Михайло Євграфович Салтиков

Іван Франко

10 травня помер у Петербурзі один з найвидатніших російських письменників, без сумніву, найвизначніший представник сатири великоруського племені Михайло Євграфович Салтиков, який спочатку писав під псевдонімом Щедріна. Він народився в 1826 р. в селі Спаському Тверської губернії, до 1844 р. навчався в Царськосельському ліцеї. Після закінчення навчання присвятив себе кар’єрі чиновника – спочатку в Петербурзі, де служив до 1848 р. У 1847 р. виступив на літературній арені з короткими нарисами. Одночасно він познайомився з гуртком визначних молодих літераторів – Тургенєвим і братами Достоєвськими, які також завойовували тоді місце в літературі.

Через Достоєвських він зійшовся з гуртком Петрашевського. Це зближення стало для нього джерелом багатьох неприємностей: в 1848 р. гурток викрито, його членів заарештовано, засуджено на смерть (між іншим, за найневинніші речі) і після помилування заслано на каторгу на Сибір. Салтиков, менш запідозрений, уник цієї катастрофи, проте у зв’язку із запідозренням його в участі у цьому гуртку і за опублікування повісті «Запутанное дело» його офіційно вислано з Петербурга у Тверську губернію і призначено на службу в канцелярії тамтешнього губернатора. Протягом 8 років він нічого не писав, підіймаючись тим часом дедалі вище по щаблях службової кар’єри, яку закінчив віце-губернатором.

Лише в 1857 р. він видав під псевдонімом Щедріна два томи яскравих сатиричних нарисів під назвою «Губернские очерки». Громадськість прийняла ці нариси з величезним захопленням, а критика (Добролюбов) привітала великими похвалами. Від того часу Щедрін не випускав пера з руки, а з 1863 р., коли він подав у відставку і переселився до Петербурга як постійний співробітник журналу «Современник», майже щомісяця з’являлися нові його праці. Найважливішими з них були: «История одного города» (історія міста Глупова, під яким автор розумів Росію; це неначе велика пародія на історію Росії, особливо XVIII століття, і російську історіографію, у стилі Рабле автор дає геніально накреслені силуети таких постатей, як Петро Великий, Олександр І, Аракчеев (Угрюм-Бурчеєв) і т. д.), «Благонамеренные речи» – ряд майстерних картин російського суспільства після скасування кріпацтва, «Господа ташкентцы» – також ряд картин, які малюють клас паразитів, що розплоджувався в Росії, а потім у вигляді чиновників мав розповзатись по далеких провінціях з єдиним девізом: жерти! В іншому ряді нарисів під назвою «Помпадуры и помпадурши» сатирик змалював добре йому знайомий світ вищих провінційних чиновників, губернаторів та їхніх прибічників, а в нарисах «В среде умеренности и аккуратности» – світ дрібного провінційного чиновництва.

Щедрін є незвичайним явищем у російській літературі. Найкращі російські письменники (Гоголь, Достоєвський, Толстой, частково навіть Тургенев) під старість давали слабші речі, впадали в містицизм, ніби переставали розуміти найновіші суспільні течії. Зовсім інакше було з Щедріним. Особливо з 1875 р., коли Росія у зовнішній політиці заплуталася в пекучому східному питанні, а у внутрішній відчула нечуваний доти рух молоді і громадськості (ходіння в народ, далі процеси, замахи і т. д.), його сатира охоплює дедалі ширші кола, проникає глибше і сягає вище, а разом з тим їй в унісон що раз сильніше звучать тони високої лірики, безпосередній, жагучий поклик авторової душі, яка палко і сильно відчуває всі болі суспільства. Постають майстерні нариси, як, наприклад, «Современная идиллия», «Неоконченные беседы» (початки творів, продовження яких пожерла цензура), «Пошехонские рассказы» і нарешті переважно публіцистичні «Письма к тетеньке». Одночасно вже безнадійно хворий сатирик спромігся на такий шедевр, як повість «Господа Головлевы», на довгий ряд майстерних «Сказок» (сатиричних байок) і на довгий ряд портретів з натури під назвою «Мелочи жизни» (життєві дрібниці).

