Католицький панславізм

Іван Франко

Не всегда ж нам слезы горькие

Лить о бедствиях существенных,

Но на время позабавимся

Чарованьем красных вымыслов!

І справді, коли б хто завдав собі працю спрягати з собою якнайсуперечніші поняття і творити з них якнайфантастичніші образи, то, певно, ледве міг би найти щось суперечнішого і фантастичнішого від спряження тих двох слів: «католицький панславізм». Відколи тямить історія, католицизм був усе завзятим ворогом Слов’янщини, і хто знає, чи не приніс їй більше шкоди від усіх кривавих війн з мадярами, німцями та татарами!

Згадаймо тільки про католицькі ордени «хрестоносців» та «мечових братів», котрі ріками лили кров слов’ян і литовців над Балтійським морем, котрі до крихти згладили зо світу плем’я пруссаків!

Згадаймо про облудну політику пап і інтриги єзуїтів на дворі польських королів та вельмож, котрі довели до злощасної унії релігійної, до переслідування руського люду зразу за його віру, а далі й за народність, довели до його крайньої руїни і до великих та кривавих війн козацьких!

Згадаймо про спалення Гуса, про Білу Гору і страшну руїну чеського краю та чеської народної жизні головно за проводом католицького духовенства!

Згадаймо про затемнювання слов’янських народів тим духовенством, про впоювання взаємної незгоди а навіть ненависті між слов’янськими племенами (русинами а поляками, сербами а хорватами)!

Згадаймо про довговікову рівнодушність і мовчанку католицької церкви супротив гніту та збиткування, яке терпіли слов’яни придунайські від турків!

Згадаймо й те, що ще в посліднім повстанні тих слов’ян до війни за свою свободу бачив голова католицької церкви богопротивне ворохобство і злочинське супротивлення правовитій власті турецькій.

А згадавши всі ті події, від тисячі літ роз’їдавші й роз’їдаючі слов’янську родину, чи ж не мусимо признати, що слова «католицький панславізм» – се тільки спряження пустих звуків без значення і змісту, се «красна видумка» вроді білого вугля або печеного льоду?

А прецінь видумка тота висить нині неначе хмара над слов’янством, а декотрим здається, що вона туй-туй станеться правдою, ввійде в діло! А прецінь видумкою тою бавиться нині й сам голова католицизму і чимало других вищих та й нижчих католицьких голів, ба навіть трохи не вся політикуюча Європа. Бавиться мир божий, обзирає тоту нову забавочку з різних боків… Так чому ж би, значиться, не забавитись нею і нам, не поглянути на неї з свого боку? Стрібуймо, може, й справді невидальце яке найдем! А поперед усього розкажім, що се за штука склалася з католицизмом?

Звісно чень нашим читачам, що заким ще не щезла з лиця землі світська власть начальників католицизму, «намісників Христових», пап римських, то їх моральна власть і повага давно вже і безповоротно лежала в гробі. Страшні надужиття власті, тиранізування та висисання італійського люду, огидні проступки пап (згадаєм лиш Олександра VI), надуживання релігійних обрядів і церковної поваги, – все те підкопало моральну силу католицизму. Реформація Лютера, Кальвіна та Генріха VIII Англійського втіснила його границі, витиснувши його в більшій половині з країв, замешканих германськими племенами.

А новожитна наука звільна, але основно і безпощадно підривала самі основи не тільки вже католицизму, але й усякої віри в откровеніє і помимо тортур, мук, тюрем, огняних стосів (згадаємо Джордано Бруно, Кампанеллу, Галілея) крок за кроком йшла наперед, стіснюючи те поле, котре вперед занімала сліпа віра. Послідні важкі удари наніс тому колись всевладному католицизмові XVIII вік, і то якраз в тім краю, де досі була його найтвердіша опора, в «не християнській» Франції. Науки французьких «просвітителів та енциклопедистів» (в значній часті відгомін наук англійських натуралістів та скептиків: Локка і Юма), а особливо Вольтера і Руссо, в значній часті відвернули французьку і європейську інтелігенцію від католицизму, а Велика Французька революція обалила й послідню його підпору – самодержавне королівство, а в радикальнім розгоні на часок скасувала навіть була християнство.

