1. Погляд на вагітність

Іван Франко

В поглядах нашого народу на беременність жінок бачимо багато суперечностей: один погляд супротивляється другому, бачилось би, виключає другий, – а прецінь в житті йдуть вони поруч. Ітак, видимо передовсім, що народ наш, як і всі прочі, уважає плодження дітей яко нормальну, природну задачу женщини. Ж[інка] хвалиться своїми дітьми, їх сплодження вважає своєю заслугою. Безплодна женщина вважається істотою чим-небудь ненормальною, проклятою, прогнівившою Бога. «Приплодноє древо до Раю пускають, мене, безплодницю, з Раю виганяють», – жалуєсь жінка в одній м[ало]р[уській] пісні. (Зібрати більше матеріялу про безплодн[их]). В русинів є повірка, що тота ж[інка] дуже грішить, котра, сідаючи на посад при своїм весіллі, присяде собі кілька пальців правої руки, бо наслідком того, – кажуть, – вона [с]тільки літ не буде мати дітей, [с]кільки пальців присіла. Здавалось би, проте, що женщина чим більше має дітей, тим більша її у громаді і в родині повага, і що взагалі женщина в тяжі дізнає якоїсь більшої чести, ніж звичайно. Але в обох тих разах діло йде бодай почасти якраз навиворіт. Женщина, котра має забагато дітей, стає предметом сміху (приклади), а женщина в тяжі, хоть і займає відрубне, від щоденного різне становище, котре наразі мож би вважати за поважання, але в грунті його лежить зовсім що інше, а іменно – страх і свого роду відраза (Чуб[инський], IV, 2).

Правда, новіші, більше світлі погляди лагодять давні традиції і звільна затирають їх первісну суровість, але доки традиції ті ще зовсім не защезли, поти мають вплив на поступовання і для того вимагають докладної аналізи.

Щоб порозуміти безперечну і остру суперечність в тих народних поглядах, мусимо сягнути в глибоку минувшість і представити собі ясно первісне становище женщини в суспільності, а крім того, вказати відрубність її фізичну під час тяжі.

У всіх примітивних, диких народів бачимо ще й досі женщину на становищі невільниці, цілковитої власності мужа, батька або й громади (матеріали). Слабша фізична організація (котра не перепиняє диким звалювати на них всю тяжку домашню роботу) і інші властивості їх тіла зробили з них, з одного боку, предмет бажання для мужчин, так сказати, дорогий товар, здобичу в війні і т. д., а з другого – предмет обридження і погорди. У найбільшої части диких народів женщини вважаються істотами нечистими і злими; се найкраще видимо на примірі жидів, котрих література, з одного боку, виказує таку безумно-огнисту пісню, похвальну для краси і сталості женщини, як «Пісня пісень», а котрих релігія, з другого боку, вважає їх нечистими, не гідними входити до святині, не обнятими навіть законом, неначе не людьми. Те саме бачимо в звісній мадярській поговорці: жінка – хороший звір.

Погляд сей, як сказано, так загальний у всіх найвіддаленіших від себе народів різних рас і країв, що не можна вражати їх спільною спадщиною, винесеною з первісної спільної вітчини, але конечно треба прийняти, що він виробився у них поосібно під впливом однакової причини, т. є. однакової організації жіночого тіла. Гляньмо ж, з другого боку, скільки змінювала берем[енність] звичайний фізичний стан женщини, а через те в дальшім наслідку і її становище в суспільності. Важка женщина стає ще слабшою і безпомочнішою, ніж звичайно, – через те і тратить в очах дикарів, котрі передовсім глядять на силу і проворність. О здоров’я і шановання плоду дикар не дбає – значить, ані му до голови не прийде шанувати жінку або полегшувати її важку роботу. Він, противно, почуває до неї певне обридження задля її слабості. Але в дальшім наслідку річ поволі змінюється.

