Катков і українофільство

Іван Франко

На початку сорокових років у Москві з’явилася брошура про російську мову. Окремий її розділ був присвячений доказові, що руська мова (малоруська або українська) є мовою, окремою від великоруської. Автором цієї, нині рідкісної, брошури був померлий кілька днів тому Михайло Никифорович Катков.

Коли 1860 р. у Петербурзі почав виходити український місячник «Основа», що мав тенденції виразно національні і автономістично-федералістичні, той самий Катков у видаваному ним при «Русском вестнике» тижневику «Современная летопись» привітав його з симпатією і надрукував відозву групи київських українофілів, у якій доводилася потреба українофільства, тобто насамперед освіти для народу народною мовою. В тому самому часі, в 1860 і 1861 рр. він друкував оголошення про збір грошей на видавання українських книжок.

Можна, отже, сміливо сказати, щодо певного часу Катков був українофілом, принаймні в тому ширшому значенні слова, в якому українофілами були усі чесні російські публіцисти.

1863 рік становить явний перелом у поглядах Каткова. Польські заворушення штовхнули його на російські державні позиції, на яких він залишався до кінця свого життя. Одночасно з поворотом у польському питанні Катков отримав з Києва лист від Юзефовича (того, що доніс на Шевченка і Костомарова в 1847 р.), в якому той пан доводив, що українофільство – це не більше і не менше, тільки «польська інтрига».

І ось 22 червня старого стилю 1863 р. з’явилася у «Московских ведомостях» стаття, що починалася словами «Інтрига є завжди інтригою» і засуджувала загалом усі прагнення українців, спрямовані до освіти народу, як державну зраду.

Від того часу Катков не переставав скреготіти зубами на українофілів, приписуючи їм політичний сепаратизм. Відомим був його спосіб воювати: брав одиничний факт, нерідко чисто приватного характеру, роздував його до рівня політичної маніфестації, вбачав у ньому цілу систему і з впертістю маніяка зводив усе до одного знаменника – інтриги й зради (измены).

Позуючи на Катона державної ідеї, не забував, однак, ніколи про свою особу і «презренный металл». Іншим разом розповімо докладніше про його відношення до друкарні Московського університету. Ці стосунки в усякому разі, не належали до найчистіших і втягли Каткова у судовий процес, який міг би закінчитися для нього фатально, коли б не один маневр, може, і спритний, але в той же час цілком суперечний з катонізмом.

Катков, який уже тоді мав немалий вплив, увійшов у контакти з відомим банкіром-євреєм п. Поляковим, від якого за безцінь купив векселі міністра фінансів на майже 300 000 карбованців. Ці векселі потім подав шановному міністрові до оплати, а коли міністр не зміг їх оплатити, Катков примусив його зробити Полякова дійсним державним радником (действительным статским советником), призначити його опікуном (попечителем) Єлецької гімназії і припинити процес за друкарню, який почала проти Каткова рада Московського університету.

Головним джерелом прибутків Каткова були «Московские ведомости», і то не стільки самі з себе (вони ніколи не мали більше 6000 передплатників, у той час коли інші щоденні російські газети мають по 10, 15 до 20 тисяч), скільки внаслідок належного цій газеті привілею, за яким всі урядові оголошення, крім «Правительственного вестника», мають друкуватися також у «Московских ведомостях». За одноразову публікацію кожного такого оголошення, незалежно найбільшого чи найменшого, уряд платить три карбованці, що становить на рік кільканадцять тисяч чистого прибутку.

Треба знати, що «Московские ведомости» становлять урядову власність, але кожні 12 років віддавалися в оренду шляхом аукціону. До кінця 1862 р. газета була в оренді Валентина Корша, людини освіченої і ліберальної, пізнішого засновника «Санкт-Петербургских ведомостей». У той час Катков завзято нападав на той привілей щодо оголошень. Але як тільки на початку 1863 р. «Московские ведомости» орендував сам Катков, його атакували «Русские ведомости» за користування привілеєм, проти якого недавно воював. Тоді Катков – з такою ж завзятістю – виступив на захист привілею, яким він і користувався аж до кінця життя. Варто додати, що орендувавши газету на 12 років, Катков ні разу не платив визначеної контрактом суми, а коли термін закінчився, міністр Толстой вже не казав розписувати новий аукціон, а залишив газету безкоштовно Каткову.

Ось деякі факти, що проливають світло на еволюцію і характер отого «милістю божою великого слов’янського публіциста».

Примітки

Вперше без підпису надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski» під назвою «Katkow і ukrainofilstwo», 1887, 12 серпня.

В українському перекладі друкується вперше.

Катков Михайло Никифорович (1818 – 1887) – російський реакційний публіцист та журналіст, видавець журналу «Русский вестник» і газети «Московские ведомости».

«Основа» – український громадсько-політичний і мистецький журнал напряму. Виходив 1861 – 1862 рр. у Петербурзі за редакцією В. М. Білозерського. Частина матеріалів друкувалася російською мовою.

«Современная летопись» – реакційна газета, виходила в Москві з 1861 р. до 1871 р. щотижня. З 1861 по 1862 р. – додаток до «Русского вестника», з 1863 р. – додаток до «Московских ведомостей». Видавець-редактор М. Н. Катков.

Юзефович Михайло Володимирович (1802 – 1889) – царський урядовець, голова Київської археографічної комісії, ініціатор Емського указу 18 травня 1876 р., яким було заборонено друкування книжок українською мовою, вистави українського театру та ін.

Катонізм – тут в значенні принциповість, ясність у відстоюванні своїх поглядів. Катон Марк Порцій, відомий як Катон Старший (234 – 149 до н. е.), – державний діяч, римський письменник, захисник привілеїв аристократії.

«Правительственный вестник» – офіційна газета російського Міністерства внутрішніх справ. Виходила щоденно в Петербурзі в 1869 – 1917 рр.

Корш Валентин Федорович (1828 – 1883) – російський ліберальний публіцист та історик літератури, з 1863 р. був редактором «Санкт-Петербургских ведомостей», в яких захищав реформи 1860-х років.

«Санкт-Петербургские ведомости» – російська газета. Виходила з 1728 р. до 1917 р.

Толстой Дмитро Андрійович (1823 – 1889) – російський реакційний державний діяч, з 1866 до 1880 – міністр народної освіти, в 1882 – 1889 рр. – міністр внутрішніх справ та президент Петербурзької Академії наук.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 484 – 486.