Не помогли ані булли папські, ані конкордати, ні анафеми, – повага й сила папства й католицизму падала в Західній Європі чимраз нижче, а коли часом (як за Наполеона III) вона тісно сполучувалась з властю світською для придавлення нових ідей і затемнення люду, то се вело за собою ще гірші наслідки, бо з упадком тої світської власті й католицизм поносив ще тяжчі незлічимі рани. Навіть в Італії, в тім головнім гнізді католицизму, народ зненавидів здавна католицьких попів і папську власть і на поклик Гарібальді радо, товпами спішив до боротьби з тою властю, поки мимо завзятого опору й зовсім не повалив її.

Очевидна річ, що після такого погрому на заході Європи католицизм мусив звернути очі свої на схід, до слов’ян. Розуміється, що добра, розвитку, поступу слов’ян він не міг мати на цілі, що папи римські дбали тільки про те, щоб придбати престолові своєму нових слуг, нову опору, а для сеї цілі всі дороги добрі. Почалась і тут та сама дволична папська політика, котрою папство свого часу вміло верховодити у світі: кокетовано, з одного боку, з деякими слов’янськими народами, котрі особливо віддані були католицизмові, наділювано їх щедро папськими благословенствами, а з другого боку, кокетовано і з іноплемінними утисниками тих народів, з властями держав, в котрих вони жили, і дуже часто юджено одних на других, щоб тим способом одних і других визискувати. Ще ж де католицизм прийняв форми та складники, яко-тако згідні з духом народу та часу, як у нас та у чехів, там він не був такий шкідний і навіть причинявся у чехів до здвигнення народності; зате деінде наслідки його отемнюючих наук та діянь були і є дуже шкідні для поступу й розвитку народів слов’янських.

Отаким-то способом приготувався в воздусі той фантастичний привид, котрий ми назвали католицьким панславізмом і котрий тепер при спосібності празника Кирила і Мефодія в Римі перший раз виразно наклювався на світ. Позаяк в ту папську маніфестацію вміщались і русини, ба навіть руські мужики, для того годиться приглянутись ближче її цілям, годиться подумати над її значенням для світу слов’янського, а особливо для нас.

Передовсім, чи справедлива річ називати римське кирило-мефодіївське свято всеслов’янським святом, всеслов’янською маніфестацією? Нам здається, що ні. Правда, були там представники трохи не всіх слов’янських народів: біскупи руські, польські, хорватський патріот – біскуп Штросмайєр, біскуп болгарський, чорногорський, були попи чеські, були навіть прості люди з різних слов’янських пород, хоч, звісно, найбільше було багатої шляхти і вищого багатого духовенства.

Прості люди, які були в Римі, нічим себе не заявляли прилюдно, хіба своїми слов’янськими строями, стягавшими на них посміховисько італьянців, та своєю зовсім ще азіатською побожністю – вони, як ми чули, падали ниць по римських плацах і дорогах, – чим оп’ять стягнули на себе погорду італьянців. Про ніякі слов’янські діла, про ніякий інтерес тих мас народних, заселюючих слов’янські землі, не було при тім святі ані згадки. Папа тільки завдав собі багато праці, щоб широко розвестися (по-латині!) над добродійствами, які від віків сплили з Риму на слов’ян, і дуже гаряче клав згромадженим на серце триматися твердо того Риму, не відвертати від нього очей і слухати всіх його приказів.

Папа, як бачимо, зовсім не крився з тим, що йому в цілім кирило-мефодіївськім святі йде не про слов’ян, не про їх добро, але про придбання римській курії кількадесяти мільйонів вірних, ниць падучих слуг та не менше значного «świętopietrza». І для такої-то цілі ужито імен двох слов’янських апостолів, котрі якраз від Риму і від католицьких попів потерпіли найбільше переслідувань і котрих спосіб учення та проповідування був на розріз противний римсько-католицькому!

