Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції

Іван Франко

«Правда», часть літературно-наукова. Річник XI; том 1. Під редакцією Володимира Барвінського. «Микола Джеря, повість Івана Нечуя» і «Про побит мужиків у Франції, написав після французьких жерел М. Л. Ковшевич»

Життя сільського люду – се предмет послідніми літами так часто оброблюваний, так звичайний в устах кождого, в устах тямущих і нетямущих, совісних і несовісних, поступовців і назадників, що на всякий спосіб цікава річ, чому і в яких цілях так багато про нього говориться. Та й то не тому цікава річ, щоб, напримір, мало хто знав тоту причину, або тому, щоб тяжко було її найти. Зовсім ні! Найти причину сю дуже легко, – треба лиш поглянути ясними, здоровими очима кругом себе і на добутки та напрямки теперішньої науки, – а вся тайна, мов на долоні.

Та тут-то іменно й сук! Саме тим цікава, та й то спеціально для нас, причина говорінки про мужиче життя, що ясний, здоровий погляд на сучасне життя і сучасну науку в нас рідший білого крука, що, значить, і добутки тої науки доходять до нас не швидко, не повно, а то не раз і зовсім перефальшовані. На сей раз я вкажу тільки одну таку прояву – рецензію віденських «метеликів» Кістки, напечатану в «Правді» за 1877 р., де софістичним розумуванням, попертим ніби кількома реченнями Шеффле (вирваними, впрочім, з великої книги, значить, поданими без належитої зв’язі), опрокидаються за одним разом всі добутки звісної галузі наукової і то при помочі довільного угруповання згаданих брошурок і ще довільнішого признання в них усієї суті тої науки, хоть сього ні сам їх автор, ні ніхто другий про них не говорив. Таке поступування дуже вигідне і коротке, а, «не відкидаючи ніколи й одного слова від сказаного попереду», можна і до віку продержатися «самостійно» і нерухомо посеред усяких прудів нових думок і нових змагань. Впрочім, в сесім письмі я буду мав спосібність показати ще один примір подібного поступування з науковими вислідами, – і то в тій самій «Правді», – поступування, скажу оп’ять, дуже легкого і короткого, хоть не багато честі приносячого редакції.

Але верну до свого предмета. Як сказано, причина, чому послідніми часами так багато званих і незваних заговорило про селянина, його життя, газдування, звичаї і т. д., зовсім ясна і видна – нужда матеріальна, громадне вивлащування, громадна еміграція в чужі краї, а то і домашні, більші або менші забурення та розрушки. Се все, правда, речі не нові, але тоді, коли ще лицарство феодальне та кріпацтво були в повній силі, научна, об’єктивна омова життя мужичого була неможлива. Тільки час від часу розгорялися по європейських державах широкі пожари, розливалися річки крові, – се піднімалося затоптане мужицтво проти своїх панів, даючи знак, що його нужда переходить границі людського терпіння.

Такими кривавими видніються в історії п’ятнами війни: хлопська (Bauernkrieg) в Німеччині, Фронди у Франції, козацькі в польській Речі Посполитій, Стеньки Разіна та Пугачова в Росії і багато других. Аж велика революція французька, оголосивши «Права чоловіка», дала зможність кождому свобідно і прилюдно допоминатися свого, а XIX вік зродив нову науку, «найреволюційнішу з наук», як каже Ланге, – статистику, котра, без пристрасті і зависті, невмолимо а правдиво виказує всі потреби життя, розсвічує всі його тайники. Аж при її помочі змогли пізнати люди того мужика, котрого силу почули не раз уперед, змогли пізнати його близько, в цілих масах, – і ось що заставило їх говорити про нього.

