Вступ. Наука порівняльної етнології

Іван Франко

Наука десценденційна, розвинена Ламарком 1809, а угрунтована зовсім научно Дарвіним, зробила переворот не тільки в зоології і ботаніці; вона мусила його зробити і [у] всіх других науках, безпосередньо дотикаючись сих обох наук, а передовсім мусила звернути на нові дороги ті науки, котрі занимаються чоловіком, його розвитком, історією і організацією соціальною і котрі обнимаємо загальними назвами антропології і соціології. Ітак, ми бачимо, що вже в р. 1863, т. є. 4 роки по виданні книги Дарвіна о походженні родів, засновує Шлейхер на добутках його науки новий зворот в порівнюючій лінгвістиці, що писателі, як Ф.-А. Ланге, Беджгот і др., освічують нею студії економічні, а другі писателі, як Леббок, Тейлор, Петель, беруть її за основу вислідів етнологічних. Позаяк висліди сі мусять служити основою для нашої розвідки, проте постараємся тут коротенько вказати, що взяла від Дарвіна наука порівняльної етнології, а які правди викрила сама індуктивно, зводячи докупи призбирані з різних сторін світу факти.

Після науки десценденційної чоловік витворився в протягу незлічимих століть з цілого ряду нижчих звірячих організмів. Послідні в тім ряді, значить, найближчі йому свояки, були вузьконосі мавпи, подібні до тих, які ще тепер жиють в тропікових краях Старого світу. Первісний чоловік мусив дуже мало чим від них різнитися, його організація і спосіб його життя був дуже зближений до мавп. Вітчиною його був край, положений межи Персією а Індією, залитий тепер Індійським океаном, названий вченими Лемурією. Відти, по догадкам учених-вислідувачів, різними галузями, і різними шляхами, і в різних часах розійшлися люди по всій землі, де, улягаючи звісним дарвінівським законам приноровлення організму до окружаючих його обставин і дідичення раз набутих змін через розплоджування в дальші покоління, витворилися різні розряди і раси людей, які тепер замічаємо на землі. Се, короткими словами, головні добутки Дарвінової науки о чоловіці, котрі становлять вихідну точку для етнології. Погляньмо ж тепер, як роз’яснює вона дальші дороги чоловіцтва в протягу його довгого існування але до наших часів.

Для яснішого перегляду скажемо тут кілька слів о завданнях і методі антропології. Виходячи з тої точки, на котрій перестає зоологія, т. є. виходячи від первісного, зовсім дикого стану людського роду, проживаючого ще в первісній своїй вітчині, побіч своїх найближчих свояків – мавп вузьконосих, антропологія має перед собою три великі групи завдань: 1) виказати, до якого стану культури дійшли первісні люди взагалі і первісні раси поосібно, заким розійшлися зі своєї найдавнішої вітчини; 2) виказати повільне ділення поєдинчих племен в нових краях, до котрих зайшли, і вказати різні кліматичні та другі впливи, посеред яких ті люди далі розвивалися, і 3) виказати повільний хід того розвитку в протягу довгих століть аж до її найпізніших часів.

До першої групи завдань антропології досі матеріал маємо досить скупий. Розв’язання тих завдань вимагало би передовсім якнайдокладнішого пізнання тої первісної колиски людського роду не тільки під зглядом фізичним та кліматичним, але і під зглядом палеонтологічним. Такі висліди вказали би не тільки ті фізичні матеріали і природні обставини, котрі мусили сяк або так вліяти на початковий розвій чоловіка, але показали би також і самі плоди тих вдіянь, показали би перші сліди людського розвитку духового. Але, як сказано, край сей не тільки досі не висліджений, але навіть не викритий, а тільки остаєсь науковою гіпотезою. Значить, з того боку досі нема ніякої підмоги. Остаєсь тут тільки одно джерело знання – порівняння бесід різних народів землі; се порівняння, мов червона нитка, веде нас в ті предавні, замерклі часи, про котрі, впрочім, не свідчать нам ні письма, ні пам’ятники, ці навіть мітичні, темні перекази.

Моя розправа займається надто малою часткою сеї обширної науки, щоби-м мав входити в подрібне представлювання добутків порівнюючого язикознавства або – тим менше – наводити всі докази і догадки учених, займаючихся тим предметом. Я наводжу лиш те, що при теперішнім стані науки стосунково найповніше, а з так далеких кінців зачав я тому, щоб бодай побіжно вказати зв’язок моєї розправи з цілістю предмета. Маючи головно на оці погляди і вірування малоруського народу, а особливо тоту їх частку, котра відноситься до дітей від самого початку їх життя, і то в фізичнім. правнім і педагогічнім згляді, я хотів би використанням дотичачих матеріалів і порівнянням їх з матеріалами передовсім других слов’янських пород, а відтак і прочих європейських і неєвропейських племен, докинути бодай малесеньке зеренце до загального народознавства і заразом бодай дрібку освітити культурний поступ нашої породи від давніх, замерклих починів її існування аж дотепер.

