З кінцем року

Іван Франко

Рік 1896 кінчимо не дуже-то радісно. Не знаю, чи багато мали ми таких років прикрих та мало продуктивних. Усе наше народне життя по сей і по той бік Збруча хоч не пропало і навіть розвивається потрохи, та все-таки похоже радше на річку під ледом, ніж на вільну течію. Живемо, немов під обухом, а сей обух – то не стільки зверхній, посторонній тиск, скільки почуття власної безсильності, власного розладу.

Нехай і так, що се переходова пора, та в історії, де вічно все йде, все минає, – кожна пора переходова. Та проте такої скандальної пори, де б усе йшло до гіршого, ми не тямимо. Бували часи мертвіші і глухіші, та нинішній час тим, власне, сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє стекле назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому пишається в масці політичного bon sensa, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів.

Само собою все те не було би ще таке страшне, якби з усіх боків не роблено рівночасно заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затроїти сумління підростаючих поколінь, зламати все, що могло б бути на перешкоді темним силам, угрунтувати – бачиться, на віки вічні – панування облуди і кривди людської.

Доки всі такі заходи йшли тільки збоку і стрічали дружне супротивлення всієї українсько-руської суспільності (здається, була колись така пора!), доти нам не було страшно, бо ми могли бути певні, що лихо не ввійде в душу народну і пройде, мов вітер поверх води.

Та тепер не те. Реакція обхопила часть нашої суспільності; зневір’я у власні сили і в силу рідного народу захитало найкращі характери, породило фантастичні бажання – дійти до чогось при помочі власне тих, котрих ясно витичена і не раз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі гноєм, на котрім би міг виростати і пишатися перед світом їх пишноцвіт.

А з другого боку, життя народне дійшло до того ступня, де вже не вистачають ані красномовні проповіді, ані голословне береження народних святощів, ані платонічна любов, а треба важкої конкретної праці на різних полях, починаючи від елементарної економічної самопомочі і правної оборони, а кінчачи найвищими вимогами наукової й літературної праці.

У всьому сьому ми вже пройшли азбуку і опинилися око в око з вищими вимогами, з запотребуванням більших засобів, подвоєної енергії, вищого ступня технічного і наукового підготування. Безповоротно минула пора «легкобитів». Написанням одної вірші або навіть одної книжки, виголошенням одної промови, заложениям одної читальні нікого нині не здивуєш і титулу до безсмертної заслуги не здобудеш.

«Систематична праця на кожнім полі» – ось що сталося окликом теперішньої доби. Се могло би нас тільки тішити, якби се не був виплив того, що ми зрозуміли, що наші противники ведуть, власне, таку систематичну працю довкола нас, і то або просто нам на шкоду, або на те, щоб нас випередити, затиснути в тінь, збити з місця в загальній конкуренції цивілізаційної праці. А, зрозумівши се, ми мусимо собі сказати: Friss Vogel oder stirb! Або візьмім всі свої сили докупи і силкуймося встоятися в тій конкуренції, або зложім заздалегідь оружжя і скажім собі, що ми сміття й січка, добра на пашу для інших, але здібна зеленіти й нове зерно родити.

Певна річ, дотеперішня праця, хоч невеличка, не була марною, та вона ж витворила для підростаючого покоління ще одну трудність. Серед народу розбуджено апетит до просвіти, до духового і політичного життя. Народ тисячами горнеться на всякі віча і збори, підставляє карк під жандармські кольби, слухає промови, хапає книжки і допитується за щораз новими.

«Давайте нам гімназію, ми вже людову школу пройшли!» – говорив перед кількома роками один селянин на вічу в Коломиї, а недавно, на вічу у Львові, я знов під час промови одного нефортунного бесідника чув від мого сусіда-селянина слова: «Що він нам азбуку товче? Нам треба правдивої науки!» Коли появиться яка книжечка або брошурка справді цікава для народу, можете бути певні, що швидко розійдеться тисячами. «Коб я ще не вмер і дочекав прочитати по-нашому Дрепера «Війну релігії з наукою»», писав нам один селянин, що, не можучи дождатися тої появи, взяв і прочитав того Дрепера по-польськи.