Правда, фальшиві сентиментальні толки не заглухли відразу, але поволі мусять уступати твердій правді научній. За наукою пішла і новіша література, описуюча мужиче життя без фальшивих, сентиментальних прикрас, а природно, просто та тим самим і велично. Нам досить вказати на такі цільні твори в тім роді, як «La faute de L’abbe Mouret» Еміля Золя, деякі «Schwarzwalder Dorfgeschichten» Ауербаха, найбільшу часть писань Решетникова і Левітова, на «» Марка Вовчка та «» Федьковича, а всякий легко пойме, як багаті скарби внесло вже мужиче життя в літературу загальноєвропейську. На підставі научних вислідів зачато розбирати те одностальне, темне життя робочого люду, почато шукати глибших причин здеморалізування та упадку личності, почато дорогою фізіологічного та патологічного аналізу доходити там, де доходила статистика дорогою рахунковою. Се стало великим, глибоко-научним і високогуманним завданням новішої школи літературної, т. зв. реалістичної.

Поміж новішими писателями українськими, котрі належать до тої школи, найвидніше місце займає безперечно д. Нечуй (Левицький) як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунка та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначує поміж російськими писателями Тургенева та Помяловського. Д[обродій] Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і довго на нім остаються. Його повісті «», «Гориславську ніч», «», «» читала вся Мала Русь з великою вподобою. Не місце тут заходитися розбирати ті повісті або характеризувати спосіб писання автора. Се в значній часті зробила вже критика. Мене тут занімає тільки факт (хоть в значній часті типічний), змальований у найновішій його повісті «», значить, я навіть не буду розбирати самої повісті як літературного твору, не буду прикладати до неї мірки естетичні, а коли ж і лучиться зробити деякі замітки, то більше до самого предмета селянського життя, чим до повісті.

«Микола Джеря» – се не перша проба д. Нечуя списувати картини з людового життя. Кождому ще, певно, живо стоять перед очима і Панас Круть, рибалка, і безсмертні баби Параска та Палажка. Але в «Миколі Джері» автор значно розширив рамки образу, бо задумав списати життя селян українських, яке воно було перед 1861 р. (перед «волею») і яке стало після того. Як там критика оцінить уклад, виповнення, ідею сеї повісті, – для мене вона – історія всього українського селянства в тоту важну епоху, написана в однім широкім образі. Як таку я й розгляну її.

Микола Джеря, син небагатих, панщизняних родичів з села Вербівки, пізнає бідну служницю-кріпачку Нимидору і жениться. Але панщина доїдає йому, він часто стає проти пана і його осавулів та других слуг, і часто приходиться йому терпіти за те кари. Далі, змовившися з кількома селянами, він утікає з дому, лишаючи молоду жінку з дитиною і стару матір. Він заходить в Канівщину, на сахарні, відтам далі, аж поки не впинився в Акерманщині в Бессарабії, де в рибаках проживає цілих двадцять літ, доки не даровано волю. Вернувши додому, він не застає ні матері, ні жінки Нимидори, тільки доньку, вже замужем, жиє при ній і знову стоїть по-давньому за громадою проти панських та попівських неправд. Ось і весь зміст повісті. Тут нема того, що давніше звали «інтригою», запутанням, авантюрами та пригодами, тут все йде простою щоденною ходою. Зате є тут пречудні, а заразом вірно з природи схоплені картини, як життя бурлаків у сахарнях та в акерманських риболовлях, є тут глибоко потрясаючі душу уступи, як описання життя Нимидори в подвійній (хазяйській і панщизняній) службі та картина нелюдського поступування поміщика і його слуг з підданими.

Микола Джеря – один із тих світлих, лицарських типів українських, з яких колись складався сам цвіт запорозького козацтва, а яких тепер, бачиться, чим раз рідше стрічаємо. Як у теперішніх українців переважає неприступна мовчазливість, задума, недовірчива осторожність та пасивна покірливість там, де замала їх сила, так у тамтих переважала безпечна розгульність бесіди, смілість у всіх поступках та непосидюча діяльність. Та й не диво ж, що перероджується народ український, не диво, що важка доля згинає його сильну спину, що перенесла на собі тверді ярма: власних князів, татар, ляхів та кріпацтва.

