Савка Дудар

Семен Земляк

Переклад Івана Франка

Новела

Дух віє, куди хоче, і ніхто не знає його шляхів. Звелить грудці землі, щоб зробилася землею, і душа виростає з грудки землі; звелить стеблині зілля, топтаній на шляху, зробитися генієм, і геній повстає з потоптаної стеблини.

Оттак подув духу перейшов над головою Савки, і Савка вродився музикантом. Дух сказав йому: «Даю тобі те, чого ти в мене не просив, і беру тобі те, чого б ти мені не віддав ніколи; даю тобі геній, а відбираю тобі спокій. Будеш творити, але будеш терпіти вічну спрагу невідомого; буде тебе тягти до безконечного, але в своїм житті ти не знатимеш нічого, крім муки. З проміння зірок ти збиратимеш мелодії, в гуркоті грому знаходитимеш акорди».

Сказавши се, дух полетів шукати інших жертв, а Савка одержав душу, що мала не зазнати нічого, крім муки.

Задуманий і мовчазливий, він любив самоту і блукання, але не любив праці. В товаристві свойого пса він ходив бог зна куди і вертав аж тоді, коли не ставало хліба в його полотняній торбі. Коли його питали про що, не відповідав; коли його били, був німий. Лиш пес знав, лиш зорі знали, куди він волочився днями й ночами.

Днями в лісі, ночами в полі та в ярах Савка слухав… музики. В тій безмірній концертовій залі, освітленій зорями, умаєній зеленню, надиханій усіма пахощами, що йшли від збіжжя й лук, душа хлопчини поринала в співучих хвилях, що долітали до неї на крилах леготу або бурі. Він знав усі дрожання, розсипані над землею, підхоплював навіть найнезамітніші і записував у своїм мізку все те, що раз підхопив.

У нього була своя теорія, своя система. Він знав, що деякі тони плачуть, а інші сміються; знав, що одні котяться, мов джерельна вода, а інші падуть, мов перли з розірваного намиста. Вітер, що свище, і жайворонок, що дзвонить набожну пісню, пчола, що бринить тоненько, і джміль, що гуде басом, – уся та орхестра, захована в хмарах, у деревах, у світах, – Савка знав її і, щоб слухати її в тиші, тікав із дому, ходив, блукаючи, далеко… Лиш його пес знав, лише зорі знали куди…

З півдесятка сопілок висіло коло його пояса, а кожний з тих імпровізованих флетів був відмінної довжини й грубості, кожний мав викликати інші тони; та Савка не міг заставити їх говорити разом, і се була найбільша мука його життя.

– Рудько! – мовив він інколи до свойого пса. – Якби ти вмів дути в таку дірку, ми оба зробили би музику. Але ти не вмієш нічого, ти собака та й годі.

Тоді Рудько на знак задоволення махав хвостом, лягав при ногах свойого пана і дрімав під свистіння сопілки. Савка переривав сам себе:

– Ні, се не те! – буркотів він. – Ще чогось…чогось не стає. Сопілка не каже всього.

І спершися ліктями на коліна, схопивши чоло в долоні, гублячись очима в степу, він марив.

– Воробці дурні, – говорив сам собі не раз, – вони не тямлять нічого. Але соловій мудрий, жайворонок мудрий, покропивка мудра… вони все знають: вони співають. Ой, які вони мудрі! Вони такі малесенькі, і ніхто не навчив їх сього…

І Савці ставало сумно, бо пищавка не говорила всього; йому ставало сумно, бо він хотів знати все… Що таке? Ой! Оте таємне знання, що вчить пташок співати, а чоловікові дає змогу зробити такий струмент, що викликає пісні в душі людській.

Родичі хлопцеві не знали, як довести до порядку сього непоправного волоцюгу. Бійка не помагала нічого, приймав її мовчки; але раз побитий, він ховався і не показувався, поки не зголоднів. Чим частіше його били, тим довше його не бувало вдома. Та ось одного дня вся родина зібралася на нараду і, бачилось, винайшла радикальний спосіб, щоб поправити непоправного.

– Йому одинадцять літ, – мовив старий Салеюк, – і він не береться ні до якої роботи? В таких літах усі господарські діти працюють, а наш лише сором робить родичам. Завтра заставлю його до плуга, нехай поганяє воли.

