II. Прийняття паломників

Переклад Івана Франка

[Героєві повісті, що тратить день за днем, дожидаючи авдієнції у папи, радить кардинал Нані, папський секретар, бачити папу насамперед під час урочистого привітання великого міжнародного паломництва «Лепти св. Петра» і дає йому білети на вигідні місця, щоби міг зблизька придивитися сьому тріумфові папського впливу і папської пишноти. – Примітка І. Ф.]

Церемонія мала відбутися в полуднє в просторій і гарній салі Беатифікацій, перебудованій на каплицю, що находиться над портиком Св. Петра.

Вже цілу годину стиск народу дусився в палючій гарячці, в змагаючімся зворушенні стовплених трьох чи чотирьох тисяч осіб. Вкінці здужав П’єр дійти до третьої зали; та відвага покинула його, коли побачив нечувану глоту голов, і він не силкувався навіть іти далі.

Ся зала Беатифікацій, що її окинув одним поглядом, спинаючися на пальцях, була дуже багата, золочена і помальована, під високою суворою стелею. Супроти входу, на звичайнім місці престолу, уміщено на невисокій естраді понтифікальний трон, великий фотель, оббитий червоним оксамитом, котрого хребет і поруччя сяли золотом; драперії балдахина, також з червоного оксамиту, спадали назад, немов розвиваючи двоє широких пурпурових крил.

Та над усе занимала, вражала його ся юрба, розпалена пристрастю, якої не видів ще ніколи. Він чув, як у неї сильно билося серце, бачив, як її очі, щоби задурити гарячкову нетерплячку ожидання, вдивлялися з обожанням в пустий трон.

Ах! Сей престол! Він їх сліпив, зворушував аж до божевільства їх побожні душі, наче золотий кивот, в котрім сам Бог мав зволити зайняти місце. Були там одягнені святочно робітники, з ясними, дитячими поглядами, в наївних поставах екстази, жінки з буржуазії в обов’язковій чорній туалеті, всі бліді, в якімсь святім страху надзвичайної жадоби, пани у фраках і білих краватах, пишні, підняті пересвідченням, що спасають церков і народи.

Визначалася особливо одна група перед самим троном, ціла юрба чорних одягів, члени міжнародного комітету під проводом барона де Фура, мужчини п’ятдесяти літ, дуже грубого блондина, що агітував, платив, давав прикази, немов генерал перед рішучою побідою. Далі серед сірої і невиразної маси одягів проблискували де-не-де фіолети якогось єпископа, бо кождий душпастир хотів стояти разом зі своїми овечками.

Натомість регулярні монахи, отці-настоятелі, в бурих, чорних, білих рясах, впадали в очі своїми високими, стриженими або голеними головами. Направо і наліво повівали хоругви, що їх товариства і конгрегації приносили в дарі для папи. І хвиля піднімалася, змагався шум моря, така нетерплива любов била з тих огнистих очей, спотілих лиць, спраглих уст, що повітря немов загусло і потемніло в важкій задусі сього натовпленого народу.

Та нараз П’єр побачив близько престолу монсиньйора Нані, що, пізнавши його здалека, давав йому знаки рукою, щоби йшов ближче. А коли він скромним жестом відповів, даючи знати, що волить стояти тут, де є, прелат уперся на своїм і вислав до нього гвардійця, щоби зробив йому дорогу. Вкінці, коли гвардієць привів його на його місце, Нані мовив живо:

– Чому не приходите зайняти своє місце? Ваш білет дає вам право стояти ось тут, наліво від престолу.

– Їй-богу, – відповів священик, – треба було протискатися крізь стільки народу, що мені не хотілося. А втім, се завелика честь для мене.

– Ні, ні! Я вам дав се місце, щоб ви його зайняли! Я бажаю, щоб ви були в першому ряді, щоб ви бачили як слід і не пропустили нічого в цілій церемонії.

П’єр міг тільки подякувати. Тут він побачив, що по обох боках престолу ждало також кілька кардиналів і багато прелатів із папської сім’ї. Він пізнав високого і грубого кардинала Сангвінетті, з лицем, налитим кров’ю, що дуже голосно розмовляв з бароном Фура.