Воля не така колиска для чоловіка, як притиск та неволя. З неї виросте чоловік простий, здоров, а неволя то й згорбить і скривить, навік окалічить. Микола Джеря, хоть кріпаком родився, був однако з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше вломляться, а зігнути не дадуться. Прехороше описано у д. Нечуя, як та вольна, хоть нелюдськими путами зв’язана душа раз у раз рветься на світ, старається голосно себе заявити. Ось він, приміром, молотить на панщині, другий день по своїм весіллі. «Нащо одному чоловікові (панові) так багато хліба? – питає він батька. – Коли б нам, тату, хоч десяту частку оцієї скирти! Ото ми були б щасливі!» Батько надармо зацитькує таку його бесіду. «Коли ми, тату, перемолотимо оці скирти?» – знов спитав Микола. «А тоді, як помремо», – сумно одказав батько. Се таке просте, а таке правдиве речення, воно дуже трафно ціхує безнадійний настрій думок у старших кріпаків і нетерпеливе шарпання вольної людської душі до волі.

Що такі гарячі типи – не видумка, що вони були та й то в великім числі в народі, свідчать ті огромні маси «утікачів», що, мов повінь, заливали степи від Акермана до Дону і Азовського моря, що заселювали Новоросію. Не диво ж, що і Микола Джеря, швидше чи пізніше, мусив опинитися між утікачами. Він був надто палкої крові, надто правдолюбний і сміливий, він не міг стерпіти панської наруги. Пан узвав його «бунтівником», що бунтує його людей, і задумав віддати його в солдати (у «москалі»). «Москалі» – се було грізне слово для українського селянина, се значило йому тільки, що згуба, смерть. І зовсім справедливо! Хто не впав у війні, той вертав після московської муштри довголітньої зовсім не тим чоловіком, яким пішов, вертав надломаним, окаліченим морально. Тоді, коли російські патріоти та патріотенята кричали при першій-ліпшій нагоді: «Народ рветься до оружія, щоби кров’ю ворогів змити» і т. д., народ ховався, утікав, з голоду та холоду гиб по болотах та байраках, щоб тільки не попасти «у москалі». Рекрутів в’язано, забивано в диби – інакше вони розбіглибся перед прийомом.

Та не одна рекрутчина вигнала Миколу з дому, розлучила його з жінкою і дитиною та з матір’ю старою. Скільки-то йому і другим вербівцям, що враз із ним або й після нього попокидали свої хати та пішли в бурлаки, скільки-то їм прийшлось натерпітися бійки та наруги, напереносити голоду, холоду і сльоти, натратити сили і здоров’я на поганого пана, заким вони рішилися втікати! Вони знали, бідолахи, що й там, на сахарнях, чи куди втечуть, доля їх не буде завидна, що й там прийдеться бідувати, але одне в них було на думці: вирватися з неволі, почутися бодай на якийсь час своїми панами! Ті факти утиску селян за кріпацьких часів, котрі списав д. Нечуй в «Миколі Джері», не то, щоби пересаджені, вони, бачиться мені, заблідо освічені, а притім кругозір у нього затісний, т. є. він займається тільки Джериною сім’єю, а мало згадує про прочу громаду або збуває її загальниками. Д. Нечуй був би зробив велике діло, якби був списав всесторонню, широку картину нужди народної в часи кріпаччини, якби був старався пояснити психологічно всякі прояви, що ціхували тоті часи (викручування від рекрутчини, утікацтво, убивства та другі проступки), замість натякати на них мимоходом.