Се вже, як бачите, не той наївний, сентиментальний народ, що, мов та губка, приймає все, що йому даси. По з’їзді «Kółek rolniczych» я говорив з кількома руськими селянами, що були на тім з’їзді і вертали з пачками книжечок «Wydawnictwa ludowego». «Та от надавали нам пани, – говорили вони мені. – Ніяково було не брати, ще би вгнівалися. А вже ми по тому викралися та купили собі отих», – і вони показали мені окремо запаковані Драгоманова «Рай і поступ», «Заздрих богів», «Волю віри» та ще дещо з нашої нової белетристики. Мусили викрастися з-під панського ока, бо їх пильно стережено, щоб не заразилися радикалізмом, а вони, проте, повезли його насіння з собою по селах!

Се проява певно що радісна, та для підростаючого нашого покоління вона творить ще одну велику трудність.

Вона ставить до його праці, освіти, енергії та характеру без порівняння вищі вимоги, ніж це було досі. Тут треба величезної маси всестороннього знання, величезної праці й енергії, щоб відповісти тим вимогам і встоятися на становищі просвітителя та провідника народного. Вчительство в гімназії чи навіть професорство на університеті вимагає далеко меншого знання і дає далеко менше клопотів.

Тут досить обхопити якусь одну спеціальність і спокійно та систематично, мов міль, вгризатися в неї; праця над просвітою народу вимагає цілого чоловіка з усіма його здібностями, вимагає найрізнороднішого знання, а в додатку й відваги, резолютності, ініціативи і здоров’я справді вояцького. А наше рознервоване молоде покоління дуже мало вносить тих ресурсів до тої важкої праці, яка мусить спасти на його плечі і з якою воно мусить упоратися під загрозою затрати людської подоби.

Зневіра в народ і його сили, зневіра в можність добитися власною силою кращої будущини – ось джерело всіх тих хитань, помилок і апостазій, яких повна наша історія. Із сього джерела поплило по сей бік Збруча москвофільство, а потім новоерство, підправлене новим курсом, а по той бік Збруча – омосковлення, а потрохи також і безполітичне українофільство, з одного, і безнародне народовольство та революційне якобінство, з другого боку.

Люди або згори зрікалися голосу в найжизненніших справах, або згори признавали, що маси народні в тих справах не можуть забрати голосу, і вони самі (революціонери) повинні здобути і дати тим масам до рук усю готову благодать. Нині ми впевнилися, що ті дороги не ведуть до цілі, що ані чужою мовою та літературою не будемо багаті, ані ласкою польських панів та міністрів не будемо ситі, ані безполітична наука не оживить народу, ані безнаукова революція не підійме його.

Нині ми розуміємо, що перша і головна основа розвою народного – освідомлювання і розбуджування мас, праця над їх просвічуванням у кожнім напрямі, отже, не тільки господарськім і історично-національнім, але поперед усього політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) – ось що головна мета, яку поклала собі Українсько-руська радикальна партія і до якої по змозі своїх сил іде всіми можливими шляхами.

А шляхи ті самі собою визначаються потребами життя народного. Тут підходять віча і збори, агітація виборча і праця по громадах, поміч правна і лікарська, публіцистика, газети і брошури. До тої мети мусить підходити й вища література, і наукова праця: вона мусить давати арсенал думок, фактів та поглядів для популяризаторів, мусить і серед інтелігенції скріплювати віру в рідний грунт, у силу нашої нації, мусить відновлювати всі кращі традиції нашої минувшини і прищіплювати до них усі кращі здобутки загальнолюдської цивілізації.

Тільки тоді ми здобудемо собі політичну силу на своїм грунті; тільки така інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сього не зробить, ані копиця брошур самих, ані півкопи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всього сього, але треба всього, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжче буде ворожій силі спинити нас у тім рості.

