Університети в Росії

Іван Франко

У передостанньому номері німецького місячника «Die neue Zeit» знаходимо ґрунтовну і гарно написану статтю Е. Любека «Боротьба за вищу освіту в Росії». Питання про російські університети, яке недавно загострилося аж до рівня відомих студентських заворушень, дотепер не було вирішене і, більше того, поки триватиме деспотична система, не може бути вирішене і муситиме залишатися незагоєною раною, постійною аномалією в організмі царського деспотизму і, отже, кожної хвилини може знову статися актуальним. Тому ми відтворюємо тут основний зміст праці Е. Любека, керуючись переконанням, що такі питання, коли їх розглянути на історичному тлі, стають виразнішими, яснішими і зрозумілішими.

Російські університети, за словами Любека, від самого свого заснування були у важкій ситуації. З одного боку, мусили захищатись від нападок православної церкви, яка має невблаганну ненависть до всякої науки, з другого боку, їм доводилося страждати від зловживань самодержавного уряду, засади правління якого повністю суперечать свободі науки. Не раз уже між урядом і університетами виникали гострі конфлікти, а студентські заворушення, які Росія бачила наприкінці минулого року, там звичайне явище. Траплялися вони за правління майже кожного монарха і переважно були виявом ворожості народу до урядової системи, яка нависає над ним свинцевим тягарем і намагається насильством задушити кожен його життєвий порух. Університети з часом починають зосереджувати в собі всі надії народу, в науці втілюється ненависть до неволі й експлуатації, віра у звільнення.

Опозиційні рухи посилюються разом із зростанням прагнення народу до освіти, разом із виникненням і поглибленням свідомості того, яка шкідлива і недостойна деспотична система правління.

Непокої загострюються також разом із економічним переворотом, який відбувається в Європі, а повільно також і в Росії і змушує велику частину народу, в тому числі й ліниве дворянство, здобувати собі вищу освіту для утримання свого суспільного становища. Щоправда, поки дійна корова – панщина – давала великі доходи, аристократія вважала шкільну освіту зайвою. Коли Петро Великий вирвав владу з рук церкви і для потреб держави заснував математичний і природничий інститути, і в них негайно запровадив систему Коперніка й Ньютона та глобус, то дворянство загалом далеко не поділяло таких його прагнень. Не так через нестачу грошей і вчительських сил, як через нестачу учнів багато шкіл, ним заснованих, довелось ліквідувати. Коли в 1765 р. дворянські сини брати Хераскови вступили до гімназії у Москві, то це було настільки незвичайною подією, що граф Орлов, коханець Катерини II від імені імператриці висловив подяку батькові хлопців.

Катерина І, дружина Петра Великого, почувала себе зобов’язаною реалізувати план свого чоловіка – заснувати академію. Фізично-математичний факультет тієї заснованої нею академії мав кваліфікованих викладачів, натомість політично-історичний – слабих. Розуміється, про свободу науки у цій академії не було навіть мови. Професор Бекенштейн, запрошений з Кенігсберга до Петербурга на п’ять років для викладання юридичних наук, недовго зміг там витримати. Це був незалежний, енергійний характер, який почував себе пригніченим атмосферою деспотизму. Коли не міг навчати так, як хотів, залишив Петербург, заявивши, що наука для розвитку потребує свободи, а її в Росії нема.

За часів дочки Петра, розпусної, жадібної розваг і водночас по-фарисейськи побожної Єлизавети, академія опинилася у важкому становищі. Імператриця не мала ані найменшого зацікавлення вищою освітою, однак любила для закордону блиснути видимістю підтримки науки, подібно до того як це чинив після неї у великих масштабах так званий «освічений деспотизм». Вона прагнула, щоб за кордоном її вважали приятелькою освіти, але для самої справи не хотіла зробити навіть найменших витрат. Протягом років не виплачувала викладачам пенсій, зате надсилала академії наук книжки, які не можна було продати і їх скидали до архіву. Академія, з якою, як і з тодішніми університетами, був сполучений пансіонат і інтернат і до якої належала також реміснича школа, намагалася заробити потрібні кошти, розпочавши торгівлю залізом.

Як мало цариця усвідомлювала значення науки, доводить той факт, що вона призначила президентом академії простого козака Кирила Розумовського, людину без будь-якої освіти, брата свого коханця Олексія Розумовського [Зауважу при нагоді, що Софія Перовська походила з родини Розумовських. Її прадід приєднав багато земель у Сибіру і заснував там місто Перовськ, тому й отримав титул графа Перовського. Її дід, надзвичайно освічена людина, за часів Миколи був міністром освіти. – Прим. І. Ф.]. Сама вона часто користувалася професорами для особливих цілей: вони мусили влаштовувати при її дворі фейерверки, або давати добрі поради, як найкраще порозвішувати дзвони на вежах у Москві. Розумовський просто скасував політичний факультет і запровадив у академії козацьке правління. Однак чимало іноземних вчених вважали не гідним себе служити цариці декорацією і терпіти тиранію Розумовського, тому виїхали з Петербурга і Росії, зокрема Германн і Біттфінгер (1731), Ейлер (1741), Деліль (1747) та інші.

З академії виділився в 1748 р., за правління Єлизавети, університет з політично-історичним відділенням. Одночасно на західному небі запломенів світанок нової доби. Це нове світло треба було закрити, а там, куди воно дійшло б, погасити. В Петербурзі фаворити Єлизавети вважали доречним наперед зав’язати уста професорам, виписаним з-за кордону. В повній протилежності до того, що робив Петро Великий, який у своєму проекті академії думав про наслідування західноєвропейських зразків, університет передали під нагляд урядової канцелярії. А вона намагалася всіма засобами сковувати науку. Так, щоб забезпечитися від будь-яких нових ідей, прагнули змусити професорів, щоб викладали лише на підставі визначених, офіційно схвалених книжок. Однак це викликало впертий опір, головним чином з боку академії.

Врешті погодилися на те, що професорам залишили право вибору підручників, але було найсуворіше наказано нічого не говорити проти релігії і урядової системи. Особливо боялися філософії, яка найбільше уможливлювала імпорт нових ідей. Але небезпечними були також історія і географія, отож професорів цих предметів зобов’язали до найсуворішої обережності, аби між студентами не виникали власні погляди і критичний дух. Ясно, що за такого брутального утиску не могло бути й мови про науковість викладання і свободу науки. Таке становище було нестерпним.

Вільнодумний професор Ломоносов, перший справжній російський учений, син селянина, прагнув домогтися обмеження компетенцій канцелярії, але безуспішно. Члени академії, зведені до повної безправності, стали відмовлятися відвідувати засідання наукових товариств. Планували платити їм по 30 – 50 копійок за кожну присутність на таких засіданнях, але і цей проект не вдався. Марнотратна цариця для цієї мети не мала навіть таких грошей. Втім, навіщо! Адже наукові товариства мали метою не що інше як плекання і поширення тієї самої науки, проти якої уряд цариці воював так послідовно і завзято.

