Ученицька бібліотека в Дрогобичі

Іван Франко

Я вже писав вам у першім письмі про ученицькі гімназіальні товариства в Дрогобичі, про їх вплив на розвій учеників і про їх упадок. Я згадував також, що осередком, огнищем кождого такого товариства була бібліотека і що чим в котрім товаристві бібліотека була добірніша та багатша, тим і саме товариство розвивалося ліпше, громадило більше членів, мало надію довше вдержатися. Нині хочу вам подати цифровий вигляд одного з тих ученицьких товариств, самого посліднього і найслабшого. Цифри, котрі наведу, я добув з бібліотечних каталогів, котрі мені вдалося дістати, і вони тим цікавіші, що можуть послужити бодай слабою характеристикою того напряму, в якім іде наука по наших гімназіях, можуть показати, наскільки ученик гімназіальний поза школою, поза професорським надзором може думати і робити самостійно і свобідно, наскільки може піднестися до критики окружаючих його обставин, до супротивлення тим обставинам.

Жаль, що я не міг роздобути паперів давніших товариств ученицьких, особливо жаль, що не маю в руках рукописей відчитів та розправ, які відбувалися на сходинах і відтак переписувалися до одної великої «книжки відчитів». Ся книжка була би дуже цінним матеріалом до аналізи способу мислення і напряму ученицьких товариств, але поки не маю такої книжки, мушу престати й на тім, що маю, і використати й той маленький матеріал, оскільки зможу.

У мене під рукою спис книжок ученицької бібліотеки з р. 1873, доведений до кінця січня 1874. В тім списі виписані заголовки 224 книжок, в котрих міститься звиш 250 відрубних творів (деякі менші книжки для меншого кошту пооправлювані по кілька разом). Однако при кінці спису комісія, вибрана для перегляду бібліотеки, дописала, що з тих книжок хибує около 30 (в таких ученицьких товариствах дуже часто лучається, що книжка пропаде, і то без вини позичаючого – його перенесуть родичі на другу гімназію, або відберуть зовсім зі школи, або що друге), так що правдиве число книжок буде 196. Переглядаючи подрібно спис, найдемо, що руських книжок у нім втягнено 138, польських – 19, а німецьких – 67. Однако сесь поділ нас мало що обходить і мало що характеризує.

Перейдім до змісту книжок. Приймаючи звичайний поділ на книжки наукові і белетристичні, побачимо, що в згаданій бібліотеці було статей, розправ і більших книжок: по етнографії – 14, по історії – 14, по філософії і естетиці – 6, по теології (дочислюю сюди дві-три книжки о фізіономіці) – 11, по природничих науках і господарстві – 8, по різним економічним питанням – 4, по статистиці – 4 (вчислюючи сюди два шематизми клиру перемиського і василіянів), по літературі і літературним питанням – 16, о політичних питаннях (по найбільшій части часові політичні брошури) – 12; крім того, було 21 збірників і альманахів мішаного, белетристично-наукового змісту і 21 часописей (не біжучих, а давніших, більше або менше повних річників) літературно-наукових, літературно-політичних або й чисто політичних. Певна річ, що з цілого сього відділу найцікавіше було б знати докладно, які книжки містила сеся бібліотека по історії, етнографії, природознавстві, економії і статистиці. Переглянувши спис, побачимо, що іменно тоті галузі науки заступлені найслабше. Наведу книжки, належачі сюди, бо се місця небагато займе і потвердить досадно мої дальші виводи.

Природознавство заступлене ось як: «Дещо про світ Божий» (Київ), «Про ведмедів, по Брему» (Київ), «Про силы природы» (вид[ання] «Просв[іти]»), «О кукурудзі» (Львів), «Sammlung der besten Reisebeschreibungen Troppau», Dritter Band; «Dochody Lubienieckiego z pasieki», «Гній – душа господарства», Відень, 1873. Ось і все природознавство Дрогобицького ученицького товариства!