За хвилю монсиньйор Нані знов підійшов до нього і показав йому ще дві еміненції, дуже важні і впливові особи; були се кардинал-вікарій, низький грубий чоловічок, з розгаряченим лицем, травлений амбіцією, і кардинал-секретар, сильний, костистий, неначе витесаний сокирою, романтичний тип сицилійського бандита, що вибрав собі дискретну і принадну кар’єру церковного дипломата. Ще кілька кроків далі набоці стояв великий пенітенціарій, мовчазний, з видом чоловіка хоровитого, з понурим і сухим профілем аскета.

Продзвонило полудне. В юрбі вчинилося зворушення, що прийшло великою хвилею з двох інших зал і викликало неоправдану радість. Та се були лише гвардійці, що протискалися крізь юрбу, щоби зробити місце для процесії. Та от нараз із глибини першої зали роздалися крики, що лунали чим ближче, тим дужче. Се вже була процесія.

Напереді йшов відділ швейцарської гвардії в звичайних уніформах під проводом сержанта; далі носильщики крісла в червоних строях, дальше надворні прелати, а між ними чотири тайні шамбелани з черги. В кінці між двома компаніями шляхетської гвардії в півгальових уніформах ішов сам св[ятий] отець, пішки, з тонкою усмішкою на устах, благословлячи звільна направо і наліво. Разом з ним крик, що піднімався з сусідніх зал, ввірвався до зали Беатифікацій, бурхливий, мов любов, що переходить в божевільство; під ніжною, білою рукою, що їх благословила, всі ті збентежені люди попадали на коліна; всю долівку покрила густа поміть побожного народу, немов розгромленого появою самого Бога.

П’єр, захоплений тим самим настроєм, затремтів і впав на коліна разом з іншими. Ах! ся всемогучість, ся непоборима заразливість віри, того грізного подуву з іншого світу, що робився вдесятеро сильніший серед тої пишноти, серед того блиску царської величі!

Настала глибока тиша.

Лев XIII усів на престолі, окружений кардиналами і двораками, і церемонія почалася після звичаю і обряду. Насамперед промовив клячучи один єпископ, складаючи у стіп його святості поклін вірних усього християнства. По нім виступив голова комітету барон де Фура і відчитав стоячи довгу промову, в котрій представляв паломництво, вияснив його мету, надаючи йому велику вагу як політичному і разом з тим релігійному протестові. Голос сього грубого чоловіка був тонкий, прошибаючий, речення виходили зі скреготом сверщка.

Він висказував біль католицького світу задля недостатку, який терпить св. престол від чверті віку, і щиру охоту всіх народів, представлених тут через паломників, потішити найвищу преподобну голову церкви, приносячи йому лепту багатих і бідних, шеляги від найнижчих, щоби папство не тратило відваги і незалежності і не перестало погорджувати своїми ворогами. Він згадав також про Францію, а сплакнувши над її хибами, пророкував, що вона знов навернеться до здорових традицій, і заявив гордо, що вона була найбагатшою, найблагороднішою країною, з котрої золото і дарунки плили до Риму безпереривною рікою.

В кінці піднісся Лев XIII і відповів єпископові і баронові. Голос його був грубий, сильно носовий, і видавалось дивним, як такий голос міг виходити з такого мізерного тіла. В кількох реченнях він висказав подяку, заявляючи, що його до глибини душі зворушила отся прихильність народів до папства. Лихоліття вже минуло, не довго ждати, а надійде остаточний тріумф. Очевидні знаки віщують, що народ вертає до віри, що неправда незабаром пропаде під безподільним панованням Христа. А Франція чи ж не є старшою дочкою церкви? Вона дала св. престолові так багато доказів щирого прив’язання, що сей не може ніколи перестати її любити.

Далі, підносячи руку над усіми присутніми паломниками, над товариствами і званнями, які вони представляли, над їх ріднею і приятелями, над Францією, над усіма католицькими народами, уділив їм апостольського благословенства, щоби подякувати за цінну підмогу, яку йому принесли. Коли сідав, роздалися оплески, гучні вибухи, що, змішані з многолітствами і незрозумілими окриками, тривали з десять мінут; ціла зала тремтіла від тої пристрасної, невгамованої бурі.

