Новорічна казка

Анатоль Франс

Переклад Івана Франка

Ортер, основатель «Звізди», політичний і літературний керманич «Міжнародного вісника» і «Ілюстрованого «Нового віку», привітавши мене в своїм кабінеті, сказав до мене з глибини свойого директорського крісла:

– Мій любий Марто, напишіть мені казочку для новорічного числа «Нового віку». Триста рядків, з нагоди нового року. Щось дуже живе, з аристократичним запахом.

Я відповів Ортерові, що я не надаюся для сеї роботи, бодай у такім дусі, як йому хочеться, але радо напишу йому казку.

– Мені бажалось би дуже, – мовив він, – щоб вона мала титул «Казка для багатих».

– Я волів би, щоб се була «Казка для бідних».

– І я так розумію. Казка, що будить у багачів милосердя для бідних.

– А я, власне, не хочу, щоб багачі мали милосердя для бідних.

– Що за дивачний погляд!

– Не дивачний, але науковий. Милосердя багача супроти бідного – се, по моїй думці, зневага, заперечення людського братерства. Коли хочете, щоб я говорив до багачів, я б їм сказав; «Не мучтеся милосердитись над бідними; їм ваше милосердя ні на що не здалося. Чому милосердя, а не справедливість? У вас же з ними неполагоджені рахунки. Полагодьте їх. Се зовсім не діло чуття. Се справа економічна. Коли те, що ви даєте їм з ласки, має продовжити їх бідність і ваше багатство, то ваш дар лукавий, а сльози, з якими ви змішаєте його, не зроблять його слушним. Треба направити всю кривду. Ви даєте милостиню, щоб не направити тої кривди. Даєте трошки, щоб задержати багато, і вважаєте се спасенним ділом. Так самійський тиран кинув у море перстень, але божа Немезіда не прийняла сеї жертви, і рибак приніс назад тиранові його перстень у череві риби. І Полікрат швидко стратив усі свої добра, а в додатку – й життя».

– Ви жартуєте.

– Не жартую. Я хочу переконати багачів, що вони доброчинці на рабат і благородні з вирахування незгірш лихваря і що не так треба братися до діла. Се переконання може їм бути корисне.

– І ви хочете розводити такі погляди в «Новім віці», щоб убити газету! Ні, друже, дайте спокій!

– І чому ви хочете, щоб багач поводився з бідним інакше, ніж поводиться з багатими та сильними? Їм він платить усе, що їм винен, а як не винен нічого, то й не платить нічого. Се слушність. Коли він чесний, нехай же робить те саме і з бідними. І не говоріть, що багачі не винні нічого бідним. Я думаю, що ані один багач не вірить сьому. Непевність починається аж при питанні про розмір сього довгу. І ніхто не квапиться вийти з тої непевності. Краще лишатися в тумані. Всякий знає, що винен, лише не знає скільки винен, і від часу до часу дає дещо дрібку відчіпного. Се називається доброчинність і приносить добрий зиск.

– Але ж се, що ви говорите, дорогий товаришу, противне здоровому розсудкові. Я, може, більший соціаліст від вас, але я чоловік практичний. Усунути хоч трохи страждання, продовжити хоч одно людське життя, направити хоч частину суспільної несправедливості – і се вже щось значить. Та дрібка добра, яку зробиш, усе-таки зроблена. Се не все, а проте воно все-таки щось. Коли казочка, якої я прошу у вас, зм’якшить серце у ста з-поміж моїх багатих пренумерантів і склонить їх до датків, то се буде стільки ж побід над злом і стражданням. Таким робом потрохи стан бідних зробиться зносним.

– А хіба ж се добре, щоб стан бідних був зносним? Бідність – неминуча товаришка багатства, багатство доконче потрібне для бідності. Сі два лиха переплітаються одно з одним, піддержують одно одне. Не треба поліпшувати стан бідних, але треба знести бідність! Я не буду побуджувати багачів до милостині, бо їх милостиня затроєна, бо вона робить добро тому, хто дає, а зло – тому, хто бере, і, нарешті, тому, бо багатство само собою затверділе та жорстоке і не потрібно ослонювати його обманним плащиком м’якосердності. Коли хочете, щоб я написав казку для багачів, я скажу їм: «Ваші бідні – се пси, яких ви годуєте, щоб кусали. Ті нахлібники творять для властителів собачу свору, що гавкає на пролетаріїв. Багачі дають лише тим, що просять. Робітники не просять нічого й не дістають нічого».