Перед очі забобонного і нерозвитого дикаря стає нова обставина: жінка берем[енна] представляє уже не одну людину, не одну живу істоту, а дві, се, так сказати, дві душі в однім тілі, се сума двох душ, сума (по думці його) і сили тих душ: значить, бер[еменна] жінка з того боку зискує. Вона, хоть слабша тілом, набирає нової, таємничої сили через свою, так сказати, дводушність. Вона стає немов у ряд вищих духів природи, котрі, по думці дикарів, можуть шкодити чоловікові, і тільки шкодити. Значить, конечна логіка, що і женщина беременна може шкодити такому, котрий не сповнить її волю, котрий в чім-небудь не догодить або покривдить її. Такі повірки виникають, конечно, з принципіального погляду на женщину, і ми стрічаємо їх також у нашого народу. І так, читаємо у Чубинськ[ого] (т. IV, 2): «Говорять, н[а]пр[иклад], що коли хто її не послухає, то все його шмаття попсується або буде з’їдене мишами. Коли важка жінка перейде дорогу такому чоловікові, то у нього нехибно поробляться чиряки на тілі». (Порівн[яти]).

Що, однако, сесь погляд не ставить женщину вище, не надає їй значіння яко людині такій, як і мужчина, видимо з того, що майже так само заховуються дикарі і зглядом кітних самиць худоби і звірів, уважаючи їх немов сумою кількох живих істот і тим самим підходячою під поняття духів і маючою силу сяк чи так шкодити чоловікові. При тім же і плід, жиючий в лоні матері, вважається нарівно з нею нечистим і навіть не чоловіком, позаяк нема в нього ще людської душі, а є тільки пара, така, яка оживляє кожду звірину. Душа ж вступає в нього аж в хвилі народження. (Приклади і матеріали). (Трактовання беременних).

Але погляд на берем[енних] женщ[ин] осложнюється ще одним поглядом, котрого джерело лежить в самій природі чоловіка, а іменно – старанням о сам плід. Розуміється, те старання, особливо в первісних добах розвитку, дуже мало має характеру гігієнічного, а більше – забобонного. І зовсім природно! Первісний чоловік, окружений незнаними собі і тим самим таємничими силами природи, мусив жити в вічній перед ними тривозі. Щобільше доконавшися, що, шкодячи йому, матерія приходить в рух (вітер, вода, сніг, звірі і пр.), і видячи, що у нього самого той рух залежний конче від життя, приписав таке ж життя і всій матерії, всім творам, які тільки міг пізнати через свої змисли. Видячи у всій матерії свого ворога, живого, чатуючого за кождим кроком на нього, злорадного і невмолимого, він мусив коритися перед ним, благати його, як міг, – се був початок релігії, анімізм і фетишизм, котрий в дальшій консеквенції швидко завів народи до антропоморфічного політеїзму.

В наших народних повірках, особливо дотикаючих беременних, стрічаємо сліди не тільки сього посліднього, стосунково пізнішого віровання, але й виразні сліди первісного анімістичного світогляду, де матерія, така, яку чоловік бачив, не пристроєна в форму чоловічу, не заселена ніяким богом ні демоном, вважалась живою, розумною, як чоловік, тільки ж сильнішою від нього, все і всюди готовою шкодити йому. А звісно, хто більше, як дитина, чи то в череві матері, чи то в перших порах свого життя відлучного підлягає шкідливим впливам матерії; значиться, – думав по-свойому логічно первісний чоловік, – се діється не тому, що дитина така слабосильна (побачимо далі, що в тім згляді він думав майже наоборот), а тому, що сама матерія надто дуже напосідається на дитину, чигає на ню більше, ніж на дорослих людей.

Значиться, хотячи заховати дитину при житті, мусили родичі, а особливо мати, бистро глядіти на всі боки і вважати, чи відки-небудь не грозить її плодові небезпеченство. З часом зібрані таким способом досвіди уклалися в сталі повірки: люди досвідом змудріли, навчилися з певних посилок виводити певні заключіння, і таким способом повстали перші правила, як заховатися в такім або сякім разі.