П’єр глядів на Льва XIII, що під бурею сього божевільного обожання знов сидів недвижно на троні. В папській шапці, в червоній пелерині, на плечах облямованій горностаями, в довгій білій рясі, він подобав на ієратично штивного ідола, котрому поклоняється двісті п’ятдесят мільйонів християн. На пурпуровім тлі обслони балдахину між розверненими крилами драперії він яснів, немов свічник слави і приймав справді маєстатичний вид.

Се не був уже той немічний дідусь, що йшов пиняво, дрібною ходою, з тоненькою шийкою бідного, хорого птаха. Мізерне лице, занадто великий ніс, занадто широкі уста щезали. В сьому восковому лиці видно було лише чудові очі, чорні і глибокі, що ясніли вічною молодістю і незвичайною проникливістю та інтелігенцією. Було тут якесь свідоме піднесення цілої особи, почуття вічності, котру представляв, царська благородність, котра давалась йому власне задля того, що він був лиш пушка духу, чиста душа в тілі зі слонової кості, такім прозірчастім, що, здавалось, видно вже було сю душу, немов увільнену від земних пут.

І почув тоді П’єр, чим мусить бути такий чоловік, найвищий священик і володар, пан двохсот і п’ятдесяти мільйонів підданих, для побожних а страждущих істот, що з далеких світів приходять поклонитися йому і падуть при його ногах, поражені блиском втіленої в ньому могучості. Поза ним у пурпурі драперії – яка нагла прогалина аж на той світ, який безконечний ідеал осліпляючої слави!

В одній людині, вибраній, одинокій, надлюдській, стільки віків історії від апостола Петра, стільки сили, стільки генія, борб і тріумфів! Далі – яке ж се чудо, що відновлюється ненастанно: саме небо вступає в отсе людське тіло, Бог замешкує в своїм слузі, котрого вибрав, котрого вивищив над усіх, котрого усвятив понад безмірну тьму решти смертельних, котрому дав усю власть і все знання.

Яке святе збентеження, яке зворушення безгранично ніжності! Бог в чоловіці! Бог ненастанно ось тут, глядить сими очима, говорить його голосом, проявляє себе кождим жестом отсеї благословлячої руки! Хто може уявити собі сей безграничний абсолют непомильного монарха, найповніший авторитет на сім світі і спасеніє на тім, видимого Бога! Яким зрозумілим робився той порив душ до нього, травлених потребою віри, те потопань я в ньому душ, що нарешті знаходили сю гарячково бажану певність і потіху; що віддають себе і щезають в самім Бозі!

Та ось церемонія скінчилася. Барон де Фура представив святому отцеві членів комітету, а також кількох інших визначних паломників. Ті підходили помалу, тремтячи припадали навколішки і гаряче цілували пантофель і перстень. Далі офірували хоругви, а у П’єра защеміло серце, коли в найкращій, найбагатшій, пізнав хоругов з Лурду, даровану, без сумніву, попами з церкви Непорочного Зачатія. На білім, золотом вишитім шовку, була з одного боку намальована пресвята діва Лурдська, а з другого – портрет Льва XIII. Він усміхався по образі, та П’єрові стало дуже сумно, неначе б ось тут розвіялася його мрія про папу розумного, євангельського, свободного від низьких забобонів. І саме в сій хвилі він наново зустрів погляд монсиньйора Нані, що не спускав його з очей від початку церемонії, студіюючи його иайдрібніші зраження з цікавим видом чоловіка, що віддається дослідам. Він наблизився до нього і сказав:

– Се пишна хоругов! Яка радість для його святості, що його так гарно намальовано враз із сею красивою пресвятою дівою!

Потім, коли молодий священик поблід і не відповідав нічого, Нані докинув з міною богобоязливої італійської добродушності:

– Ми тут у Римі дуже любимо Лурд. Історія тої Бернадетти така мила!..

Тут почало діятися щось таке незвичайне, що збентежило П’єра надовго. Він бачив у Лурді приміри нечуваного ідолопоклонства, сцени наївної віри, розбурханої релігійної пристрасті, що ще й тепер тремтів з неспокою і болю. Але та глота, що тислася до лурдської печери, ті хорі, що мерли з любові перед статуєю пресвятої діви, той здвиг народу, що шалів, заражений вірою в чуда, – ніщо, ніщо не дорівнювало тому нападові божевільства, що обхопив, пірвав паломників у стіп папи.