Савка затремтів, почувши такий невмолимий засуд, його серце бунтувалося; та другого дня з великим батогом із гудзоватого мотузка в руці він поганяв воли поперед свойого батька, і почалася праця. Держачи в одній руці батіг, а в другій – воловід, причеплений волам за роги, Савка бігав по борознах. А там, у степу, співав жайворонок, співали пчоли, все співало. Ой, мука!

– Гей, гей, волики! – кричав батько. – А в тебе нема рота, щоб крикнути, ти, шибенику, ти, дармоще! Воли поснуть, отак ідучи! Кричи, собачий хлопче!

– Гей, гей! – повторяв хлопець крізь сльози, що затуманювали йому зір.

Кілька хвилин робота йшла, бачилось, як слід, але Савка, розсіяної вдачі, легко забувався. В тій хвилі жайворонок піднявся під небо, а його голос лився згори сонячним промінням, благословлячи працю рільника.

– Тату, – мовив нараз хлопець, – чуєте?

– Що таке?

– Співає… паде, мов дрібні перли.

– Гей, гей, драбуго! Будеш їсти перли, як не стане хліба.

Савка похилив голову і потюпав далі, а слідом за ним волікся його вірний Рудько. Се йшло так якийсь час. Нараз хлопець шарпнув раптово за воловід, що служив йому за поводи; спуджені воли метнулися вбік, плуг перевернувся, леміш вискочив із борозни.

– Тату, – мовив Савка, – он там, у сухих будяках, дме вітер… немов у сопівку грає.

Сього було забагато. Салеюк, розлючений, виведений із терпцю, вхопив батіг із рук хлопця, вхопив його за плечі – і ну ж бити.

– Ти не гідний ходити за плугом! – кричав він. – І ти хочеш жити на світі!? І як могла земля видати таку душу, як твоя! Якийсь злий дух був при твоїм уродженні. Від самого вродження ти проклятий, ти, дармоще, волоцюго, ти, чортівський дударю!

Удари батога сипалися без милосердя; нарешті Савка заверещав із болю. Рудько насторожив вуха; якусь хвилину він міркував, що воно діється, – і зрозумів. Наїживши шерсть від хвоста до голови, бистрий, як блискавка, він кинувся на старого і цілою силою своєї пащеки вхопив за рам’я руки, що держала батіг, і зупинив биття. Селянин і собі ж видав хриплий окрик; батіг упав на землю. З заіскреними очима, грізно вишкіривши зуби, пес стояв між батьком і сином.

– А, поганець! – крикнув Салеюк. – Ти стільки ж варт, що й твій пес, ти, ходачнику, ти, міхоноше! Чекай, драбуго, завтра підеш у степ пасти свині, бо се сором для плуга, се зневага для святої Божої землі дати тобі плентатися по борознах. Дурний туман! Він чує сопівку, ади! Бачить, як перли сиплються з неба! Ах, ти, нуждо! Підеш за свиньми!

Щось, немов проблиск радості, прояснило нараз лице Савки, залите слізьми. Те, що батько вважав найбільшим упослідженням, хлопцеві видалося найвищим щастям! Як то! гонити свині! Але ж се нічого; але степ, свобода, ось у чім річ! Ой, свобода!

Та Савка зумів у пору запанувати над собою і не зрадити своєї великої радості. Аж вечором, коли був сам із Рудьком, він обняв пса і притулив до себе, цілував його в морду і говорив до нього стиха:

– Люблю тебе більше, як тата. Завтра, Рудьку, завтра підемо в степ… розумієш, у степ!

Звір качався при ногах хлопцевих і, бачилось, зрозумів його безмірне щастя.

Ясний літній поранок застав Савку, готового до виходу; чотири молоді веприки, випущені з хліва, були поручені його доглядові. Мати подала йому полотняну торбу, повну хліба і солених огірків, веліла йому взяти палицю для держання худоби в послусі і в належнім порядку, а коли все було готове, батько, все грізний, все невмолимий, показав Савці свій затулений кулак і вважав потрібним дати йому научку на прощання. Він мовив:

– Парубок у твоїх літах уміє вже гонити воли, навіть ходити за плугом, коли треба; але Бог мене покарав, давши мені тебе. Ти стільки ж варт, що й отсей Рудько; ти така сама собака, як і він.

Пес, чуючи, як говорили його ім’я, підняв морду на вітер, а почувши, мабуть, у непривітнім голосі селянина наближення якоїсь нової бурі, сів при ногах Савки і вишкірив зуби на старого.