Гляньмо, як заступлена історія. «Історія Галицько-Володимирськой Руси» (Шараневича), «Стародавні галицькі городи: Звенигород» (Ільницького), «Львів» (Шараневича), «Волинсько-Галицька літопись» (Петрушевича), «Руська історія в життєписах» (Барвінського), «Історія Руси ведля найлучших джерел» (Дідицького), «Коротка історія малоруського народа» (Маркевича), «Хмельнищина» (Куліша), «Покорение Новагорода» (К. Меруновича), «Судьба малороссийского крестьянства в XVII и XVIII ст[олетиях]» (Козловського), «Перші київські князі, татари й Литва на Україні» (Левицького), «Про українських козаків, татар та турків» (Драгоманова), «Widok przemocy na słabą niewinność…» (Бродовича), «Znaczenie Zaporoża» (Gliszczyńskiego), «Die Stadt Lemberg im Jahre 1809». Ось і все!

Свої етнографічні відомості черпало ученицьке товариство ось з яких джерел: «Українські приказки» (Номиса), «Українські пісні» (вид[ав] Артемовський), «Народные южнорусские сказки» (Рудченка), «Быт подолян» (Шейковського), «Народный праздник Купала, коломыйки и шумки» (зібрав Счастний Саламон), «Народні звичаї над Збручем» (Гальки), «Ruskoje wesile» (Лозинського), «Русалка Дністровая» (Шашкевича) «Народные русские песни» (Щербана), «Дітські пісні, казки і загадки. Розправа о язиці южноруськім» (Головацького). «Очерк баснословия» (Головацького), «Кілька слів о іграх на Русі».

О економії і статистиці ніщо й згадувати. Книжки, трактуючі о питаннях «економічних», – се брошурки в роді, наприклад, «Що нас губить, а що нам помочи може» і др., а в відділі статистичнім, побіч згаданих шематизмів самотньо пишається напись якоїсь незнаної ближче і нечитаної ніколи книжки «Statistik».

Але всякий знаючий діло скаже сейчас: «Не в тім вага, чи багато є в бібліотеці хороших книжок, бідним студентам нівідки й роздобути ліпших. Добре, що й то було. Історія і етнографія, як бачимо, зовсім навіть не зле були заступлені. Щодо економії і статистики, ну, то звісна річ, – перша з них навіть по імені незнана найбільшій часті наших учеників, а друга вимагає довшого часу і вправи для порівнавчих студій, – проста річ, що за такими книжками ученики не будуть попитувати. Але важніше для нас – знати, як визичувалися і читалися ті книжки: чи багато читано взагалі, яких книжок читано найбільше, а яких найменше?»

Я признаю, що така бесіда буде зовсім справедлива, і на питання такі постараюся відповісти цифрами, але вперед ще позволю собі зробити маленьку замітку щодо складу бібліотеки. Звісна річ, – як повстає така ученицька бібліотека? При зав’язуванні товариства дає кождий з товаришів, які там має книжки, до спільної бібліотеки. Тут йдуть і старосвітські, дідівські шпаргали, політичні брошури, неповні та попрочитувані річники давніх газет, але між тим попадаються й добрі книжки.

Тільки ж, поперед усього, – тут не може бути й бесіди о якім-небудь доборі книжок, о системі, о належитім заспокоюванні будь-яких потреб товариства. Велика вже річ, як така бібліотека не стоїть пусто, як з неї користають ученики. Але се не єдине джерело, з котрого повстає ученицька бібліотека. В списах і паперах, котрі маю під рукою, є одна картка, в тім згляді дуже цікава, де записано, кілько і яких книжок закупило товариство до своєї бібліотеки при кінці 1873 р.

Так тут уже показується друге діло. Се значить – товариство зі своїх місячних складок віддає якусь суму на закуплення книжок до бібліотеки; товариство, тим самим, вибирає і рішає, які книжки купувати, а вибирає їх для якої-небудь причини, для заспокоєння якої-небудь потреби, для познакомлення ся з чим-небудь. З якості і кількості закуплених товариством книжок мож уже певніше догадуватися, який напрям мало воно, яких книжок домагалися найбільше його члени. Ось що видимо зі спису: куплено книжок за 8 р[инських] 50 кр[ейцерів], а іменно: з природних наук 2 (брошури), з історії 4, повістей 8, поезій 4. На повісті й поезії видано 6 гульденів, на історію 1 р[инський] 56 крейцерів, 44 кр[ейцери] на книжочки природничі. З того дуже легко пізнати, що повісті та поезії, конечно, становлять головну лектуру учеників. Се ще не біда, але питання в тім, які повісті?

