Прощання

Публій Овідій Назон

Переклад Івана Франка

(Елегія. І, 3)

Як виринає в душі сеї скорбної ночі картина,

Що в ній остатнії я хвилі у Римі пробув;

Я нагадаю сю ніч, в котрій все я наймильше покинув,

Нині з очей ще мені котяться сльози рясні.

Власне, світять свічки, аж тут наказ від цезаря зараз

Геть забиратись, кидать рідний Авзонії край!

Вже не було ні часу, ні думок щось ладнать для дороги,

Довгую хвилю у нас серце застило зовсім.

Не постаравсь я о слуг, ні о те, щоб товариша вибрать,

Ні о одежу та харч, що для заточника би тра.

Я остовпів не інакше, як той, що, пригноблений громом,

Хоч і жиє, та життя сам не свідомий свого.

Та коли біль сам нарешті прогнав сю з душі замороку

І моя пам’ять оп’ять трохи до себе прийшла,

Проговорив я востаннє до другів сумних на відхіднім

(З многих явилися тут тільки два-три на той час!).

Любая жінка, ридаючи, міцно мене обіймала,

Сльози по щоках блідих, наче дві річки, текли;

На берегах десь лівійських далеко дочка пробувала,

Навіть і знать не могла про сю недолю мою.

Де тільки глянуть було, роздавались ридання і стогін,

Бачилось, в домі раз в раз плач похоронний стоїть.

Слуги, і служниці, й хлопці ридають по мні, мов по вмершім,

В домі у кождім куті сльози хтось точить гіркі.

Сли до малого велике порівняння вільно прикласти,

Вигляд був Трої такий в хвилі, як взято її.

Скрізь уже втихли людей голоси і собачі брехання,

Місяць високо свій віз небом нічним підігнав;

Ось я на нього зирнув, а відтак; Капітолій зуздрівши

(Був, недаремно наш дім в близькім сусідстві при нім),

Я помолився: «Боги, що живете в сих близьких святинях!!

Храми, котрих вже вовік очі не вглянуть мої!

Святощі, скільки вас є у величному місті Квіріна,

Я вас лишаю! Вовік будьте здорові мені!

І, хоч запізно, одержавши рану, за щит я хапаю,

Все ж своїм гнівом відхід .сей мені н« обтяжіть!

Тому ж небесному мужу скажіть, який блуд мя обпутав,

Щоб за злочин не мав те, в чім лиш провина була.

Най те, що знаєте ви, почува й сеї кари виновник:

Сли перепрошений бог – горе мені не страшне».

Сею мольбою благав я богів, ще теплішими жінка;

Хлипання раз в раз її переривало слова.

Ще й перед ларами, ниць вона впавши й розсипавши коси,

К огнищу згаслому, знай, тулить тремтячі вуста;

Гаряче й гірко вона наріка на ворожих пенатів

За свого мужа, та плач вже не поможе йому.

Ніч уже швидко кінця добіга, вже гаятись годі,

Віз Паргазійський униз з осі своєї схиливсь.

Що мені діять? Сліпая любов вітчини мя спиняє,

Та невмолимий наказ геть ще сю ніч мя жене.

Ах, чи то раз за прохожим, що десь поспішав, я промовив:

«Що так біжиш? Де спішиш? Відки й куди, погадай!»

Ах, кілько раз я подумав, ось уже тая хвилина,

Що мені краще всього рушить в назначену путь!

Тричі ставав на поріг і тричі вертався; самі

Ноги, в догоду душі, мовби зав’язли мені.

Часто «Бувайте здорові!» – скажу і знов много говорю,

І, мов ось-ось уже йти, з всїми цілуюсь ще раз.

Часто показую щось сотий раз, сам собі суперечу,

Та від коханих моїх оком не можу змигнуть.

Врешті подумав. «Чого я спішуся? Та ж в Скіфію шлють мя;

Рим покидать сяк чи так, хвильку пробуду ще тут!

Жінку навік мені за життя ще живу віднімають,

Дім, і ту вірную всю челядь домашню мою,

І тих товаришів, що, як матір, полюбив я сердечно –

Щирії душі! Тесей так хіба вірність держав!

Тож обнімімось, допоки ще вільно! Хто зна, може, вдруге

Не доведесь вже! Наш зиск – кождий ще лишній момент».

Та вже не час! Уриваю промову свою напівслові

І обнімаю все те, що »аймиліше душі.

Ще мить говоримо й плачем, аж ось на високому небі

Ясна зірниця зійшла, нам найважкіша звізда!

Щось мов порвалося в мні, мов сустави мої віднімають,

Бачилось, тіло моє хтось на шматки роздира.

Біль я почув, як той Метус, коли за зрадливії вчинки

Коні за кару його шарпали в різні боки.

Крик і ридання моїх піднялось по всім домі страшенне,

З жалю до голих грудей б’ють кулаками вони.

Вже відходжу, аж ось жінка на раменах моїх повисла,

Сльози гіркії ллючи, скорбні слова ті рекла:

«Ні, не візьмуть тебе в мене! Ураз помандруєм обоє!

Я не покину тебе, в зсилку за зсильним піду!

Разом нам їхать! Нехай і мені на край світу дорога;

Я, як пакунок малий, буду збігця проводжать.

Цезаря- гнів тебе гонить із рідного краю, – кохання

Гонить мене, і воно цезарем станесь мені».

Так напиралась, як вже й перед тим напиралася часто,

Ледве намовами я міг трохи вспокоїть її.

Вийшов я (радше сказать – мене винесли без похорону),

Мокрий від сліз, все лице вкрите волоссям вогким.

Жінка в нетямному болю – розказують – тут же зомліла

І, мов без духу, отак серед покою лягла.

А як устала з волоссям, присипаним попелом гидким,

І похололе з землі тіло своє підняла,.

Довго ридала – не то над собою, не то над самотнім

Домом і мужа ім’я кликала часто в простір.

Так голосила, немовби мене і дочку свою трупом

Бачила, зложених вже на похороннім кострі;

Вмерти бажала, щоб з смертю і пам’яті, й болю позбутись.

Згляд лиш на мене її жити примусив іще.

Най же живе і, коли вже так доля судила, живучи.

Най мені, бідному, поміч і пільгу несе!

Примітки

Прощання – «Aus den Trauerliedern von Tome, Die beste Nacht in Rom». – Römische Lyriker, с. 112 – 115 (ІЛ, № 207).

Вперше надруковано у кн.: «Взори поезії і прози…», с. 169 – 172.

Подається за першодруком.

Квірін – ім’я обожненого засновника Рима Ромула.

Тому ж небесному мужу… – Августу.

Паргазійський віз – поетична назва Великої Ведмедиці – сузір’я північного неба. Паррасія – назва місцевості і міста в Аркаді ї.

Метус – міфологічне втілення страху.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 405 – 407.