– Замість орати святу землю, ти підеш пасти свині, ти, лінюху, ледащо, волоцюго! Ні Богу, ні людям ти не здався ні на що: ти не варт їсти того хліба, що його тобі дають. Іди ж тепер, але як мені погубиш веприки, як не будеш пильнувати їх старанніше, ніж було твоє орання, то горе тобі, дармоїде! Заб’ю тебе на смерть! Заб’ю тебе й твойого пса, розумієш?

В одній руці держачи палицю, а другою гладячи Рудька по голові, Савка зі спущеними очима слухав сього упімнення.

– Старий, – мовила мати потихо, – не пуджай хлопця! Ну, нехай яке лихо станеться з веприком, він готов не вернути більше додому. Чи ж він тому винен, що Бог дав йому душу, не подібну до інших?

– Мовчи! Ти не розумієш нічого! – і, обертаючися до хлопця, він мовив: – Затям собі мої слова! Клянуся своїм життям, що воно не мине тебе.

Він копнув ногою пса і випхав хлопця за ворота. Мала громадка рушила, пішла. Савка квапився вийти на степ. Ох, степ! Який він був гарний під золотим промінням сього ранку! Залитий світлом і росою, тремтючий усіма голосами, що неслися в безконечність, він розкривав перед Савкою світ невловимих мрій і гармонії, летючої, мов сонний привид. Осяяний сонцем простір розлягався широко-широко, як спокійне море, широко, як небо, де золотисті головки цвітів та козельцю виглядали, мов зірки, що впали з неба на землю. А самота була така глибока, супокій був такий величний. Лиш легесенький вітер бігав по росі, лиш невидимі співаки голосили пісню життя і щастя.

На сей вид Савка зупинився на хвилину. Він не аналізував те, що бачив – такий спосіб думання був недоступний йому – він відчував. Бальзамічний подих поля, пташки, що розмовляли з Богом, роса, що запліднювала землю своїми слізьми, і цвіти, що пили росу, – вся та велична поема природи поразила його душу, темну, та проте багату всіма силами нерозвитими, але дужими; його обхопила якась невідома течія, що надходила десь іздалека і розливалася над ним, як сонячне проміння розливалося над степом. І як степ приймає те проміння, не знаючи, відки воно йде, родить цвіти, не знаючи пощо, так само й Савка приймав сю таємну течію, і вся його істота співала, тремтіла та рвалася до чогось світляного та невідомого.

– Рудьку, – мовив він до пса, – бачиш? Підемо далеко-далеко, дуже далеко! Степ великий.

Рудько підскакував із радості; уважніший від свойого пана, він зганяв докупи непокірну черідку всяк раз, коли бачив, що вона розходиться та не хоче слухати.

Під полудень вони отак дійшли до стіп високої могили, з якої вершка можна було окинути оком величезний шмат рівнини. Озерце води, утвореної з весняних дощів і захищеної від сонця густим зіллям, вилискувалось недалеко від могили і відбивало в собі синяву неба.

– Рудьку, – мовив хлопець, – пора би нам спочити! Приляжмо та поснідаймо.

Від бохонка хліба, який дала йому мати, Савка відкроїв часть для себе і часть для пса і на сю пору забув про веприків.

Скінчивши снідання, хлопець видобув свої сопілки, розложив їх на траві, починаючи від найкоротшої і найгрубшої, а кінчачи найдовшою і найтоншою. Він попробував їх пальцями одну за другою і буркотав потихо назву кождої з них:

– Джміль, пчола, покропивкз, жайворонок, соловій. Ось і всі.

Вдивляючися в струменти, напружено вслухуючися з звуки, що припливали з подувом вітру, він сидів задуманий. Нарешті він взяв одну сопілку.

– Бачиш ти, – мовив, – соловій має троякий голос, немов три слова; а сопілка не може вимовити їх. Ой, знаю добре, що не вимовить, бо в неї нема соловієвого розуму.

Добру хвилю він дув у сопілку і по даремних зусиллях, щоб передати спів пташини, зупинився зневірений. Пес глядів на нього.

– Рудьку, Рудьку! – крикнув хлопець. – Се не так треба грати. Соловій не так співає. Ану, я попробую голосом. Рудьку, послухай трьох слів соловієвих!