Цікава річ, що рух соціальний, рух простого люду для поліпшення свого пробутку в нашім столітті охватив майже рівночасно всю Європу, незважаючи на різні ступені культури, на яких стояли різні народи. В той сам час, коли з Англії та Німеччини мільйони робітників ідуть в Америку шукати нової вітчини та ліпшої долі, тягне і український кріпак-хлібороб у степи, покидаючи свою родину, тягне на непевний шлях, на непевний заробок, щоб тільки не гнути спину довше під панською нагайкою. Як в Європі той рух побіч других, також чисто соціальних рухів (революцій та стачок робітницьких), став причиною швидкого розширення між робітниками соціалізму в його розличних проявах, атеїзму чи безрелігійності, так і на Вкраїні той рух викликав нові зміни і в релігійних поняттях, нові секти, котрі, однако, як се показано в попереднім числі «Громадського др[уга]», вводять заразом многі і то дуже важні зміни в соціальнім устрої суспільності.

Погляньмо ж тепер, куди зверталися такі «втікачі», покинувши свої рідні села?

Вони ще в селі розпитували про фабрики де в яких неблизьких уїздах, щоб там стати на роботу. Пробиралися туди ночами, щоб не впасти в руки панам, а, прибувши на фабрику, ставали на роботу. Фабриканти знали вже, що се бурлаки, і приймали їх без паспортів, – за се, розуміється, менше платили і пліхше кормили. Звичайно на першім місці не довго пробували бурлаки. Пан швидко навідався, де роблять його люди, і посилав за ними письма по урядах. Частенько ловили їх і відвозили назад до пана, а тоді гірка бувала їх доля – пан катував і бив без милосердя на пострах усій громаді.

Але не раз удалося бурлакам на фабриці пронюхати біду наперед, і тоді вони тікали поночі. Не раз робили лиш доти, доки не назбиралося в них грошей на дальшу дорогу в далекі, безпечні, губернії. Таким способом вони заходили далеко, раз у раз лякаючися погоні. Багато, найшовши добрі заробітки та придбавши дещо гроша, поселювались там і не вертались більше домів. Таким способом постало багато осель в Новоросії і Бессарабії. Як жилося бурлакам на заводах та фабриках, я розповім словами самого д. Нечуя:

«Бурлаки ввійшли в казарми, довгі без кінця. В хатах було повно барлогу, як у свинюшниках; там стояв якийсь чад од мархотки, од гнилої соломи, од нечистої одежі, од кислого борщу, од бурлацьких онуч. Посідали обідати. Кухарі насипали з великих казанів у миски борщ. Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельку. В борщі була сама за себе бутвиня та квас, подекуди тільки плавали таргани замість м’яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля».

Така картинка (а таких у д. Нечуя чимало) сама за себе говорить, – ніщо до неї докладати! Не так уже погано було жити бурлакам у Акерманщині, на риболовлях – тут вони швидше і дороблялися і чули себе вільнішими, бо отаман – звичайно свій чоловік, не жид ані німець. Я не стану тут подрібно переказувати картин акерманського життя, котрі автор, видимо, поклав головним осередком своєї повісті. По-моєму, автор і тут більшу вагу поклав на списання картин природи, як на всесторонне і глибоке студіум людського життя, – значить, не виповнив усього того, що мож було від нього ждати.

Але я перейду тепер до другої часті образу – до життя українського мужика після «волі» і до тих змін, які викликала в його обставинах тота «воля». Сесю часть обрисував д. Нечуй досить коротко, хоть загалом вірними і трафними штрихами. Багато «втікачів», особливо з тих, що на зарібках дещо понадбали, вертають домів. Вертає й Микола Джеря з другими вербівцями по 20 літах бурлацького життя. Нимидора вмерла, донька, котру він лишив у сповитку, вже замужем, – все перемінилося. Та не перемінилася, не остила тільки гаряча кров, не загибла пряма правдива натура Миколи.