Але не тільки задля того одного ми вважали римське кирило-мефодіївське свято не всеслов’янським святом, що там не було бесіди про діла слов’янські, не підношено голосу в оборону пригнетених та покривджених пород слов’янських (русинів в Росії, Галичині, Угорщині, словаків в Угорщині, поляків в Росії і проч.). Верховодили в тім святі люди, на котрих ніякий прихильник слов’янського людового діла не може покладати віри, верховодили високі попи і шляхта. Обі ті верстви більше або менше важким тягарем налягають на кожду слов’янську породу, обі вони в теперішній хвилі в Австрії взялися за руки і виступили одверто до боротьби проти освіти і добробуту робучих людей. І чи ж можуть слов’янські люди повірити, що ті самі люди, котрі в сеймах і радах державних голосують за зменшення науки в школах людових, а за вбільшення мужицьких податків і тягарів, – що ті самі люди в Римі голосно покажуть світові їх кривди та бажання, стануть їх заступниками і речниками? Чень же ні.

Та й ще з іншого боку ми не можемо вважати римського свята святом всеслов’янським, народним, демократичним (хоч би й з церковною окраскою). Се було свято радше політичне, радше роблене з видом на держави, ніж з видом на народи. В своїй повітальній промові до слов’янських богомольців папа раз тільки натякнув про Росію, виражаючи бажання, щоб і сей найбільший слов’янський народ, досі відірваний від спільності з Римом, швидко перейшов з ним у тісний зв’язок.

Але з цілого зв’язку того свята і з враження, яке викликало воно в Петербурзі, видно, що тота ніби всеслов’янсько-католицька демонстрація вимірена була проти православної Росії, що верховодці того свята хотіли показати Росії, що ось, мовляв, слов’яни прочунялись, пізнали, хто їм стрик, і перестали тягти на північ, а зато тягнуть в релігійнім згляді на полудень, а в політичнім згляді – куди?.. Про те ще менше згадки було на кирило-мефодіївськім святі, але з усього радісного приймання слов’ян австрійських, а з упослідження і навіть цілковитого промовчування сербів та болгар (хоч і ті мали там своїх представників, що самі тислися наперед) видно, що римське свято не стоїть без зв’язку з новим поворотом австрійської політики в бік ніби автономічний, слов’янський.

Правда, більшість слов’ян австрійських здавна заявляла і заявляє, що не вірить в щирість того повороту, що робучий люд в «новій добі» не чується ні в чім щасливішим, а радше противно, – але, звісна річ, в високій політиці не йде про думку і чуття люду, але про замилення очей другим високим політиканам, «світові». От до того-то діла й римський папа зволив приложити свою святішу руку і цілим способом уладження римського свята постарався вказати «світові» австрійських слов’ян однозгідною силою, всім серцем відданою Австрії, т. є. постарався вказати Австрію новим центром, до котрого тепер тяготіють слов’яни навкірки Росії, вказати її державою par excellence слов’янською й католицькою навкірки слов’янській, а не католицькій Росії. Слов’яни затим, попи, шляхта і народи, а навіть святі слов’янські апостоли, були тут тільки шаховими фігурами на політичній шахівниці, а більше нічим.

Але ще одна і то дуже важна обставина кидає ярке світло на те всеслов’янсько-католицьке свято. Ото рівночасно з прийняттям слов’янських богомольців в Римі папа Лев XIII видав енцикліку, т. є. лист окружний до всіх біскупів католицьких цілого світу, лист чисто політичного характеру про відносини властей державних до народів і народів до властей. «Випадки російські, каже папа (вбивство царя Олександра II), наповнили світ тривогою перед страшною руйнуючою силою, котра хоче обалити всякий лад суспільний.

Тота революційна сила зродилась з ослаблення світської власті духовенства, а затим і ослаблення всякої світської власті. До того найбільше причинився XVIII вік і його вчені, котрі фальшивим розумуванням зійшли до тої думки, що всяка власть походить від люду, що пануючі держать тоту власть тільки в імені люду і що, значиться, люд може після вподоби її й відібрати. Супротив тої страшної, революційної думки єдиною опорою є католицизм, котрий говорить, що всяка власть від бога, і наказує народам підлягати тій власті, яка б вона не була. Народ не може нікому надавати власті, бо сам її не має, – він завсіди мусить підлягати і слухати, і голос його в ділах власті не є жодним голосом, не заслугує на жодну увагу».

