Покуття

Іван Франко

Pokucie. Obraz etnograficzny. Skreślił Oskar Kolberg. Tom III. Kraków, 1888.

Третій том цієї чудової етнографічної праці значно поступається перед двома першими з погляду новизни і багатства зібраних матеріалів. Складається він із двох частин. У першій частині (яка, власне, мала увійти до другого тому) після короткої, але дуже гарної і змістовної розвідки про танці українського народу на Покутті подано збірку пісень, які співають до танців (танкових), у кількості 721 строфи (автор нумерує строфи, а не пісні!), а також 102 мелодії цих пісень.

Предметом другої частини є надчуттєвий світ, тобто перекази і повір’я народу про злі і добрі духи, чари, забобони, ліки, та гарна збірка прислів’їв, що охоплює 661 номер. Перша частина, що містить переважно так звані коломийки, тобто пісні строфічної будови, в яких перший і третій вірші нараховують по 8, другий і четвертий по 6 складів, є, безперечно, ціннішою від другої, хоч і менша, однак, на жаль, багато вартості відні має в ній, як і взагалі в усій праці, відсутність будь-якого видавничого методу.

При більшій частині пісень автор не повідомляє, де вони були записані, і ніколи не вказує, хто їх записав. Далі він відтворює у цьому томі не лише пісні з давніших збірок (Вацлава з Одеська, Жеготи Паулі, Головацького), ніде не кажучи, що, і в якому обсязі, і з якими застереженнями він має намір їх репродукувати, а й навіть з власної збірки – з першого і другого томів Покуття, – з якою метою, важко зрозуміти. Ці пісні, як репродуковані, так і записані власноручно (кількості цих останніх, що було б дуже важливим, не можемо подати, бо автор ніде не дає варіантів і порівняльних вказівок, а якщо подає, наприклад, стор. 45, № 392, то помилкові), надруковано без найменшого ладу і системи, без жодного розподілу (вже хоч би треба було відділити пісні, передруковані з інших збірників, від записаних оригінально!). Нелад доходить до такої міри, що часто-густо пісню, яка складається з кількох логічно пов’язаних між собою строф, розбито на частини і переплетено з іншими строфами, які не мають з нею нічого спільного.

Менш хаотичною є друга частина, в якій, крім записаних з уст народу кільканадцяти переказів і повір’їв, автор зібрав безліч народних вірувань, забобонів і передсудів, особливо про відьом, упирів та інші нечисті сили, далі дуже цінні матеріали до народної медицини, вірування про тварин і рослини тощо. Автор брав матеріали, звідки міг, передруковував, що знайшов у давніших авторів (Вагилевича, Войціцького, Кіркора та інших), вирізав цікаві повідомлення з місцевих газет, календарів тощо, менше дбаючи про критичність і автентичність запису, а більше про їхню кількість. Тому автор і не перебирав, чи даний запис належить до Покуття, чи до гуцулів, бойків, або ж поданий без точного окреслення місцевості. Ясна річ, що таке трактування матеріалу зовсім не спричинилося до збільшення цінності збірника.

Транскрипція українських текстів у п. Кольберга загалом дуже влучна і свідчить про високо розвинутий у автора слух і відчуття особливостей діалекту. Можна сміливо сказати, що тільки з появою Покуття українці одержали можливість пізнати справжню фонетику цього дуже характерного діалекту, бо дотеперішні етнографічні збірники з цих околиць (Головацький) фальшували і затирали фонетику недоречним етимологічним правописом. Проте транскрипція п. Кольберга не всюди послідовна, наприклад, в одній і тій самій пісні – «kowtoczki» i «kowtoczkie», «chotiw» i «chotiła», «zełenyj» i «dzełenyj», «czytaty» i «czetaje». Зустрічаємо також безліч помилок проти мовного духу – можливо, що це друкарські помилки, хоч не виправлені, наприклад «harbuzyw» замість «harbuziw», «dełon’kamy» замість «dołon’kamy», «piszko» замість «piszki», «styry» замість «sztyry». Не всюди також пан Кольберг правильно перекладає українські слова. Зокрема, «oditni» (стор. 24) значить не «odęte», а одягнені, «sokotysi» (стор. 44) значить не зіщулитися, схилятися, а пильнуйся, вважай. Також де-не-де, хоч рідко, автор замість того, щоб просто записати почуте слово (якщо тільки він його записував!), вдається зовсім недоречно в його етимологію і робить такі помилки, як «bezmuwatyj» (стор. 40) замість біснуватий (одержимий бісом).

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в журн. «Kwartalnik historyczny», 1889 р., № 4, с. 740 – 741. Підпис: I. F.

Подається в перекладі за першодруком.

Паулі Жегота (1814 – 1895) – польський фольклорист, історіограф, етнограф, видавець збірника Pieśni ludu ruskiego w Galicji, t. 1 – 2 (Львів, 1838 – 1840).

Войціцький Казимир Владислав (1816 – 1879) – польський етнограф, письменник і архівіст, автор праць про культуру і побут українського селянства.

Кіркор Адам Гонорій (1818 – 1866) – польський і білоруський археолог, лінгвіст і публіцист, автор праць з історії Литви, Білорусії, України, а також з історії слов’янських літератур.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 348 – 349.