Перейдем тепер до спису позичаючих за час від падолиста 1873 до кінця січня 1874, се значить за три місяці. В тім часі зичило з бібліотеки 33 людей (з тих 4 женщини); вони в 129 разах визичили загалом 260 книжок. Розрахувавши се на поєдинчі місяці, побачимо, що кождого місяця випозичували члени книжки 4 рази і що на місяць кождий прочитав 6 – 7 книжок. Се число зовсім не видасться нам малим, коли зважимо, що читання книжок позашкільних для гімназіяста – річ зовсім нелегка при теперішнім перетяженні наукою і при бідності, котра силує його шукати способу вдержання в приватних лекціях. Однако се пересічне число на ділі не було таке, – спис визичавших показує інше, відмінне число, а іменно: з-поміж 33 читаючих 14 (одна женщина) визичили тільки раз на ті три місяці по одній або по дві книжки, а 5 (з тих 3 женщини) зичили два рази по одній або по дві книжки. Зато бачимо 12 таких учеників, що за той час зичили по 7 – 18 разів і прочитували 10 – 31 книжок.

Друга і найважніша річ, котру вказує спис визичаючих, – се які книжки найбільше читаються. Вже вперед я сказав по поводу закуплювання книжок, що найбільшу вагу положено там на белетристику і поезії, і догадувався на тій підставі, що белетристику, запевно, й найбільше читають. Сесю догадку доразу стверджує спис випозичених книжок. Бачимо з нього, що за три місяці випозичено було книжок белетристичних 125, часописей 61, альманахів 16, статей і книжок по історії 15, по етнографії 13, по літературі 13, брошур політичних 10, книжок о філософії і естетиці 2, о природознавстві 1, о язикознавстві 2, о економічних питаннях 2. Сесі цифри самі, мов дорожні палі, вказують і потребу учеників, і напрям їх мислення, – показують, як ліпше не мож, яку ролю грає література по гімназіях і як її там понимають. Освітім деякі з тих цифер ближче.

Поперед усього треба розібрати цифру 125 і показати, що з белетристики читано найбільше. З обрахунку виходить, що повісті Нечуя (Левицького) чи то цілими томами, чи поєдинчо зичено 15 разів, Квітки 14, поезії Шевченка 5, повісті Марка Вовчка 1, Гоголя 3, Куліша 1, «Jungfrau von Orleans» Шиллера 3 рази, «Іфігенію» Гете 1, поем Байрона, котрих у бібліотеці бачимо кілька, ані разу. Як бачимо, повісті Нечуя читаються найбільше, а се дуже корисна проява, бо повісті сесі більш усяких других спосібні звертати увагу на факти щоденного життя, будити застанову і критику, і на всякий раз більше дають до мислення, ніж такі ніби учені, ніби поетичні дурниці, як історичні премудрості яких-небудь Шараневичів або «артистичні» та «популярні» Ільницьких.

А тепер гляньмо, як читано наукові речі. Тут досить лиш буде розглянути ближче етнографію. Книжок по етнографії, як сказано вище, є в бібліотеці 14, але вони не всі були в курсі, бо тільки 7 випозичувано, – а не випозичувано таких, як «Приказки» Номиса, «Быт подолян» Шейковського, «Дітські пісні» і др. З природничих книжок не визичувано ані разу книжки «Дещо про світ Божий», ані «Про небо й землю».

Ось важніші цифри, видобуті з бібліотечних списів колишнього Дрогобицького товариства гімназіального. Думаю, що на їх підставі можу сміло побудувати ось які виводи для характеристики наших середніх (а то й вищих) шкіл.

