Про руських верховинців у Галичині
Іван Франко
О góralach ruskich w Galicji. Zarys etnograficzny według spostrzeżeń w podróży, odbytej w końcu lata 1888 r., skreślił prof. dr. I. Kopernicki (Ósobne odbicie z XIII t. Sprawozdań Komisji Antropologicznej Akademii Umiejętności). Kraków, 1889, str. 1 – 34.
Ця гарна праця є першим наслідком кількатижневої наукової експедиції, проведеної автором у минулому році з метою, як сам він говорить, наочного пізнання окремих видів (!) горян у їхніх власних садибах і збору, по можливості, найбільшої кількості матеріалів для їхньої фізичної і етнографічної характеристики. Автор відвідав за цей час 74 села і містечка, в яких живуть лемки і бойки, починаючи від Риманова і закінчуючи Тухлею, пізніше поїхав залізницею на Гуцульщину, де знову відвідав 20 гуцульських сіл і містечок. У 14 селах авторові вдалося провести антропометричні обмірювання, ще досі не опубліковані результати яких будуть бодай чи не найціннішим здобутком цієї поїздки, як доповнення і розширення давніших обмірювань, виконаних доктором Коперницьким спільно з доктором Майєром (Zbiór wiadomości do antrop[ologji] krajowej, t. I i t. IX).
Тим часом автор подає короткі змістовні характеристики таких п’яти груп українських горян: лемків, полонинців, бойків, тухольців і гуцулів. Сам цей розподіл, на мою думку, викликає деякі сумніви. Відокремлення групи полонинців від лемків, а також тухольців від бойків не видається мені досить умотивованим ані тим матеріалом, який зібрав доктор Коперницький, ані тим, який нагромадила дотеперішня українська етнографія. Подібних, винятково локальних різновидів в межах кожної етнографічної групи можна б знайти і більше, однак такі дрібні відмінності, як чорна чуга замість білої або дещо інший спосіб будівництва осель не дають права виділяти те чи інше населення в окрему етнографічну групу.
Щодо кожної з цих груп автор спочатку подає її географічне розташування, характеризує край і спосіб осілості людей (картина села і садиби), далі докладно описує житло, їжу, подає фізичну характеристику (поминаючи результати обмірювання і статистику, отже, переважно на око), описує одяг чоловіків, жінок, дівчат і, нарешті, подає характеристику мови, тобто, точніше, говірок, яких вживають окремі групи.
Етнографічний нарис професора доктора Коперницького є зрештою в польській етнографічній літературі справді першим систематичним записом обстеження українських горян. Проте він не може повністю задовольнити як результат наукової поїздки, проведеної зі спеціальним завданням. Передусім йому не вистачає того, без чого в наш час не можна розпочинати наукових поїздок, – досконалої підготовки, вичерпного вивчення того, що перед тим інші дослідники і шукачі в тих околицях бачили і зібрали. Праці Торонського і Хиляка про лемків, Бідермана, Леже і де Воллана про угорських українців, Вагилевича про бойків, величезна збірка народних пісень Головацького, його праця про народний одяг українців тощо залишились для автора «Нарису» невідомими так само, як книжка Огоновського «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache». Отож, не дивно, що шановний автор під час своєї подорожі не побачив і не почув багато таких речей, що їх до нього бачили і чули інші, що дещо він чув не дуже докладно, а інше передчасно узагальнив або також, почувши чи побачивши щось в одному місці, визнав це характерною рисою однієї лише групи, хоча вона зовсім такою не була.
Найменше задовольняють зауваження щодо мови. Автор замало обізнаний з відтінками різних українських (особливо галицько-українських) діалектів, щоб його характеристики могли бути повними і правильними. Так, напрочуд цікаве для кожного філолога лемківське наріччя описав він дуже коротко, заледве відзначивши деякі його риси, що впадають у вухо (парокситонізм, словацьке нашарування, чітка вимова старого ы = и), але не відзначивши інших однаково характерних особливостей цього діалекту (численні архаїзми у лексиці, архаїчні форми ходил замість ходив, вимови р як голосної тощо), зате інші особливості неправильно приписав самим лише лемкам, незважаючи на те, що вони є спільними для багатьох інших українських говірок, наприклад, нич = нічого вживається майже в усіх галицько-українських діалектах, не є і даст-біг у значенні немає вживається і в бойків (повіт Долинський), і в гуцулів; скорочення, а власне ковтання цілих приголосних, особливо в окриках і окликах, зустрічаємо однаково серед гуцулів і на Вкраїні, наприклад, ма! замість мамо (Березів), сто сот твою ма! (замість матір) на Волині (див. «Сто байок» Спиридона Осташевського).