Він кинув у степ першу фразу, мов протяжний свист пташини, потім другу, що покотилася прудко, і, нарешті, третю, що тремтіла, мов трілер. Пес нащурив вуха, а коли заохочений сим знаком Савка продовжив свій концерт, Рудько почав озиратися цікаво, а далі кинувся нишпорити по високім бур’яні, шукаючи пташка, який, бачилось йому, був десь близько. Щасливий, урадуваний своїм успіхом, маючи в Рудькові такого слухача та непомильного судію, хлопець наслідував то соловія, то покропивку, а одурений пес слухав з чимраз більшим зацікавленням і раз у раз нишпорив, махаючи хвостом. Радість Савкова була величезна; він обіймав наївну й інтелігентну звірюку.

– Спочинь тепер, – мовив він, – я заграю на сопілці. Заграю тої, що плаче, слухай!

Мелодія поплила звільна, сумовито. Савка не зупинявся; на крилах пісень його дух улітав. Куди? або він знав? Він блукав очима в далечині; сказав би, він гонив за тонами, що втікали, що щезали перед ним у просторі так, як світло віддалюється і гасне.

Концерт тривав довго. Сонце вже підбилося геть угору; зможений денною спекою Рудько, простягшися в тіні будякового корча, спав і хропів; пчоли, прилітаючи здалека, збирали з цвітів щорічну данину; метелики своїм мовчазливим летом хвилювали прозоре повітря, а Савка не переставав грати. Та коли спека ще дужче змоглася, він також почув, що ломить його сон; його пісня тяглась жалібно і легенько втихала, нарешті замовкла, сопілка висунулась на землю, отяжіла голова хлопцева похилилася на бік Рудька і Савка заснув.

Продовжені тіні великих будяків означали досить пізню пору дня, коли він прокинувся. Він провів очима по степу і раптом у його душі віджила згадка про веприків, повірених його доглядові.

– Ай, а веприки?.. Де мої веприки?

Він не знав, Рудько знав ще менше. Хлопець пригадав собі, що бачив їх, як купалися в болоті калюжі, але тепер бачив там лиш одного; а де ж три інші?

– Рудьку! – крикнув розпучливо хлопець. Пес, збуджений зо сну, скочив на задні ноги.

– Рудьку, – кричав Савка, – веприки пішли кудись, а ти не бачив нічого!

Пес потряс вухами, пошкрябався в бік і глядів уважно на свойого пана.

– Шукай! – мовив сей. – Шукай, а то мене заб’ють насмерть… і тебе також, не чув хіба? Шукай!

Він свиснув щосили і показав псові останнього веприка, що, лінивіший від інших, досі ще купався в водяній калюжі. Розбуджений хлопцем Рудько, бачилось, зрозумів його смуток; задерши хвіст угору, вітрячи носом, він кинувся в бур’ян.

– Шукай, шукай! – повторяв Савка плачучи.

Пес і хлопець бігали по степу. Минали години, сонце хилилося на край обрію, а веприків ані сліду. Як то? Згубилися? вкрадені? Ой, аж тепер будеш знати, як грати серед свиней і збирати перли, що падуть із неба! Переляканий, задиханий хлопець вернув до могили, де все ще застав одного веприка, що лежав, простягшися на краю калюжі. Він ізняв із себе шкіряний поясок, що замість оздоби був надітий поверх широкого, червоного пояса; тихенько наблизився до сонної скотини і зав’язав вузол на одній його задній нозі.

Хоч сю останню скотину мав отсе в руках; але, згубивши три інші, що мав робити тепер? Вертати до батьківського дому? Вертати, щоб там його забили насмерть, його й його пса, якого він любив більше, ніж батька? Що за розпука! Ні, він не верне додому; піде в степ і першому-ліпшому, кого здибле, він розповість своє нещастя, попросить у нього захисту й опіки для себе й для Рудька; а в відплату за сей захист дасть йому свого веприка. Ось як! Повзявши сю постанову, він пустився йти навгад, ведучи на ремені веприка і супроводжений іззаду псом.

Синяві сумерки спускалися на степ і затемнювали його; декілька зірок уже визначилось на тихім, глибокім небі. Щоб потішати себе, Савка витягнув сопілку, яку називав пчолою. Він наготовився заграти щось таке, що плаче, коли нараз вітер доніс до нього запах диму і далекі голоси струнного інструменту.