Нові порядки починаються, і то, як звичайно, кривдами та неправдами. Кривдить селян їх давній поміщик, наділяючи їм плоху, непригідну землю; кривдить багатий голова, обкрадаючи та руйнуючи громаду; кривдять жиди, кривдить піп. Проти усіх стає Микола, а за ним радо йде громада, видячи, що Микола для неї щирий. Жидів, що з недоливків та з фальшування напитку збивали гроші, виганяють, голову скидують, проти пана стають дружно, і комісія повірочна (контрольна) віддає їм усі грунти, що їм належалися. І з попом не поладив Микола, перестав ходити до церкви і тільки часом молиться в своїй пасіці. Життя потекло новим ладом, і багато в нім недоладного. Але тут автор уриває свою історію. «Пішли інші часи, пішли інші люди», – говорить він, та не договорює до кінця, що в тих нових часах доброго, а що злого; надіємся, що автор пізніше розсвітить і ті «нові порядки» і покаже нам серед них в новім світлі український народ.

Я сказав на самім початку сеї статті, що нинішніми часами всякі люди, тямущі і нетямущі, поступовці і назадники, взялися до освічування мужичого життя. Я показав на примірі д. Нечуя, як оброблюють сей предмет тямущі, щирі люди. Яка їх ціль? – Правда! Правда без згляду на то, чи кому коли вона подобається. Я чув від деяких тутошніх людей, що д. Нечуй в «Миколі Джері» хотів показати «вірну любов українця і вірну любов українки», хотів, значить, вліяти на чуття. Після мене, ся думка зовсім хибна. Уступи, де описується любов, хоть не лишені наївної простоти і теплоти чуття, все-таки найслабші в книжці, а хотівши вліяти на чуття, треба зрушити, потрясти, треба справити ефект, чого іменно повість д. Нечуя не робить. Я тому й назвав би її радше мальованою історією – ні, мальованою хронікою, не повістю артистичною.

Але яка ж ціль тих людців, що пишуть про мужиче життя, не бачивши його, не знаючи та й ще при тім судячи його після своїх власних ретроградних принципів? Се питання – дійсна загадка! Чи в тих людей дійсно так мало глузду, що вірять в те, що пишуть? Чи в них так мало совісті, що з умислом трактують других неправдою? Хто їх там знає!

Я думаю однак, що автора другої статті в «Правді літературно-науковій», 1878, скорш усього треба почислити до першого ряду. Дійсно, стаття д. Ковшевича «Про побут мужиків у Франції» – се таке курйозум, така мішанина суперечних понять та фальшів, що про неї не варто б і слова сказати, коли б не важність самого предмета і коли б не те, що та сама газета, котра минувшого року так «сокрушала» цінні розвідки «Про правду» (теорія посередніх податків Лассаля) і «Про бідність», – тепер ні вдві, ні втри заманіфестувала свою наукову часть такою мізеротою.

Перше питання, яке тут насунеться всякому, се то: чому д. К[овшевич] не написав бодай тільки про наших мужиків, що про французьких? А, бо про наших він не знає, – відповіли мені приятелі д. К-а на подібне питання, – у нас не писано нічо в тім згляді, значить, джерел нема! А, подумав я собі, коли д. К-ч аж тоді напише про наших мужиків, як буде про них писано по всій Європі, – ну то можем ждати! А сесю статтю справді д. К-ч написав після «писаного» (не переписав!), себто після джерел французьких, хоть, на щастя чи на лихо, не подав, яких іменно, – значить, відтяв дорогу всякій предметовій омові. Треба проте розібрати саму статтю, щоб побачити, з чого вона зшита.

Як характеризує д. К-ч французьких мужиків? Як вони живуть? Чи щасливі вони, в достатках, чи, може, противно? На сесі питання дармо шукати відповіді в статті д. К-ча. Раз там говориться, що найтайніша (!?) гадка і пристрасть французького мужика – дивитися глибоким та сумним поглядом на свою землицю і що се той сам знак, котрого (!?) тій земельці потреба, без котрого вона не видасть нічого (стор. 202); а другий раз кажеться, що його властиво тільки й держить на світі, що почуття народне та велика традиція мілітарна (!), себто воєнна слава та честь (стор. 210).