Єпископи, настоятелі конгрегацій, відпоручники всіляких родів наближалися, щоби зложити коло трону жертви, принесені з цілого католицького світу, загальну складку Петрового гроша. Був се добровільний податок народу для свого монарха; тут складано срібло, золото, банкноти, напхані до калиток, гроші в пушках, у портфелях.

Потім прийшли дами і падали на коліна, подаючи шовкові або оксамитні торбинки, вигаптувані власними руками. Інші дали повироблювати на портфеля початкові букви Льва XIII брильянтами. В одній хвилі екзальтація дійшла до того, що дами рвали все на собі, кидали свої калитки і все, що мали на собі цінного. Одна брюнетка, дуже вродлива, струнка і висока, зірвала зі шиї годинник, зняла перстені і кинула їх на ковер естради. Всі були би пірвали власне тіло, щоби виймити своє горюче серце і кинути його також, кинутися цілими, нічого не задержуючи для себе.

Був се дійсний дощ дарунків, повне дарування, пристрасть, що добровільно обдирає себе з усього в користь предмета своєї почесті, щаслива, що не має при собі нічого, що би не було його. І все те серед чимраз дужчого гамору, безконечних віватів, окриків безтямного обожання, серед страшенного стиску, бо всі мужчини і жінки перлися до престола, гнані непереможним бажанням уцілувати ідола.

Та ось роздався знак, Лев XIII сквапно зійшов з трону і знов зайняв своє місце в процесії, щоби вернутися до своїх світлиць. Швейцарська гвардія добувала всіх сил, здержуючи юрбу, силкувалася прочистити прохід крізь три зала. Та на вид відходу його святості роздався великий гамір розпуки, наче б небо нараз замкнулося перед тими, що ще не вспіли наблизитися. Який прикрий завід – бачити видимого Бога і утратити його, не осягнувши спасенія через сам його дотик!

Глота була така страшлива, що запанував нечуваний заколот, котрий замів швейцарську гвардію. Видко було, як жінки кидалися за папою, тяглися рачки по мармурових плитах, цілували його сліди, лизали пил з його ніг. Струнка брюнетка, упавши на краю естради, зомліла на місці з прошибаючим криком; два пани з комітету держали її, щоби не зранила себе, кидаючися в судорожнім нервовім нападі. Друга дама, заживна блондинка, дійшла до такої бішеної знетями, що почала гризти зубами поруччя крісла, на котрім сидів той мізерний, сухий та дрібненький дідусь. Інші, побачивши се, кинулись і собі ж туди, попричеплилися до обох поручів, рвали оксамит, притискали уста до дерева і до матерії, заносячися від плачу. Треба було ужити сили, щоби їх відірвати.

Коли се скінчилося, П’єр немов прокинувся з прикрого сну, з прибитим серцем, збунтованим умом. Він зустрівся з поглядом монсиньйора Нані, що не спускав з нього очей.

– Величава церемонія, не правда? – мовив прелат. – Се наша потіха за не одну зневагу.

– Певно! Без сумніву! Та тільки яке ж се ідолопоклонство! – промимрив П’єр, не можучи здержати себе. Монсиньйор Нані тільки всміхнувся, та неначе й не чув того речення.

Нараз серед юрби, що розходилася повільно, П’єр почув, як хтось доторкнувся його плеча, і побачив Нарциза Абера, також одушевленого.

– Я кивав на вас, любий аббе, та ви мене не бачили… А що? ся брюнетка, що зомліла з руками навхрест… що за чудовий вираз! Справжній малюнок давніх майстрів, якого-небудь Чімабуе, Джіотта, Фра Анджеліка! А інші, ті, що покривали поцілуями поруччя фотеля, яка ж то група! Чисте уособлення лагідності, краси і любові! Ніколи не пропускаю таких церемоній. Тут усе можна побачити чудові картини, прояви духу.