Не дуже виразно помітив автор значний процент словацьких нашарувань у лемківській говірці, причому за посередництвом словаків примандрувало сюди багато германізмів (шуний = schön, фраїр = Freier, конкурент і т. д.). Слово ярок зовсім не винятково лемківське загальноукраїнське і вживається в тому самому значенні, що у лемків, також на Поділлі і в Харківській губернії.
Також незадовільною є характеристика наріччя бойків (про характеристику наріччя полонинців, як занадто поверхову, ми не згадуємо). Автор вважає й замість н у словах, як близейко = близенько тощо, червоноруським, тоді як власне воно є чисто бойківське і не зустрічається в інших місцях. Серед «місцевих, невідомо де і як утворених» висловів автор наводить: цяту (accusativus від ciata = крапля), никос (помилково підслухане замість никус = нікусок, нічого), докос (також помилково підслухане докус = до куска, до решти, зовсім), пак, якому автор приписує значення «потім», тоді як це давньоруський вираз (у церковному паки), вживаний тепер і на задніпрянській Україні в такому ж значенні, як у бойків, = навпаки, отже: горі і долі є також давньоруськими dativi absoluta, що означають напрям: вгору, вниз, вживаються в цьому значенні і на Підгір’ї, але справді характерні для бойківського наріччя, багатого архаїзмами, булі, бульовани є тим самим словом, що і бульба, бульва; кромплі – це германізм, перероблене з Grundbirn або, як вимовляють німецькі колоністи, Krumpirn; чівка – давньоруське слово, яке ще знаходиться в «Слові о полку Ігоря» і в старих колядках в значенні жіночої прикраси на чолі; корбач – німецький вислів Karbatsche; ринок – Ring, ляхота – Nomen collectivum від лях, утворений в той самий спосіб, що жеброта від жебрак, бідота від бідак тощо.
Автор не звернув уваги, наприклад, на численні мадяризми в говірці лемків і бойків. Не уникнув шановний автор суперечності в характеристиці наріч у горян, бо якщо на 17-ій сторінці говорить: «однак бойки мають червоноруське й замість нь у виразах ранейко, близейко тощо», то на 21 стор., характеризуючи говірку тухольців (яка, до речі, майже нічим не відрізняється від загальнобойківської), говорить: «Мова тухольців відрізняється від неї (тобто бойківської) червоноруським й замість нь в іменниках і зменшених прикметниках, наприклад, горейко тобі, ріднейка дитинойко!» [Шановний автор за звичкою польських транскрипторів пише «детинойко», не знаю на якій основі. Українці ніде так не говорять. У переважній більшості наріч чути дитина, а в підгірському і де-не-де в горах – дітина] Зовсім не відрізняється, бо обидві говірки мають однакову характеристику, вона не є також червоноруською, а саме бойківською.
Найширше шановний автор характеризує наріччя гуцулів, до чого мав під рукою найбільше друкованого матеріалу («Покуття» Кольберга, «Словник гуцульських виразів» Грегоровича), але і тут поряд з влучними спостереженнями багато випадковостей і помилок, які виникли внаслідок малої обізнаності з іншими українськими діалектами. Отже, утворення майбутнього часу за допомогою слів му, мєш, мє не є характерним лише для гуцулів (стор. 30), тому що такі форми є загальними і на задніпрянській Україні, шлик є не давньоруським висловом, а татарським, тоя є не румунським словом, а слов’янським (хвоя, ялина). Усі вислови, які шановний автор вважає сербськими, не є такими: псувати загальноруське слово, а подекуди і загальнослов’янське, синар – давньоруський вислів, який зустрічається в «Слові о полку Ігоря», на жаль, автор неправильно підслухав його у гуцулів, тому що він звучить сночи (з ночі – напередодні). Чому вислови побратим і посестра видались шановному авторові сербськими – важко догадатися, вони так само є українськими, як брат і сестра. Так само вірмен – орм’янін є зовсім не сербізмом, а чисто українською формою (о на початку переходить у ві, наприклад, отворити – відтворити, облий – віблий, овса – вівса тощо).
Мені пощастило в гуцульському наріччі знайти лише один безсумнівний сербізм: всякоякий (сербське всакоякі) замість всякий (Тюдіїв) [Шановний автор неточно називає це село Тудіїв; назва цього села є напрочуд цікавим архаїзмом і походить від давньоруського чюжд = чужий, звідки чюди = чужі люди. За панівною в цьому селі (і кількох сусідніх) схильністю уникати пом’якшених приголосних утворився корінь тюд, звідки Тюдів = село, в якому живуть чужі, приїжджі люди. Про цю схильність дам уявлення, якщо скажу, що там говорять донтя замість донька, віття замість вітця, штясливий замість щасливий тощо].