Раз кажеться, що нинішній мужик у Франції сміливий, привик до тої гадки, що все дасться легко зділати, а сейчас після того автор каже, що він «кваситься», що «стає дикуном». Раз кажеться, що мужик французький з діда-прадіда не любить зичити в лихварів, але щадить і зберігає гроші в попелі або в пивниці, а швидко опісля сказано, що «нині панують капіталісти та промисловці», що «лихварі відбирають мужикові його послідне, найбільше добро – землю». В однім і тім самім уступі автор говорить, що «через піднесення цілого мужичого стану дійшла Франція до тої поваги і сили, шо навіть тепер, помимо недавніх воєнних неудач, вона підноситься вельми скоро», а 8 стрічок нижче сказано, що «після великої революції ще жадна власть не журилася інтересами рільничими», а й революція сама, замічає нижче, і її переємник Наполеон І не багато добра зробили мужикові.

Ось вам коротенький образець тої логіки, з якою пописується д. К-ч! Дякуймо богу, що він з тим страшним оружієм не взявся обробляти нашого мужика, котрого й так уже досить обробляють усілякі «теоретики і практики». Певно, що під руками такого логіка він вийшов би якимось чудовищем без ніг і без голови! Щоб кількома словами схарактеризувати його статтю «Про побут мужиків у Франції», то скажу, що се свого роду літературний кисіль. Без певного смаку, без певної форми і без певної мислі – ось як пишуться у нас статті «наукові»! Д. К-ч, видно, чоловік згідливий (говорю о його переконаннях, а не о особі), – він і буржуазії свічку і мілітаризмові свічку, і економії політичній школи Бастіа (вічна ощадність та й ощадність!) свічку, і демократизмові угарок! Що при такій згідливості не вийде ні в кого цільного світогляду і логіки, річ ясна, як день.

Та щоби противники і непротивники не сказали, що ось ми, сякі-такі, нігілісти, все руйнуємо, а нічого не ставимо позитивного, – то я, хоть і не читав таємничих джерел д. К-ча, постараюся тут подати чесним читателям деякі дані про мужиче життя у Франції на підставі знаменитої книжки князя О. Васильчикова «Землевладение и земледелие в России и других европейских государствах». Кн. Васильчиков черпав також з джерел французьких, але видко, не з тих, що д. К-ч, бо у нього воно виходить зовсім не те, що у д. К-ча. Впрочім, хто знає, може, се тільки особиста оригінальність посліднього, як каже німець, «in der Behandlung des Stoffes!»

Загально розширена думка, що Франція – край демократичних порядків, котрі особливо ясно визначаються в тім, що земля там поділена на дрібні частки і находиться переважно в руках рільників-хліборобів, в противенстві до Англії, де земля находиться в руках багачів, що обробляють її при помочі наймлених робітників. Щоб доконатися, чи дійсно і наскільки се правда, треба поглянути 1) на число властителів, с[е] є[сть] тих, що мають землю, і 2) на те, скільки в них тої землі. При такій оглядці стрічається багато трудності, бо в статистичних обрахунках французьких писателів такі суперечки і несхідності цифр, що наразі годі в них ладу дійти. Се виходить відти, що одні брали для обрахунків такі підстави, а другі інакші.

Після кадастру Франція уся містить 53 мільйони гектарів, з котрих пригідної для праці землі (і, значить, оподаткованої) 49 530 336 гек. На те часток (парцель) рахується 126 210 194 (в р. 1842) і оподаткованих кусників (cótes fonciers) около 12 мільйонів. Але властителів сільських (господарів) числиться, не, як хоче д. К-ч, 20 мільйонів, а трохи менше, бо (після Легоя) 3 100 000, або (після Леонса де Лавернь) 5 500 000, не вчислюючи сюди, конечно, таких властителів полевих часток, котрі зі своїх часток не мають ніякого доходу, затим і податку не платять (таких рахується около 3 мільйони), далі, і таких, котрих дохід так малий, що податок від нього виносив би не вище 5 сантимів, про що також не стягається (таких є до 600 тисяч). Нерівність тих цифр походить з того, що у одного властителя не раз є кілька часток в розличних околицях. Як розділена проча земля, і які доходи приносить, покаже оця табличка, обрахована після кадастрів на час від 1815 р. до 1830. В тих часах рахувалося господарів домових (маючих родину, chefs de familie):