Що се таке? Що за диво? Чи се степ грав там, чи, може, злий дух самоти, що любить заманювати запізнених мандрівників? Хлопець зупинився, надслухуючи; музика, ослаблена через віддалення, бриніла раз у раз.

– Хто се може грати? – запитував себе приблуда. – Адже ж у сьому боці нема ні села, ні хутора, ні хати, нічого…

Рудько вітрив здалека і глухо гарчав.

– Будь тихо! – сказав Савка. – Не смій гавкати.

Пес наїжачився, але здавив своє гарчання.

Савка не був боягуз; він знав степ, знав ночі, проведені під ясними зорями, в якім-будь ярі або під забутою копицею сіна; він знав волоцюг, яких здибав час від часу, а з деякими навіть був у побратимстві. Але людська музика в тім відлюдді, се було щось таке, чого досі він не здибав ніколи. Хоч не боягуз, він був цікавий, а попиханий любов’ю до музики, він подався в напрямі до звуків, що долітали до нього чимраз виразніше.

– Хтось грає, хтось грає! – повторяв хлопець. – Тихо, Рудьку, тихо, не гавкай!

Тягнучи опірного веприка, забувши про трьох інших загублених, він побіг у напрямі, звідки виходили таємничі звуки.

– Хтось грає, хтось грає! Рудьку, біжім!

Музика, ще злегка приглушена, розливалася по соннім степу, здавалося, що вона раз підіймається до синьої високости, то знов губиться в сірій вечірній глибині.

– Хтось грає, хтось грає! – повторяв Савка.

Але веприк був глухий на се вухо; сердитий за те, що його вели на прив’язі, непокірний розказам, як усяка свиня, він шарпався під тиском ременя і квичав щосили. Тоді Рудько люто кинувся на нього, вхопив його за хвіст, струснув його за голову і причепившися до його вуха, яке держав міцно в зубах, попровадив його звільна, тріумфально. Ся пекельна музика заглушила іншу, небесну, що доходила хтозна-відки.

– Чорте вталапаний! – кричав Савка. – Подумав би, що верещиш навмисне, аби не дати мені чути. Пусти його, Рудьку, а то він рипітиме до завтра.

Пес пустив вухо брудної скотини, і настав зглядний супокій.

Нараз на тлі глибокої, чимраз густішої пітьми Савка побачив блиск великого огнища; здавалося, що там була також невидима орхестра. Сим разом хлопець розпізнав скрипку, бубен з дрібними срібними брязкальцями і щось немов сопілку, але далеко голосніше, чистіше від усіх тих сопілок, які він майстрував досі.

Зачудуваний, причарований, він зупинився без руху. Серце в ного билося, кожда жилочка в його тілі тремтіла, як струни інструменту за потягом смичка.

– Ой, Боже мій! – скрикнув хлопець. – От якби-то хто міг навчити мене грати так, як грають оті там!

В тій хвилі скрипка немов заговорила людським голосом, глибоким і поважним, а брязкальця, трясучися рясним дощем звуків, відповідали їй приємним, жартливим сміхом.

Веприк не квичав уже: Савка міг тепер чути цілість тої дивної орхестри. Ой, яка ж вона була гарна! Серед тихої ночі, під зоряним небом, серед безмежного степу – музика, та й ще яка музика! Він ніколи не чував нічого подібного. Кождий звук був теплий, іскристий, немов прискав іскрами з якогось огнища; флет співав і голос його лився по степу лагідний, м’який, мов пух цвітів, уношений вітром, мов добре слово, яким закохане серце промовляє до другого серця.

Пробігши значний шмат дороги так швидко, як се було можна з упертим та непокірним веприком, Савка нараз опинився перед несподіваною та незвичайною появою. Довкола великого горючого огнища він побачив рухи якихось людей зі смаглявими лицями та кучерявим волоссям. Казанок, завішений на залізнім триніжку, хитався над огнем; великий віз, накритий полотняною будою, займав осередок освітленого місця. Діти, зовсім голі, дівчата й хлопці всуміш, переверталися перед огнем і бавилися з великим медведем, що мав на собі ланцюг, присилений до ніздрів, і відповідав на їх крики комічними рухами і глухим муркотанням.

