30.10.1875 р. До О. М. Рошкевич
| Львів |
Ja, ich weiss es, Sie haben mir verboten, an Sie zu schreiben, – aber verzeihen Sie, dass ich der Gelegenheit nicht widerstehen kann, – noch einmal, vielleicht zum letzten male, Sie mit meinem Schreiben zu belästigen. Ich hatte Recht, als ich Ihnen vor meiner Abfahrt sagte, dass ich mich vor Lemberg fürchte. Ja, – es begegnete mir hier manche Widerwärtigkeit, manche, gar manche Enttäuschung, – aber das schmerzlichste, was mir begegnen konnte, ist eine drük kende, tödtende Gewissheit, – doch wozu mehr Worte verlieren, da ich weiss, dass Ihnen meine Leiden und meine Erlebnisse kein Interesse einflössen können! Leben Sie wohl, – das ist mein einziger Gruss an Sie, – Dank Ihnen für jene Augenblicke, die schönsten Augenblicke meines Lebens, die ich in Ihrer Nahe zugebracht habe!
Sie haben mir meine Bücher zurückgeschickt, – ach, – wie sehnlich hoffte ich wenigstens ein einziges liebes, tröstendes Wörtlein von Ihrer Hand darin zu finden! Vergebens!
Fragen Sie mich nicht, wie ich zu der traurigen Gewissheit komme, dass Sie meine Gefühle nicht erwidern! Wahr ist es, – es ist meine Schuld, – aber konnten Sie es mir nicht selbst sagen, – mussten Sie… Nein, – ich bin vielleicht zu hart gegen Sie, – aber mein Gott, wer war denn je nachsichtig und liebreich gegen mich? Mein Leben hier ist ein ganzer ununterbrochener Taumel, – ich hab ja meinen Stützpunkt, meine Hoffnung verloren! Nein, – nicht Ihre Schuld ist es, – sondern nur mein Unglück, – darum mags über mich ergehen!
Ihre Bücher konnte ich Ihnen nicht übergeben, – sie sind noch in der Arbeit. Ich nehme die Schuld der Trägheit in der Ausfüllung Ihres Willens auf mich, aber ich werde Ihnen nicht sagen, was die eigentliche Ursache davon gewesen ist.
Verzeihen Sie mir, dass mein Schreiben vielleicht einen Augenblick Ihrer Freude, Ihrer Belustigung unterbricht und leben Sie wohl, leben Sie wohl!
Ihr Johann.
Так, я знаю, Ви заборонили мені писати Вам, і все ж – вибачте мені – я не можу утриматись від спокуси потурбувати Вас ще одним, може, останнім листом. Я мав рацію, коли сказав Вам перед від’їздом, що боюся Львова. Так, я зазнав тут немало злигоднів, пережив не одне розчарування, але найболісніше, чого я зазнав, є гнітюча, смертельна певність… Однак навіщо зайві слова, коли я знаю, що мої страждання й переживання не викличуть у Вас ніякого співчуття! Зоставайтеся здорові – це єдине, що можу сказати Вам на прощання, й дякую за ті хвилини, найкращі хвилини в моєму житті, які я провів поруч з Вами!
Ви прислали мені мої книжки, – ах, з якою жагою я надіявся знайти серед них хоч одне-однісіньке втішне словечко, написане Вашою рукою! Та марно!
Не питайте, звідки у мене ця смутна певність, що Ви не відповідаєте взаємністю на мої почуття! Ніде правди діти, я сам винен в усьому, але хіба Ви не могли сказати це мені особисто, чи ж треба було?.. Ні, може, я надто суворий до Вас, але, боже мій! Хіба я сам знав коли-небудь, що таке поблажливість і душевна ласка? Моє життя тут – якийсь суцільний, безперервний дурман, бо я втратив точку опору, втратив надію! Ні, це не Ваша вина, а лише моє безталання – така вже моя доля!
Ваші книги я не зміг Вам передати – вони ще потрібні для роботи. Беру на себе вину за те, що й досі зволікаю з виконанням Вашої волі, але я не скажу Вам, що було справжньою причиною цього.
Вибачте, якщо мій лист, може, на якусь мить одірве Вас від веселих забав, і прощайте, прощайте!
Ваш Іван.
Примітки
Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 27 – 28.
Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1183.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 39 – 40.