Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Суд громадський в селі Добрівлянах

Іван Франко

За ласкавим посередництвом одного з наших товаришів лучилось мені з канцелярії громадської села Добрівлян Дрогобицького повіту дістати до перегляду з многих зглядів цікаву книжку, котрої повний напис звучить ось як: «Впис кар грошевих засуджених от радних в року 1867 до 1873 в Добрівлянах». Се є, іншими словами, «Карна книга громадського уряду», т.е. спис усіх тих справ та переступств, які після існуючої устави входять в обсяг юрисдикції уряду громадського і які той уряд розсуджує! карає. Та тільки, звісна річ, що всі тонкості нашого бюрократичного праводавства не швидко можуть вміститися і вжитися в чий-не-будь здоровий і пустою діалектикою та казуїстикою не перекручений розум, тим менше мож було сього надіятися по наших мужиках.

Добрівлянська карна книга в вище означених семи роках ані разу не покликується на яку-небудь існуючу уставу, не заховує границь, які тота устава визначила для діяльності і юрисдикції зверхності громадської, а судить по «божим приказанням» та по «справедливості», т. є. по унаслідженим з діда-прадіда правним поняттям народним усякі справи, які теперішнє австрійське праводавство підводить під компетенцію судів цивільних і карних. Припису нинішньої устави держиться вона о стільки хіба, що за всякі переступства, обняті чи й не обняті теперішніми кодексами, визначає кари грошеві, котрі часом, коли засуджений показується бідним і не може зложити засудженої кари, замінюються на арешт, звичайно в розмірі 1 – 2 години за 1 з[олотий] р[инський].

З сього вже ясно виходить, що така карна книга може бути цікавим матеріалом до вивчення правних понять нашого народу, оскільки вони через тисячні невгоди і бурі політичні доховалися у нього від колишніх часів вольної і вповні автономічної общини. Ся книга дає також подекуди ясне і недвозначне свідоцтво о тім, як понимав наш народ теперішню конституцію і автономію громадську і чого він по ній надіявся.

Заким перейдемо до докладного перегляду добрівлянської книги кар, не завадить сказати дещо про саме село Добрівляни і його бувальщину, до чого головним джерелом послужить нам історична записка тамошнього пароха, о. Антона Чапельського, поміщена в попівськім шематизмі Перемиської дієцезії за р. 1880.

«Добрівляни, село первісно українське. Аж від початку XVIII віку появляються там польські поселенці. Після усних переказів і записок в книгах церковних, лютилась в околиці Дрогобича і в Добрівлянах 1705 р. чума, на котру дуже много, а в Добрівлянах около половини всіх людей померло. Від того часу в Добрівлянах, селі на двох горбах, рівнобіжно розложенім над двома річками, що ту з собою сходяться, всіх жильців, що остались після чуми, поміщено на північнім боці обох річок, а на полуденнім боці – покликаних сюди мазурів-колоністів. Задля того-то полуденна сторона й донині називається польською, а північна – руською, хоч нині різниця народностей на ділі щезла.

Мазурам, що придержувалися обряду латинського, надано на полуденній стороні стареньку руську церкву, стоячу від давніх часів на високім горбі, також заложено для них латинську парохію і вивіновано грунтами і сіножатями для священика. Так велося, аж доки Галичина не перейшла під австрійську управу. До тої пори були Добрівляни власністю латинської капітули Холмської, чи може якогось монастиря в Холмі, з котрого добрівлянським латинникам присилано ксьондзів.

По відібранні Галичини перейшли Добрівляни на власність латинської парохії в Дрогобичі, яко дотація латинської парохії Дрогобицької, а добрівлянських жильців латинського обряду прилучено до Дрогобицької латинської парохії. Добрівляни віддалені від Дрогобича дві милі; на половині дороги між Дрогобичем а Добрівлянами лежить інша латинська парохія – Рихтичі. Для того-то латинські парохи дрогобицькі, тямуючи канонічні устави, котрі заказують переїздити з требами через чужу парохію, а хотячи прото вдоволити своїх парохіян, віддали ще в другій половині XVIII віку душпастирство над добрівлянськими латинниками руським тамошнім попам доразу, крім деяких случаїв вінчання, через що латинники відчужувалися від свого обряду і з чистих мазурів по іменах, назвах і мові стали швидко чистими русинами, котрі до всякої будови, чи то церкви, чи парохіальних будинків руських, перші причинювались.

Латинські парохи тільки таким способом піддержували латинський обряд у тих колишніх мазурів, а нині цілковитих українців, що через ціле біжуче століття раз до року закладали в Добрівлянах латинську комунію; впрочім усі душпастирські потреби сповнювали добрівлянські руські попи, так що в послідніх ста літах не було ані одного случаю, щоби латинський ксьондз кого хрестив або похоронив. Так діялось аж до видання папою Пієм IX конкордії, уладжуючої відносини між обома обрядами; внаслідок тої конкордії прилучено добрівлянських ісповідників латинського обряду до латинської парохії в Рихтичах. Тільки ж таких осталось небагато, бо через цілих сто літ латинники так навикли до руської хвали божої в своїм селі, що враз із мовою та обичаями своїх предків покидали і покидають також свій обряд.