Доходи з тих господарств були ось які:

Після простору власності було:

Із сих табличок усякий тямущий пійме, що земля у Франції зовсім не так то «демократично» поділена, як звичайно говориться. Додати треба, що людей, не маючих власної землі, у Франції рахується 7 – 10 мільйонів душ. Вони називаються то «зарібниками» (journaliers), то орендарями (fermiers), то спілкарями (себто такими, що винаймають землю у багача, оброблюють її, а за винаєм дають властителеві половину плодів in natura, а таких (по-французьки metayers) числиться до 1 400 000, то вкінець слугами, дроворубами і т. д.

Цікава річ, яким способом прийшло до того роздроблення грунтових часток, яке бачимо тепер в значній часті у Франції. Звичайно говорять, що спровадила його революція 1789 р., надавши повну свободу посідання і продажі, але новіші висліди економістів показали, що той стан далеко давніший і що пересічно стосунок межи числом великих а малих посілостей не змінився від XVII в. і до тепер. Коли кому принесла революція добро, так се середньому станові, буржуазії, – і в великій часті більших посілостей давньої феодальної шляхти та в усіх майже великих добрах церковних, забраних під час революції 1789 р., зайшла тілько зміна властителів, т. є. давню шляхту, давнє духовенство заступили буржуа. Селянам революція не принесла нічого (окрім, розуміється, загальних свобід, котрими покористувались усі стани, та й то ще селяни найменше). Ось деякі цифри для ствердження того.

До революції вся пригідна для управи земля Франції ділилася ось як: духовенство мало її 2/10, шляхта 3/10, друга половина ділилася по рівній часті між селян і міщанство, – значить, селяни вкупі мали землі около 12 мільйонів гектарів. По революції се число мало змінилося, як показує новіша статистика. Лавернь виказує, що на 5 500 000 менших посідателів приходиться 15 млн. гек., але сесь рахунок наведений не зовсім вірно, бо Лавернь не належито розграничив менших посідателів від більших. Після другого рахунку показано, що 3 140 551 дрібних посідателів мають вкупі 7 450 000 гект. (у кождого 1 – 8 гект.), т. є. 1/6 всього пригідного грунту.

Погляньмо тепер на шляхту. До революції було у Франції 25 000 посідателів обширних дібр, а посілість їх вкупі виносила 3/10 всієї Франції, т. є. около 12 міль. гект. Нині число більших посідателів виносить 50 000, а на кожного пересічно приходиться по 300 гект., т. є. вкупі 15 міль. гект. Головна зміна, яку викликала велика революція в згляді аграрнім, се не знесення або вменшення великої посілості, не розширення мужичих грунтів, а тільки витворення з-поміж заможніших селян і міщан середнього стану, сільської буржуазії, котра збагатилась, скуповуючи грунти за безцінок і, через те здужала значно осилитися. Той клас тепер числить около півмільйона людей з пересічним посіданням 30 – 60 гект., або з 1450 фр. річного доходу. Вони різняться від простих селян в економічнім згляді тим, що їх грунт не може бути оброблений одною родиною, а потребує наємних рук, через що їх і числять до буржуазії. В склад того класу входять розмаїті люди: і велика часть міських та сільських крамарів, промисловців, і багато підупалих шляхтичів, і, вкінці, багато селян, але тільки багачів, що вже своїм способом життя відбилися від селянського гурту.