Ітак, бачимо: коли берем[енна] ударить свиню, пса або кота, то дитина буде «вилучатись» (горбитись); коли берем[енна], проходячи коло здохлятини, заткає собі ніс або рот, то [у] дитини буде погана воня з рота; коли вона змітає саджу або в піч лазить, то дитина буде слаба на груди; коли глядить на пожар і в тій хвилі заткає си лице, то на лиці в дитини буде червона пляма; коли здибле когось з трьома відрами, то у дитини буде жовна; коли забагне меду або соленої риби, дитина умре, а коли – яблук або свіжої риби – буде жити; коли дивиться, як кого вішають або порють, а хтось скаже: «Не дивись, тобі не годиться», – то й з дитиною станесь те саме (Чубинський, т. IV, стор. 1 – 2). Те саме стрічаємо і між польським людом в Краківськім.

«Skoro niewiasta ciążą chodzi, ściśle jej zakazują, by nie nosiła na szyi nici, bo się pępowina koło szyi dziecięciu okręci; źle, jeżeli powrozy przełazi, bo trudny poród mieć będzie; nie powinna nosić w zapasce jaj, bo dziecię na złodzieja wyjdzie, ani mięsa surowego, bo mu języczek przyrośnie, ani cebuli, bo gałwaczki mieć będzie; nie powinna przypatrywać się rzeczom obrzydliwym, kalekom, zwierzętom rozpłatanym, bo dziecię potworem stać się może; jeżeli gore, niechaj brzemienna w rozpaczy nie chwyta się za te części ciała, które zwykle są obnażone, bo w tym miejscu płód będzie miał płomień» (Kolberg, Lud i t. d., t. VII, str. 145 – 150).

[Як тільки жінка ходить у тяжі, суворо їй забороняють носити на шиї нитки, бо пуповина біля шиї дитини обів’ється; погано, якщо через мотузки перелазить, бо матиме складні пологи; не повинна носити в фартусі ні яєць, бо дитя буде злодієм, ні сирого м’яса, бо йому язичок приросте, ані цибулі, бо зоб буде мати; не повинна придивлятись до бридких речей, калік, роздертих звірят, бо дитина може стати потворою; якщо горить щось, нехай вагітна в розпачі не хапається за ті частини тіла, які звичайно є оголені, бо в тому місці плід буде мати пляму (польськ.). – Упоряд]

Бачимо тут виразно віру, що сякі або такі прикмети неживої, бездушної матерії переходити можуть на плід. Вже Леббок замітив у диких людей загальну повірку, що властивості звіра, котрого м’ясо з’їдять, переходять на їдячого, але з фактів, тут наведених, мож вивести другий, ще загальніший і глибший принцип, що для первісних людей вся матерія була живою і сильною і могла, сяк або так приходячи в стичність з чоловіком, переносити свої прикмети на нього. Ітак, між іншими, наводить Леббок поданий уперед уступ про ескімосів, вішаючих на себе шкургати з англійських чобіт, щоб жінки їх були плодні, як англічанки; очевидно, що прикмети англічан переносить тут не звірина з’їдена, а проста нежива матерія, стикаючись з тілом чоловіка. Впрочім, не будем тут обширніше говорити про сесь принцип, а досить нам тут сконстатувати його і покласти основою для дальшої аналізи.

До того самого розряду належать усі повірки про так назване «задивлення», котрих основа така, що коли беременна з незвичайною увагою погляне на якийсь предмет, чим-небудь відзначний від прочих, то на плід перейде іменно тота власність предмета, на котру вона звернула свою особливу увагу. І так, коли задивиться на кого-небудь з гулею, раною або чим видним на тілі, у дитини буде те саме і в тім самім місці. Чубинський наводить, що коли дитина перший раз дрогне в той час, як мати глядить на хорошого чоловіка, дитина також буде хороша, а як на нехорошого – також буде бридка (т. IV, 1). Те саме потверджує й Кольберг о краков’яках в вищенаведенім уступі.