– Але сироти, недужі, старці…

– Вони мають право жити. Задля них я не буду розбуджувати милосердя, але покличуся на їх право.

– Все се теорія. Вернімося до дійсності. Маєте написати мені маленьку новорічну казку і можете дати їй соціалістичне вістря. Соціалізм тепер досить у моді. Він належить до елегантного тону. Розуміється, я не говорю про соціалізм Геда, ані про соціалізм Жоре, але про той добрий соціалізм, який наші елеганти дотепно і відповідно протиставлять колективі змови. Виведіть у своїй казці молодих героїв. Вона буде ілюстрована, а люди люблять на образках бачити гарні личка. Героїнею зробіть молоду дівчину, гарну молоду дівчину. Се не так трудно.

– Ні, се не трудно.

– А не могли б ви впровадити до казки також молодого коминарика? У мене є вже готова ілюстрація, кольоровий малюнок, на якому видно гарну молоду панночку, що дає милостиню малому коминарикові на сходах церкви Св. Магдадини. При нагоді можна б помістити сюди той малюнок. Мороз, сніг сипле. Гарна панночка чинить ласку малому коминарикові. Бачите се?

– Бачу.

– На тім тлі виводіть дальші комбінації.

– Виводитиму. Малий коминарик, пройнятий вдячністю, кидається на шию гарної панночки, яка виявляється власною дочкою графа Лінотта. Він цілує її і витискає на лиці сеї ангельської дівчинки маленьке шовкове «О», гарне маленьке «О», зовсім кругле й зовсім гарне. Він любить її. Едме (вона називається Едме) не лишається нечутливою супроти такого щирого й невинного чуття. Здається, що се думка зовсім не погана.

– Ну, ну, з неї можна зробити дещо.

– Заохочуєте мене йти дальше. Вернувши до свойого коштовного помешкання при бульварі Мальзерба, Едме перший раз у свойому житті почуває нехіть до миття: вона хотіла би заховати на своїм лиці відтиск уст, що доторкнулись його. Та малий коминарик ішов за нею назирцем аж до її брами, в захваті він стоїть під вікном обожаної дівчини… А що, добре?

– Ну, ну…

– Веду оповідання далі. Другого вечора Едме, поклавшися спати в своїм ліжечку, дивиться, аж із комина в її спальні вилізає малий коминарик. Він щиросердно кидається до тендітної панночки і обсипає її маленькими шовковими «О», зовсім круглими. Я забув сказати вам, що й сам він вродливий напрочуд. Граф’янка перервала йому сю любу роботу. Вона почала кричати, кликати помочі. Але він так був зайнятий, що не бачив і не чув нічого.

– Мій любий Марто!

– Він такий зайнятий, що не бачить і не чує. Надбігає граф. У нього душа шляхетська. Він хапає малого коминарика за матню штанів, що перш усього кинулась йому в очі, і викидає його за вікно.

– Мій любий пане Марто!..

– Решту скажу коротко. Дев’ять місяців пізніше малий коминарик оженився з благородною молодою граф’янкою. Була крайня пора. Ось вам наслідки невмісної доброчинності.

– Мій любий пане Марто, ви наважились, видно, на мою голову.

– Не вірте сьому. Доходжу до кінця. Оженившися з панною де Лінет, малий коминарик зробився римським графом і зруйнувався на перегонах. Тепер він коминарить на вулиці Гете, на Монпарнасі. Його жінка держить шиночок і продає саламандри [В жаргоні університетських студентів саламандрою називається стан повного оп’яніння. – [Іван Франко].] по 18 франків платні в вісьмох місяцях.

– Мій любий Марто, се зовсім не забавне.