Але головна маса мужиків-селян зістала набоці при всіх політичних і соціальних перемінах. Число посідаючих власну землю (proprietaires cultivants leur sol eux-memes) зросло через природний приплодок людності і через розділ маєтків, але загальна сума їх маєтків від часу революції не збільшилася, а навіть, очевидячки, від тридцятих років сего століття, бистро вменшуєсь. Мужичі грунти поділені на такі дрібні частки, що кожда така частка, сама для себе, для управи зовсім непригідна, і для того властителі продають їх сусідам-багачам або поміщикам і то звичайно за безцінок. Найбільша часть дійшла до того, що посідає лиш стільки грунту, що під хатою. Для того можна набезпечно прийняти, що найбільша часть французьких селян 3 – 4 мільйони родин, або 11 – 12 мільйонів голів зійшли на так зв. халупників, т. є. таких, що мають тільки хату з одним або двома вікнами, але поля не мають і хліборобством не займаються, грунтових податків не платять і весь рік живуть наємною зарібниною.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Громадський друг», 1878, № 2, с. 167 – 175, за підписом І. Ф.

Подається за першодруком.

Барвінський Володимир Григорович (1850 – 1883) – Український критик, прозаїк і публіцист. Редактор журналу «Правда» (1876 – 1879).

… рецензію віденських «метеликів» Кістки, напечатану в «Правді» за 1877 р…. – Йдеться про надруковану в журналі «Правда» (1877, № 3, с 106 – 116, № 4 і 5, с 141 – 166) статтю В. Барвінського «Слівце до опізнання (Відповідь п. Українцеві на лист «Опізнаймося», ч. 1 і 2 «Друга»)», автор якої різко критикує революційно-народницькі брошури «Парова машина» С. Подолинського, «Про бідність» (автор невідомий) та «Правда» (переробка брошури «Хитрая механика» російського статистика і економіста Варзара Василя Єгоровича (1851 – 1940). Брошури ці були видані у Відні 1875 р. В. Кісткою (псевдонім О. Терлецького – українського публіциста, літературознавця, громадського діяча революційно-демократичного напряму, 1850 – 1902).

Подолинський Сергій Андрійович – (1850 – 1891) – український прогресивний учений, громадський і політичний діяч.

Шеффле Альберт Еберхарт Фрідріх (1831 – 1903) – німецький буржуазний економіст і соціолог. У своїх творах пропагував співробітництво між буржуазією і пролетаріатом, відмову від класової боротьби. Посилаючись на Шеффле, В. Барвінський у згаданій статті прагнув підірвати ідею нового справедливого суспільного ладу, довести неприйнятність цієї ідеї для України. І. Франко розвінчує ці твердження Барвінського.

…Фронди у Франції… – суспільні рухи проти абсолютизму (1648 – 1653).

Ланге Фрідріх Альберт (1828 – 1875) – німецький буржуазний філософ-неокантіанець.

Ауербах Бертольд (1812 – 1882) – німецький письменник.

Левітов Олександр Іванович (1835 – 1877) – російський письменник демократичного напряму, автор оповідань та нарисів з життя селян, міської бідноти.

…як се показано в попереднім числі «Гр[омадського] др[уга]»… – стаття «Дещо про релігійні секти на Україні» («Громадський друг», 1878, № 1, с. 66 – 76).

Бастіа Фредерік (1801 – 1850) – французький буржуазний економіст. Проповідував гармонію інтересів капіталу і праці, вихваляв капіталізм як «природну» організацію суспільства. К. Маркс піддав нищівній критиці погляди Бастіа в своїй праці «Кері і Бастіа» (1857).

Васильчиков Олександр Іларіонович (1818 – 1881) – російський економіст, земський діяч ліберально-поміщицького напряму. Згадана Франком книжка «Землевладение и земледелие в России и других европейских государствах» вийшла 1876 р.

Лавернь Леон Гілар (1809 – 1880) – французький економіст і політичний діяч консервативного напряму.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 61 – 73.