Чи могла римська дволичність показатися досадніше, як в тій енцикліці і рівночаснім кирило-мефодіївськім празнику? Папа, з одного боку, збирає і приласкує слов’ян, ворожить їм велику будучність і запевнює їх в своїй прихильності, а рівночасно, з другого боку, відмовляє їм усякого права до голосу в найважніших питаннях суспільно-політичних, робить їх безглуздим стадом, придалим тільки на обстриження та до тягла. Ми не знаємо, з яким серцем слов’янські біскупи й пани, прочитавши тую енцикліку, могли глядіти на «святого вітця», могли поклонятися перед ним і цілувати його патинок, котрий він простягав до них «з добродушним усміхом». А супроти такої енцикліки папської чим же показується кирило-мефодіївське свято, чим цілий «католицький панславізм», як не просто комедією, – дав би бог, щоб послідньою з тих незлічних комедій, які від віків виправляв католицизм з народами і за котрі пролилося море людської крові!..

А для нас, русинів, те кирило-мефодіївське свято могло б мати ще далеко гірші наслідки, ніж для кого другого, – коли б були з нього які-небудь наслідки. Навіть коли б наміри курії римської були ширі, якими вони не суть, то тісний зв’язок з Римом міг би для розвитку нашого люду бути тільки шкідним. Розкладаючий і злощасний вплив Риму підкопав би живо й так невелику моральну силу нашого духовенства, зробив би його сліпим знарядом в руках чужих людей, не знаючих нашого люду і не дбаючих про його добро. Тільки ж, надіятись, цього швидко не буде.

Не тільки се одно кирило-мефодіївське свято, котрому ми не приписуєм ніякої серйозної ваги, але й десять таких свят не зможуть зробити те, про що так шумно говорив папа, не зможуть повернути серця слов’ян до Риму. А чень же ж тих «представників» слов’янських, ніким на представництво не вибраних, не схоче ніхто брати насерйоз! А найменше можна насерйоз брати наших представників, хоч поляки живо поквапились се зробити і в спільній подорожі до Риму або анектувати русинів до себе, або вважать їх згідність з поляками в дорозі ознакою згоди і єдності обох народів.

Найвищий по чину представник русинів в тій подорожі, митрополит Сембратович, чоловік, може, собі й побожний і богомольний, але до ніякої політики, до ніяких діл практичних не спосібний, ні в яких світських речах не свідущий, і хто знає, чи не Римові має все те завдячувати. Його прихильність до Риму се факт майже єдиничний не лиш серед галицько-руського народу й духовенства, але і серед руських вищих попів, – то чи ж можна його поїздку вважати знаком прихильності до Риму у цілого народу? А з-поміж прочих наших богомольців одні їхали з цікавості, щоб повидіти Італію та Рим, другі, щоб приподобитись митрополитові, добути протекцію і т. д. Ми дуже підозріваємо, що так або майже так було й усюди. Значиться оп’ять, чи можна тут говорити про яке-небудь представництво?

Оттакі наші думки про римське свято. Ми потішаємося найбільше тою думкою, що всі шумні слова, висказані в Римі, остануться таки шумними словами без змісту, що ніяких серйозних наслідків (крім утрачених грошей) з того не буде і що многі слов’янські «отці» переконалися при тій способності про те хіба, як солодко споминає, як любо бачить італійський люд своїх колишніх владителів – католицьких попів, котрих тепер обкидає болотом та камінням. А коли б проти всякого сподівання наші «святі» пастирі хотіли й наш люд вивести на тоту слизьку дорогу, ведучу до Риму, то ми знаємо, що в люді самім найдеться сила опертись тому і показати римській курії доочно, що її панування не тільки на Западі, але і в Слов’янщині кінчиться і назад не верне.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Світ», 1881, № 7, с. 136 – 138.