Неправильно також зараховує автор до давньоруських слів такі, як верзи і увергла, досі загальновживані в червоноруських діалектах (інфінітив веречи або вергти), внир = народ, плясати або плисати (не пласати, як у автора), віблий (не вібли). Помана = обіцянка також є зовсім не румунським словом, а чисто українським (від манити – приманювати, приваблювати).
Не вдаючись у розгляд інших розділів спостережень доктора Коперницького, скажу, що деякі розділи, як, наприклад, про одяг, опрацьовані значно докладніше, хоча і тут спостерігається відсутність порівнянь з іншими місцевостями, отже, часто є невідповідна спеціалізація загальних явищ. Не можу також не висловити жалю, що шановний автор обмежив свої спостереження лише тими єдиними рубриками, що не звертав уваги на характерні звички і звичаї українських горян. Отже, надзвичайно важливим було б ближче дослідити ті місцевості, де збереглась ще давня родинна задруга, тобто патріархальна сім’я, яка після смерті батька не ділиться, а живе разом (про це див. статтю Ольги Франко в українському збірнику «Перший вінок» і мою у варшавському «Głosie», 1887 р.). А втім, я повинен додати, що шановний автор обіцяє інші дослідження під час своєї подорожі (пісні, ворожіння тощо) подати в низці праць, які будуть публікуватися в міру надходження обіцяних матеріалів. В інтересах етнографічної науки палко бажаємо, щоб ці праці з’явилися якнайшвидше і щоб були якнайбільшими і найчисленнішими.
Примітки
Вперше надруковано польською мовою в журн. «Kwartalnik historyczny», 1889 р., № 4, с. 742 – 745. Підпис: I. F.
Подається в перекладі за першодруком.
Майєр Юзеф (1808 – 1889) – фізіолог, доктор медицини, професор Ягелонського університету, перший президент Академії наук у Кракові.
Праці Торонського і Хиляка про лемків… – І. Франко має на увазі такі праці: Торонський А. Русини-лемки. – Зоря галицкая, 1860, с. 389 – 428; Хиляк В. Свадебные звычаи у лемков. – Литературный сборник, 1872, с. 4 – 29.
Торонський Олексій (1838 – 1899) – український уніатский священик, педагог.
Хиляк Володимир Гнатович (літературний псевдонім – Ієронім Анонім; 1843 – 1899) – український уніатський священик, письменник-москвофіл.
Праці… Бідермана, Леже і де Воллана про угорських українців… – Йдеться про видання: «Die ungarische Ruthenen, ihr Wohngebiet, ihr Gewerb und ihre Geschichte» (2 т., Інсбрук. 1862 – 1867), «Russische Umtriebein in Ungarn» (Інсбрук, 1868) Бідермана; «Histoire de l’Autriche-Hongrie» (Париж, 1879) Л. Леже; «Угорская Русь. Исторический очерк» (М., 1878) де Воллана.
Бідерман Герман-Ігнатій (1831 – 1892) – професор державного права Пештського, Віденського та Грацького університетів, автор праць із статистики, етнографії та історії Австрії і Угорщини.
Леже Луї (1843 – 1923) – французький славіст, професор слов’янознавства в Колеж де Франс (Париж).
Праці… Вагилевича про бойків, величезна збірка народних пісень Головацького, його праця про народний одяг українців… – І. Франко мае на увазі такі праці: Вагилевич I. Русько-слов’янський бойківський народ у Галичині. – Časopis Ćeskeho Museum v Praze, 1841, зош. 1, с. 30 – 72; Головацкий Я. Народные песни Галицкой и Угорской Руси, т. 1 – 4, М, 1878; О костюмах или народном убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии, М., 1868.
книжка Огоновського «Studien aus dem Gebiete der ruthenische Sprache»… – Праця Ом. Огоновського «Студії в галузі української мови» вийшла у Львові 1888 р. (німецькою мовою).
Грегорович Іван (1792 – 1852) – російський археолог, редактор перших томів видань «Акты исторические», «Акты, относящиеся к истории Западной России». Тут ідеться про незакінчений ним «Словарь западнорусского наречия».
З таким поясненням не можна погодитись. Редактор «Актов исторических» звався Григорович, і його словник стосувався Білорусії, а не Гуцульщини. Я думаю, Франко мав на увазі польського пиьсменника (1818 – 1890), хоча й не знати, чи він справді цікавився Гуцульщиною.
див статтю Ольги Франко в українському збірнику «Перший вінок» і мою у варшавському «Głosie»… – Йдеться про статті дружини І. Франка О. Франко (1864 – 1941) «Карпатські бойки і їх родинне життя» (альманах «Перший вінок», Львів, 1887 р., с. 217 – 230) та І. Франка «Гміна і задруга серед русинського населення в Галичині і на Буковині». – Głos, 1887 р., 2 (14) травня, № 19, с. 294 – 296.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 350 – 354.