Звільна величезна хвиля паломників випливала, сходила по сходах, все ще дрожачи від палючої гарячки; а П’єр в супроводі монсиньйора Нані і Нарциза, що стали балакати між собою, потопав у задумі під безладним напором вражень, що товклися в його мізку.

Ах! Певно! Гарний і величний сей папа, що загрібся в мурах Ватикану, що піднімався чимраз вище в обожанні і святій почесті у людей, в міру того, як щезав їм з очей, робився чистим духом, чистим авторитетом моральним, вільним від усякої дочасної турботи. Є в тім якесь одуховлення, піднесення до повного ідеалу, і се зворушувало його глибоко, бо ж і його мрія про відмолодження християнства опиралася на тій очищеній, виключно духовій власті найвищого Голови.

Тепер він бачив, скільки зискує на величі і могучості сей монарх, владика з не сього світу, у стіп котрого мліли жінки, бачачи поза ним Бога. Та в тій самій хвилині П’єр почув нараз, як родилося питання грошеве і каламутило радість, заставляло його думати над сим боком справи. Хоча поневільне відречення від світської власті придало папі стільки сили, звільняючи його від понижень малого, вічно загроженого короля, то все-таки потреба грошей приковувала його до землі, наче куля, причеплена до ніг.

А що папа не міг прийняти запомоги від італійського короля, то справді велична ідея Петрового гроша могла дійсно спасти св. престол від усякої матеріальної журби, під умовою, щоби се була дійсно католицька лепта, гріш ковдого вірного, віднятий від насущного хліба, післаний просто до Риму, що переходить зі скромної руки сього, хто дає, в достойну руку того, хто бере, – поминаючи вже те, що такий добровільний податок, плачений овечками своєму пастиреві, вистачив би для удержання церкви, наколи би кожда голова з тих двохсот п’ятдесяти мільйонів християн дала по одному сотикові щотижня.

Таким pобом задовжуючися у всіх, у кождого зі своїх дітей, папа не був би винен нікому нічого. Один сотик! Се ж так мало, так легко дати, так любо! Та, на лихо, не так воно діється. Найбільша часть католиків не дає нічого; багаті посилають великі суми з політичної пристрасті, а головно дари громадяться в руках єпископів і деяких конгрегацій, і виглядає так, буцімто дають справді ті єпископи та могучі конгрегації, котрі таким робом очевидно сталися добродіями папства, необхідними касами, відки воно черпає своє життя.

Малі і смирні, котрих гріш наповнює ту яму, були немов відсунені набік; папа зробився залежним від посередників, від могучих панів, світських і духовних, мусить у всьому оглядатися на них, слухати їх закидів, улягати інколи їх пристрастям, щоби тільки не висхло джерело милостині. Хоч увільнений від мертвої ваги дочасної влади, він, проте, не зробився свобідним, бо живе на хлібі у свого клиру, мусить числитися з різнорідними інтересами і забагами свого окруження, і через те годі йому стати паном, вищим, чистим, виключно духовим начальником, спосібним спасти світ.

І П’єрові нагадалася Лурдська грота в папськім саду, лурдська хоругов, котру він тільки що бачив; він знав, що отці з Лурду рік-річно відкладають із доходів їх пресвятої діви суму 200 000 франків і посилають її св[ятому] отцю в дарі. Чи ж се не була головна підвалина їх всемогучости? Він задрожав і почув нараз свідомо, що даремно він тут, у Римі, не поможе йому протекція кардинала Бержерота, його переможуть і його книжку таки засудять.

Вкінці, коли виходив на площу Св. Петра серед остатнього натовпу паломників, учув, як Нарциз питав:

– Дійсно думаєте, що дарунки нині перейшли сю суму?

– О! вище трьох мільйонів! Я певнісінький! – відповів монсиньйор Нані.