Приводом для написання статті була організація в 1881 р. Ватіканом у Римі всеслов’янського свята православних святих Кирила й Мефодія. На святі була й делегація з Галичини на чолі з митрополитом уніатської церкви. Австрійський уряд всіляко сприяв насадженню пропаганди католицизму серед населення Галичини й інших слов’янських народів, маючи на меті використати католицизм у боротьбі з Росією. Франко не обмежується викриттям політичного спрямування згаданого заходу католицької церкви. Ця подія використовується ним як підстава для широких узагальнень щодо католицької церкви як споконвічного ворога слов’янських народів.

Подається за першодруком.

«Світ» – щомісячний літературно-науковий і політичний журнал революційно-демократичного напряму. Виходив у Львові в 1881 – 1882 рр. Фактичним редактором журналу був І. Франко.

Епіграф до статті – трохи перефразовані рядки з віршованої казки М. М. Карамзіна «Ілля Муромець» (1794 р.):

Ах! не всё нам реки слезные

лить о бедствиях существенных!

На минуту позабудемся

в чародействе красных вымыслов!

Орден «хрестоносців». – Мається на увазі католицький духовно-лицарський Тевтонський орден, створений наприкінці XII ст. у Палестині під час хрестових походів. На початку XIII ст. орден почав підкорення пруссів, яке завершилось наприкінці XIII ст. знищенням більшої частини населення Східної Пруссії. В XIV ст. рицарі ордену підкорили частину Литви й Польське помор’я. Об’єднані сили литовців, поляків, українців, росіян, чехів розгромили орден в Грюнвальдській битві (1410 р.), після чого він не відіграє суттєвої ролі у міжнародному житті.

Орден «мечових братів» (мечоносців) – духовно-лицарський орден німецьких феодалів у Прибалтиці. Заснований 1202 р. для завоювання Лівонії. В 1237 р. мечоносці злилися з Тевтонським орденом.

…довели до злощасної унії релігійної… – Мається на увазі так звана Брестська церковна унія 1596 р. – угода про об’єднання православної й католицької церкви на Україні й Білорусії. Уніатська церква служила меті остаточного поневолення народів України й Білорусії панською Польщею.

…великих та кривавих війн козацьких… – Унія і насильницьке покатоличення українського народу, жорстокі переслідування тих, хто чинив опір уніатству, були однією з причин селянських і козацьких повстань XVI – XVII ст. Справжньою і найглибшою причиною було соціальне й національне гноблення, яке український народ зазнавав від феодалів – польських й українських, світських і духовних.

… спалення Гуса… – 1415 р. за рішенням церковного собору в Констанці було спалено чеського діяча Реформації, професора й ректора Празького університету Яна Гуса (1371 – 1415).

Про Білу Гору… – Під час Тридцятилітньої війни (1618 – 1648) відбулась битва на узгір’ї Біла Гора під Прагою 1620 р. між чеськими військами (Протестантська унія) й імперсько-баварською армією (Католицька ліга). Після поразки в цій битві Чехія втратила національну незалежність.

Згадаймо й те, що ще в посліднім повстанні тих слов’ян до війни за свою свободу… – Мається на увазі повстання в Боснії, Герцеговіні й Болгарії в 1875 – 1876 рр. проти турецького поневолення. Ці повстання зазнали поразки. Але в результаті російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр. більша частина Балканської території була звільнена від османського ярма і створились об’єктивні умови для завоювання незалежності рядом балканських держав (Румунії, Болгарії, Сербії).

Олександр VI – папа римський Олександр VІ Борджа (1492 – 1503), відомий жахливими злочинами.

Реформація Лютера, Кальвіна та Генріха VIII Англійського… – Йдеться про широкий суспільний рух проти католицької церкви, який охопив в XVI ст. багато країн Європи. Цей рух у цілому мав антифеодальний характер. Визначними діячами Реформації були Мартін Лютер (1483 – 1550), Жан Кальвін (1509 – 1564), Генріх VIII Англійський (1491 – 1547).

