Вічна любов

Іван Франко

Не та любов вічна, що жаром у кров

Вливається й п’яна розкошами мліє,

Мов хвиля розбурхана б’є об остров,

А згодом і тахне, й слабне, й студеніє,

Як скоро волосє зима засніжить,

І іскри тих карих очей позгасають,

І сила пропаде, краса улетить,

І в душу старечі думки завітають.

Надармо, молодче, божишся, клинеш,

Що вічно любитимеш. Знаю те слово!

Невже в його правду ти віриш? Невже ж

Не чуєш, що щось там звучить в нім гробово?

Що хрипкою стане любовний твій спів,

Що згодом нужда його зглушить слезами,

І людськая зависть столочить та гнів, –

Лиш спомин його пригадає часами.

Та вічна любов – се велика посвята,

Яка в прохнавій душі не затліє,

Любов, що кохає й найменшого брата,

Собою весь світ обіймає й леліє.

Любовник її – у подертій свитині,

Її поцілуй – то потіха сиріт,

Її відпочинок – в тюрмі-домовині,

Надії ж заплати – ніякої ніт.

Примітки

Уперше надруковано в журн.: Глобус. – 1926. – № 13. – С. 278 (річна пагінація), серед добірки творів, озаглавленої: «Недруковані поезії Івана Франка. Подав проф. Возняк з архіву Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові».

Першопублікатор М. Возняк, поза сумнівом, користувався автографом (ф. 3, № 232, с. 77) із корпусу творів, підготовлюваних Франком у 1914 – 1916 рр. з думкою про можливе їх видрукування.

Внизу автографа примітка: «Написано в маю 1882 р., досі не друковано» (перша половина цієї фрази відтворена й у публікації М. Возняка). Найімовірніше, ця остаточна редакція твору здійснена Франком у 1915 р., при цьому ні автор, ні першопублікатор не зазначають, що вірш загалом подібного змісту і з таким же заголовком видрукувано в журналі «Зоря», 1884, ч. 13, с. 103, де він має підпис: Клименты П., тобто Климентія (Климентина) Попович.

Цей факт або не прийшов на згадку поетові, або, можливо, якщо був згаданий, значенням своїм поступився іншому: фактові радикальної переробки Франком наданого йому свого часу тексту твору Климентини Попович. Сліди цієї переробки наявні в записній книжці І. Франка (ф. 3, № 193, с. 46 з кінця), з яких він міг виводити остаточний варіант твору. Певніш усього, зазначений чорновий запис поет сприйняв як беззастережно власний твір, опосередковано про це свідчить і помилка в його датуванні: переробка «Вічної любові» не могла бути здійснена «в маю 1882 р.», позаяк редакторська робота Франка над віршами К. Попович, як засвідчує й факт уміщення творів К. Попович у «Зорі», і лист Франка (в першому з них ідеться про переробку саме цього твору), відносяться до березня 1884 р.

Климентина Карлівна Попович (в заміжжі Боярська, 1863 – 1945) – українська письменниця. Вчителювала у сільських школах Галичини й Буковини, брала участь у жіночому русі. Творчу спадщину К. Попович становлять вірші, поема «Звичайна історія», кілька невеликих оповідань, спогади про І. Франка та Н. Кобринську. З першими творами виступила 1884 р. в журналі «Зоря». 1884 – 1898 рр. – листування К. Попович та І. Франка. Саме Франко був тим старшим колегою, хто рекомендував твори початкуючої письменниці до друку та прагнув прищепити їй свої погляди на літературу.

Франкове намагання спрямувати творчість окремих літераторів (серед них разом із К. Попович можна назвати й Уляну Кравченко) н те річище, яке йому видавалося найважливішим і художньо вартісним, сягало й спроб редагувати чи й навіть переробляти їхні твори. Останнє стосується кількох віршів К. Попович, зокрема й «Вічної любові».

В рукописній спадщині Франка (ф. 3, № 1618, с. 345) залишився текст, яким, очевидно, завершувався один з листів К. Попович (адресований, швидше всього, редакції журналу «Зоря»), а в ньому – частина (якщо визначати за сюжетом здійсненої Франком редакції, то друга половина) вірша К. Попович, що дозволяє судити про ступінь і характер переробки твору:

<…> Що десь леліє любовну пісню –

Холодний попіл сипатись буде!

Згодом ю нужда залиє сльозами,

Розвіє буря здоби, і в морі

Життя потоне і споминками

Лиш осолодить старість і горе.

Вічна любов – се тая важка,

Що й в порохнавій груди затліє,

Се тая, що вбогого кохає брата

І пестованєм весь світ леліє.

Єї любовник в подертій свиті,

А поцілуєм для неї – стони,

Що звідти несуться, де ті неситі

І де робучі плачуть мільйони!

Піснев для неї – бренькіт кайданів,

А відпочинок – мрачна тюрма.