Наскільки органічно й рівномірно йде сей ріст тепер у нас у Галичині – в те не буду входити. Мені хотілось би висловити тут кілька уваг про те, як мені уявляється теперішнє духове життя України. Певна річ, не бувши тепер на Україні, я не можу говорити зовсім напевно, та будь-що-будь уважаю справу такою важною, що кожний українець по сей чи по той бік Збруча мусить виробити собі про неї якесь поняття, бо вона доторкає самої суті його національного чуття, доторкає будущини і, значить, мусить мати вплив і на рахунки теперішнього.

Значить, мусить бути й галичанинові вільно висловити свою думку про українське духове життя; думка та, хоч би навіть невірна, все-таки може бути цінною так само, як для галичан цінні були колись критичні думки українців, що міряли нас, так сказати, своїм ліктем і судили про нас, не знаючи зовсім наших обставин.

Отже, судячи українське духове життя з тих праць, наукових, белетристичних та публіцистичних, які виходять з-під пера українців чи то в Росії під цензурою, чи в Галичині, бачимо поперед усього розвій думок у теоретичнім, абстрактнім напрямі. Інтереси до абстрактних питань переважають над інтересом до конкретних справ.

Чи то питання загальнолюдські, чи спеціально-українські підхапуються поперед усього з абстрактно-теоретичного боку: соціалізм з боку матеріалістичного світогляду, зовсім не нерозривно з ним зв’язаного, політична реформа з боку федералізму, що в усякім разі може бути тільки дахом великого будинку, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа; питання української національності з боку вищості українського типу над московським або з боку спеціальної іннервації, що всякому народові надає окремий характер, та тільки, на лихо, поки що лишається в сфері гіпотез.

Правда, в сій сфері легко і свобідно буяти, там безпечно, і аргументація pro i contra ні до чого практичного не зобов’язує. Та тільки ж до дійсного життя ті гіпотези і теорії нічим не доторкаються, з насущними його проблемами не зв’язані, бо ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виаргументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє.

Ся перевага теорії і залюбування в теоріях не припадкове явище; воно – ознака глибокого розриву між інтелігенцією й народом і почуття тої інтелігенції, що вона безсильна і нічогісінько не може зробити для влегшення долі того народу. Сей розрив, мов темна прірва, зіває на нас навіть із таких письменних праць українців, що займаються народом, що дишать гарячою любов’ю до того народу. Прочитайте хоч би статтю про штунду в «Житю і слові», навіть статтю про артілі. Без сумніву, статті писані людьми, що люблять свій народ, тішаться його поступом, спочувають його стражданням.

Та що з того? У авторів видно все те, та при тім видно також, що всі свої відомості про дані явища в житті народу вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомості з народом тут не видно, то й статті при всій цікавості фактів виходять холодні, нема в них того особистого тепла, що надихає всяке слово чоловіка, особисто знайомого з ділом і з людьми. Щоб відчути різницю, досить буде прочитати статтю про робітницькі страйки; тут зараз видно чоловіка, що сяк чи так стоїть близько до справи, про котру говорить, і, говорячи про неї, знаходить теплий тон безпосереднього, не теоретично виміркуваного чуття.

Скажуть нам: політичні відносини Росії так зложилися, що інтелігентній громаді годі наблизитися до народу, особливо по селах. А я скажу на се: поки інтелігентна громада не зблизиться до народу, не стане з ним заодно, не підійме його до духових і політичних інтересів, доти й політичні обставини Росії не зміняться. Треба ж зрозуміти, що тут попросту нема іншого виходу і що всяке вагання, всяке опізнення української інтелігенції в такому зближенню – велика небезпека для національного розвою, для всеї будущини України.

Чому? Легко зрозуміти з того, що скажу далі, та поперед усього скажу одно: неправда сьому, буцімто теперішні порядки російські так уже абсолютно відрізують інтелігентам доступ до мужика.

