2. Погляд на народження дитини

Іван Франко

(Родини – вгадування, чи хлопець буде, чи дівчина – чи буде довго жив, чи ні – чи буде щасливий, чи ні – баба – поміч при родинах – пупець – молитвини – хрестини – зливки – похрестини – близнята – каліки – мертво-роджені).

Перший прихід чоловіка на світ – родини – се на всякий спосіб хвиля важна під кождим зглядом не лиш для нього самого, але й для родини та громади, серед котрої він родиться. Се факт незвичайний, до певної степени таємничий і страшний для первісного чоловіка. Індивідуум людське – женщина – тут неначе ділиться на два осібники, і руський народ з погляду примітивного дуже трафно означує се слово[м] «розтрястися». Притім же породові товаришить так багато цікавих, а очевидних переходів фізіологічних, що конечно сесь момент мусив стати вихідною точкою для множества звичаїв, обрядів, повірок та забобонів. І справді, матеріал, зібраний досі руськими та польськими етнографами, а відносячийся до сього моменту, такий багатий та різнородний, що головна трудність заходить в його належитім зведенні і згрупованні та в винайденні іменно таких антропологічних та культур-історичних основ, на котрих би мож із сього багатого матеріялу зложити одностайну, вірну і причинову цілість. Виводи з матеріалів, зведених в попередній главі, вказали нам таку основу і вказали стежку, котрою треба ступати далі в обробленні нашого предмета.

Перше питання, котрим нам прийдесь зайнятися в тім розділі, – се те, як задивлюються первісні люди на порід. Щоб дати докладне поняття о тім, я наведу цілий ряд уступів, описуючих відносні погляди у різних народів світу, трактовання породіль і т. д., починаючи від найнижчих культурою і йдучи чимраз до вищих.

Про австральців подає Коллінз що при породі можуть бути тільки жінки, і ті мало в чім помагають породіллі, хіба тільки, що одна час від часу обливає їй живіт холодною водою, а друга обв’язує їй шию тонким мотузком, а кінцем того мотузка потирає свої уста аж до крови на підставі повірки, що через то родильниці вменшиться болю. Скоро дитина вродиться – відрізують пупець, а родильниця сідає над ямку, умисно на те зладжену, і жде, поки не відійде ложисько. Фрайсіне подає один примір, де батько і другий мужчина відрізали пупець скорлупою раковини, а відтак рану натерли кістками пелікана і кенгуру, пригрітими в спузі [Klemm, І, 289 – 290. – [Іван Франко]].

У лісових американських племен «скоро женщина чує наближення породу, іде в лісну гущавину і родить тут, криючись перед світлом місяця, найчастіше сама, без ніякої помочі; пупець відриває або відкусує зубами. Сейчас по породі йде до потоку, купається і обмиває дитину і відтак іде знов до своєї звичайної роботи» [Klemm, І, 235 – 236. – [Іван Франко]].

Те саме бачимо і у других, трохи вище стоячих стрілецьких племен індіянських.

«Женщини не сміють родити в шатрі, бо через те стріли псуються і не хотять трафляти. В тій цілі йдуть вони в ліс під дерево; кілька старих бабів прив’язує родильницю мотуззям за руки до гіллі дерева і мордують її поти, поки не вродить. Доти поліжниця йде до потоку, обливається і йде знов до своєї праці» [Klemm, II, 82. – [Іван Франко]].

Подібно діється у народів далекої півночі.

«Порід буває звичайно легкий і щасливий; сейчас по породі поліжниця іде до звичайної праці; про калік або мертвороджених не чувати», – говорить Клемм про гренландців [Klemm, II, 207. – [Іван Франко]].

Далеко обширніші, а для нас дуже важні, цікаві описи подає Клемм про північних номадів: лапонців, тунгузів і др., котрі подамо тут в цілості, щоб відтак не наводити їх по кусникові і не роздроблювати одноцільного вражіння.

«Північні номади не дуже плодні; у лапландців, як і у тунгузів, рідко буває над троє або четверо дітей. Порід звичайно легкий і не вимагає чужої помочі, але у тунгузів стрічаємо баби-повитухи… Поліжниця у лапландців поміщується наліво від головного входу, і туди не вільно нікому більше входити, бо у них, як і у тунгузів, поліжниця вважаєсь нечистою. Скоро порід минув, випиває поліжниця трохи трану або товщі, відтак дитину миють снігом або холодною водою, в котрій і зовсім занурюють, тільки хрещені лапонці не змочують дитині голови» [Klemm, III, 56, 57. – [Іван Франко]].

