3. Дещо про картоплю
Іван Франко
Тридцяті роки нашого століття живі досі в пам’яті нашого підгірського народу під назвою «тісних років». Були се часи дорожні і голоднечі. Не переслухаєшся сумних оповідань про ті часи. Кілька літ за рядом не родило майже ані крихти: нивка, на котру висіяно корець доброго насіння, видала чвертку самої посліді. Народ кормився гірчицею, лободою, кропивою. Сотки йшли «в Поділе», покидаючи свої хати і поля на ласку божу; другі спродували земельку не вже за півдармо, але так-таки майже за нізащо. Я знаю случай, де один неборака продав нивку «за миску пирогів». Хліб пекли бог знає з яких мішанин: м’якини, отруб, кори дубової, сушеного пирію, а навіть здрухнілого і втовченого дерева і т. д.
А хоч у кого й лучилися гроші, то нічого було купити за них. Оповідають, що один мужик поїхав був з грішми до міста, щоб купити хліба для дітей, але, проходивши цілий день і не допитавшися хліба, в розпуці вернув додому, виняв з-за пазухи гроші і кинув між діти, кажучи: «Нате, їжте гроші, коли хліба нема!» Картопля також не родила. З нивки було накоплеш цебричок, та й то дробини такої, як горошок. Не одна господиня, протомившися цілий день над копанням, вечером усе викопане забирала в запаску і, голосно ридаючи, мов по покійнику, вертала додому… Але гнилої картоплі в ті часи ніхто ще не бачив.
Вродила картопля – минулися й тісні роки і від того часу не верталися вже на Підгір’я; в гори, а особливо в Гуцульщину, завітала ще раз після того велика голоднеча в 1866 р., коли то посол на сейм краєвий, жаб’ївський піп Софрон Витвицький говорив на сеймі:
«Околиця тота була колись багата годівлею худоби, нині збідніла і нужденна, бо не тільки господарство сільське підупало, але ще й голод панує такий, що днесь, коли настав передновинок на весну, сам я бачив, як діти паслися з голоду травою, а мужики мусять прокормлюватися листям з букового дерева» [Stenograficzne sprawozdania z posedzeń sejmowych 1866. Засідання перше].
Я чув оповідання народні, що справді, коли картопля давніше багато зродила, її люди не шанували, розкидували по всіх закамарках і копали ногами; а історія розширення картоплі по Європі доказує нам також, що люди якось не дуже радо приймалися нового насіння і не раз треба було аж урядових розпоряджень і примусу, щоб її розширювати – зовсім противно ніж тютюн, котрий розширювався помимо найгостріших, а не раз, як, пр[иміром], у Росії, й прямо варварських та драконських заказів і кар. Отже ж то, коли зачала гнити картопля, народ, навчений тісними роками о її важності в господарстві, перелякався дуже і почав се вважати божою карою за своє колишнє легковаження картоплі. Тоту основу має пісня про «втеку картоплі», зложена, очевидно, богомільними старцями-лірниками, а подекуди нагадуюча пісню про скасування панщини. У мене записані два варіанти тої пісні з різних околиць Галичини: з Самбірщини і Коломийщини. Подаю тут оба:
І. Ци чули ви, люде добрі, такую новину,
Як сьі бульба забирала в далеку крайину?
Як уна сьі забирала і так говорила:
Сами-сте мні прогнівали, я вам била щира.
Била я вам щира, щира, добре-м сьі родила, –
І варена і печена по тижневи цвила.
Сами-сте мні прогнівали, на бога не дбали:
В церкві була хвала божа, ви бульбу копали.
Зачинайте, люде добрі, господа просити,
Ой як я сьі ще поверну, буду сьі родити.
Ой як я сьі ще поверну та й буду вродлива, –
Попід лави, ні по лаві щоби я не гнила!
Ой як буду й уродлива, тре мні шанувати,
До комори і в підземок бульбу закривати.
У підземок закривати, добре замикати,
А щоби мнов леда дурень не взьив брьикувати.
Ой моліт сьі, люде, богу, сьвйиті матіноньці,
Най поверне бульбу людьом, ваші родинонці!
(Записано в Нагуєвичах, від Василя Риб’яка)
II. Ци чули ви, люде добрі, таку новиночку,
Що тікала бульбаночка на Буковиночку?
Як тікала, як тікала, а взьила тікати,
А маленька дітиночка а взьила плакати.
Ходім, люде, до церковці, просім бога ревне,
Чей сьі пан-біг ізмилує та нам бульбу верне.
Чей сьі вродит бульбаночка хоть на сінокоси!
Бо єсмо сьі здогадали, як бувало доси,
Що згибала бульбаночка, ой біла як клубки:
А все тото, люде добрі, за наші проступки!
– А що ж я вам, люде добрі, таке догурила,
Що варена та й печена по тижневи гнила?
(В Янівці, Коло[мийського] пов[іту],
від Стася Дирова зап[исав] Н. Милів).
Як бачимо, в обох варіантах основна думка одна, і образи майже однакі. Поетична вартість обох варіантів невелика: значна прикраска побожності та неприродна персоніфікація картоплі псують пісню. З тим природно в’яжеться й сказане вище, що пісня зложена богомільними старцями-лірниками і живе переважно в їх устах, а ширше в народ не розходиться. Далеко кращі й характерніші слідуючі, самим народом по селах зложені пісні. Одна з них, записана в Лолині Стрийського пов[іту], але живуча і в Коломийщині, оповідає о тім, як то гуцули від часів невроди на картоплю почали сходити з гір на доли за кукурудзою:
Ой заки ся мандибурка по поли родила,
То погана Гуцулія по верьхах ходила.