З ініціативи професора Ломоносова Єлизавета заснувала 1755 р. Московський університет з 10 професорами, з факультетами: юридичним, філософським і медичним. Слід додати, що університети дуже страждали від нестачі місцевих професорів. Викладацькі кадри треба було запропонувати з-за кордону, внаслідок чого мовою викладання була латина. В таких умовах кількість студентів мусила бути дуже обмеженою. Уряд засновував при кожному університеті по дві гімназії, одну для шляхтичів, другу для різночинців. Гімназії мали постачати університетам потрібних їм слухачів. З часом мовами викладання стали французька або німецька і лише пізніше російська.

Розуміється, новий університет не був анітрохи вільнішим від петербурзького. Професорам було дозволено викладати тільки з підручників, рекомендованих попечителем графом Шуваловим, який теж був фаворитом Єлизавети. А Ломоносов, проектуючи університет, хотів його зробити вільним закладом на кшталт Лейденського університету.

За правління Катерини II, приятельки і прихильниці Вольтера й Дідро, стан університетів поліпшився. У Петербурзі скасовано канцелярію і надано університету автономію. Катерина призначила свого коханця Орлова ректором Петербурзького університету і заснувала при ньому нові факультети: історії, права і дослідження старожитностей.

Як «освічений деспотизм» взагалі, так і особливо Катерина II любила, щоб її прославляли як провідницю і покровительку освіти й науки. Проте вона зробила для освіти так само мало, як Фрідріх II, і з усього, що можна було б сказати про її опікування науками, це лише те, що хотіла здійснити великі наміри, носилася з проектами нових університетів, купецьких шкіл, шкіл для вільних селян, але з усіх цих планів ніщо не було втілене в життя.

Все ж дала університетам вільність, а це вже щось важить. Однак, як розуміла Катерина вільність науки, достатньо видно з того, що 6 (18) вересня 1763 р. заборонила «Еміля» Руссо, заборонила також «Щоденник» Петра III», її замордованого чоловіка, а також книжку, зміст якої нам невідомий, «Єврейські листи французькою мовою». В указі цариці говориться: «Розповсюджуються і продаються поміж публікою книги, спрямовані проти законів, проти здорового глузду і нас самих, які заборонені у всьому світі».

Втім, цариця уміла домагатися користі від університетів оригінальним способом. Добрим і найкращим студентам надавала військові звання. Коли наставала війна, цих студентів забирали до війська. Такі докази її любові до вищої освіти народу, напевне і пояснюють неймовірний факт, що в 1787 р. в усіх російських гімназіях налічували 1000 учнів, а в університетах тільки 82.

Головною її заслугою в справі народної освіти був наданий в 1781 р. дозвіл засновувати приватні школи й друкарні, особливо ж заохочення перекладати іноземні твори, насамперед французькі. В цій ділянці зроблено чимало, але завжди у межах, визначених царицею. На кінець її правління збільшується кількість заборон закордонних книжок. На горизонті європейського деспотизму блиснула жахлива кривава заграва французької революції. З тривогою намагалася цариця відвертати від солом’яної стріхи російського деспотизму палаючі іскри, які, гнані вихором французької революції, розлетілися по всіх країнах. Врешті вона цілком занедбала шкільництво, і кількість шкіл і учнів значно зменшилася.

Імператор Павло, який заснував Дерптський університет, з страху перед революцією скасував багато приватних друкарень в Росії і дозволяв друкувати тільки такі твори, які не були супротивні релігії і моралі. 1799 р. в Росії заборонено всі книжки, видані під впливом французької революції. 1800 р. заборонено всі закордонні книжки і навіть ноти, ні один опозиційний голос не смів порушити цвинтарний спокій деспотизму.

Здавалося, що панування Олександра І буде світлим винятком; початок цього панування був дуже вільнодумним. 1804 р. університети дістали повну свободу, право обирати ректорів, деканів і професорів, одним словом, найповнішу автономію. Університети мали бути цілком незалежні і для забезпечення цього цар розпорядився, щоб призначені ним попечителі не жили в тому самому місті, де був університет. Втручання уряду, як визнав сам цар, ще ніколи не дало добрих наслідків для університетів. Олександр був такої високої думки про значення університетів, що доручив їм управління всіма школами великих шкільних округів. Він заснував університети в Казані й Харкові, доповнив петербурзький університет новими кафедрами. Отож, могло здатися, що в Росії розпочалася нова ера для науки.

Але це тривало недовго. 1812 рік утвердив Олександра в переконанні, що йому помагає бог. Він впав у містицизм і незабаром кинувся без решти в обійми реакції, в чому, як відомо, визначну роль відіграла пані Крюденер. Коли міністром був Голіцин, для університетів настав поворот до гіршого. Масово виникали секти і біблійні товариства, містицизм брав верх. 1817 р. було об’єднано міністерство освіти з міністерством віровизнань, і ретрогради взяли шкільну справу в свої руки. Вони пропонували імператорові закрити Казанський університет, в якому занадто розповсюдився дух вільнодумства. Імператор не пішов на це; натомість погодився на те, щоб університет «християнізувати». І справді, за короткий час його перетворили з храму науки на монастир. Реакція все поперевертала догори ногами. Професора природного права, яке для реакції найбільше було сіллю в оці, змусили викладати за реакційним підручником. Утворено кафедру конституційного права, але не з тою метою, щоб доводити необхідність конституційного порядку, а виключно для того, щоб очорнювати і висміювати цей порядок і будь-яке прагнення до нього. Замість римського права викладалося візантійське. Ректора університету професора Сольцева ретрогради звинуватили в тому, що він, йдучи за «Критикою чистого розуму» Канта, природне право виводив не з священного писання, а з чистого людського розуму. Доказом проти нього послужили записки слухачів, і Сольцева усунули. Геологію, як антихристиянську науку, взагалі викреслили з навчального плану, а медицину, суспільну економію і навіть математику викладали у єзуїтському дусі. Оригінальним було те, що часто професорам наказували міняти кафедри, не зважаючи ні на їх здібності, ні на фах. Це робилося з тією метою, щоб осмішити науку і знеохотити студентів до навчання.

У Харкові науку християнізували подібним способом. Тут також вибракували нові книги і частину їх замінили книгами XVIII ст. Кількість професорів зменшилась з 28 до 8, численні фахи взагалі повикреслювали. Попечитель університету позбирав рукописи професорських лекцій, вони були переглянуті міністром і надруковані, після чого суворо наказали професорам, щоб вони не користувалися ніякими іншими підручниками.

