Баламутства в українській справі

Іван Франко

Відомий буковинський літератор п. Григорій Купчанко недавно видав у Лейпцігу брошуру про долю українців у Австрії. Якщо ми називаємо п. Купчанка «відомим», то треба додати: аж ніяк не з кращого боку.

Незнання, політична нечесність, нечистота переконань цього пана здобули йому розголос, а швидше атрибути цілком протилежного характеру. Його книжечка про українців (у нас конфіскована) становить досить мізерну компіляцію з праць Гарасевича, Малиновського і Адольфа Добрянського, а про новітні часи подає відомості надзвичайно поверхові, тенденційні і перекручені.

Тенденційні, розуміється, в ту сторону, в яку схиляється п. Купчанко, до спілки з панами Площанським, Марковим et tutti quanti. Взагалі, книжечка п. Купчанка сама по собі зовсім не заслуговувала б уваги і не викликала б майже ніякого враження ні у крайовій, ні у закордонній пресі, яка має сяке-таке поняття про українську справу. Але якийсь німецький публіцист вжив книжечку п. Купчанка як основу для великої за обсягом статті, яка була опублікована поважною мюнхенською «Allegemeine Zeitung». І зі шпальт вже того органу пішли гуляти по світу такі, наприклад, недоречності, що «тепер русини в Галичині почувають себе вже не русинами. а росіянами (Russen)», що

«мала молодоруська партія, яка прагне сформування народної мови і літератури і до порозуміння з поляками, не має ніякої основи у народі і є тільки штучною рослиною, яка від часу смерті свого засновника Лаврівського засихає», натомість «партія староруська, за якою стоїть весь народ і духовенство, хоче прийняти без зміни великоруську мову, знести унію і викоренити поляків, її ідеал – розчинення в російській нації і державі».

«При такому стані справ, – кінчає автор статті, – Австрія, маючи на вибір два лиха: спольщення або змосковлення Галичини, вибирає менше лихо – ополячування, хоч би тому, що спольщення Галичини вже наполовину здійснене, а змосковлення було б неможливе, бо руська людність клином входить в серце Угорщини, причому ця людність пов’язана з агітацією львівської староруської партії».

Ця дурна і недоречна балаканина знайшла належну відсіч у «Ділі». Його категоричні заяви у питаннях, порушених кореспондентом мюнхенського органу, повторюємо тут дослівно:

«Щоби галицькі русини почувалися не русинами, а росіянами, – се неправда. І люд, і загал духовенства признає себе руським і лише руським. Люд, що чимраз більше приходить до свідомості своєї національності, знає, що він не польський, а руський, а щоб він уважав себе російським (московським), о тім йому ані не сниться, бо з росіянами навіть ніякої стичності не мав і не має. Духовенство ж, як і взагалі загал інтелігенції руської, мусить уважатися руським, бо тісно пов’язаний з народом, його мовою говорить, а русин, що умів би сказати кілька речень чисто по-російськи, єсть нині в Галичині білим круком. Де ж тут говорити про те, що люд і духовенство почувають себе не русинами, а росіянами і лише росіянами? Кількох ренегатів, що для личних користей вирікаються рідної мови, то ще не народ!

Чи молодоруська партія, що стремить до виобразовання народної мови та словесності, має підставу в народі, чи є вона лише штучною рослиною і від смерті Юл. Лаврівського усихає – про те кожний в краю знає і факти та цифри говорять. Має вона підставу в народі, бо солідаризується з народом, пише його мовою та образує її і стоїть з всіми інтересами свого народу. Що молодоруська партія має підставу в народі – о тім свідчать останні вибори до сейму і до ради державної та всі віча народні. Чи вона від смерті Лаврівського усихає, про те свідчить розвиток її товариств, преси, і репрезентація в сеймі крайовім. Не усихає вона, а росте. Кріпне з кожним днем, бо програма її єдино спасительна для Русі, бо вона звернулась до реальної органічної праці народної, бо, накінець, підстави її побуту і дороги її – моралі.

Противно ж, – се кажемо зовсім сміло і не надіємось навіть ніякого заперечення, – партія староруська нині з кожним днем усихає, бо вона нині штучна рослина серед народу. Се також показують цифри і факти. Колись ця партія була всемогущою, трясла всім в краю, тероризувала кожний прояв якогось живішого руху народного між русинами, – а нині? Хто є її представителем? Хто має респект перед нею? Хто слухає її? Партія, котрої гороскоп не сягає дальше поза «ѣ» і «ы» – така партія не могла остоятись перед навалом множества життєвих потреб і справ народних.