Найбільша часть професорів гімназіальних уважає ученика мертвим, бездушним знарядом, призначеним тільки на то, щоби дав спокійно набивати свою голову всякими «премудростями», нікому на нінащо не здалими, нікого не обходячими, з життям і його потребою нічим а нічим не зв’язаними. Того ученика вони цінять найвище, котрий може найліпше перемінюватися в машинку, бубнящу регулярно, хоть механічно, завдані лекції. Той ученик получає від них найліпші ноти з обичаїв, у котрого їм удалось найдокладніше затерти всі живі, чоловічі черти, знищити всякий зав’язок самостійного характеру, прогнати всяку охоту до самостійного мислення.

Впрочім ні, – я збрехав, складаючи вину всього на професорів! Є між ними у нас багато людей чесних, мислячих; вони не раз навіть контрабандою вміють ввозити між учеників бодай маленькі зароди свіжої, живої мислі, бодай слабі відблиски правдивої, поступової науки. Але такі професори – рідкість, виїмок з загальної регули, а тут і проти них, і проти решти стоїть одна таємнича, велика сила – шкільний регулямін, ухвалена свише система виховання чи, радше, одурювання будущих горожан любезної вітчини.

Сеся то система наша, котра в прочій Європі стала вже «притчею во язиціх» (гл[яди] «Kurjer Warszawski» з кінця вересня), сеся система немов умисне вирахована на то, щоби зробити й найспосібнішого ученика туманом, недумком. Я не стану тепер її розбирати – відложу се до кращої пори, а тепер тільки прошу подумати собі, яким мусить статися ученик серед такої педагогічно-ученої безтолочі? Система шкільна подає йому наймертвіші письма наймертвіших авторів, і то звичайно в гомеопатичних дозах, та притім старається оскільки мож утруднити йому їх понимания, забарикадувати всякий здоровий сенс різними граматичними, метричними та естетично-формальними дурницями, щоби тільки, борони Боже, ученик не засмакував чистої керничної води, п’ючи раз у раз або брудну, або переварену!

Система шкільна каже йому тільки хвалити тих авторів і ті думки, котрі йому толочаться в голову, а не дозволяє відноситись до них критично, не дозволяє питати: чи так воно має бути? А відки воно? Система шкільна вкінець заборонює ученикам читати всякі книжки, крім шкільних і таких, які випозичаються з гімназіальної бібліотеки (звичайно заповненої кисло-моральними оповіданнями Гофмана, кисло-релігійними пустодзвонствами попа Шміда та різними старинами, загами та небилицями різних Бекерів, Швабів, Шмідів і чортзна-яких проповідників). Здавало б ся, що при таких обставинах ученикові зовсім ніщо робити, а тільки схилити голову та лізти чимраз то глибше в багно, приписане шкільною системою.

Але ні! Природа людська, а особливо молода, незіпсута, хоть і недосвідчена та малознаюча, не подається так легко. Глухе, несвідоме противенство зводить найспосібніших учеників докупи в ученицьке товариство, каже їм лучитися разом, засновувати бібліотеку, шукати способів до якого-такого розвитку поза системою. Ось початок, ось значення ученицьких товариств: Я не з тих людей, котрі похваляють подібні товариства, я знаю сам, як мало вони доводять до цілі, як швидко гинуть і як не раз шкідливо вліяють на учеників – іменно через недостачу певного, світлого провідника і порадника, – я з болем дивився все на таку позашкільну роботу учеників, хоть на всякий спосіб вона ще сто разів пожиточніша і моральніша від сидження по шинках, – але кажу ще раз: поки у нас існує така система, поти мусить існувати й супротивлення проти неї між живішими і спосібнішими учениками, ба ні, – то-то супротивлення буде рости і міцніти чимраз більше, бо все ж таки певна річ, що ніяка система, ніяка строгість не зможе позапирати всіх доріг живій думці, не зможе заборонити їй проникнути і в наші школи і збудити новий, більше реальний, більше науковий рух, котрого зав’язки та початки вже бачимо й тепер.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: Молот: галицько-українська збірка. – Львів, 1878. – С. 123 – 124, за підп.: Микита. Дрогобич, дня 18.9.1878. Передруковано у кн.: Франко І. Педагогічні статті і висловлювання. – С. 32 – 36.