Останнім і разом з тим одним з найкращих його творів була написана в повільних муках «Пошехонская старина» – ряд спогадів дитячих літ, ряд майстерно накреслених постатей панів і селян з часів кріпацтва.

Ми не думаємо тут вдаватися в оцінку цього величезного таланту, великого письменника і великої людини, що під несамовитим гнітом деспотизму зуміла стільки років зберегти живу душу і палкі, ніякою доктриною не забруднені людські почуття. Його ім’я залишиться назавжди однією з найблискучіших окрас російської літератури, а його вплив і поза межами Росії тільки тепер, після його смерті, напевне стане ще сильнішим.

Примітки

Вперше під назвою «Michał Eugrafowicz Saltyków» надруковано польською мовою у газ. «Kurjer Lwowski», 1889 р., 15 травня, с. 2 – 3, без підпису.

Подається в перекладі за першодруком.

Він народився… в селі Спаському Тверської губернії… – Точна назва села – Спас-Угол, тепер – Спас Кімрського району Тверської області.

У 1847 р. виступив на літературній арені з короткими нарисами. – Насправді у цьому році М. Є. Салтиков-Щедрін дебютував повістю «Суперечності».

Брати Достоєвські – Ф. М. Достоєвський та його рідний брат Михайло Михайлович Достоєвський (1820 – 1864), російський письменник, співредактор щомісячних літературно-політичних журналів «Время» (1861 – 1863) і «Эпоха» (1864 – 1865), які висловлювали ідеї, близькі до слов’янофільства, і виступали за зближення дворянської інтелігенції з народом.

Петрашевський (Буташевич) Михайло Васильович (1821 – 1866) – російський революціонер, соціаліст-утопіст, один із керівників підпільного гуртка революційної молоді у Петербурзі, розгромленого царським урядом 1849 р. Зближення Салтикова-Щедріна із Петрашевським відбулося ще до того, як Достоєвський навесні 1847 р. став відвідувати відомі п’ятниці у Петрашевського; вони подружилися під час спільного навчання у Царськосельському ліцеї.

Салтиков, менш запідозрений, уник цієї катастрофи – тут у Франка неточність. Поліцейська нагінка на М.Є.Салтикова сталась у квітні 1848 р., коли під впливом революцій у Європі російський уряд вирішив підсилити контроль за друком. Вирок у справі Петрашевського виконано 22 грудня 1849 р., тобто значно пізніше.

вислано з Петербурга у Тверську губернію – неточно, в 1848 – 1855 рр. М.Є.Салтиков перебував на примусовій службі у Вятці. У Твері він служив віце-губернатором в 1860 – 1862 рр.

Современник – російський літературний і громадсько-політичний журнал; виходив у Петербурзі в 1836 – 1886 рр, В «Современнике» працювали в різний час В. Белінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Салтиков-Щедрін. З 1847 р. і до закриття цензурою журнал був органом революційної демократії.

Аракчеев Олексій Андрійович (1769 – 1834) – російський реакційний державний діяч.

Найкращі російські письменники (Гоголь, Достоєвський, Толстой, частково навіть Тургенев) під старість давали слабші речі… – Франко тут повторює спрощені і загалом хибні судження істориків літератури про ідейну та художню кризу великих російських реалістів в останні роки їхнього життя.

з 1875 р., коли Росія заплуталася в пекучому східному питанні… – Франко має на увазі російсько-турецьку війну 1877 – 1878 рр., викликану піднесенням національно-визвольного руху на Балканах (повстанням проти турецького ярма в Боснії і Герцеговіні 1875 р. та Болгарії 1876 р.) і загостренням міжнародних суперечностей на Близькому Сході.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 327 – 329.