Не може сьому бути правда. Ніякі в світі порядки не можуть покласти такої стіни між одним чоловіком і другим. Навіть у тюрмі під замками люди порозуміваються, а не то що на волі, серед непереглядних просторів та степів України.

А по-друге: маємо приміри, що інші люди в Росії зближаються до мужиків, ведуть серед них правильну пропаганду національну і соціально-політичну. Вкажу на поляків, що зуміли се зробити хоч через половину на легальній дорозі; вкажу на литовців і латишів, що поставили весь свій національний розвій на нелегальну дорогу, друкують свої книжки й газети за границею і проте засипують ними кожне своє село в Росії.

Адже ж се також люди, не чарівники! Також під російськими порядками роблять, а не в Англії! Невже ж серед українців, особливо серед молодшої Генерації, не знайдеться ніхто, хто б зацікавився сею роботою найближчих сусідів, пройшов у них школу такої роботи і переніс її на український грунт?

Говорять нам, що на Вкраїні і загалом у Росії є українські радикали, драгоманівці, чи як вони там себе величають. Тяжко сьому повірити. Адже ж найвидніша прикмета поступових думок – се жива праця, організація живих людей. Адже радикалізм усюди, навіть і в Галичині, розуміється не як пусте теоретизування, а як прикладання поступових думок до роботи серед народу, як організування того народу до боротьби за політичні ідеали свободи й справедливості.

Де є такі радикали на Вкраїні? Чуємо про групи молодіжі, що спорять над тим, чи слід давати вкраїнському мужикові московську книжку, бачимо людей, прихильних нашому радикалізмові, читаємо відозви їх, що, мовляв, складайте гроші на піддержання радикального руху в Галичині. Що про се сказати? Се якась настойка на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм. Хоч і як симпатичні нам особисто ті люди та їх починання, та все-таки мусимо явно сказати їм: не сього треба поперед усього! Галицький радикалізм здвигнувся не грошима, а працею й агітацією серед народу, і ними стоятиме й далі.

Робіть, панове, у себе аналогічну роботу, освідомлюйте свій народ – просто, безпосередньо, устами, брошурами та листками, друкованими хоч би у нас та перешварцованими за границю, пробуйте, щоб у вас радикалізм пустив коріння між народом, зробився хоч невеличкою, а громадською, не кружковою силою, – то се й для нас буде підмога десять раз більша, ніж ті дрібні грошові підмоги, які тепер ви могли би нам доставити і котрі, замість дійсно поставити нас на ноги, можуть тільки in infinitum продовжати нашу обопільну мізерію. Бо у вас вони зродять почуття облегшення, що ось, мовляв, ми сповнили свій обов’язок, чи то пак відкупилися від нього 10 чи 100 рублями, а у нас ослаблюють енергію, піддержуючи надію на посторонню поміч.

Радикальний по ідеям і свідомо національний, український рух по характеру серед вашого селянства, серед ваших робітників дасть нам і вам без порівняння більше, бо праця над таким рухом відіб’є у вас охоту до теоретизування, вдесятеро збільшить вашу енергію, породить запал, якого від [18]70-х років у вас нема, дасть вам силу і повагу серед поступових і радикальних громад інших народностей, дасть вам живу опору в народі.

А й у нас радикальний рух серед вашого народу побільшить віру в свої сили, бо ми почуємо, так сказати, міцну опору за своїми плечима, а притім наші й ваші радикальні каси розпоряджати будуть далеко більшими сумами грошей, значить, дальший хід агітації все більше й більше буде забезпечений.

Не говоріть, що така робота у вас неможлива. Можуть робити її інші, чом же би не могли й ви? Певна річ, «є дозволения начальства» сього робити не можна, та дарма. І нас у конституційній державі начальство не благословило і не благословить на шлях радикальної агітації. Та дарма, вовка боявшися і в ліс не йди. А вже, мабуть, є й між вами люди, що не так дуже бояться того вовка.