Довершенням всього стала християнізація Петербурзького університету. Реакція накинулася передусім на професора Куніцина, твір якого «Право природи» цілком узгоджувався, як твердили, з поглядами Марата. Тисячу примірників цієї книжки конфіскували. Куніцина звільнено. Потім реакція ударила по професорах політичних і економічних наук. Їм закинули, що виступають проти християнства, затруюють свідомість молоді і підкопують основи суспільства. В цьому злочині були звинувачені професори Ґерманн (історії), Арсеньєв (статистики), Галич (історії і філософії), Раупах (загальної історії) і ректор Балугянський. Суддями їх були попи і чиновники. Отже, не дивно, що такий трибунал визнав їх винними закинутого їм злочину і видав вирок усунути їх з кафедр.

Микола І, зайнявши трон 1825 р., вже на початку 1830-х років вирішив реорганізувати університети. Він проявив спершу певну ліберальність і університетським статутом 1835 р. повернув університетам самоуправління і надав право безпосередньо, без цензури отримувати закордонні книги. З другого боку, звільнив університети від обтяжливого обов’язку управляти школами. Натомість намагався організувати студентів на військовий лад. Вони мали цілком військовий вигляд: запроваджено мундири, студенти мусили стригти волосся відповідно до певної обов’язкової форми.

Микола вперше забажав, щоб вища освіта стала привілегією пануючої аристократичної верстви і капіталістів. Статут 1835 р. містить рішучі обмеження для нижчих верств. До вищої освіти мала допускатися тільки молодь з добрих родин, з витонченими манерами і т. д. Юнаків з нижчих суспільних верств могли приймати до університетів лише в тому випадку, якщо виявляли надзвичайні здібності. Студенти мали бути людьми добропристойними і вихованими, їх поведінка суворо регламентувалася.

В 1835 р. цар затвердив попечителем московського університету графа Строганова, розуміється, маючи нехибну надію, що в університеті пануватиме повний порядок і консервативний напрям. Однак ця надія не збулася, навпаки, трапилося зовсім протилежне. Замість розумового отупіння і закостеніння настало найяскравіше піднесення інтелектуального руху, небачене раніше в Росії.

Славетні професори Московського університету Чивільов, Крюков, Радкін, Крилов, Іноземцев, Філомафітський та інші завершили наприкінці 1820-их і на початку 1830-их років навчання у німецьких університетах і наскрізь пройнялися гарячим прагненням тодішньої німецької молоді до свободи, національної незалежності, забезпечення громадських прав. Так само як і їхні тогочасні німецькі колеги, вони відчували недостойність деспотизму і з кафедр Московського університету сипали повними пригорщами засів людської гідності і прагнення свободи в серця молодих росіян, які внаслідок пануючої до того часу реакції виявилися надзвичайно підготовленими для такого засіву. Все те велике, що пізніше було здійснено в усіх галузях російської науки і літератури, в той час отримало в Москві імпульс або поглиблення. Герцен, Пушкін, Писемський, Достоєвський, Некрасов, Чернишевський, Тургенев, Л. Толстой, знаменитий російський критик Белінський, Огарьов, Бакунін і багато інших, одним словом, майже всі визначні уми, що їх дала Росія за останнє п’ятдесятиріччя, отримали вищу освіту в Москві, в строгановську добу, що тривала аж до 1847 р.

Тут не зайвим буде виразно зазначити, що це інтелектуальне піднесення було початком російських свободолюбних рухів нашого часу, так званого нігілізму. І для німецького суспільства, яке тепер визначається однаково слабою пам’яттю і слабим характером, цікавим має бути факт, що півсторіччя тому еліта німецької інтелігенції засівала в умах російської молоді перші зерна нинішнього нігілізму.

Повноводий і бурхливий потік інтелектуального розвитку вже не можна було ні стримати, ні спрямувати знову в старе русло, хоч реакція чинила розпачливі зусилля опанувати рух. Корупція усієї урядової системи, жахливий визиск нижчих верств народу, брутальність і безвідповідальність чиновництва, безправність громадян, безмежне свавілля адміністрації – одним словом, сама система з усіма своїми ворожими народові опорами спричинялася до того, що уми не могли заспокоїтися, джерело незадоволення залишалося відкритим, а потік все більше бушував, підмиваючи самі фундаменти деспотизму.

Великий інтелектуальний рух, що розлився по усій країні, поступово набув соціально-революційного характеру. Російська молодь прийшла до переконання, що відродження Росії не може здійснитися тільки шляхом політичної реформи, не досить зламати силу деспотизму, треба, крім того, покласти кінець неволі величезної більшості російського народу. Поки триває та неволя, будь-яка політична свобода залишатиметься ілюзією і піде на користь тільки привілейованим верствам. Вже у першій добі російського руху за відродження виникло питання звільнення селян від панщини; пізніше стали предметом обговорення найрізноманітніші проекти соціального перетворення Росії.

Коли революція 1848 р. крокувала по Європі, Микола переконався, що все-таки свобода науки пов’язана з серйозною небезпекою для абсолютної влади. Отже, вирішив пообмежувати самоуправління університетів. В 1849 р. відібрав їм право обрання ректора. Ректором уряд міг призначити будь-яку людину з науковою освітою і академічним званням. Вибори (університетського) сенату і деканів підлягали царському затвердженню. Микола заборонив професорам і студентам виїжджати за кордон у країни, заражені революцією, а тим більше навчатися в цих країнах. Загострив він контроль над пансіонатами студентів, яких треба було повністю ізолювати від революційного руху. Посилив цензуру і обмежив право університетів отримувати з-за кордону книжки. В січні 1850 р. цар наказав приймати до університетів тільки дворянських синів. В 1849 р. скасував кафедри європейського державного права, в 1850 р. така сама доля спіткала кафедру філософії. Мали читатися лише логіка і психологія, але тільки професорами теології згідно програми, опрацьованої духовною комісією. Нагляд доручено духівництву.

Як бачимо, цар Микола повністю пішов слідами охопленого містицизмом Олександра. Також і він намагався християнізувати університети, розуміється, результати були не кращі, ніж у його попередника. Студентська опозиція, як ми вже згадували, набирала щораз більшого розмаху, ставала глибшою і більше революційною. Даремні були намагання царя зробити вищу освіту привілегією пануючого класу: середній клас не дав відібрати того, що за ним вже було визнане.

Олександр II спершу пішов слідами Миколи. Як і його попередник, він у перші роки свого панування мав ілюзію, що різними інструкціями про студентські обов’язки зуміє відвернути молодь від революційного шляху. Так, 1858 р. уряд видав новий статут для Московського університету, де, крім інших вимог, визначено «обов’язки студента».

§ 1. Всі студенти християнських віровизнань повинні щороку причащатися і на доказ виконання цього важливого обов’язку кожен студент має у визначений час вручити інспекторові писемне підтвердження від священика.

§ 5. Студенти не можуть дозволяти собі висловлювати будь-який погляд про університетські лекції.