В поєдинку о труд для народу і о провід політичний мусив верх взяти той, чий світогляд ширший і у кого більше охоти до труду народного – а до того ще, хто поводуєсь мораллю. Бо правду сказати, у колишньої староруської партії, а сьогодня, вже лише фракції – нині партією її називати годі, – не дуже числимося з мораллю. Ну, а нині дійшло до такої крайньої деморалізації, що напр., як появився «Мир» – зараз вимашерували до нього в редактори сотрудники «Нового Пролома» і завтра писали против Наумовича з таким легким серцем, як вчора за Наумовичем… То чей же не мораль!

І взагалі по таких фактах, як доведення до краху «Заведенія», як швиндель з адресою до Арістова і т. п. – фракція староруська, або як «Новий пролом» недавно її назвав, фракція «аристовцев» може служити хіба лише за свідоцтво деморалізації між русинами і покликувати людей доброї волі до солідарної, неустрашимої, гарячої праці для народу під прапором народним… Що тую фракцію, прозвавшуся тепер «арістовцями», держить ще на світі – то, з одної сторони, субвенції, котрими вона тепер прилюдно величається, як би не знати чим моральним; по-друге, традиційне прив’язання до тих мурів руських інституцій, котрі вона посіла; по-третє; політика поляків і правительства супротив Русі. Тії субвенції, та жебранина – то не честь, а ганьба для русинів!

Господарка в «мурах» також не приносить великої честі народові галицько-руському. Хто так понимає задачу інституції з мільйоновим маєтком, що вона має через рік удержати 30 бурсаків у німецькій гімназії і кінець на тім, – то дуже сумно, бо он в Станіславові бідне товариство Бурси св. о. Миколая розписує на рік 1888 конкурс на 46 бурсаків! А коли ось престолонаслідник загостив до «Народного дому», то не було що йому показати, як молоток і кельню, бо за кількадесять літ русини не могли здобутись на музей промислу руського та етнографії руської, на яку-таку галерею образів і старинностей руських, на упорядковану бібліотеку… Он в Празі при чеськім музеї єсть відділ галицько-руський, а у нас не може бути! Можна би трохи оживити мертвеччину, але до того треба живих, енергійних та світлих людей, – а фракція, захопивши в свої руки інституцію, не допускає нікого з-поза свого кружка. Ще в грудні 1885 року подалися в члени «Народного дому» такі люди, знані по цілій Русі патріоти, як посол Романчук, Василь Нагірний, посол Левинський – а до нинішнього дня їх не прийнято».

Примітки

Вперше без підпису надрукована польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski» під назвою «Bałamuctwa w sprawie ruskeij», 1887, 6 серпня.

В українському перекладі друкується вперше.

Купчанко Григорій Іванович (1849 – 1902) – український етнограф та фольклорист, досліджував історію та фольклор Буковини, був видавцем реакційної газети «Русская правда».

Гарасевич (барон де Нойштерн) Михайло (1763 – 1836) – уніатський діяч та історик церкви. Автор «Annales Ecclesiae Ruthenae» (Львів, 1862).

Площанський Венедикт Михайлович (1834 – 1902) – український журналіст та історик Галичини, один з лідерів москвофілів.

«Мир» – політична, економічна, церковна й літературна газета. Орган народовців. Виходила у Львові в 1885 – 1887 рр.

«Новий пролом» – москвофільська газета, виходила у Львові в 1883 – 1887 рр.

Наумович Іван (1826 – 1891) – український клерикальний діяч, москвофіл, видавець, журналіст.

Арістов Микола Якович (1834 – 1882) – російський історик, викладав в Казанському (1867 – 1869), Варшавському (1869 – 1873) і Харківському (1873 – 1875) університетах, а з 1875 по 1882 рр. в Ніжинському історико-філологічному інституті. Поділяв народницькі і просвітительські погляди російського історика і журналіста А. П. Щапова.

Чеський музей – Йдеться про заснований 1818 р в Празі музей, що став організацією, навколо якої групувалися патріотично настроєні чеські вчені.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 480 – 483.