинились нові звірства, старі культурні центри і виробництва зникли в згарищах, зброя була більш необхідною, ніж хліб, – і твердий метал ставав рідкістю, був дорогим, як ніколи.

Так починається в старих центрах культури шалена гонитва за металом. Розкопують і плюндрують найстаріші могили, і, звичайно, із небезпекою для життя продірявлюють велетенські мури, повалюють античні колони і опорні балки, щоб а їхнього нутра видобути трохи заліза. Так, це мусили бути важкі, жахливі часи, коли було вчинене це величезне продірявлювання старих будов. Проте колоси цезарів все ж витримали це лихоліття і частково ще й сьогодні стоять без своїх залізних стрижнів.

Ми шукали слідів і образів наших любих варварів й серед руїн античного мистецтва, зокрема, скульптури. Неможливо було нам оглядати германські і слов’янські обличчя на величезних рельєфах колони Траяна – для цього потрібне було б риштування навколо всієї колони. На статуї вмираючого гладіатора, якого Сенкевич оспівав у свойому «Quo vadis?» як прототипа поляків, мій супровідник, вчений історик і антрополог, знайшов в типажі обличчя більше фінських, ніж слов’янських рис.

Довше і в глибшій задумі ми стояли перед скульптурою галла, який вбиває себе біля трупа своєї дружини. Це дійсно могутній твір, пройнятий справжнім, великим людським трагізмом. Молодий мужчина обіймає лівою рукою труп своєї красивої дружини, яка різко заговорила до нього під час завзятого бою проти римських воїнів. Битва програна, наближався ворог, і галл твердою рукою завдав смертельного удару спочатку їй, щоб не потрапила в руки ворога, п потім проколює собі мечем горло і через ліве ребро – легені і серце, повернувши обличчя в бік ворога уперто і безстрашно. Хто позував художнику в цій вражаючій скульптурі? Які жахливі сцени він мусив бачити, щоб їх рефлекси могли вилитися в його уяві в такій формі? І які мотиви керували його рукою, коли вона творила модель і вдихнула в холодний мармор саме цей момент життя? Була це марнославна гра фантазії, що насолоджувалася жахливими сценами? Чи, може, скульптура створювалась в честь якогось римського воїна, консула або полководця і повинна була прославити пам’ять перемоги над варварами?

О ні! Згідно з римськими уявленнями це навряд чи було прославлення воїна, коли переможений зображений красивим, упертим, незламної сили і волі, коли йому глибоко співчувають. У крайньому разі це допускалось, коли йшлося про власних героїв, переможених богами, наприклад, про Лаокоона, Ніобідів. Але переможені варвари! Галли, германи, слов’яни! Вони могли, повинні бути зображені не лише переможеними, а й бридкими, боягузливими, тупими. А тут в поставі переможеного і відчайдушного варвара раптом така божественна упертість, грубість і ніжність одночасно – цей найвищий героїзм! Який художник і з яким наміром створив цю скульптуру, ми не знаємо.

Можливо, був це натяк на те, що Рим може втриматись на своїй висоті лише шляхом саморозтерзання цих варварів, а їхнє самоусвідомлення стане одночасно кінцем світового панування Риму? Це було б у даному випадку одне із найбільших пророцтв мистецтва. Але як невимовно легко конструювати пророцтва a posteriori. Лише одне певне: своєю скульптурою художник поставив вічний пам’ятник собі, своєму мистецтву і своєму шляхетному мисленню, яке і за ворогом визнає гуманне, величне і душевно благородне.

Оглядаючи цю римську скульптуру, прийшли мені раптом на думку кінцеві слова однієї староруської поеми, і я глянув здивовано ще раз на галла, що вбиває себе. Яка далека і одночасно близька аналогія! Тут прославляє римський скульптор героїзм переможеного ворога, а там безіменний руський поет XII ст. оспівує силу любові до батьківщини непереможеного, небезпечного ворога, який повсякчас загрожує своєму власному краю!

«Старий половецький хан впав у битві з русичами. Його орду вигнано через Дон на Схід. З його синів залишились зовсім малими лише два. Один втік в землю колмогів у Кавказьких горах, там зріс, одружився і зажив у достатку. Другий залишився на Дому і жив, заробляючи на життя рибальством.

І коли пройшло багато років, а хоробрий руський князь, переможець над половцями, помер, молодший хан послав свого бояна Ора до старшого на Кавказ із звісткою: «Наш давній ворог помер; повертайся, брате, назад!»

І він наказав боянові: «Іди і заграй йому половецьких пісень! Коли ж він не захоче їх слухати, дай йому понюхати степового євшан-зілля. І боян подався в гори до старшого хана і заспівав йому половецьких пісень, але той не захотів їх слухати.

Тоді він вийняв степового євшан-зілля і дав йому понюхати. Ханові полились сльози з очей і він вигукнув: «Ліпше зогнити в рідному краї, ніж жити на чужині в добробуті».

І він покинув дім і рідних, і пішов у степ, і став батьком сина-героя, половецького хана Кончака».

Між іншим, цей хан Кончак був у XII ст. найзавзятішим і найнебезпечнішим ворогом Русі; проте це не перешкодило безіменному руському поетові прославити пам’ять свого батька такими простими і такими прекрасними словами.

В обох випадках ми бачимо, як мистецтво розв’язує актуальні проблеми про пристрасті і ворожнечу та прокладає золоті мости у царство вічно людського.

Примітки

Нарис наводиться (з незначними скороченнями) у перекладі Я. М. Погребенник. Ніяких подробиць про цей нарис видавці 50-го тому творів Франка не подали.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 549 – 552.