Латинський грунт парохіальний перейшов на вжиток і власність громади на польській стороні, котра вже через цілих сто літ уживає той грунт яко вигін (пасовисько). Костьол, чи радше первісну церкву, задля старості розібрано в другій половині XVIII віку, а на її місці поставлено хрест, а відтак в новіших часах руську каплицю. В тій каплиці в р. 1875, коли розібрано стару руську церкву парохіальну, через цілого півроку раз у раз відправлялися богослужения по грецькому обряду. Тота руська каплиця на так зв. польській стороні є в великім поважанні у цілої громади, а на чесного хреста і тепер ще правиться в ній служба божа. Липа на давнім кладовищі коло каплиці, а радше сказати пень звиш два сажні високий і буйним гіллям порослий, є майже чимось святим в громаді, бо за ушкодження найменшої галузки наложила громада 5 з[олотих] р[инських] кари».

Хоч о. Антін Чапельський в зміні мови і народності бачить тільки формальну, обрядову сторону, але все ж таки із його записки видно, які обставини причинювалися до тої зміни. Мазурські поселенці в півтораста літ не задержали з свого мазурського походження нічого, крім польських назв (між ними в книзі карній стрічаємо і такі дистинговані, як Країнський, Красіцький, Зиблікевич, Карпінський, при котрих дивно якось звучать такі хлопські імена хресні, як Гринь, Данко, Мацько і др.). Бесіда їх українська, а навіть усі громадські книги ведуться по-руськи; так само й одіж їх нічим не різниться від жильців руської сторони. Тепер в Добрівлянах латинників зовсім нема, із зміною мови змінили й обряд.

А тепер пора нам повернути до нашої карної книги.

Від р. 1867 до кінця 1873 уряд громадський судив взагалі 146 справ. Краще би було сказати «розсудив», бо в книзі карній списані тільки такі справи, котрі скінчилися засудженням винного на кару; а справ, котрі розійшлися ні на чім, тут не вписувано. Розділивши ті справи на 8 категорій і упорядкувавши їх після того, котрих справ в тих семи літах було найбільше, а котрих менше, одержимо ось що:

І. За зневагу словом або ділом приватних осіб (сварку, бійку, обмову, образу честі і пр.) розсуджено справ 51
II. За польові шкоди (випасення, переорання, перекошення і пр.) 35
III. За нарушения власності приватної (крадіж, ушкодження і пр.) 24
IV. За зневагу уряду громадського 18
V. За переступства поліційні (неосторожність з огнем, занедбання варти селової, занечищення ріки і пр.) 7
VI. За неморальність (чужоложство, життя на віру, нарушения дівоцької слави, п’янство) 6
VII. За нарушения власності громадської 3
VIII. За чари і ворожбу 2
Разом 146
За ті переступства, виражені під № на гроші засуджено побрано до каси громадської
І. 70 р. 37 р.
II. 38 р. 65 кр. 20 р. 65 кр.
III. 30 р. 17 р. 50 к.
IV. 27 р. 22 р.
V. 9 р. 40 к. 9 р. 40 к.
VI. 9 р. 6 р.
VII. 7 р. 50 к. 6 р. 50 к.
VIII. 25 р. 25 (до каси церк. 20 р.)
Разом 216 р. 55 кр. 144 р. 5 кр.

Екзекутивна сила громадського уряду в Добрівлянах була невелика. Багато засуджених поплатили свої кари аж по кількох літах, другі зовсім не були в стані нічого заплатити і таким замінювано кару грошову на арешт. Усіх случаїв подібної заміни було 33, і засуджені на арешт відсиділи разом 249 годин. А багато засуджених повмирало перед стягненням із них грошової кари, по чім кара, розуміється, пропадала.

Але найцікавіше представляється виказ кар, коли впорядкувати їх не після многоти случаїв, але після стосункової високості поєдинчої кари, т. є. після того, котрі переступства були остріше, а котрі лагідніше карані. В такім упорядкуванні одержимо ось яку табличку:

Пересічна кара за поєдинчий случай переступства виносила:

І. За чари і ворожбу 12 р. 50 кр.
II. За нарушения власності гром. 2 р. 50 к.
III. За зневагу уряду громадського 1 р. 90 к.
IV. За неморальність 1 р. 50 к.
V. За переступництва поліційні 1 р. 34 к.
VI. За зневагу приватних осіб 1 р. 30 к.
VII. За нарушения власності приватної 1 р. 25 к.
VIII. За шкоди польові 1 р. 10.5 к.

