До себе самого

Іван Франко

Тепер заснеш навіки без трутизни,

Втомлене серденько моє,

Бо щез послідний привид в моїй жизни:

Безсмертність щезла вже.

Я чую, щезла не лише надія

На райські втіхи,

Але й само бажання тих утіх

Згибло навіки.

Спочинь же, серце! Довго рвалось ти

З кліти тісної.

Хто відплатит твій біль? Весь світ не варт

Слези одної.

Лиш болі й нуди нам життя дає,

А більш нічого дать не вміє.

Сей світ – то грязь. Піддайсь йому! Ще раз –

Прощай, надіє!

Один лиш добрий дар нам доля дасть, –

Се смерть той дар!

Погорджуй же оте й природи власть,

Що тайком звалює на нас тягар <…>

Примітки

Міститься у фонді рукописів І. Франка (ф. 3, № 245). Автограф записаний синім чорнилом на вузькій смужці паперу (розміру приблизно А 4, перерізаного по вертикалі).

Твір не закінчений ні графічно (після останнього слова в автографі стоїть кома й тире), ні за змістом: очевидно, далі мав бути виклад роздумів Франкового героя про той «тягар», який звалює на людину «природи власть» – найімовірніше, могла йти мова про любовні почуття в біологічному сенсі, або ж про цілий комплекс чинників, якими природа засвідчує свою владу над людською істотою.

Почерк і тогочасна орфографічна орієнтація автора дозволяють датувати твір орієнтовно 1877 р.

Публікується вперше, за вказаним автографом.

Микола Бондар

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 97.