Всі три задержалися на хвилю під колюмнадою з правого боку, поглядаючи на величезну, залиту світлом площу, по котрій розсіялися три тисячі паломників, мов малі чорні плями, рухлива юрба, наче розрите муравлисько. Три мільйони! Ся сума задзвеніла П’єрові в ушах. І він підняв голову та поглянув з другого боку площі на фасаду Ватикану, цілу золоту від сонця на безмежнім синім небі, наче б хотів слідити крізь мури хід Льва XIII, що вертав через галереї і зали до свого помешкання, що його вікна видно було ось там, угорі. Бачив його в уяві нав’юченого трьома мільйонами, як ніс їх на собі, притискав своїми сухорлявими руками до грудей, як двигав золото, срібло, банкноти, не покидаючи й дорогого каміння, що понакидували йому жінки. Потім якось нехотя промовив голосно:

– І що ж він буде з ними робити, з сими мільйонами? Куди подіється з ними?

Нарциз і навіть монсиньйор Нані не здужали здержати веселості супроти сього цікавого запитання. І молодий чоловік відповів:

– Ну що ж, його святість віднесе їх до своєї світлиці або бодай велить їх там занести перед собою. Чи ви не бачили двох панів із його свити, що збирали все і мали того повні кишені і пригорщі? А тепер його святість замкнувся сам на сам. Він повідправляв усю прислугу, позасував старанно ретязі до дверей. І наколи б ви могли його тепер доглянути за сею фасадою, то ви побачили б, як він числить і перечислює свої скарби, щасливий, і з великою увагою укладає порядно рулони золота, всуває банкноти до коверт малими, рівними пачками, потім складає все і ховає в глибинах криївок, знайомих тільки йому одному.

Під час тих слів Нарцизових П’єр наново підвів очі до папських вікон, немов слідив за сею сценою. Тим часом молодий чоловік оповідав далі. В папській кімнаті по правій руці є при мурі така посудина, і в ній накладено повно грошей. Одні говорять також про широкі шухляди якогось бюра; інші впевняють вкінці, що гроші дрімають в дуже просторій алькові, у великих позамиканих на колодки скринях.

Вправді, наліво від коритаря, що веде до архівів, є простора кімната, де живе головний скарбничий, а в ній монументальна кована скриня на три полиці. Та там знаходяться гроші «батьківщини св. Петра», доходи адміністраційні з Риму; натомість Петрів гріш, милостиня цілого християнства, знаходиться в руках Льва XIII, і тільки він один знає докладно її суму, жиє сам з сими мільйонами, котрими завідує як абсолютний властитель, не здаючи ні перед ким рахунків. От тим-то він не виходить іс своєї кімнати, коли служба робить в ній порядок і ледве згоджується стояти на порозі сусідньої кімнати, щоби уникнути пилу. А коли мусить відійти на пару годин, зійти до городу, замикає на два спусти двері та забирає з собою ключі, котрих ніколи не повірює нікому.

Нарциз зупинився і звернувся до монсиньйора Нані:

– Не правда ж, монсиньйоре? Се факти, знані в цілім Римі.

Прелат ні то перечив, ні потверджував, а тільки покивав головою, всміхаючись своїм звичаєм, та при тім не переставав пильно слідити на П’єровім лиці, яке враження робить на нім се оповідання.

– Без сумніву, без сумніву, оповідають усяку всячину… Та я сам не знаю… Ну, а коли ви се знаєте, пане Абер…

– О, – промовив сей, – я не закидаю його святості брудного скупарства, як дехто плеще. Ходять байки, що він проводить цілі години, перегортаючи руками золото в повних скринях, перекладаючи свої скарби з одного кута з другий, для самої втіхи ненастанного лічення і перелічування… Одначе можна допустити, що його святість любить трохи гроші самі для себе, для приємності дотикання і укладання їх, коли є сам, – манія, котру, зрештою, можна вибачити старцеві, що не має іншої розривки… А треба додати, що він любить гроші ще більше задля їх суспільної сили, яко рішучу підпору, якою вони мусять статися для папства, коли воно має побідити.

І в П’єровій уяві тепер високо піднялася стать сього папи, розсудливого і мудрого, свідомого сучасних потреб, готового зужиткувати всі сили нашого віку, щоби його побороти. Він вдавався в грошові інтереси, мав навіть нещастя утратити в однім краху весь скарб, лишений Пієм IX, а тепер хоче направити страту, поставити скарб на ноги, щоби передати його сильним і збільшеним свойому наслідникові.