«У монголів скоро жінка почує приближения родин, то спрощує до себе знайомих жінок, ставить образ божка і запалює перед ним лампу. При ногах її леговища прикріплюють моцний дрюк, вбитий одним кінцем в землю, а другим виходячий крізь димове віконце і прикріплений також сильно до отвору шатра. Присутні баби ждуть і вважають, чи родильниця проявляє велику тривогу. Коли надійдуть правдиві болі, то родильниця держиться дрюка, а другі підтримують плід. Впрочім, важкий порід приписується вліянню злих духів; в такім разі чоловік ходить з патиком довкола хати і, вимахуючи ним, кричить щомоці: «Garr Tschetkürr!», с. є. «Проч, чорте!»

Прочі присутні беруть до рук образки та рожанці і моляться пильно, між тим, коли баби пораються коло хорої. Коли мати або дитина вмре при породі, то виною тому злий дух: тоді удаються до чарівниць, котрим мужчини помагають стрілянням і молитвою. Коли женщина вже мала раз тяжкий порід, то при слідуючім з обачності прикликають чарівницю. Скоро вродиться дитина, то всі мужчини мусять вийти з хати. Одна жінка відрізує пупець на дощечці ножем, котрий відтак остає її власний. Ложисько закопують на відстороні. Дитину сейчас обмивають в соровиці і обвивають в кожушину, а під задок кладуть рурку, мов ложичку, щоби нечистота відходила з колиски».

«Скоро муринка в Гвінеї чується в тяжі, так сейчас зміняє свій стрій: запускає довге волосся, не ружується і скидає всякі золоті і коралові строї. Зате дістає від жриць род маншетів з лика, котрі в перших місяцях носить на руках, а пізніше – довкола колін. Се грубі перев’язки з м’якого лика, котрих кінці висять на півтора ліктя долів з множеством понав’язуваних вузлів, з котрих-ді кождий помічний чи то для дитини, чи для родильниці. Вони помальовані червоною глиною. Жриця приходить щодень і натирає та нискає досить міцно живіт беременної. В послідніх 8 днях беременна намазує свою голову грубою верствою червоної глини, котру відмивають аж по породі. Знатних беременних жінок в Гвінеї водять зовсім голих і в супроводі цілої гурми по селі, причім молодіж обкидає її болотом і гряззю, відтак ведуть її над море і миють. Геттон звіщає, що вона всю дорогу плаче. У муринів племени баго несе жінка свою дитину сейчас по породі до ріки і, обмивши її, вертає назад до своєї роботи» [Klemm, III, 285. – [Іван Франко]].

Цікаві, хоть неповні, замітки подає Клемм про черкесів.

«Аж до породу першої дитини вважаєсь женщина дівчиною і згоріла би зо встиду, як би хто згадав про її мужа. Беременна женщина встидається внішніх признаків своєї беременності; вона уникає забав і співів своїх товаришок і жиє самотньо. Муж уникає жінки, а не раз при зближенні породу віддалюється на якийсь час з дому, ба часто аж за кілька неділь вертає крадькома і, паліючи зо встиду, витає жінку і дитину. Аж коли діти підростуть і дозріють, тоді вважається отець головою родини, тоді й жінка його не встидається і радо пробуває в крузі дітей» [Klemm, IV, 28. – [Іван Франко]].

Так само неповні звістки про бедуїнів.

«Порід звичайно легкий. За послідніх 8 – 10 день берем[енності] п’ють женщ[ини] багато верблюжого молока, щоб у них було більш молока. Часто злягають в пустині. В такім разі мати очищує і натирає дитину глиною або піском, обвиває в шмату і несе домів. Коли надійдуть болі, як вона сидить на верблюді, то злазить і родить за верблюдом, пантруючи, щоб ніхто її не бачив, а відтак сідає назад на верблюда» [Klemm, IV, 154. – [Іван Франко]].

В кінці погляньмо на полінезійців, про котрих Клемм ось що подає:

«Породи звичайно легкі. Родильниця йде тоді в ліс, а відтак купається в потоці. Пупець відтинає сама острою раковиною. Родильниця вважається святою, а також і ті баби, що її обслуговують» [Klemm, IV, 303. – [Іван Франко]].

Зсумуймо тепер важніші, основні ціхи, котрі мож примітити в наведенім тут ряді уступів і котрі вкажуть нам загальний образ задивлювання примітивних народів на порід.