§ 11. При зустрічі з особами, що належать до імператорської родини, студенти повинні ставати струнко, салютувати, доторкаючись капелюха правою рукою і т. п.

Догани, незарахування курсів, звільнення – ось кари, якими уряд загрожував за порушення цих параграфів. Він не шкодував ні пряників, ні батогів, і стипендії надавалися лише після цілорічної проби, в першій половині другого року навчання «благонадежным» студентам. Подібно діяли і в інших університетах: загальна тенденція була така, щоб звести студентів до становища гімназистів. Розуміється уряд не домігся нічого: незважаючи на масові звільнення і вивози опозиційних студентів у Сибір, він не зміг перешкодити тому, щоб молодь, яка гаряче прагнула визволення народу, не заповнювала втрат, які раз за разом виникали в її лавах. На кожне насильство уряду відповіддю був подвоєний запал до справи свободи народу.

Але уряд здобув сумний досвід і в новому напрямі. Не тільки студенти псували йому життя, але й професори виявлялися для нього ненадійною опорою, навіть на попечителів важко було повністю розраховувати. Так, 1861 р. київський генерал-губернатор князь Васильчиков скаржився на попечителя університету Пирогова, славетного хірурга, що він дав студентам надто багато свободи і самоврядування. Міністр поспішив повернути старий порядок, а імператор, прочитавши донесення міністра, вигукнув: «Дякувати богу, давно вже пора!» У листопаді 1861 р. у Петербурзі вибухли студентські заворушення. Уряд запровадив реакційні розпорядження проти студентів, зокрема, ускладнював навчання слухачам нижчих курсів. Студенти вислали делегацію до міністра, щоб домовитись про скасування нових розпоряджень, але делегацію арештували. На це студенти відповіли великою вуличною демонстрацією. Імператора не було тоді у Петербурзі, його брати вирішили, що пробив уже час революції із переляку вислали великі військові сили, справа закінчилася кривавою сутичкою з студентами.

Нарешті Олександр II вирішив, що зуміє роззброїти опозицію поступками лібералізмові. 19 лютого 1861 р. було скасоване кріпосне право. Услід за цією важливою реформою впроваджено суди присяжних і земства. І одночасно продовжували віяти похмурі вітри реакції. За правління Лоріс-Мелікова заборонено кілька опозиційних газет і журналів, таких як «День» Аксакова, «Современник», «Русское слово» тощо. Чернишевського зіслали в Сибір за те, що він відважився критикувати селянську реформу і доводив, що уряд звільнив селян без землі, тобто левину пайку селянської землі віддано поміщикам, а селянам залишалося менш, ніж потрібно людині для існування. Ця критика була для уряду дуже неприємною, оскільки його супротивникам, які мали б назавжди бути втихомирені внаслідок звільнення селян, давала до рук нову зброю, наводила фатальну тінь на сонце царської ласки, яке повинно було цілком ощасливити вдячних селян.

Отже, уряд вирішив шляхом нових реформ зміцнити самодержавство. Він дійшов висновку, що після всіх інших реформ потрібна ще одна, остання, щоб повністю заспокоїти Росію. Слід тільки скасувати поліційний нагляд над університетами і студентами, повернути університетам їхню колишню вільність і самостійність, яку вони мали в час свого заснування, – і настане загальне задоволення, припиняться студентські заворушення, наука стане на послуги самодержавству, а запеклі противники урядової системи стануть її найвірнішими прибічниками. І ось 1863 р. уряд видав статут, який справді повернув автономію російським університетам.

Але при цій реформі університетського статуту уряд забув одну обставину, а саме те, що в студентських заворушеннях йшлося не стільки про поліційні обмеження свободи вищої освіти, скільки про головні причини хвороби Росії – деспотизм, жахливі зловживання з ним пов’язані і той організований визиск, на якому деспотизм грунтується. Поки тривали ці причини, не можна було чекати втихомирення умів. Самодержавство навіть не думало ні про зречення, ні про знищення підвалин, на яких стояло. Олександр II не міг зважитися дати народам Росії деяку автономію, деяку участь у вирішуванні власної долі. На такий далеко йдучий крок він не міг зважитися, бо це загрожувало обмеженням царської всевладності. Цар, врешті, відмовився від загравання з лібералізмом, Лоріс-Меліков мусив піти, і царськими радниками знову стали запеклі реакціонери.

У такій ситуації не дивно, що університети і цим разом не заспокоїлися, і що після десятирічної свободи уряд Олександра II знову серйозно зайнявся питанням реформи університетського статуту. Царським дорадникам здавалося, що на цей раз відкрили корінь зла. Їхні висновки були такі самі, як і їхніх попередників за правління Олександра І і Миколи. Не було б студентських заворушень, якщо б лекції професорів не були б надто вільні і не подавали б учнівській молоді надто багато революційної отрути. Так звана свобода науки винна в усьому. Уряд повинен докладно знати, що викладають професори, він мусить не лише суворо цензурувати лекції, але й має давати докладні інструкції, що і як має викладатись. А студенти зможуть отримувати свідоцтво зрілості тільки в тому випадку, коли уряд переконається, що справді перетравили спасенний для них навчальний матеріал і залишилися вільними від будь-якої отрути перевороту і революції, яка відволікає молодь від поважних наукових студій, штовхає її до заворушень і, розуміється, деморалізує.

В такому дусі озивалася на початку 1870-их років урядова і напівурядова преса. Не бракувало і відповідних зразків. Лутінов, один із співавторів реакційного університетського статуту, який останнім часом довів до відомих студентських заворушень, зробив таке визнання, просто неймовірне, як на ретрограда:

«Є у нас заклади, які відтягають молодих людей з вищих соціальних сфер від загальних університетських студій. Такими окремими школами є Олександрівський ліцей в Петербурзі, інститут правознавства в Петербурзі, Пажеський корпус і їм подібні, які за програмою стоять значно нижче від університетів, але для молоді з вищих і найвищих суспільних верств надзвичайно привабливі, бо відкривають їй перспективи доброї державної кар’єри. Старий геометр Евклід сказав одному своєму учневі з царського роду: „В математиці нема для царів окремого шляху". У нас на те був інший погляд: гадали, що для дітей найвищих рангів нашого суспільства (в Росії існує 14 чиновницьких рангів) слід знайти легший шлях до науки, в той час як важчий і більш повільний має залишитися для нижчих верств народу».

Розуміється, в таких «вищих школах» не можуть розвиватися розум, спрямований до високих справ, ідеальні прагнення. В тих закладах не чутно, як в університетах, биття пульсу народу, не вирує життя, не панують високі почуття, серця не б’ються для свободи. Навпаки, навчання і мислення тут відбуваються точно, згідно з інструкцією, і ті «вищі виховавчі заклади» з привілегією забезпеченої кар’єри є одночасно інкубатором забитих голів – саме таких, які найбільше потрібні деспотичному урядові.