Освічені фантастичним блиском огнища жінки, також мало не голі, стирчали, мов розхристані відьми, мов пекельні привиди; а далі – величезне шатро, задом оперте о віз, простягало до землі свої фалди з подертого полотна, полатаного, почорнілого від дощу та дорожньої пиляки. Трохи оддалік від огню, серед простору менш зайнятого, кілька мужчин творили орхестру. Старий грав на скрипці і, бачилось, проводив іншим музикантам, що достроювалися до нього.

Широко отворивши рот і очі, Савка під ослоною ночі придивлявся тій дивоглядній картині.

– Циганський табір! – сказав він потихо.

Рудько, завітривши медведя і весь сей невідомий світ, подав палкі знаки неспокою та зворушення.

– Тихо! – командував Савка.

І, не думаючи ні про яку можливу небезпеку, він дав себе вколисувати та впоювати всевладній силі тої гарячої, мальовничої, зачарованої музики. Гарчання пса долетіло нарешті до слуху циганів. Занепокоєні, без сумніву, тим, що вони не самі, деякі мужчини відділилися від табору і рушили просто до Савки. Хлопця окружили і повели. Одною рукою тягнучи свойого веприка, а другою держачи Рудька за довгі кудли на карці, отак він станув перед чорною громадою. При виді сеї наглої появи орхестра зупинилась, і загальний розрух зчинився в циганському таборі. Старий скрипаль, що, бачилось, був головою банди, наблизився до хлопця і придивлявсь йому уважно.

– Що ти тут робиш? – запитав його.

– Слухаю музики… я прийшов…

– Аріме, – мовив потихо до начальника один із тих циганів, що привели Савку, – ся свиня, певнісько, крадена. У хлопця, мабуть, легка рука, ади!

– Ти вкрав його? – запитав старий, показуючи на веприка.

Хлопець, сим разом переляканий, не відповів нічого, та заким мав час отямитися, цигани відібрали в нього веприка. За кілька хвиль табір залунав голосним рипінням скотини, коли її різали.

Всі посідали коло огнища, готовили велику вечерю. Циган, що його кликали Арімом, розпитував хлопця далі.

– Ти звідки?

– З села.

– З якого села?

– Он звідтам.

І Савка показав рукою в напрямі, де сходив місяць.

– Що робиш у степу?

– Граю.

– А веприк був крадений?

– Коли верну додому, батько заб’є мене.

Щодо сього пункту він не хотів казати нічого більше.

– Візьмім його з собою, він нам здасться, – повторяв циган, що вже обзивався перед тим.

– Лишишся з нами, – мовив Арім, – але коли попробуєш утікати, життя – не твоє.

Савка почав плакати. Переляк здавлював його серце, але, надумавшись добру хвилю, він мовив, хлипаючи:

– Бодай навчіть мене грати, так, як ви.

– А ти музика?

– Ой, або я знаю? Але в голові у мене щось таке чується, таке… Або я знаю, що таке? Я рад би грати, грати.. День і ніч чую співи… Співи всюди, всюди… Хочу грати.

Осмілившись, він показав свої сопілки. Арім згірдно зирнув на них.

– Се дудки, се не варто нічого, – мовив він. – От скрипка, вона гарна, вона говорить.

– Ой, знаю, що говорить. Навчіть мене грати; я не тікатиму від вас ніколи, робитиму все, чого захочете.

– Ану, – мовив старий, – бери свої дудки; я заграю, і ти слухай, а потім гратимеш за мною.

Савка, не зводячи очей із музиканта, загіпнотизований звуками, що лились-розливалися, слухав тремтячи, просвітлений. В тій хвилі екстази він забув усе: і чорних грізних відьом, і свого остатнього веприка, якого вони вкрали, і свою власну особу, що зробилася чужою власністю. Вся його душа, все його життя висіло на чародійській скрипці; він дихав, упиваючись її тонами.

Ах, так, він піде з циганами, він навчиться грати, як вони. Батько не знатиме про нього нічого, не вб’є його. Лиш одна музика, порушуючи серце, захоплене нею, може зродити почуття безпечності і довір’я, покрити забуттям смуток і небезпеку. Під переможним впливом сеї чудотворної сили Савкова тривога уляглась, неволя у циган перестала видаватись йому такою ненависною. Ану ж, вони навчать його грати, а коли він посяде сю тайну, що переслідувала його ночами, мучила днями, то про все інше йому байдуже. Він матиме музику, то матиме й свободу.