Він ощадний, се так, та ощадний для потреб церкви, бо бачить, які вони безмірно великі і ростуть з кождим днем, бо відчуває рішучу вагу гроша для неї, коли має побороти атеїзм при помочі шкіл, інституцій і товариств усякого роду. Без грошей вона не що більше, як комірниця на ласці світських властей, італійського королівства і інших католицьких народів. І бувало так, що, розділяючи милостиню, спомагаючи щедро пожиточні змагання, що допомагали до тріумфу віри, він з погордою відносився до безцільних видатків, був невмолимо скупим для себе і для других.

Особисто не мав ніяких потреб. Від самого початку свого понтифікату він відділив строго свою невеличку батьківщину від багатої спадщини Петрової і не позволяв собі брати з неї нічогісінько, щоби запомогти свої доходи. Ніколи самовладний владика не улягав менше непотизмові, так що три його братаничі і дві сестрінки жили убого в чималих грошових клопотах. Він не слухав ні сплетень, ні скарг, ні жалоб: був недоступний для підлещувань і підходів і різко боронив папських мільйонів проти завзятої захланності, проти свого окруження і рідні, в сім гордім пересвідченні, що лишить будущим папам непобориме оружжя – гроші, що дають життя.

– А взагалі, – спитав П’єр, – які бувають доходи і видатки св. престолу?

Монсиньйор Нані сквапливо повторив свій люб’язний, виминаючий жест.

– О, в сій справі я повний незнайко… Зверніться до пана Абера, що має так певні відомості.

– Мій Боже! – заявив сей. – Я знаю се, що знають усі в амбасадах, про що згадує кождий… Щодо доходів, то треба розрізнити. Спершу був скарб, лишений Пієм IX, яких двадцять мільйонів, поміщених всіляко, що приносили до мільйона ренти. Та, як я вам се сказав, надійшов крах, та говорять, що його наслідки тепер уже майже зовсім вирівняні. Далі, крім сталого доходу з уміщених капіталів, є кількасот тисяч франків, що пливуть раз багатше, раз скупіше з доходів різних канцелярій, з надавання почесних титулів, з тисячних невеличких такс, які платиться конгрегаціям. Та що бюджет видатків переносить сім мільйонів, треба, як бачите, найти щороку ще шість мільйонів доходу. А сі певно приніс Петрів гріш, коли не шість, то три або чотири, та при помочі здатних спекуляцій ця сума наростає вдвоє, і так зводиться оба кінці докупи. Довго би розповідати сю історію спекуляцій св. престолу від п’ятнадцяти літ. Спершу йшли нечувані зиски, далі катастрофа що, бачилось, пожре все, вкінці витривалість в інтересах, що мало-помалу полатала трохи діри. Я вам розкажу се колись, коли ви цікаві се пізнати.

П’єр слухав вельми зацікавлений.

– Шість мільйонів, – скрикнув, – а хоть би чотири! А скільки ж прецінь приносить сей Петрів гріш?

– Ах, сього, кажу вам, ніхто ніколи не знав докладно. Давніше оголошували католицькі часописі списи, подавали цифри датків, і можна було в приближенні обчислити. Та се, очевидно, комусь не подобалося, бо тепер уже не показується жоден виказ, так що мені попросту неможливо виробити собі яке-небудь поняття про доходи папи. Він один, кажу ще раз, знає загальну цифру, переховує гроші і розпоряджає ними як всевладний пан. Можна припустити, що в щасливім році дари приносять чотири – до п’яти мільйонів. Спершу припадала на Францію половина сеї суми, та нині вона дає, певно, менше. Америка дає друге стільки; далі йдуть Бельгія, Австрія, Англія і Німеччина. Щодо Іспанії і Італії… Ах! Італія!..

Він усміхнувся, позираючи на монсиньйора Нані, що, урадуваний, колихав головою з видом чоловіка зачудуваного, що слухає цікавих речей, про котрі не мав найменшого поняття.

– Далі, далі, любий сину!