Такий ідеальний університет Делянова і спілки! Реакція недовго зволікала з нанесенням удару свободі університетів і науки. В 1875 р. створено комісію для перегляду університетського статуту, вже в 1876 р. ця комісія подала міністерству статут, який, щоправда, підкопав свободу університетів і свободу науки, але ще не наніс їм смертельного удару. Комісія ще не була достатньо реакційною, щоб виконати все, чого від неї вимагали. В очах уряду комісія пішла не досить далеко, не досить реакційно переглядала статут. Опрацьований нею статут було відкинуто і здавалося навіть, що уряд, навчений досвідом попередніх урядів, зовсім відмовиться від будь-яких змін і залишить все по-старому. Але то була ілюзія. Уряд неухильно йшов до визначеної собі мети. Щоправда, за Олександра II справа не дійшла до реакційної реформи. Лише Олександру III судилося ощасливити нею Росію.

1884 р. запроваджено новий університетський статут, який задовольняє найсміливіші побажання російських реакціонерів і належить до найпотворніших замислів, які будь-коли були вигадані реакційним урядом для знищення вищої освіти народу.

Новий статут, який реакціонери привітали з ентузіазмом, а інтелігенція і учнівська молодь зустріли великим обуренням, діаметрально протилежний статутові 1863 р. і статутові періоду заснування університетів у 1804 р. Він перетворює університет у різновидність вищої гімназії, професорів у звичайних шкільних вчителів, а студентів – у гімназистів. Особливо ж дбає про те, щоб систематично умертвляти здоровий глузд учнівської молоді.

Отож розгляньмо трохи докладніше отой горезвісний статут, проти якого під час останніх заворушень одностайно піднялася вся російська молодь.

Проект 1876 р. зберігав обрання ректора університету, але вимагав затвердження виборів царем, а час перебування на ректорській посаді зменшував з чотирьох до двох років. Вибори деканів також підлягали царському затвердженню. Новий статут всюди замінив вибори призначенням царем або міністром.

Вибори професорів, згідно з проектом 1876 р., теж залежали від міністерського затвердження. За сучасним статутом університет не має навіть права пропозиції. Призначає професорів виключно міністр, який може при цьому навіть не вислухати думку університету.

Попечителя, який перед тим був тільки радником і урядовим чиновником для нагляду, новий статут перетворює в найвищу владу університету: ректор повинен беззастережно підлягати його наказам. Попечитель здійснює нагляд над лекціями, скликає засідання сенату і факультетів і присутній на них. Він може видавати ректорові обов’язкові розпорядження щодо лекцій, контролю над студентами тощо. Ректор повинен відгукуватися на всі доручення попечителя. На випадок потреби він зобов’язаний видати розпорядження про обшук квартири, мусить наглядати приватне життя студентів і навіть давати вказівку про особистий обшук студентів. Згідно § 9 нового статуту все листування міністра з університетом йде через попечителя.

Новий статут перетворює ректора в урядового чиновника, влада якого поширюється не лише на студентів і службовців університету, але й на професорів. Згідно § 34 старого статуту ректор мав право вказувати сенатові про порушення, яких припустилися окремі професори. Згідно § 14 нового статуту він може за погодженням з куратором робити професорам зауваження про їхні лекції. Внаслідок нового статуту професори повністю втрачають свою самостійну і поважну позицію й зводяться до рівня звичайних машин, які механічно грають певну визначену програму і при цьому відмовляються від будь-якої власної думки. § 17 нового статуту не залишає щодо цього жодного сумніву.

Якщо професор у своїх лекціях не дотримується програми, встановленої комісією, а виходить за її рамки, то студент не зобов’язаний виявляти пильність при вивченні таких додатків. Наприклад, за програмою професор філософії має викладати студентам філології Платона і Арістотеля. Якщо ж професор побажає включити в тематику своїх лекцій якісь інші системи, або свою власну, коли він її має, то студент не зобов’язаний проявляти пильність!

Цей потворний припис може видатись жартом. І все ж це – безперечний факт. Професор повинен викладати цілком механічно і не виявляти при цьому жодних власних думок, якщо хоче уникнути небезпеки, що на нього донесуть попечителеві і міністрові, або що доведеться почути від студентів, що, мовляв, його лекції не відповідають програмі, а тому жоден студент не зобов’язаний виявляти пильність, – і саме це, головним чином, і є метою нового статуту.

Якою мірою новий статут розрахований на перетворення професорів у звичайних учителів, а студентів у гімназистів, видно, якщо глянути на діяльність окремих факультетів. Особливо цікавий в цьому відношенні історико-філологічний факультет, який має давати загальну вищу освіту і тому виділяється, як правило, великою чисельністю студентів. Класична філологія дотепер відігравала на історико-філологічному факультеті другорядну роль, тобто була тільки одним з його відділень і служила спеціалізованим дослідженням. Згідно нового статуту вона стала головним предметом, обов’язковим для всіх студентів цього факультету, осередком всього навчання. її значення – таке саме, як грецької і латинської мови у гімназії. Кожний студент у кожному з восьми семестрів повинен як домашнє завдання вивчити одну працю з класичної філології, а крім того ще одну трагедію, одну комедію, один великий діалог і одну велику промову, або два малі діалоги і дві малі промови грецьких і римських класиків. Однак тих книг, про які професор викладає в даному семестрі, студент не повинен вивчати вдома. Крім того, студент має в кожному семестрі готувати вдома письмові переклади і вправи з грецької і латинської мов. Цих вправ не можна занедбувати у зв’язку з вивченням інших предметів, наприклад, російської літератури. З 18 годин обов’язкових занять на тиждень на вивчення греки і латини виділено 14 годин!

Слід визнати, що й, справді, важко було б більше грунтовно вбити у молоді охоту до будь-якої загальної освіти, ніж це чинить сучасний статут. Фактично навчання становить лише дальше продовження гімназії, воно спеціально розраховане на те, щоб в зародку знищити будь-які політичні чи вільнодумні прагнення.

Під час екзаменів проявляється підлегле становище професорів, їм відібрали право екзаменувати тих, кому вони мають давати вищу освіту.

Вже згідно проекту 1876 р. екзамен мав проводитись міністерською комісією, але до неї входили все-таки люди з науковою освітою. Тепер не треба й цього. Міністр може призначити комісію цілком на свій розсуд. Те саме можна сказати про екзаменаційні правила, які раніше встановлювалися факультетами і сенатом. Внаслідок нового статуту встановлення цих правил відійшло до компетенції міністра. Йому вже не потрібно запитувати університет про його побажання, а кандидат повністю залежить від волі екзаменаційної, точніше ж урядової комісії. І які ж то екзамени! Комісія має екзаменувати лише з тих предметів, які прямо чи посередньо пов’язані з класичною філологією.