Виходить з того, що ті антропологічні проблеми, котрі я вперед вказав у першій групі, не можуть мене багато занимати, і я, проте, повинен з дотичучих наукових добутків вказати лиш деякі важніші, тикаючі цілого людського роду, і відтак деякі, тикаючі первісного розвитку т[ак] зв[аного] арійського племени, котрого одним розгалуженням є слов’яни. Головно ж моя бесіда займатися буде деякими з завдань антропологічних другої і третьої групи, а іменно постараюсь виказати становище чоловічого осібника (в першім періоді його життя) у первісних слов’ян і спеціально у малорусів.

Матеріали до такої праці, хоть далеко ще не повні, все ж таки зібрані в достаточній мірі. Се переважно повірки, казки, забави, обичаї та звичаї (встанови) і пісні. Найбільша часть тих пам’ятників народних (іменно з тих, котрі відносяться до давнини) стратила тепер у народу своє колишнє значіння – сам народ забув про нього і або повторює їх механічно, силою прадідівських звичаїв, або піддає давнім зворотам нове, переносне значіння. Для того-то мусимо при помочі порівняння дошукуватися первісного значіння – відтворювати з незначних обломків, які уціліли в приповідках та повірках, картини давнього, правдивого життя, в подібний спосіб, як геологи з кількох скаменілих костей відтворюють цілі вигиблі прастарі роди звірів.

По думці вчених-антропологів та істориків, первісні люди жили в своїй найпершій вітчині дуже довгі віки і розходилися з неї різними дорогами та в різні часи, – одні ще в зовсім дикім стані (се доказує зовсім відрубна культура, бесіда і спосіб життя, який виробився у них опісля в новій вітчині), другі з більшим або меншим запасом культури, набутої в спільній первобитній вітчині. Треба при тім мати на оці дві речі: одно те, що всі ділення, переходи і заселювання діялися дуже поволі, постепенно, а друге те, що нові переселенці часто мішалися з давнішими, звичайно нижче стоячими в згляді розвитку. Приміри такої мішанки бачимо майже всюди: в Австралії вона відбувається майже до нашого часу, де плем’я малайське, стосунково сильніше і сміліше, звільна витискає і нищить первісних австральських поселенців, належачих до раси готентотсько-папуанської. Те саме діялося в давніх часах в Америці перед її відкриттям європейцями, те саме – і в Європі, як о тім свідчать новіші розкопки старосвітських могил, печер та викриття пальових будов на озерах і ріках.

З усіх новіших вислідів на тім полі виходить, бачиться, напевно, що плем’я арійське посліднє вийшло з первісної вітчими Лемурії і що, входячи в нові краї, майже всюди застало вже давніших поселенців (у Персії, Індії, Греції, Італії се сконстатовано напевно, з народних переказів про доісторичні або з джерел про історичні часи; можемо прийняти, що так само діялось і в середній Європі, в Слов’янщині і Німеччині) і або поборювали їх, або перемішалися з ними. Про поборювання говорять прастарі перекази індійські («Магабгарата») і перські (Фірдузі); приміри змішання бачимо на греках, римлянах, німцях і слов’янах.

Заходять тут два питання: 1) який ступінь культури, які поняття і вірування принесли з собою європейські арійці з Азії і 2) який вплив мало на них зіткнення і змішання з давнішими племенами фінського або якого там будь другого племени.

На перше питання відповідає нам, бодай почасти, порівнююча лінгвістика. Позволю собі тут навести слова знаменитого історика Момзена, на котрих буду міг зовсім ограничите бесіду в тім предметі, бо він здалека тільки тикає властивої основи моєї розвідки.

«Порівняння бесід, – каже Момзен в першім томі своєї римської історії, – коли його ужити належито і осторожно, може дати зближений образ тої ступени культурної, на котрій стояв сей або той народ тоді, коли відділився від других, значить, може освітити сам почин історії, котра не є нічо друге, як тільки розвій культури. А іменно в тім часі, коли бесіда творилась, була вона вірним образом набутої ступени культури; великі технічні і моральні перевороти заховані в ній, немов в архіві, з котрого актів будущі покоління не занехають черпати звісток про ті часи, з котрих пропали всякі безпосередні перекази.