– Ах! Італія не дуже-то виблискує. Коли би папа мав жити лише з подарунків італійських, католиків, то незабаром голод запанував би в Ватикані. Можна навіть сказати, що римська шляхта не то що не спомагає його, але, власне причинила йому багато коштів, бо одною з головних причин йога страт були гроші, позичені рідним магнатам на спекуляції… Дійсно лише з Франції і з Англії деякі багаті одиниці, великі пани складають папі, в’язневі і мученикові, королівські милостині. Оповідають про одного англійського лорда, що рік в рік складає значну жертву, зробивши собі такий шлюб, щоби вимолити в небі уздоровлення нещасного сина, діткненого ідіотизмом… Не згадую про незвичайні жнива в часі священичого і єпископського ювілею, яро ті сорок мільйонів, що посипалися до ніг папи.

– А видатки? – спитав П’єр.

– Я вам казав, вони виносять майже сім мільйонів. Можна числити два мільйони на пенсії давнім слугам папської держави, що не хотіли служити Італії, та треба додати, що ся цифра зменшуться рік-річно внаслідок вимирання… Далі приймім загалом мільйон на італійські дієцезії, мільйон для секретарів і нунціїв, мільйон для Ватикану. В сій остатній рубриці розумію видатки на понтифікальний двір, на гвардії, музеї, удержання палати і базиліки. Маємо, отже, п’ять мільйонів, не правда? Даймо дальші два мільйони на піддержання субвенціонованих інституцій, на пропаганду, а особливо на школи, котрі Лев ХІІІ спомагає все дуже щедро, в тій слушній думці, що власне там іде боротьба, підготовлюється тріумф релігії, серед дітей, що будуть завтра мужами і стануть в обороні своєї матері-церкви, коли зуміється вщепити їм обмерзіння до остогидлих ідей сього віку.

Настала тишина. Три мужі зупинилися під маєстатичною колюмнадою і переходжувалися вільною ходою. Мало-помалу спорожнювалася площа від шумної юрби – стояв лиш обеліск і два водограї серед розпаленої пустині симетричного бруку, а на чолі портика фасади визначувався в повнім світлі тихий, недвижний ряд величних статуй.

І П’єр, усе ще не зводячи очей з папських вікон, думав одну хвилю, що бачить його наново посеред золотого потоку, про який йому тільки що говорено. Вся його біла і чиста постать, усе його мізерне тіло, мов із прозірчастого воску, купається в тих мільйонах, і він ховає їх, числить і видає тільки на славу Божу.

– Значить, – промовив він, – папа не знаходиться в клопотах?

– В клопотах, в клопотах! – аж скрикнув монсиньйор Нані, котрого се слово так збентежило, що забув свою дипломатичну дискрецію. – А! мій любий сину… Щомісяця, коли скарбник, кардинал Моченні, прийде до його святості, сей дає йому суму, якої зажадає, хоч би й яка була висока. Певна річ, він мудрий чоловік і заощадив багато, скарб св. Петра тепер такий багатий, яким не був ніколи. В клопотах… в клопотах… Господи милосердний! Адже ж треба вам знати, що коли би завтра, в прикрих обставинах, св[ятий] отець відкликнувся просто до добродійності всіх своїх дітей, мільярд упаде до його ніг так, як те золото і ті дорогоцінності, які сьогодні сипалися на ступні його трону!

Примітки

Петрів гріш – добровільна пожертва вірних для потреб Папи Римського, першим із яких вважається апостол Петро.

Чімабуе Джованні (1240 – 1302) – флорентійський художник, один із майстрів відродження італійського живопису після його середньовічного застою. Автор відомої «Мадонни», яку написав для церкви Санта-Марія-Новелла у Флоренції, інших картин і фресок.

Джіотто (Джотто) ді Бондоне (1276 – 1336) – флорентійський художник епохи Відродження. Автор картин «Цнота», «Послух», «Різдво Христове», «Втеча в Єгипет» та інших, а також багатьох фресок.

Фра Анджеліко – мається на увазі Ф’єзоле да Фра-Джованні (1387 – 1445), художник італійського Відродження; домініканський чернець. Світське ім’я Гвідо ді П’єтро. За свою душевну чистоту й доброчинність прозваний «ангелоподібним», або «братом ангела» (Фра-Анджеліко). Канонізований католицькою церквою як блаженний під ім’ям Беато Фра-Джованні. Автор картин «Страшний суд із Раєм і Пеклом», «Зняття з хреста», «Коронування Пресвятої Діви» та ін.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 446 – 460.