Подається за першодруком.

Я вже писав вам у першім письмі про ученицькі гімназіальні товариства в Дрогобичі… – Очевидно, йдеться про допис про Дрогобицьку гімназію, надрукований у кн.: Дзвін: Галицько-українська збірка. – Львів, 1878. – С. 266 – 269, без підпису й окремого заголовка, під рубрикою «Вісті з Галичини». «Дзвін» і «Молот» як неперіодичні збірки не підлягали цензурі і були спадкоємцями забороненого журналу «Громадський голос»; зміну назв зумовили цензурні утиски.

Брем Альфред-Едмунд (1829 – 1840) – німецький зоолог, мандрівник. Під час подорожей зібрав величезний зоологічний матеріал і узагальнив його в популярному виданні «Життя тварин» (т. 1-6, 1863-1869).

Шараневич Сидір (Ісидор) Іванович (1829 – 1901) – український історик-москвофіл, професор Львівського університету, автор праць з історії та археології Галичини, Галицько-Волинської Русі.

Ільницький Василь Степанович (1823 – 1895) – український письменник, історик, театральний критик; за поглядами народовець. Автор підручників для початкової та середньої шкіл, оповідань і повістей з народного життя, історичної драми «Настася» (1872), літературознавчих статей «Драматургічні замітки» (1867), історичних статей «Стародавній Звенигорода 1861), «Теребовля» (1862) та ін.

Петрушевич Антоній Степанович (1821 – 1913) – український історик, філолог та етнограф. Жив у Львові, збирав і вивчав архівні матеріали з історії Західної України. Основна праця – «Зведений галицько-руський літопис 1500 – 1772».

…«Руська історія в життєписах» (Барвінського)… – Йдеться про працю «Руська історія в життєписах її найголовніших діятелів» (1875 – 1877), яку переклав українською мовою Ол. Барвінський з роботи М. Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее главных деятелей».

Дідицький Богдан Андрійович (1827 – 1909) – український поет і журналіст, видавець і громадсько-культурний діяч, один з ідеологів москвофілів, редагував газети «Зоря галицька» (1853 – 1854), «Слово» (1861 – 1871), у якій знайомив галичан з творчістю Т. Шевченка, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, видав альманах «Зоря галицкая яко альбум на год 1860» (1860), збірник «Галичанин» (1862 – 1863). Писав «язичієм».

Маркевич Микола Андрійович (1804 – 1860) – український історик, письменник, етнограф, автор п’ятитомної «Истории Малороссии» (1842 – 1843).

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – український письменник, перекладач, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, мовознавець, культурно-освітній діяч. Йдеться про науково-популярний нарис «Хмельнищина» (1861).

Мерунович К. – Очевидно, йдеться про Климентія Меруновича – учителя української мови Тернопільської гімназії.

Левицький Орест Іванович (1848 – 1922) – український історик, письменник, правознавець, археограф, архівіст, етнограф, літературознавець.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 – 1895) – український публіцист, історик, філолог, економіст, літературознавець, фольклорист і громадський діяч.

Бродович Теодозій (Феодосій; 7 – 1803) – церковний діяч, архіпресвітер луцької греко-католицької капітули, автор твору про жорстоку розправу шляхти над українським населенням Волині 1789 р. «Widok przemocy na słabą niewinność wywartej roku 1789» (написано наприкінці XVIII ст., опубліковано у Львові Я. Головацьким у 1861 – 1862 рр. та О. Бодянським у «Чтениях Московского общества истории и древностей российских»).

«Znaczenie Zaporoża» (Gliszczyńskiego)… – Йдеться про видання Gliszczyński Michał «Znaczenie i wewnętrzne życie Zaporoża» (1849); було також видання: «Znaczenie i wewnętrzne życie Zaporoża, podług Skalkowskiego, oraz Hetmani Malorossyjscy i Kozacy do czasów Unii». – Warszawa, 1852. Гліщинський Міхал (1814 – 1874) – польський письменник, учитель історії та літератури в Ленчиці, Сандомирі й Ломжі. Друкував статті у «Бібліотеці Варшавській».

