Невірному другові

Публій Овідій Назон

Переклад Івана Франка

(Лист. IV, 3)

Маю жалітись, чи радше мовчати, твій гріх не назвавши,

Чи виявляти хіба світу всьому, хто ти є?

Ні, не назву твого ймення, щоб жаль мій не був тобі честю,

Щоб моя пісня сумна слави тобі не дала.

Доки судно моє, міцно збудоване, вільно гуляло,

Ти поруч мене гулять перший хапався усе;

Нині, коли відвернула фортуна лице своє, втік ти,

Взнавши, як дуже твоя поміч потрібна мені.

Чинишся навіть, що й знати не знав ти мене зроду-віку,

Вчувши ім’я моє, ти «той то, – питаєш, – Назон?»

О, я той сам, хоч ти й чути не хочеш, твій давній приятель,

Майже з дитячих ще літ ми побратими були.

Той я, що першому ти повіряв свої думи й бажання,

Перший з тобою на всі грища й забави ходив;

Той однокашник я твій і щоденний гість в твойому домі,

Той, що, мов муза, тобі кождий підшіптував суд.

О, я той сам, о котрім ти, зрадливий, днесь знати не хочеш

І про котрого хоч раз не потрудивсь ти спитать.

Чи не любив ти ніколи мене? Значить, не маскувався!

Чи був ти щирий колись? Значить, так легко змінивсь!

Може – скажи – прогнівив тя я чим і сю зміну спровадив?

Бо сли неслушний твій гнів, то справедливий мій жаль.

Чим провинивсь я, що так неподібний до давнього став ти?

Чи, може, те є мій гріх, що я в нещастя попав?

Сли вже не ласка твоя помогти мені ділом чи грішми,

Хоч би листок ти прислав, всього три слова мені!

Ба, аж повірити тяжко – говорять, що навіть мене ти

В моїм нещасті ганьбиш, робиш докори гіркі.

Безуме, га! Що ти дієш? Пощо в разі власного горя

Ти позбавляєш себе слів співчуття у людей?

Знаєш, що тая богиня легенька на колесі бистрім

Ногу хиткую свою сперла на самім шпилі?

Легша вона від листка, рухливіша вітрової хвилі,

Змінністю, зрадниче, їй рівний хіба ти один.

Висить на нитці тоненькій, небоже, вся доля людськая:

Що нині міцно стоїть, завтра валиться нараз.

Хто не чував про безмірнії скарби багатого Креза?

А як в неволю він впав, мало й життя не втеряв.

А Діонісій, лиш пострахом прогнаний із Сіракузи,

Чемним собі ремеслом хліба шматок заробляв.

Хто від Помпея Великого більший? А все ж він в утечі

Голосом смирним, бідак, хлопа о поміч просив,

Той, що Югурту побив і над цимбрами вславивсь тріумфом,

Консулом бувши, наш Рим вів до побіди не раз,

Марій хіба не лежав у багні, в шуварі болотистім

Криючись, встиду зазнав – муж такий славний – досить!

Робить іграшку собі судьба із долі людської;

Навіть тій хвилі, що є, вірить напевно не мож.

Якби був хтось мені мовив: «Поїдеш над Чорнеє море,

Будеш лякаться, щоб лук гета не встрілив тебе».

Я б відказав йому: «Иди та напийсь на прочищення ліку

Того, що густо росте по Антікіри полях».

Прецінь постигло мя се! Та й хоч людських я б стріл устерігся,

Допустів божих хіба міг би я устерегтись?

Отже, лякайсь їх і ти, і що втішним тобі видається,

Поки говориш, вважай, може змінитися в сум!

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Взори поезії і прози…», с. 183 – 185.

Подається за першодруком.

Югурта – нумідійський цар, страчений в Римі 104 р. до н. е. Антікіра – місто біля гори Парнасу, в околиці якого росло багато чемериці; її вважали за надійні ліки проти божевілля.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 407 – 409.