Загальна проява, котру стрічаємо у всіх наведених тут народів, – се те, що женщини криються з породом, стараються родити зовсім самотньо (на найнижчих ступенях) або в присутності самих тільки женщин. Сеся проява тягнеться через всі ступені культурного розвою людськості і губиться аж на найвищих ступенях, де порід уважається чисто станом фізіологічним, грозячим часто небезпеченствами для родильниці і плоду, і де всі пересуди та старинні обряди уступають місця чисто старанням гігієнічним. Розуміється само собою, що маса народу не дійшла ще до сього. Але почин сеї прояви сягає далеко далі, аніж почин людськості; бачимо її вже у всіх майже вище організованих звірів, котрих самиці так само поступають при плодженні.

Бачимо далі, що женщини, котрі бувають присутні при породі, на найнижчих ступенях вважаються зовсім звичайними женщинами і не відзначуються нічим від прочих; але чим далі, тим більше спеціалізується заняття таких женщин, і на трохи вищих ступенях культури баби-повитухи занимають уже виразне і від прочих відмінне становище між жіноцтвом. Вони звичайно старші віком, – знають різні тайники життя і природи, – вони, будучи часто присутні при породах, мусили доконечно стикатися з світом духів, котрий іменно при породі приходить в найтісніший зв’язок з світом людським; вони знають, як обходитися з тими духами, невидимими і нечутними для других, вони вгадують їх прихід і наближення з різних приміт, вгадують, які вони, чи вони ласкаві, чи гнівні, вони знають найкраще, як і чим їх задобрити або відогнати. Не диво, проте, що такі женщини з часом набирають певної, більшої поваги і власти між примітивними людьми, власти, основаної на забобоннім страсі перед кождим, маючим який-небудь зв’язок з духами. Видимо також виразно в наведених при-мірах, що функції тих женщин при породах первісно бувають переважно забобонно-релігійні, а в найменшій часті – раціонально-лікарські.

Бачимо далі, перебираючи примітивні народи за степенями їх розвитку, значний поступ в трактованні родильниць. У найнижчих порід зовсім не змінює її положення, – вона сейчас іде до звичайної своєї праці. Чим далі вгору, тим більше бачимо узгляднення для неї. Їй дають кілька день віддиху, кращі страви, її не заставляють до важкої праці, муж усувається від неї – її уважають навіть святою, розуміється, не в нашім, церковнім значенні, а радше в такім, в якім уважає наш народ святим місцем кладовище або місце в лісі, де когось забито, – т. є. від неї всі сторонять з забобонним страхом, котрий іменно становить примітивний і найосновніший елемент всякої релігії і всякого почуття святості.

В кінець замічаємо спільний у всіх наменених народів звичай обмивання дитини і поліжниці сейчас по породі. Звичай сей повстав, розуміється, з причин чисто фізичних, але чим далі, тим більше до тої фізичної функції домішується обрядів, забобонів і ворожень. І тут бачимо ось які фази розвитку: на найнижчій обливання робиться чисто з фізичної потребности – очистити поліжницю і дитину з різних виділин при породі; з розвитком понять анімістичних і їх переходом в антропоморфічний політеїзм сюди долучуються представлення о різних духах, замешкуючих воду, ліси і т. д., і тота комбінація породжує різні обряди.

Не потрібно, бачу, й додавати, що, впрочім, само собою розуміється, що у найнижчих народів обрядів стрічаємо стосунково найменше, хоть вони, коли є, виконуються найостріше і загалом вони дуже важні, а чим вище вгору, тим більше їх, аж у народів з політеїстичним вірованням їх стрічаємо велике множество, через що вони, будучи частіше в уживанні, мусять тратити свою первісну таємничість, а через те й свою силу, і таким способом через свій власний широкий розвій дають почин до впадку політеїзму.

Се основні погляди на порід, видобуті з наведених вище звичаїв у найрізнородніших народів світу. Ми бачимо в них велику одностайність і в грунті дуже логічний і правильний поступ. Ми переконуємся з них, що щодо породу нема в поглядах великих різниць, хоть у різних народів, звичайно, наведені тут принципи доводяться до осібних, чи то припадкових, чи на осібних кліматичних та психологічних обставинах життя народного основаних консеквенцій.

Погляньмо ж тепер на відносні обряди і звичаї у слов’ян, а особливо у польського і руського люду.

І так, о руськім народі ось що подає Чубинський:

«Коли женщина почує зближення породу, то посилає за бабою мужа або кого там будь з хлібом; баба приходить також з хлібом. Баба не повинна бути своячкою: се основано на тій повірці, що «баби суджені, а куми люблені». Баба ніяким способом не може відказатись, щоб не йти до родильниці. Входячи в хату, говорить «Отче наш», «Вірую» і «Богородицю», а ні, то б’є тридцять поклонів і примовляє: «Ішов Христос на золотий міст, срібною трісткою підпирається. Іде молодиця до роду, – Куди ти, молодице, йдеш? – Іду, Господи, до роду. – Крутиї гори, розкотітеся, господня голоса, розійдітеся! Як младенець, садись на коня, як младениця, берись до гребеня!»»