Я не розумію, як може бути нелегальна дорога чимось дивним, несподіваним або страшним для російського українця, котрий мусить же бачити, що все українство в Росії сам уряд поставив поза рамки легальності. Сам уряд пхає вас на дорогу нелегальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути легальними?

Не бійтеся, уряд добре бачить, де українство могло б бути йому неприємне, і всіми можливими запорами не допускає свідомих українців і української свідомости до народу – а ви будете слати петиції до царя і вести війну з цензорами за дозвіл надрукувати по-українськи книжечку народних оповідань, казок або віршів! Невже се змагання – робота і війна гідна духового цвіту великої нації? Розділ між українською інтелігенцією і простим народом – ось та стіна, о котру стоїть хоч би сто лобів розтовкти, щоб її розвалити, і поки ви, українські радикали, не зробите хоч одного видного вилому в тій фатальній стіні, поти ані ми, ані ніхто на світі не повірить у серйозність вашого радикалізму.

Ми певні, що в Росії і на Україні не виродилися сильні, енергічні, геройські натури, що зуміють і тут піти напролом, як пішли Желябови, Кибальчичі і сотки інших українців на боротьбу за всеросійську революцію. Згадуючи про тих дійсних новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено, і з яким результатом? Усунули особу Олександра II, щоб зробити місце Олександрові III.

Серце стискається з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді наших найліпших борців і справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!

Та ще й нині справа не пропаща, бо ще й нині шлях від інтелігенції до простого народу не проверстаний. Народ сам у штундовій організації вироблює свою організацію, дає інтелігенції готові форми, в котрі може виливатися зміст радикального, національно-політичного руху. Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народу, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма. Бо дурня і в церкві б’ють, а на похилене дерево і кози скачуть.

Примітки

Подається за публікацією в «Житє і слово» (1896, т. 5, с. 401 – 407).

Збруч – ліва подільська притока Дністра. У 1772 – 1917 рр. – кордон між Росією й Австрією (Галичина).

«Kółka rolnicze» – «гуртки хліборобів», кооперативні селянські організації, що перебували під впливом польських політиків.

Новоерство («нова ера») – спроба налагодження українсько-польських стосунків у Галичині в 1890-х рр.

…революційне якобінство… – Вислів походить від назви Якобінського клубу, що утворився в період французької революції кінця XVIII ст. Якобінство – напрям у російському та українському народництві, представники якого ставили під сумнів революційні можливості селянства і вважали, що революція повинна розпочатись з державного перевороту, котрий здійсниться силами революційної меншості, яка, захопивши владу, встановить революційну диктатуру і здійснить соціальні перетворення.

…статтю про штунду в «Житю і слові»… – Стаття О. Срібного «До штундового руху» (Житє і слово. – 1896. – Т. 5. – Кн. 3. – С 194 – 208).

…статтю про артілі. – Стаття В. Слуцького «Хліборобські артілі (спілки) на Україні» (Житє і слово. – 1896. – Т. 3. – Кн. 5. – С 353 – 361).

Желябов Андрій Іванович (1850 – 1881) – революціонер-народник, організатор народницьких гуртків у Києві та Одесі. Був прихильником індивідуального терору в протицарській боротьбі. Після вбивства Олександра II засуджений на смерть і страчений.

Кибальчич Микола Іванович (публіцистичний псевдонім – Дорошенко; 1854 – 1881) – революціонер, член партії «Земля і воля», згодом – «Народної волі». Народився в м. Коропі (тепер Чернігівської обл.) в родині священика. Не закінчивши навчання в Чернігівській духовній семінарії, вступив до гімназії Новгорода-Сіверського. 1875 р. був заарештований за зберігання нелегальної літератури і майже три роки провів у Лук’янівській в’язниці Києва. Брав участь у замаху на Олександра II, в якому вирішальну роль зіграла «забійна сила» бомби, що її створив Кибальчич. Засуджений на смерть і повішений.

Усунули особу Олександра II… – Олександра II вбито 1 (13) березня 1881 р.

Алла Швець

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 801 – 811.