Що повірки сесі належать до найстарших забутків народного життя і звичаїв, що вони становлять сказівки на ті замерклі, предковічні часи, коли з глибокої непроглядної пітьми звірячого життя почав світати поранок поступу і культури і чоловікові, безсильному і безоборонному, при першій, дитинній рефлексії представилася вся природа чимось живим, сильним, злорадним і напосілим на його згубу – се, впрочім, він чув на собі кождої хвилі – не потребую й доказувати. Впрочім, думаю, сесю догадку ствердять досадно слова Тейлора (порівн[яй]: Тейлор, Anfange der Kultur, 70, 270).

Щобільше, про їх давнину свідчить також та проява, що подібні повірки, останки застарілого фетишизму у нас стрічаємо майже виключно в відношенні до дітей ще не народжених, між тим, коли давніше конечно були подібні повірки в відношенні до всього людського життя. В відношенні до ненароджених дітей не стрічаємо повірок з пізнішої епохи розвитку культурного, характеризованої політеїстичним антропоморфізмом, а зате цілу масу таких повірок стрітимо безпосередньо опісля в відношенні до новонароджених немовлят і підростків.

Бачиться, проте, – і справді, се мож усе ствердити фактами, – що з поступом культури прастарі повірки, сліди різних віровань і фаз переходових укладалися в такім самім порядку, як і розвиток індивідуальний чоловіка, т. є. найдавніші згромадились около його ембріонального існування (фетишизм), пізніші – около дитинства і замужества (антропоморфний політеїзм), а що около дозрілого життя грунтуються найновіші набутки культурні – старість же знов заявляє зворот о один крок назад. Се основне правило видне всюди, скоро угрупуємо належите всякі повірки, пісні, казки і загалом пам’ятники народного життя і мислення. В протягу нашої розправи будемо мати спосібність пояснити два ступені сього культурного ходу, немов розібрати дві геологічні верстви, вказуючи при тім, скільки мож, чимраз то більше число свіжих, зовсім нових часток напливових, котрі послідніми часами чимраз частіше втискаються у в[с]і закутки народного життя, витискаючи давні застарілі звичаї.

Приписки і матеріали до І глави

До вступу: бідність матеріалів, таємничість, якою окриваються повірки, відносячися до беременності, особливо перед мужчинами. Повірок таких не мож збирати так, як пісні та казки, бо вони не є нічого стало уформульованого, – часом люд не зуміє навіть розповісти їх гаразд, – треба жити між людом і уважно слідити його поступовання, щоб підглянути те, що йому здаєсь зовсім природним, а нам видасться забутком з давніх часів. Притім же приміти і повірки, відносячися до беременності, хоть безмірно важні для історії культури, самі собою дуже незначні, не кидаються в очі збирачам матеріалів, виражаються часом ледве міною, рухом, сплюненням, щонайбільше, стереотипною фразою «не годиться», хоть не раз сам говорячий не вміє витолкувати, чому не годиться, або в крайнім разі каже: «Старі люди не кажуть».

Пошанованим для кітних самиць звірів. Чуб[инський], V, 850, 856.

Як багато дітей і швидко родяться одно за другим, то се вважають встидним. «Сиплесі з тебе, як з діравого міха; недавно-м сі оженив, іще нема року, забрав діти у мішок, виніс на толоку», – так насміваються з вітця.

Душа. Скільки знаю, матеріалів про погляд нашого народу про душу зібрано досі дуже мало, позаяк наші збирачі, здаєсь, мало уваги звертали на се питання, котрому, однако, Тейлор і Спенсер придали огромну вагу в слідженні перших початків релігії, мітів і загалом людської культури. Тільки лишень можу тут сконста[тува]ти з власного досвіду, що народ наш розрізнює душу звірячу, котру зве «парою», від душі людської. Що, після його понять, звіряча душа не приналежить виключно звірам, але часом і людям, доказує звісна приповідка: «У татара нема душі, тільки пара», доказує ганьбляча фраза: «Ти, пся паро!» і пр.

Примітки

«Anfänge der Kultur» – праця Е. Тейлора «Первісна культура».

Спенсер Герберт (1820 – 1903) – англійський філософ і соціолог, один із основоположників позитивізму, еволюціоніст.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 579 – 585.