– Агов, мій любий Ортере! Те, що я розповів вам – се, кінець кінців, зміст Ламартенової поеми «Упадок ангела» та поеми «Елоа» Альфреда де Віньї. І взявши на роздум, се таки краще, як усі ті слізливі історійки, які вмовляють у людей, що вони добрі, хоча вони зовсім не добрі, і що вони роблять добро, хоча вони не роблять добра, і що їм легко бути доброчинцями, хоча се діло найтрудніше в світі. Моя казка моральна. Що більше, вона оптимістична і кінчиться добре. Бо Едме в шиночку на вулиці Гете знайшла щастя, якого була б даремно шукала на балах і забавах, коли б була вийшла заміж за якого офіцера або дипломата. Любий пане редакторе, відповідаєте мені: приймете до свойого «Ілюстрованого «Нового віку»» мою казку «Едме, або Невмісна доброчинність»»?

– Се виглядає так, немовби ви серйозно запитували мене…

– Еге, я вас запитую зовсім серйозно. Коли не хочете моєї казки, я опублікую її деінде.

– Де?

– В якійсь буржуазній газеті.

– Якось мені не хочеться вірити.

– А от побачите.

Примітки

Назва оригіналу: «Conte pour commencer gaiement l'anne» (дослівно: «Казка на веселий початок року»).

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1903. – Т. 22. – Кн. 5. – С 161 – 165. Під другим нарисом «Кренкебіль» (ЛНВ. – 1903. – Т. 22. – Кн. 5. – С 165 – 179; див. також: 25, 397 – 411) підп. перекладача: 3 французького переклав Іван Франко. Джерело перекладу – книжка, яка зберігається в особистій бібліотеці І. Франка за № 2094: France A. Opinions sociales. – Paris: Societe nouvelle de librairie et d’edition, 1902. – I: Conte pour commencer l’anné. Crainquebille. – Clopinel. – Roupart. Allocutions. – 97 p. (Збірку оправлено разом з поетичною книжкою К.-Ф. Майєра «Romanzen und Bilder».) Тут уміщено нарис «Conte pour commencer gaiement l’anné» (Р. 5 – 11). Загальну назву «Під Новий рік. Нариси», що стосується двох опублікованих перекладів, дав, очевидно, І. Франко.

Подається за першодруком.

Франс (France) Анатоль (справжнє ім’я та прізвище – Жак-Анатоль-Франсуа Тібо; 1844 – 1924) – французький письменник. З 1896 р. член Французької академії, лауреат Нобелівської премії. І. Франко високо оцінював А. Франса як стиліста й митця слова, неодноразово згадував його ім’я у статтях, проте критично ставився до його самозадоволеної поведінки (37, 412).

… самійський тиран… – Йдеться про Полікрата, тирана острова Самоса (540 – 522 до н. е.). За його правління відбулося політичне об’єднання Самоса. Здійснював політику в інтересах торгово-ремісничих прошарків демосу.

Немезда – у грецькій міфології богиня відплати, переносно – доля.

Гед Жюль (1845 – 1922) – французький соціаліст, засновник французької Робітничої партії, лідер II Інтернаціоналу, марксист. У 1893 р. його вибрали членом палати депутатів французького парламенту, очолював там соціалістичну фракцію. Під час Першої світової війни увійшов до уряду Франції і відмовився від соціалістичних поглядів.

… на вулиці Гете… – Одна з центральних вулиць Парижа, названа на честь німецького письменника И.-В. Гете.

Монпарнас – один із центральних районів Парижа, улюблене місце зустрічей інтелектуальних кіл міста – художників, музикантів, поетів, артистів.

… зміст Ламартенової поеми… – Йдеться про твір Альфонса Ламартіна (1790 – 1869), історика, політика, автора праці «Історія Жеронди» (1847).

Віньї Альфред-Віктор де (1797 – 1863) – французький письменник. У ранній поемі «Елоа» (1824) зображено падіння душевної чистоти однойменного янгола, народженого зі сльози Христа над могилою Лазаря.

Оксана Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 608 – 612.