Бруно Джордано-Філіппо (1548 – 1600) – італійський філософ-матеріаліст, поет. Боровся проти католицизму, схоластики й релігійного мракобісся. Спираючись на геліоцентричну систему М. Коперника, доповнюючи її рядом нових положень, Бруно доводив, що всесвіт не обмежується сонячною системою, що існує нескінченна кількість світів.

Кампанелла Томмазо (1568 – 1639) – італійський мислитель, представник утопічного соціалізму.

Галілей Галілео (1564 – 1642) – італійський фізик, механік і астроном, один із засновників природознавства. Основа світогляду Галілея – визнання об’єктивного існування світу.

Науки французьких «просвітителів та енциклопедистів» (в значній часті відгомін наук англійських натуралістів та скептиків: Локка і Юма), а особливо Вольтера і Руссо… – Говорячи про французьких матеріалістів XVIII ст. (Дідро, Ламетрі, Гельвецій, Гольбах), Франко правильно відзначає велику роль атеїзму французьких матеріалістів. Потребує уточнення оцінка філософії Локка і Юма як реалістів. Сенсуалізму Локка (1632 – 1704) властивий матеріалістичний характер. Юм (1711 – 1776) інтерпретував локківський сенсуалізм з позицій суб’єктивного ідеалізму, створивши вчення, яке обгрунтовувало агностицизм і скептицизм. На відміну від Юма французькі матеріалісти розвивали далі матеріалістичний струмінь сенсуалізму, що бере початок від Локка. Сказане не дає підстав вважати філософію Юма ідейним джерелом поглядів французьких матеріалістів Разом з тим треба відзначити, що була й точка, яка зближувала французьких матеріалістів з філософією Юма, – це атеїзм, який, хоча з різних філософських позицій, був їм притаманний.

Вольтер (1694 – 1778) – французький письменник, філософ, історик. Поряд з ідеалом просвіченої монархії висував ідеал республіки як найбільш розумної форми державного устрою. За філософськими поглядами Вольтер – деїст.

Руссо Жан-Жак (1712 – 1778) – французький просвітитель, філософ, педагог, письменник. Один з учасників «Енциклопедії». Обстоював теорію договірного походження держави. У філософії Руссо був прихильником деїзму.

Велика Французька революція – буржуазно-демократична революція 1789 – 1794 рр. у Франції, яка завдала вирішального удару по феодально-абсолютистському ладу.

Булли папські – укази й послання пап римських.

Конкордати – угоди, що укладались між папою римським як головою католицької церкви й урядами окремих держав про становище й привілегії католицької церкви в країні та про взаємини цієї держави з папами.

Анафема – прокляття, відлучення від християнської церкви.

Наполеон III, Луї Наполеон Бонапарт (1808 – 1873) – французький імператор (1852 – 1870). Правління Наполеона III позначилося зростанням ролі великої буржуазії та агресивною зовнішньою політикою. Уряд Наполеона III повалила революція 1870 р.

Гарібальді Джузеппе (1807 – 1882) – народний герой Італії, генерал, один з вождів революційно-демократичного крила в національно-визвольному русі за об’єднання Італії.

…празника Кирила і Мефодія в Римі… – Йдеться про всеслов’янське свято на честь перших просвітителів слов’ян Кирила й Мефодія, влаштоване 1881 р. Ватіканом у Римі.

Штросмайєр Йосип Юрай (1815 – 1905) – хорватський політичний і культурний діяч. У 1860 – 1872 рр. був одним з лідерів народників – партії націоналістичної буржуазії, що домагалася широкої автономії Хорватії в складі Габсбурзької імперії. Сприяв розвиткові культурних зв’язків Хорватії з Росією.

Лев XIII (Вінченцо Джоакіно Печчі; 1810 – 1903) – папа римський (з 1878 р.). Прагнув пристосувати діяльність католицької церкви до умов буржуазного суспільства.

Сембратович Йосип (1821 – 1900) – галицький митрополит греко-католицької церкви протягом 1870 – 1882 рр., професор богослов’я у Львівському університеті.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 69 – 75.