Номис (справжнє прізвище – Симонов) Матвій Терентійович (1823 – 1901) – український етнограф і фольклорист. Йдеться про видання: Українські приказки, прислів’я і таке інше М. Номиса. – СПб., 1864. Примірник цієї книги зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (№ 2686).

Артемовський. – Імовірно, йдеться про Артемовського (псевдонім – Гулак-Артемовський; 1813 – 1873) Семена Степановича – українського і російського оперного співака, композитора, драматурга.

Рудченко Іван Якович (1845 – 1905) – український письменник, критик, фольклорист.

Шейковський Каленик Васильович (1835 – 1903) – український етнограф, мовознавець та педагог, автор праць «Опыт южнорусского словаря» (1861) та українського перекладу «Слова о полку Ігоревім» (1885). Франко згадує працю Шейковського «Быт подолян» (1859-1860).

Счастний (Щасний) Саламон (1834 – 1900) – український етнограф, греко-католицький священик, фольклорист, публіцист, упорядник збірника «Коломийки і шумки» (Львів, 1863), автор публікацій у «Слові» і «Проломі».

Галька (Галько) Ігнатій (1824 – 1903) – український етнограф, греко-католицький священик, автор збірника «Народные звычаи и обряды з околиц над Збручем» (ч. 1 – 2, 1861 – 1862).

Лозинський Йосип Іванович (1807 – 1889) – греко-католицький священик, український етнограф, публіцист і мовознавець. Один із перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в українській художній літературі, автор «Граматики руської мови» (1886). Пропонував запровадити в українському письмі латинський алфавіт і з цією метою видав латинкою збірку західноукраїнських пісень і весільних обрядів «Ruskoje wesile» (1835).

Шашкевич Маркіян Семенович (1811 – 1843) – український письменник, найдіяльніший учасник «Руської трійці». Ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837).

Головацький Яків Федорович (1814 – 1888) – український поет, учений-славіст, педагог і громадський діяч, один із зачинателів нової української літератури на західноукраїнських землях, учасник «Руської трійці»; упорядник збірника «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (Москва, 1878). Франко згадує працю Головацького «Розправа о язиці южноруськім і його нарічіях» (1849).

Шематизми – статистичні описи римо-католицьких та греко-католицьких дієцезій (єпархій). Як офіційні довідкові видання з’являються в Галичині наприкінці XVIII ст. Шематизми містили інформацію про чисельність дворів, парафіян та інші дані.

…. «Jungfrau von Orleans» Шиллера… – Йдеться про драму «Орлеанська діва» (1801) Йоганна-Кристофера-Фрідріха Шиллера (1759 – 1805), одного з основоположників німецької класичної літератури нового часу, поета, драматурга, теоретика мистецтва, історика.

… «Іфігенію» Гете… – Йдеться про п’єсу «Іфігенія в Тавриді» (1787) Йоганна-Вольфганга Гете (1749 – 1832) – одного з основоположників німецької класичної літератури нового часу, письменника, мислителя, природознавця.

«Kurjer Warszawski» – польська газета, що виходила у Варшаві 1821 – 1939 рр,

Гофман Ернст-Теодор-Амадей (1776 – 1822) – німецький письменник-романтик, композитор.

… Бекерів, Швабів, Шмідів… – Очевидно, йдеться про Ніколаса Беккера (1809 – 1845), німецького поета, який здобув багато урядових нагород за одну патріотичну пісню. Під цим прізвищем також відомий Густав-Адольфо Беккер (1836 – 1870) – іспанський письменник, представник пізнього іспанського романтизму. «Швабів» – очевидно, йдеться про Густава Шваба (1792 – 1850), німецького поета-романтика, фольклориста і літературознавця, представника так званої швабської школи. Шмідт – під цим прізвищем відомі Дранмор-Фердинанд (1823 – 1888) – швейцарський неоромантик і славіст, послідовник філософії Шопенгауера, а також Йоганн-Георг (1673 – 1730), німецький письменник і перекладач.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 15 – 22.