Коли ще індогерманські народи – тепер розділені – творили одноцільне плем’я, то вони дійшли вже були до певної ступени культури і витворили певний, відповідний їй запас слів, котрий відтак забрали з собою як спільний скарб, щоб наданій основі далі самостійно його розвивати. В тім запасі слів бачимо ми не тільки найпростіші означення буття, діяльності, спостережень, як sum – έγμ – єсмь, do – да-мь – δί-δο-μι; pater – πατηρ – оть-цъ, але також багато слів культурних, не тільки в пнях, але і в більше звичаєм розвитих формах.

І так, маємо з тих прастарих часів свідоцтво про розвиток пастирського життя в однакових назвах освоєних звірів: санскр. gäus, грець. βοΰζ, лат. bos, слов. быкъ, нім. Ochs; санскр. avis, гр. σίζ, лат. ovis, слов. овьца; санскр. acvas, гр. ίππος, лат. equus; санскр. häusas, гр. χήν лат. anser, слов. гусь; санскр. ätis, гр. νήδδα, лат. anas; так само pecus (pecunia, слов. пѣнязь), taurus (слов. тоуръ), canis і в санскриті звучать подібно. Про вживання возів свідчать: санскр. jugam, лат. jugum, гр. ςυγόν, слов. ov-зъ (уж-овка), нім. Joch; санскр. akschas (вісь або тачка), лат. axis, гр. άςωυ, άραξα; про вживання золота і срібла: санскр. , гр. ργυρου, лат. argentum, слов. серебро.

Тих осібних назв не могло би бути, якби тодішні народи не були знали добувати і уживати самих металів. Так само санскр. asis, лат. ensis свідчить про вживання металевих збруй. Маємо також свідоцтво про прастаре вживання соли: санскр. saras, лат. sal, гр. άλς, слов. соль, нім. Salz; про будований домів і хат: санскр. dam(as), лат. dornus, гр. εόμος, слов. домъ; санскр. vecas, слов. вѣсь, лат. vicus, гр. όίχος. Навіть елементи релігії і науки вказують сліди первісної спільності; числа, н[а]пр[иклад], спільні аж до сто (санскр. catam, ekacatam, гр. έχατόν, лат. centum, слов. съто); місяць у всіх бесідах названий від того, що ним час міриться (mensis, мѣсяцъ) не тільки поняття божества (санскр. devas, лат. deus, гр. υεός, слов. дивъ) належить до найдавніших забутків народних, але також багато прастарих зворотів і переказів про природу (стор. 12 – 14).

З усього того мож вирозуміти не тільки, що первісні індогерманські народи правдоподібно були народи пастирські, що знали збіжжя і уживали його, але, бачиться, ріллі не оброблювали, окрім деяких (греко-італійських) племен».

Такими словами описує Момзен первісний стан культурний арійців перед їх розділом. До того додамо ще, – що нас тут найбільше обходить, – що родинне життя було в них достаточно розвинене, що вказують спільні назви для многих ступенів свояцтва (отець, мати, син, дочка, брат, сестра, муж, жінка і пр.). Не хибло в них також первісних понять власності (мій, твій, свій і пр.). Розділ арійців на відрубні племена стався в доісторичних часах. З яких причин він наступив – годі докладно догадатися; здаєсь, що одна з найголовніших – була огромна геологічна зміна, якій звільна підлягала Азія в ті часи, а іменно – тонення Лемурії, котре прогнано всі народи з того краю і затопило їх сліди та розділило їх від себе на довгі віки, а відтак повільне зношення ся середньої Азії догори, котре осушило велике Туранське море, перервало відтак велику ріку Оксус, поосушувало другі степові ріки і змінило огромний простор в пустиню, а тим самим прогнало з нього живучих там арійців на західну північ, до Європи.

Тут вони застали вже давніших поселенців, диких стрільців, мешканців печер та пальових будов, і сяк чи так мусили зіткнутися з ними. Зіткнення те на всякий спосіб мусило скінчитися вигубленням давнішої, менше розвитої людності: вона або змішалася і зовсім втонула в напливовій масі, або зістала виперта в гори, на полудневі і північні крайчики Європейського континенту, де її відламки жиють ще й досі (баски, кельти, жителі Уельсу, фіни). Але і для нових, захожних народів те зіткнення і та боротьба з дикими людьми не могли пройти без сліду, а то тим більше, що боротьба тут йшла безмірно поволіше і спокійніше, ніж в Індії і Персії.