Головне місце на екзамені належить перекладові грецьких і латинських авторів, грецьким і латинським старожитностям, історії грецької і римської літератури, старо-класичному віршуванню, міфології, історії Греції й Риму, історії стародавнього мистецтва, філософії Платона і Арістотеля, оволодінню латинською граматикою і стилістикою. Останнє кандидат має довести написанням творів. Іншими словами – екзамен на історико-філологічному факультеті є не більше як продовженням гімназійного випускного екзамену.

Незалежно який фах студент бажає обрати, він повинен весь час свого навчання присвячувати класичній філології. При цьому не тільки повинен читати класичних авторів, вивчати духовне і політичне життя античності, але й зобов’язаний займатися граматичними вправами, перекладами з стародавніх мов на російську і навпаки – так само, як це він робив під час восьмирічного навчання в гімназії.

При такій системі всі інші предмети дуже скорочені. Чотири години з 18 а також домашні завдання, які виконуються в той короткий час, який залишається після занять старожитністю, – ось все, що залишається для філософії, порівняльного мовознавства, літератури, загальної і російської історії, географії та етнографії, історії західноєвропейських і слов’янських літератур, які раніше культивувалися з належною дбайливістю.

Професори не мають ніякого відношення до екзаменів, вони повинні лише підготувати до них слухачів. Перед кінцем семестру влаштовують для кандидатів до екзаменів репетитори, які служать лише навчальній меті – «збільшити, зміцнити і грунтовно утвердити знання в пам’яті студента». Згідно статуту, студента треба опитувати з тих питань, які він знає недостатньо і неточно, щоб все пояснити і поглибити. Ці репетиторії роблять становище професора, сильно перевантаженого працею через саму вже шкільну систему, просто нестерпним, якщо він прагне серйозно ставитися до своїх обов’язків. Репетитори розтягаються на 8 – 10 семестрів і ці так звані попередні екзамени забирають професорові весь час. Як йому вкласти в голови студентів важкостравний науковий матеріал, як їх підготувати до здачі головного екзамену передекзаменаційною комісією, яка керується політичними мотивами і своїми питаннями може звести нанівець найстаранніші зусилля професора, особливо, якщо він відомий як людина з характером або навіть запідозрена в лібералізмі? Єдиними наслідками навчання, екзаменів і репетиторіїв мають бути, згідно бажання ретроградів, наукова поверховість, неуцтво, нице фарисейство, або, висловлюючись офіційною мовою, «благонадежность».

Дотепер ми говорили лише про історико-філологічний факультет. Для доповнення картини слід згадати і про інші факультети.

На юридичному факультеті головну роль відіграє римське право, хоч і не в такій великій мірі як класична філологія на факультеті історико-філологічному. Але щоб юристи не надто відійшли від філологів, основою екзамену з римського права становить оригінальний текст «Інституцій» Юстиніана. Багато місця займає також римське державне право, але з тим застереженням, що це має бути тільки східноримське право. З історії філософії права вимагається тільки знайомство з основними теоріями античного світу – Платона, Арістотеля, Ціцерона. Між фахівцями правознавцями і камералістами нема жодного розрізнення. Якщо хтось бажає присвятитися політичній економії і фінансовим наукам, повинен докладно знати римське право, канонічне право, державне право, міжнародне право, енциклопедію правознавства, історію філософії права, і все це повинен знати так само докладно як спеціаліст-правознавець. Отже, і для юристів та сама система! Придушення прагнень до наукових знань шляхом перевантаження мозку науковими матеріалами, які ніяк не пов’язані з актуальними проблемами сучасності.

Краще стоїть справа на медичному факультеті, оскільки там йдеться про фахову освіту. Тут не наважилися робити обмежень. Але репетитори і головні екзамени дають більше ніж треба можливостей позбуватися небажаних кандидатів і затруювати життя професорам.

Втім, статут дбає, щоб студенти не лише на медичному, але й на всіх інших факультетах докладно дотримувалися своєї спеціалізації. Статут зобов’язує професорів і приват-доцентів «боротися з надто гарячим прагненням знань у студентів». Він зобов’язує професорів суворо слідкувати, щоб студент не виходив за межі вивчення свого фаху і не кидався на вільні професії, оскільки це відволікає молодь від головного завдання, ослаблює їх розумові здібності і надто рано прищеплює жадобу знань. З тієї ж «педагогічної» причини професорам і приват-доцентам не вільно влаштовувати безплатні лекції. Ця заборона особливо обтяжлива для приват-доцентів, бо утруднює їм можливість здобути популярність і залучити слухачів до своїх платних курсів, з другого боку, вона не дає змоги багатьом сотням юнаків слухати інші лекції, крім тих, що стосуються їхньої спеціалізації, і самостійно розширювати горизонти своїх знань.

Взагалі, статут дуже несприятливий для приват-доцентів. Раніше певна, законно визначена, кількість доцентів отримувала гонорари з університетських фондів. Тепер ця законна оплата відпадає, зате міністр може надавати доцентам дотації за особливі заслуги. Отримання приват-доцентури за новим статутом теж ускладнене. Раніше не ставили надто суворих вимог; було достатнім захистити на доказ своїх здібностей дисертацію. Тепер же він повинен насамперед отримати ступінь доктора або магістра, потім ще чекати три роки після закінчення навчання, і лише тоді можна осісти при якомусь з університетів як приват-доцент. Але протягом цього трирічного періоду кандидат на приват-доцента в більшості випадків, ймовірно, буде змушений облишити свій намір, бо рідко хто матиме стільки засобів, щоб стільки часу самостійно утримувати себе. Взагалі, новий статут відштовхує людей від займання професорських кафедр по університетах, – така мета, розуміється, і ставилася. Принаймні російське самодержавство не мало причини, щоб забезпечити опозиційній професурі молоде покоління спадкоємців.

Також оплату надзвичайних професорів і підвищення їх на звичайних професорів вирвано з рук університетів. На підставі § 48 нового статуту надзвичайний професор може бути призначений звичайним професором будь-коли, незалежно від років служби тощо, причому, природно, головне значення мають політичні переконання. Міністр, без сумніву, призначить звичайними професорами тільки таких вчених, які даватимуть найбільшу запоруку «благонадежности».

Захисники і противники реформи університетів в одному питанні згоджувалися між собою: щодо необхідності матеріального забезпечення професорів і підвищення їх платні, яка вже віддавна не відповідала вимогам життя, і в інших установах відрегульована відповідно до потреб часу. Але новий статут у цьому відношенні нічого не змінив. Платня звичайних і надзвичайних професорів залишилася та сама (2 – 3 тисячі карбованців). Недостатність такої платні визнана була ще, коли видавався статут 1863 р. Тоді було визначено для професорів і доцентів петербурзького університету 165 000 крб., для московського, київського, харківського і казанського по 193 000 крб. Згідно статуту 1884 р. виділено для петербурзького університету 170 000, а для інших університетів по 206 000 крб. В цю суму вже входять 10 000 крб. для приват-доцентів, яким в 1863 р. не платили, бо тоді вони отримували гонорари з університетського фонду. Отже, оплату професорів не поліпшено, хоч ціни на продовольство дуже зросли.