Як зачяла мандибурка ой по поли гнити,
То зачяла Гуцулія із верьхів сходити.
Ой сирота поляночка кукурудзу сіє,
А погана Гуцулія на то ся надіє.
Ой сирота поляночка кукурудзу сапат,
А погана Гуцулія вже бисаги латат.
Ой сирота поляночка кукурудзу лупит,
А погана Гуцулія с хати ся не вступит.
(В Лолині, записав М. Павлик).
Скільки цікавих подрібностей в тісній рамочці сеї пісні! І оповідання самого факту, і дуже поетичне переплітання праць коло управи кукурудзи та приготувань гуцулів до вандрівки по долах, і вкінці характеристичні назви «погана Гуцулія» та «сирота поляночка», т. є. бідні жильці рівних піль! Яке значення має тота, кілька разів повторювана назва «погана Гуцулія», се я постараюсь вияснити в очерку про гуцулів, котрий незабаром буде напечатаний.
Що народ справді просить бога о то, щоби зародив картоплю, се показує слідуюча пісня:
Ой господи милосердний, та ми твої діти!
Та зароди, боже, бульбу, щоби не жьидіти!
(Записано в Нагуєвичах).
Не дідівським, благаючим тоном, але напівсмішливо проситься бога о вроду картоплі в сій пісні, немовби казалося: «Господи боже, адже ми якісь твої діти, то зроди вже тоту мізерну бульбу, чи, може, й того тобі жаль для своїх дітей?» В подібнім жартівливім тоні держаться й другі пісні, як от тота, в котрій проситься пана-бога спеціально о то, щоби зародив нововпроваджену до нас американську (гамерську) картоплю. Картоплю тоту в нашій стороні перший спровадив Павло Левицький, піп в Ясениці Сільній, бачиться в 1874 чи 75 році, і від нього вона розійшлася геть по селах. Ось як споминає її пісня:
Ой господи милосердний та й ти святий Грицьку,
Та зароди, боже, бульбу тоту гамерицьку!
(Записано в Попелях, коло Борислава).
Про давніші роди картоплі, які саджено у нас донедавна, є у мене записана одна пісня, де споминається про «рапату» картоплю, білу, з порепаною лупиною, і про «ясеницьку», червоняву, ямкувату, котра розвелася у нас із Ясениці Замкової (коло Турки) тоді, коли рапата почала дуже гнити.
Ой як хочеш ситий бути, небораче Грицьку,
Сади бульбу не рапату, а йно ясеницьку!
Ясеницьку не садив, рапата погнила, –
То ж то мене лиха доля без прута побила.
(Записано там же).
А отсе минувшого року наші бакунярі, ходячи за тютюном на Угорщину, принесли з гір знов нову картоплю, дуже вродовиту – пасічку. «Пасічка тому називаєсьі, – оповідав мені один із них, – що на пасіці сама обйявиласьі, ніхто йі ні садив, ні нічо, – сама виросла». Пасікою, як звісно, називають в горах кавалок поля, на котрім вирубано (посічено) ліс або корчі і спалено, через що земля стається справною під засів вівса. Тоту пасічку тепер розводять у нас по селах і про неї вже й зложили в Нагуєвичах пісню:
Ой підемо, пане-брате, в гори на весільи,
Та принесем пасічної бульби на насіньи.
Картопля по наших селах – дуже важна, а в часі до нового хліба, в Петрів піст і в жнива, майже виключна страва мужиків. Убогий народ жде весною нової картоплі, як каня дощу: її появлення виганяє переднівковий голод із хати.
Ой господи милосердний, то ж то-м зголодніла, –
Коли борзо нова бульба, то би-м попойіла!
(Нагуєвичі).
Садити багато картоплі, – се значить майже тільки, що бути багачем. Бідний чоловік не без причини жаліє:
Ой ріпко, моя ріпко, саджу я тя рідко:
Садив би-м тя, ріпко, густо, та в коморі пусто!
(Лолин).
Ріпою, ріпкою називають в Лолині картоплю. Та й справді, рідко, т. є. мало картоплі посадити, для бідного бойка або гуцула значить то само, що зимою та в передновок неохибно терпіти голод.
Цікава повірка народна, для чого се картопля, і то якраз по скасуванні панщини, почала гнити. Як звісно, попи, за почином тодішнього єпископа Яхимовича, взялись були на силу доводити народ до тверезості, силувати до присяги поєдинчих людей і цілі громади. Робота, розуміється, пропала марно. Але народ затямив собі з усього ось що: «Бурка (мандибурка, бараболя) не дармо гниє: йійі попи закляли тогди, як заклинали горівку, – бо горівка вся з бурки. Горівку закляли, а бурка зараз почала гнити» (Березів, Коломийське).
Примітки
жабівський піп – із с. Жаб’є (нині – м-ко Івано-Франківської обл.).
«Stenograficzne sprawozdania z posiedzeń sejmowych 1866» – назва подана неточно, має бути «Stenograficzne sprawozdanie galicyjskiego sejmu krajowego z roku 1866».
… в очерку про гуцулів, котрий незабаром буде напечатаний. – Обіцяний нарис про гуцулів не був надрукований.
Бакунярі – контрабандисти, які займалися таємним довозом тютюну через кордон з Угорщини в Австрію.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 193 – 198.