Поки хлопець стояв недвижний і затоплений у екстазі, Арім торкнув його, щоб грав за ним.

– Ти вже досить наслухався, тепер грай, – мовив він.

Така вже вдача душ, наділених інтуїцією, що досить їм одної музикальної фрази, щоб довести їх до розуміння і засвоєння цілої ідеї, що нагло відкривається їм. Як усі майже вроджені артисти, Савка мав інтуїцію невідомих речей і ненаситну жадобу, що перла його до їх пізнавання.

В тій рішучій хвилі утворився невидимий зв’язок між томленим духом хлопчини і душею вітхненого цигана. Ані один, ані другий не міркував про се, і коли хлопець почував, що тут є щось таке, що опановує і підневолює його, циган, свідомий своєї сили, почував потребу, щоб хтось подивляв його.

По наказу скрипаля Савка взяв дудку, що називалася соловієм, і наслідував капризну та повну перескоків мелодію, що тремтіла під смиком віртуоза. Здавалося, на світляній дорозі гармонії два генії, оба невироблені, оба могутні, стрічалися і розуміли себе, бо коли скінчився сей дивний концерт, Арім довго глядів на хлопця і промовив до нього:

– Навчу тебе грати.

– Ах, візьміть мою душу, лише дайте мені музику! – кричав хлопець.

Циган усміхнувся на всі свої пишні білі зуби і відповів:

– Будеш грати на скрипці.

– На скрипці!.. Вона казатиме мені все, правда?

– Все.

В степу, під звіздяним наметом, перед огнищем табору розпочалася для Савки школа музики, школа свобідна, дика, розчіхрана. Ах, свобода! Степ! Музика любить їх, душа в них губиться, думка творить. Се безконечність.

А рідне село? А батьківський дім? Чи хлопець не побачить їх більше?

Овва, а пощо? Бог штуки заздрий і виключний; він забирає все у тих, що люблять його, і Савка віддав йому все: і батька, що бив його, і дім, де він був нещасливий, і свою бідну душу, томлену вічною спрагою. Нічого не лишив собі, окрім пса.

І життя поплило. Приємне? Ні. Незалежне? Так. Сьогодні тут, завтра там, раз направо, раз наліво; іноді ситий, часто голодний, бо не щодня трафлялося різати веприка. Савка жив під шатром номадів, під зоряним небом, жив, бо коло нього була музика.

Дух старого Аріма не був йому ворожий: музикальний геній цигана відчував геній хлопця і, не вміючи навіть назвати того почуття, що зародилось от так, той чоловік із бронзовим лицем, із огнистим поглядом полюбив того хлопця з білявим волоссям, з синіми замисленими очима.

– Він не з нашої крові, – мовив голова табору, – але у нього в серці скрипкові струни.

Сим сказано все.

Батько Савки згубив усякий слід утікача. Де його шукати? як? Та проте його шукали, бо ж будь-що-будь хлопець усе-таки – дитина, а, нарешті, свині!..

Дні минали; дома ще надіялися; та коли минули тижні й місяці, всяка надія щезла, і мати мовила до батька:

– Мій син пропав, мої очі не побачать його більше. Се ти, поганий старцуне, відстрашив його.

– Е, що там! А мої свині нічого не значать? – відповів старий.

– Ти був з ним занадто гострий. Коли б лише він був живий, мій бідний хлопчик!

Одного дня в Савковім родиннім селі селяни побачили незнайомого молодого чоловіка, без сумніву, мандрівця, що прийшов іздалека. Під своєю буркою він мав скрипку, старанно завинену; обік нього була гарна жінка з волоссям чорним, як вороняче крило, з очима темними, як ніч, глибокими, як безодня.

Сумний і понурий, він вийшов із села, та, дійшовши лиш туди, де була його крайня границя, він обернувся напруго, немов посилаючи остатнє прощання місцю, якого, може, не мав бачити більше. Його погляд блукав по полю і спинився нарешті на хатчині, ослоненій тінню старої груші. Незнайомий довго придивлявся тій білій хатині, захованій у тіні, і заплакав.

– Зоро, – мовив до жінки, – се була моя хата.

– Тобі жаль?

Мужчина не відповів нічого.

– Жалуєш, – повторила жінка, – і плачеш. Зате я не жалую бути твоєю. Я воліла тебе, ніж мужчин моєї крові. Я люблю твої очі, сині, як небо літнього вечора, люблю твоє волосся, золоте, як вечірнє світло. І я пішла за тобою.