Там вона кріпитсь, а за відплату

Стане їй вічна – вічна жажда!

Датування твору та листа (який вочевидь цим твором закінчується) відсутнє, підпис: Зулейка.

Франко значно ґрунтовніше, ніж, приміром, стосовно вище розглянутого вірша М. Бучинського, редагує даний вихідний текст: тонічний розмір міняє на силабо-тоніку; усуває цілий ряд форм слів, що суперечать нормам граматики («кріпитсь»); розширює лексику, вводячи інший її семіотичний пласт.

Власне, з приводу переробки Франком віршів К. Попович, одним із яких був вірш «Вічна любов», розпочалося листування між Франком та молодою поетесою. У першому з листів до неї (від 16 березня 1884 р.) Франко, на той час співробітник журналу «Зоря», писав:

«…Нам присилають з різних сторін так багато віршів, і то – не проти Вас кажучи – так кепський, що не раз розпука бере чоловіка, читаючи ті плоди безмисності і легковаження дитинячого. Нігде правди діти, я не надіявся нічого більше і по Ваших віршах, особливо, що форма вже на перший погляд видалась мені нерівною та негладкою. Аж нині, урвавши хвилину часу від інших праць, я случайно прочитав Ваші вірші і дуже приємно розчарувався, побачивши в них в незручній, правда, але не зовсім таки невдачній формі гадки здорові, а місцями навіть з немалою поетичною силою виражені. Я сей час сів і переробив з них два кусники: «Чого я бажаю» і «Вічну любов», позволяючи собі, крім конечних для вигладження форми дрібних перемін у вираженнях, ще лиш невеличкі приставки або скорочення, за котрі, надіюсь, Ви не прогніваєтесь на мене. В обох кусниках мого додатку є всього 4 стрічки, котрі Ви легко розпізнаєте і котрі, чей же, не споганять красоти Вашого помислу, але, противно, доповнять його…» (48, 403),

Нижче наводимо найсуттєвіші різночитання у початковому автографі (№ 193) супроти остаточного (за яким подаємо цей твір). Рядок 3: «Мов фаля розбурхана мече собов»; рядок 8: «А в душу старечі гадки завитают»; рядки 13 – 16: «Що в попіл розсиплесь любовний той спів, Що згодом заллє єго нужда слезами, t людськая зависть столочить та гнів – Лиш спомин важкий воскресить го часами»; рядок 24 (останній): «Надії ж, заплати ніякої ніт», тобто в останньому рядку початкового автографа за дотриманої там пунктуації «надія» та «заплата» виступають однорідними членами (подібне ж звучання цього рядка і в тексті, друкованому в «Зорі»: «Надії ж, заплати – ніякої ніт»), тимчасом в остаточному автографі поет знімає кому, тоді утворюється словосполучення «надія заплати» (тобто надія на заплату), що поглиблює смисл поетичного рядка.

У вірші, друкованому в «Зорі», найістотніші різночитання супроти остаточного автографа містяться у рядках другої строфи (ними «пом’якшено» звучання публікованого там твору замість «експресіоністської» образності Франкових автографів). Отже, наводимо всю другу строфу цілком:

Надармо, молодче, божишся, кленеш,

Що вічно любитимеш! Знаю я, знаю,

Що й сам же словам тим ти віри не ймеш,

Що іншії тони з уст твоїх заграють,

Що в попіл розсиплесь любовний той спів,

Що згодом заллє єго нужда слезами,

І людска го заздрість столочить і гнів, –

Лиш в споминках він оживе ще часами.

Згаданий в листі інший вірш К. Попович – «Чого я бажаю?», друкований 1884 р. в 6 числі «Зорі», твір, яким фактично дебютувала поетеса, характеризується без порівняння меншою мірою редакторського доопрацювання і з цієї причини не вважаємо за необхідне залучати його до розгляду в даному розділі.

Франкова поетична переробка «Вічна любов» подається за чистовим автографом (№ 232). У коментарі вперше наведено фрагмент оригінального тексту вірша К. Попович.

Зулейка – один із псевдонімів К. Попович, який у друк не потрапив, – Франко відкинув його. Типове ім’я героїні східної (перська, арабська, турецька) середньовічної любовної лірики. На той час в українську культуру це ім’я могло потрапити через німецькомовне поетичне посередництво: «Книга Зулейки» – таку назву мала одна о 12 книг «Західно-східного дивану» (1819) Й.-В. Гете; у ній Зулейка виповідає свої уявлення про кохання, веде діалог із закоханим у неї Хатемом. Утім обраний поетесою псевдонім, що профігурував у листі, мимоволі містить і більш глибоку алюзію на «Книгу Зулейки» Ґете відомим є факт, що значна частина віршів цієї книги написана поетесою Маркиною фон Віллемер, до якої Ґете був небайдужий, він же доопрацював її вірші та включив у свою збірку.

Микола Бондар

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 328 (текст), 889 – 893 (примітки).