Зате щедрішим уряд виявився щодо інспекторів для нагляду за університетами. З порівняно незначного становища вони перетворилися у впливових урядових чиновників. 1863 р. вся платня інспекторів у п’яти університетах становила лише 26 000 крб., статут 1884 р. встановлює платню 94 000 крб. Уряд мусив цю неприємну службу щедро оплатити.

Становище університетів у Росії, як бачимо, зовсім не привабливе. І в майбутньому воно не має бути іншим. Вільний критичний дух має піти з університетів – вони повинні або ізолюватися або дійти до становища привілейованих вищих шкіл, закладів для виховання вищого російського чиновництва, розсадників низькопоклонства і політичної безхарактерності.

Само собою, що реакція, крім університетського статуту, видала також правила, які піддають студентів загостреній дисципліні. Головні вимоги правил такі:

Одруженим заборонено вступати до вищих шкіл. Кожен, хто хоче бути студентом, мусить, крім інших документів, подати дві фотографії з власноручним підписом.

Кожен студент повинен завжди носити при собі квиток і на кожну вимогу показувати його ректорові, доцентам і поліції. В університетському будинку і поза ним студенти мусять носити уніформу. Студенти зобов’язані бути ввічливими, про лекції не сміють висловлювати жодного погляду.

Студенти не мають права утворювати будь-які товариства, подавати петиції за одним чи багатьма підписами, не сміють висилати жодних депутацій і вивішувати об’яви від імені студентів. Взагалі, жодна об’ява не може бути оприлюднена без підпису інспектора.

В університетських будинках, дворах і селах не можна утворювати будь-яких читалень, не вільно відкривати дешеві кухні, суворо заборонено влаштовувати в цих місцях театральні вистави, бали, вечірки. Так само поза стінами університету не можна організовувати студентські театральні вистави, концерти, доповіді тощо і взагалі будь-які збори; у випадках крайньої потреби влада може це дозволити, якщо студенти отримають попередній дозвіл від університетських властей і поліції.

Студентам суворо заборонено влаштовувати будь-які збори для обговорення своїх справ, виголошувати промови або збирати гроші. Суворо заборонено їм належати до будь-яких таємних товариств, навіть якщо б вони були цілком невинного характеру. До закінчення університету студентам не дозволено одружуватись.

Під час канікул студенти, що виїжджають поза місто, повинні отримати картку з дозволом на подорож від інспектора; студент, який посміє виїхати з міста без такої картки, повинен повторити один курс. Це розпорядження не стосується тільки студентів, які віддаляються з міста на кілька годин. Картку про дозвіл на виїзд студент отримує лише тоді, коли перевірка всіх його документів покаже, що університетська влада не має ніяких претензій до нього.

Покарання суворі і доходять аж до повної заборони навчання в університеті.

Російська реакція зустріла новий статут і правила з ентузіазмом. Тільки тепер повинен настати порядок в університетах, висохне джерело революційних рухів! Нарешті уряд знайшов добрий шлях, Росія врятована. Такі вигуки можна було вичитати в російській реакційній пресі і, особливо в органі Каткова після опублікування нового статуту.

А проте трапилося протилежне. Російські професори і студенти дали красномовну відповідь на цю спробу деспотичної реакції, яка прагне задушити вищу освіту російського народу. Новий статут ще не повністю увійшов в життя, екзамени відбуваються ще згідно старих норм, але вже виявилося, що новий статут нестерпний. Студентська молодь у всій Росії виступила проти нього, вулицями Москви потекла кров, два студенти загинули, захищаючи права молоді. Студенти в Москві вимагали закриття університету, і уряд був змушений вдатися до цього заходу, бо студенти відмовлялися ходити на заняття. Усі російські університети пішли за прикладом московського, і уряд був змушений усіх їх позачиняти.

По-старому він вбачав в студентських заворушеннях звичайні «безпорядки», викликані «підбурювачами» – і зреагував з усією жорстокістю. «Зачинщиків» покарано, деяких жахливо. Синявський, який у Москві ударив в обличчя інспектора Бризгалова, щоб у його особі нанести удар усій реакційній системі, і один казанський студент, який пішов за прикладом Синявського, віддані до горезвісної штрафної роти, тобто засуджені на повільну смерть в муках, бо з штрафної роти з її важкою працею і жахливими покараннями нема виходу, а є один лише порятунок – смерть. Вже багато чесних росіян понесли жорстоку смерть у штрафній роті, яка навіть царю Миколі здавалася надто суворою.

Інші «зачинщики» і «учасники» були або звільнені, або вислані в адміністративному порядку, ще інші відбули ув’язнення. Для російського уряду справа цим закінчилася, але чи і для народу? Сумніваємося. Адже в отій велетенській демонстрації російської студентської молоді йшлося про питання життя і майбутнього усього російського народу. Завдяки стійкості молоді і її гарячій любові до народу й свободи російські університети, як ми вище показали, перемогли вже не одну бурю.

Хоч як шаленіло самодержавство, воно не змогло вбити науку, яка в Росії стала втіленням прагнення свободи, надії на кращий час. Найвидатніші російські вчені, які відверто виявили свою симпатію до студентів, залишили кафедри, коли наука втратила у Росії рештки свободи. Інших професорів звільнили. Але вже не раз реакція усувала найзаслуженіших діячів, – і все ж справа науки, справа народу і його свободи не гинула. Інші діячі з сильними характерами заповнювали прогалину – так буде і тепер. Новий статут протриває недовго.

Примітки

Вперше без підпису надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski» під назвою «Uniwersytety w Rosji», 1887, 17, 19, 23, 27 червня.

Подається за першодруком в українському перекладі.

«Die neue Zeit» – теоретичний орган німецької соціал-демократичної партії. Виходив у Штутгарті в 1883 – 1923 рр.

Орлов Григорій Григорович (1734 – 1783) – граф, фаворит Катерини II. В 1763 – 1775 рр. – генерал-фельдцейхмейстер (командуючий артилерією) російської армії. Ініціатор заснування Вільного економічного товариства (1765) і його перший президент.

Катерина І… почувала себе зобов’язаною реалізувати план свого чоловіка – заснувати академію… – Академія наук у Петербурзі заснована указом сенату від 28 січня 1724 р., тобто ще за життя Петра І.

Єлизавета Петрівна (1709 – 1361) – російська імператриця з 1741 р., дочка Петра І і Катерини І.