При труднім породі радять ось як: (виписати з Чуб[инського] означ. II [П. Чубинский. Труды этнографическо-статистической экспедиции, т. IV, СПб., 1877, стор. 4. – [Іван Франко]]). Подібне подає також Кольберг о польськім народі: (виписати). Коли поглянемо на ті обряди і звичаї і порівняємо, що в них є спільного, а що ні, а заразом порівняємо їх з обрядами і звичаями нижче стоячих народів, то побачимо, що головні, основні погляди і тут осталися ті самі. Вони основані переважно на антропоморфічно-політеїстичнім світогляді, тільки декуди стрічаємо між ними забутки давнішого анімізму, а далеко частіше – напливи новіших, більше раціональних поглядів. Для ліпшої докладності розберім тут головні моменти окремо.

1) Передовсім бачимо, що той інстинктовий, звірячий потяг – родити на самоті – у нас значно зменшився. Женщина родить в хаті, а не в лісі, як у первісних народів, ані не в осібній, для нікого недоступній части; чоловік не втікає з хати, як у монголів; родина при тяжкім породі вся клякає до молитви, одним словом, в тім згляді раціональний погляд починає переважати. Правда, багато ще слідів давніх звичаїв, а іменно заслонювання поліжниці, свідчить о давнім родженні в темноті лісовій, в укритті від світла і в самоті; роговий ніж, котрий кладуть коло неї, – се також, безперечно, символ якихось давнезних звичаїв, котрого значіння для народу затратилось, хоть і звичай сам остався, так як у деяких народів (індів, абіссінців) остався звичай уживати при жертвах огню, добутого трінням, та камінного ножа. Роговий ніж, давніше, в періоді бронзово-мідяній, уживаний загально, став тепер предметом святим, освяченим давниною, емблемом якоїсь помічної для чоловіка вищої сили.

Бачимо також, що обмивання матері й дитини по породі окружена обрядами, котрих початок сягає найдавніших епох анімістичного світогляду.

Щодо трактовання родильниці по породі, бачимо також значне зм’якшення обичаїв, хоть не о багато різниці від народів о культі політеїстичнім.

Щодо баби-повитухи – матеріали Чуб[инського], Афанас[ьєва] – виробити, зібрати і обробити матеріал о близнятах, каліках і мертвороджених.

Приписи

Впорядковання:

1) Вступ. Багатство матеріалів і поділ їх на дві групи.

2) Значіння породу, його особливості яко прояви фізіологічної. Ся особливість виказується ярко не тільки чоловікові, але і звірям. У многих звірів замічаємо дивний потяг – з’їдати новороджені молоді; відти пішло те, що самиці звичайно при породі залазять в гущавину і криються перед самцями. Аналогічну прояву бачимо і у людей від найнижчих ступенів культури аж геть вгору. Розуміється, що чим вище вгору, тим більше затирається первісний вид і первісне значіння того звичаю.

3) Для приміру наведемо записи Клемма, – поділити їх на дві групи: а) народи-фетишисти і б) народи-політеїсти.

До а) резюме східних признаків, які замічаємо в їх звичаях при породі. Мало обрядів, значіння їх темне, інстинктове (постаратись звести на примітивні, звірячі інстинкти).

До б) антропоморфічний політеїзм, його повстання і розвій (після Тейлора), його головні ціхи в застосованні до нашого предмета (оброб[ити]).

4) Обряди і звичаї при породі у русинів і поляків.

5) Підвести суму (оброб[ити]).

6) Близнята, каліки, мертвороджені.

Баба-повитуха

Примітки

Коллінз Том (справжнє ім’я – Джозеф Ферфі; 1843 – 1912) – австралійський письменник.

Клемм Густав-Фрідріх (1802 – 1867) – німецький антрополог. Автор праць «Allgemeine Kulturgeschichte der Menschheit» (т. 1 – 10, 1843-1852), «Allgemeine Kulturwissenschaft» (т. 1-2, 1854-1855).

Афанасьев Олександр Миколайович (1826 – 1871) – російський фольклорист та літературознавець. Автор-упорядник збірника «Народные русские сказки» (випуски 1 – 8, 1855 – 1863).

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 585 – 593.