Для того мусимо прийняти, що багато звичаїв диких і грубих, властивих тій давнішій людності європейській, перейшло на нових прихідців; що загальний рівень їх культури знизився за приходом у Європу так, як понижуєсь температура води, до котрої докинуто леду. По думці культур-історика Дрепера майже всі варварські і дикі звичаї, котрих сліди і остатки стрічаємо у європейських арійців, повстали вже в Європі, т. є. під впливом тих давніх фінських поселенців, – доказом того – се, що у азійських арійців не стрічаємо більшої части тих варварських, грубих звичаїв і понять, що, значиться, вони не є спільною спадщиною всіх арійців.

Ся думка Дрепера в головній основі правдива, принаймні для великої части звичаїв і понять, як се будем мати спосібність через порівняння виказати. Але не треба надто багато покладати на те переймлення; всі грубі і варварські поняття європейських арійців не дадуться сею дорогою пояснити; багато треба покласти також на карб відмінного, острішого клімату, серед котрого вони по своїм приході до східної і середньої Європи опинилися і котрий тоді мусив бути значно остріший, ніж тепер, задля многоти лісів та болот, вкривавших майже всю тодішню середню Європу, і задля більшої, ніж тепер, многоти ледників, вкривавших ще майже всі вищі європейські гори і оставшихся після недавньої стосунково ледяної епохи.

Що клімат має великий вплив на цілий склад життя народу, а затим також на його звичаї, повірки і загалом на весь світогляд, – се діло давно всім знане. Порівнююча етнологія, щоб дійти до вірних добутків, мусила здавна вже розрізнити такі звичаї, повірки і прочі прояви життя народного, котрі у різних народів зложилися подібно наслідком їх спільного походження і близького свояцтва племенного, від таких, котрі зложилися подібно наслідкам подібних кліматичних і других фізичних обставин, окружаючих ті народи в різних сторонах землі. Се розрізнення становить немалу трудність в науці і до нього все треба братися тільки з багатим порівнятельним матеріалом в руках.

Примітки

Ламарк Жан-Батист (1744 – 1829) – французький природознавець.

Шлейхер Август (1821 – 1868) – німецький лінгвіст і відомий славіст.

Ланге Фрідріх-Альберт (1828 – 1875) – німецький історик філософії, неокантіанець.

Беджгот Уолтер (1826 – 1877) – англійський економіст, соціолог, політичний аналітик і публіцист, редактор тижневика «The Economist». В оригінальній книжці «Physics and Politics» (Лондон, 1873; російський переклад: СПб., 1874) застосував теорію Дарвіна про природний добір і спадковість до питання про походження політичних організацій.

Леббок Джон (1834 – 1913) – англійський археолог і етнограф, один із засновників еволюційної (антропологічної) школи, прибічник застосування природно-історичного порівняльного методу у вивченні людської культури. У працях «Prehistoric times» (1865), «The origin of civilization» (1870) досліджував питання історії культури, особливо сім’ї і шлюбу (груповий шлюб, екзогамію, індивідуальний шлюб), вивчав розвиток релігійних вірувань. Уперше застосував комплексне вивчення первісної історії.

Тейлор (Тайлор) Едвард (1832 – 1917) – англійський етнограф, дослідник первісної культури, один із засновників еволюційного вчення, створив так звану анімістичну теорію, автор праць «Первісна культура» (т. 1 – 2, 1871), «Антропологія» (1881).

Пешель Оскар (1826 – 1875) – німецький географ, народознавець, видавець, професор Лейпцизького університету.

…раси готентотсько-папуанської. – Йдеться про негро-австралоїдну расу, до якої належать папуаси (від малайського слова «попува»). Це збірна назва населення Нової Гвінеї, Меланезії та інших сусідніх територій. Досліджував ці народи М. Миклухо-Маклай (1846-1888).

Фірдоусі (Фірдузі) Абуль Касим Мансур (бл. 940 – бл. 1020) – перський і таджицький поет, який звів віршові та прозові міфи, сказання у книзі «Шах-наме» («Книга про царів»).

Момзен Теодор (1817 – 1903) – німецький історик античності. Підтримував загарбницьку політику Бісмарка, виправдовував репресії проти слов’ян. Родоначальник теорій сучасного модернізму. Автор 1513 праць, серед яких найбільшої популярності принесла йому «Римська історія» (1854 – 1857, 1885).

Туранське море. – Очевидно, йдеться про море, яке колись існувало на території сучасної Туранської низовини в західній частині Середньої Азії та на півдні Казахстану довжиною 2 тис. км. Більша частина низовини зайнята пустелями Кизилкум і Каракуми. Туран – давня назва частини Середньої Азії.

…ріку Оксус… – Можливо, йдеться про Аму-Дар’ю.

Дрепер Джон-Вільям (1811 – 1882) – американський вчений, філософ-позитивіст. Досліджував різні проблеми в галузі фізіології, хімії, фізики та історії філософії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 572 – 578.