– О, Зоро, Зоро! Я люблю тебе… Але се моє село, мій дім, і тут – що порадиш! Щось плаче в моєму серці.

– Ти ж уходив до свойого дому, ти говорив своїм, хто ти такий, а твої!.. Твій батько вмер, твоя мати вмерла, твої брати вигнали тебе. Вигнали, як волоцюгу, як ошуканця!

– Мене мучила туга, я хотів побачити…

– Вертаймо до табору. Старий Арім навчив тебе грати, дав тобі свою скрипку, що співає немов людським голосом. Брати цигани ліпші, як твоя рідня, табір ліпший, як твоя хата.

– Ходімо ще на кладовище, – мовив мужчина сумним голосом, – а потім…

– А потім до моїх?

– Так… до твоїх.

Сільське кладовище було в степу; здалека видно було берези, що стояли на могилках.

Надходив вечір; звільна западали сумерки. Мужчина й жінка вийшли з села і подались стежкою до кладовища. Самота обняла їх.

– Зоро, – мовив мандрівець, – проведемо тут ніч. Мертві не прогонять нас. Але як віднайти могили моїх родичів? Нема кому показати мені, де вони лежать, а хрести подібні всі один до одного.

– Заграй, – відповіла жінка. – Може, могили подадуть знак, і ти знайдеш тих, кого шукаєш.

Літня ніч обгорнула степ, глибока тиша залягла між небом і землею, білявий місяць виринав на краєвиді.

– Заграй, – повторила Зора, – се буде так, як там, у таборі.

Мужчина сів на однім гробі і витягнув скрипку. Серед величного спокою сеї нічної години гробовища почули пісню.

Поклавши голову на коліна артиста, жінка спала або марила. Нараз промовила до нього:

– Ти граєш не так, як Арім. У нього від скрипки йде огонь… а у тебе… Ах, Савко, здається, що берези плачуть і кладовище тремтить.

– Се моя душа плаче.

Другого дня в селі оповідали, що люди, які ніччю проходили побіля кладовища, бачили якісь тіні, що блукали понад могилками, і чули, як із гробів ішла музика. І ще казали, що степові духи, розбуджені сею музикою, з найдальших закупав позліталися темним простором і хлипали.

Але то була ніч, і ніхто не посмів доступити до місця покійників.

Се, певно, були душі, що розмовляли з Богом.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1903. – Т. 23. – Кн. 7. – С. 73 – 80; Кн. 8. – С. 158 – 165. Підп. перекладача: Із французького переклав Іван Франко.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 361 – 381.

Водночас із перекладом оповідання І. Франко опублікував статтю «Із чужих літератур. Французькі повісті Семена Земляка» (ЛНВ. – 1903. – Т. 23. – Кн. 7. – С. 28 – 38), у якій проаналізував повість Семена Земляка «Під кнутом», порівнявши її з раніше написаними оповіданнями автора, зокрема з новелою «Савка Дудар».

Заслуговує уваги примітка І. Франка: «Перевага жіночих типів над мужеськими в повісті, невиразність контурів у рисунку і деякі язикові прикмети, прим[іром] уживані автором слова «vetchernitza», «Youri», «piroqui», а також тема новели «Савка Дудар», узята, очевидно, з Сенкевичевого «Janka-muzykanta», наводять на думку, що під назвою Семена Земляка криється якась дама і то польської національності» (34, 405). Не знаючи достеменно, хто криється за псевдонімом, на основі аналізу тексту І. Франко безпомилково визначив стать і національність автора.

У статті І. Франка згадується також його замітка з приводу появи оповідання Семена Земляка «Савка Дудар» у женевському журналі «Bibliothek universelle et Revue Suisse» (1902. – № 10), уміщена в ЛНВ у розділі «Хроніка і бібліографія» (1902. – Т. 20. – Кн. 12. – С. 40). Ймовірно, саме з цього женевського джерела і зроблено переклад.

Подається за першодруком.

Семен Земляк (Semen Zemlak) – псевдонім французької письменниці польсько-українського походження Гелени Жембровської (Цембровської, 1880 – 1924), авторки оповідань і повістей з українського селянського життя («Під кнутом», «Темняки», «Осудовище», «Нечиста сила» та ін.).

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 613 – 628.