Як бачимо затим, найостріше карав суд громадський в Добрівлянах такі справи, котрі зовсім не обняті ліберальним кодексом, т. є. чари і ворожбу. Наведу дослівно відпис обох справ із книги карної. Перший случай запротоколований ось як:

«Ч. 35. Яким Бульо, господар з Добрівлян, о нарушенє спокійности сусіда Прокопа Маряка: ворожбитство показалося. Прокіп Маряк заскаржив перед урядом громадським, що Якима Буля жінка з-під своїх воріт взяла зілля і кинула перед поріг Прокопа Маряка. Обвинений сказаний зістав дня 11 августа 1867. За ушкодження публічної спокійності і переступлення приказань божих на кару 20 зл. р. 11 августа 1867. Дав 20 р. До церковної каси зложено дня 15 августа 1867».

Другий случай. «Ч. 5. Іван Маряк з Добрівлян запровадив собі ворожку, і виливала чари по дорозі. Дмитро Романишин видів, як ворожка Марія Ромасьова по дорозі вночі чари виливала. Обвинений Іван Маряк сказаний на кару дня 23 вересня 1873 до громадської каси 5 р. 24 вересня 1874 заплатив 5 р[инських] а. в.»

Що цікаве в обох тих засудах, так се окрім їх строгості ще й тота обставина, що в однім і другім разі засуджують не саму особу, котра робить чари, т. є. не жінку Якима Буля ані ворожку Марію Ромасьову, але тих газдів, для котрих ніби та ворожба має принести якийсь хосен.

Дальше цікавий факт, що по чарах найостріше карано за нарушения власності громадської, між тим, коли за нарушения приватної власності кари якраз о половину менші. Сесь маленький фактик потужно б’є в пику нашим ліберальним панам з сойму і статистичного бюра, котрі віддавна силуються доказати, що громадську власність народ наш не шанує, що громадські ліси розкрадаються, а поля переорюються безкарно. Ми надіємся небавом з більшого числа подібних громадських карних книг документно переконати тих панів, що говорять вони не на підставі фактів і цифр, але говорить з них наперед повзятий ліберальний пересуд, против всякому громадському, спільному посіданню, чи там, як вони се раді звати, «комунізмові».

На цікаві і многоважні думки наводить перегляд добрівлянського «впису кар». Чому уряд громадський через цілих сім літ ані одного разу не був цікавий дізнатися що-небудь про обов’язуючі його устави і обсяг його юрисдикції, хоч в уряді тім безперечно були й люди письменні (принаймні писар)? Чому, судячи, уряд громадський ніколи не покликувався на ніяку уставу, а тільки на приказания божі та громадську справедливість? Чому розсуджував сам дома всякі справи, не дбаючи о то, що неправно вдирається в компетенцію судів карних і цивільних? Мені здається, що головна того причина лежить в тім, що народ так порозумів дану конституцію і автономію громадську, як коли б в ній дана і запоручена була громадам цілковита самоуправа і самосуд, як коли б тими уставами повернені були давні общинні порядки або що-небудь подібне. А раз так понявши нову автономію, вони не звертали вже уваги на ніякі устави ані розпорядження, – бо, мовляв, нащо устав там, де є божі приказания і громадська справедливість?

Будучи в Коломиї, чув я про одного досить письменного чоловіка, котрий, замешкавши в Жаб’ю, так умів зробитися потрібним для тамошних гуцулів, що його зробили війтом. Се було якраз в пору заведення нової автономії. Жаб’ївський війт – жаль, що я забув його назву – поняв тоту автономію яко цілковиту самоуправу, почав розсуджувати дома з своїми радними всі справи, карні й цивільні, малі й великі, не звертав уваги ані на окольники старости, ані на розпорядження ради повітової, ба навіть почав до других громад висилати свої окольники, т. є. не розпорядження, а «ради і напімнення». Чим далі, тим самовільніше виступав сей «жаб’ївський губернатор», як його називали околичні власті, і хоч допускався всіляких надужить, то все-таки гуцули дуже стояли за ним і з власної волі обставили його оружною сторожею для оборони перед жандармами і всякими посіпаками.

Таку прихильність у люду з’єднав він собі особливо своїми судами, напівгуманними а напівварварськими, взятими живцем із світогляду і переказів народних, а також тим, що голосив повну і неограничену самоуправу громад, котрі-ді не мають бути нікому підлеглі, тільки одному цісареві. В кінці удалось таки судам дістати в руки того грізного «жаб’ївського губернатора» і якраз 1873 р., коли добрівлянський суд громадський судив якого-небудь Івана Маряка за чари, втручено сього поборника громадської самоуправи до станіславської в’язниці [Товаришів, котрі би коли-небудь і як-небудь мали спосібність бачити подібні карні книги по громадських канцеляріях наших сіл, просимо звертати пильну увагу на ті книги і по можності присилати нам відписи чи то цілих, чи то лиш цікавіших справ або обрахунки такі, яких взірець ми подаємо в сій статейці].


Примітки

…аж доки Галичина не перейшла під австрійську управу. – Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина одійшла до Австрії.

Латинську комунію… – латинське причастя.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 198 – 204.