…простого козака Кирила Розумовського, людину без будь-якої освіти… – У зв’язку з цим твердженням Е. Любека І. Я. Франко вмістив у № 197 «Kuriera Lwowskiego» за 17 липня 1888 р. таке спростування:

«Кирило Розумовський аж ніяк не був людиною, що немала жодної освіти. Навпаки, учився у Петербурзі, а пізніше в Кенігсберзі, Берліні, Геттінгені і Страсбурзі, відвідав Париж та Італію, знав німецьку, французьку, латинську мови. У Берліні навчався під керівництвом відомого астронома і математика Ейлера. Гельбіг (Helbig. Russische Günstlinge, с. 215) говорить про нього, що був добре вихований, мав великий запас знань, добре розмовляв французькою та німецькою мовами».

Софія Перовська походила з родини Розумовських… – До цього місця І. Я. Франко опублікував (у № 197 «Kurjeru Lwowskiego») таке спростування, надіслане йому М. П. Драгомановим:

«Перовські були незаконними дітьми Олексія Кириловича Розумовського (сина гетьмана і президента Академії наук Кирила Розумовського). Три з них мали титули графів: Лев, який був міністром внутрішніх справ за царя Миколи в 1840-х роках; Василь, який був оренбурзьким губернатором, 1835 р. провів похід до Хіви (а не на Сибір), але невдало, а в 1853 р. здобув кокандське місто Ак-Мечеть, яке цар Микола звелів назвати «форт Перовський». Титул графа отримав 1835 р. Третій брат, Олексій, писав повісті з життя українських панів під псевдонімом Погорельського. Граф Борис Перовський не відзначився нічим особливим. Софія Перовська не походила ні від Льва, ні від Василя, ні від Бориса, а здається, від Миколи Перовського, який теж був сином Олексія Кириловича Розумовського, але від іншої матері».

Герман Якоб (1678 – 1733) – математик, член Петербурзької Академії наук. У 1725 – 1731 рр. працював в Росії. Швейцарець за походженням.

Ейлер Леонард (1707 – 1783) – математик, механік та фізик, член Петербурзької Академії наук. У 1727 – 1741 рр. та в 1766 – 1783 рр. працював у Росії.

Деліль Жозеф Нікола (1688 – 1768) – французький астроном. У 1726 – 1747 рр, працював у Росії, був членом Петербурзької Академії наук.

З академії виділився в 1748 р. університет… – Університет при Петербурзькій Академії наук діяв до 60-х років XVIII ст. У зв’язку з обмеженим характером його діяльності першим російським університетом вважається Московський, заснований 1775 р., Петербурзький університет засновано 1819 р.

Шувалов Іван Іванович (1727 – 1797) – російський державний діяч. Підтримав ряд ініціатив М. В. Ломоносова, втому числі його план створення Московського університету, після відкриття якого був першим його куратором.

Дерптський університет – один з найстаріших університетів Східної Європи. Діяв у 1632 – 1699, у 1802 р. відновлений. Дерпт – колишня назва м. Тарту (Естонія).

Він заснував університети в Казані й Харкові… – Ініціатива заснування Казанського і Харківського університетів належала не Олександрові І, а передовим освітнім діячам того часу. Зокрема Харківський університет засновано в 1805 р. завдяки зусиллям визначного українського вченого В. Н. Каразіна.

Каразін Василь Назарович (1773 – 1842) – український вчений, винахідник, освітній і громадський діяч.

Крюденер Юліана (1766 – 1825) – німецька письменниця релігійно-містичного напряму. Мала значний вплив на посилення містичних настроїв царя Олександра І.

Куніцин Олександр Петрович (1783 – 1840) – російський юрист.

Марат Жан Поль (1743 – 1793) – під час Великої Французької революції один із вождів якобінців.

Арсеньєв Костянтин Іванович (1789 – 1865) – російський географ і статистик, академік Петербурзької Академії наук (1841), професор Петербурзького університету (1819 – 1821).

Галич Олександр Іванович (1783 – 1848) – російський філософ-ідеаліст, психолог, естетик.

Балугянський (Балудянський) Михайло Андрійович (1769 – 1747) – російський економіст і освітній діяч. За походженням українець із Закарпаття. У 1819 – 1821 рр. був першим ректором Петербурзького університету.

Строганов Сергій Григорович (1794 – 1882) – граф, російський державний діяч, археолог, колекціонер старожитностей. У 1835 – 1847 рр. був попечителем Московського університету.

Чивільов Олександр Іванович (1808 – 1867) – доктор політичної економії і статистики.

Крюков Дмитро Львович (1809 – 1845) – професор античної історії і римської словесності у Московському університеті.

Радкін Петро Григорович (1808 – 1891) – правознавець, історик філософії і педагог.

Крилов Микола Іванович (1807 – 1879) – російський правознавець, дослідник історії права.

Іноземцев Федір Іванович (1802 – 1869) – російський лікар і громадський діяч, перший у Росії (1847) провів операцію під наркозом.

Філомафітський Олексій Матвійович (1807 – 1849) – російський фізіолог.

…1861 р. петербурзький генерал губернатор князь Васильчиков скаржився на попечителя університету Пирогова… – Насправді І. І. Васильчиков був київським генерал-губернатором; вгадане в тексті його донесення імператору Олександрові II стосувалося діяльності попечителя Київського учбового округу, відомого російського вченого М. І. Пирогова.

Пирогов Микола Іванович (1810 – 1881) – російський анатом, хірург, педагог і громадський діяч.

Лоріс-Меліков Михайло Таріелович (1825 – 1888) – граф, російський державний діяч, у 1880 – 1881 рр. був міністром внутрішніх справ.

«День» Аксакова – щотижнева газета слов’янофільського напряму, яка у 1861 – 1865 рр. виходила у Москві. У червні 1862 р. видання газети було припинено цензурою, а 1. С. Аксаков усунений від редакторства до жовтня 1862 р. З 1863 р. газета все більше солідаризувалась з реакційною пресою.

«Современник» – російський літературний і громадсько-політичний журнал, заснований 1836 р. в Петербурзі О. С. Пушкіним. У 1866 р. був закритий царським урядом.

«Русское слово» – російський літературний 1 громадсько-політичний журнал, що виходив у Петербурзі в 1859 – 1866 р. З 1860 р. стояв на демократичних позиціях.

Делянов Іван Давидович (1818 – 1897) – граф, міністр народної освіти в Росії (1882 – 1897), крайній реакціонер.

«Інституції» Юстініана. – Йдеться про зведення римського цивільного права «Corpus juris civilis», що його складено в VI ст. за імператора Юстініана 1 (482 чи 483 – 565).

Орган Каткова. – Йдеться про газету «Московские ведомости».

Бризгалов Олексій Олександрович (1844 – 1888) – російський педагог, автор підручників з географії. В 1876 – 1883 рр. помічник проректора Московського університету, в 1883 – 1887 рр. інспектор студентів Московського університету.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 491 – 512.