Німець-українофіл
Іван Франко
Недавно впала мені в руки книжечка, досі, мабуть, не звісна нашим бібліографам і історикам літератури, а варта хоч короткої згадки. Ось її титул: «Ukrainische Lieder von Anton Mauritius. Auf Kosten des Verfassers. Gedruckt bei L. W. Krause, Adler-Strasse Nr. 6». Титул, як бачимо, доволі неповний; нема ані міста, де книжка друкувалася, ані року її виходу. В антикварськім каталозі, після котрого я виписав сю книжечку, поданий був рік 1845. В книжечці поміщено 27 п’єс віршованих на 72 сторонах 82, а крім того одну картку приміток прозою. Ось титули поодиноких віршів з коротким поданням їх змісту, з котрого читач виробить собі деяке поняття о характері і вартості книжки.
1. «Prolog». Автор звертається до шляхетних синів музи і просить, щоби йшли з ним в край золотої юности і співали пісню свободи, «worin die Klage nie ihr Ende fand». Він в досить заплутаній апострофі запитує вчених мрачного заходу, чи знає хто з них «край співу» – і не одержує відповіді. А потім так далі каже:
Du Ukraine bist das Land der Sänger,
Schufst Genien in Sang und Kampf gleich gross.
Dein Volk lebt treu der Patriarchen Zeiten,
Und unter ihm wohnt heimatlich sein Gott;
Mit ihm im Busen und der Harfe Saiten
Macht es Tyrannen Drohung kühn zu Spott,
Wohl ward’s gebeugt, doch niemals war’s zertreten,
Wohl ward’s geknechtet, doch ein Sklave nie
Переклад упорядників видання 2008 р.
Ти, Україно, – край співців,
Породжувала геніїв у співі і в борні однаково великих.
Твій народ живе у вірності часам патріархів,
А під ним, як у своїй вітчизні, живе його Бог;
Із ним у грудях та арфи струнами
Він сміливо перетворює погрози тиранів на глузування.
Так, його схиляли» але ніколи не розтоптали,
Так, його гнобили, та він рабом не був ніколи…
При кінці автор називає себе німецьким співаком і просить Україну, щоби відкрила йому заслону своїх стародавніх переказів.
2. «Der Sterbende Saporoger». Степ, на нім горби (могили?), порослі ялицями (!), козаки б’ються з татарами, побивають їх, під липою (!) лежить козак, трафлений затрутою стрілою (у автора козаки і татари стріляють затрутими стрілами), над ними стоять товариші і, похиливши голови,
Und schüttein still in ächter Lachenweise (!)
Die Zähr auf ihm, die an der Wimper hängt
І тихо зронюють в правдивий ляший спосіб (!)
Сльозу на нього; що тремтіла на повіках (нім.). – Упоряд.
Очевидно, козаки і ляхи для автора – все одно, хоч деинде він говорить про їх боротьбу. Вмираючий говорить довгу промову, держану в досить загальних фразах, згадує про зрадницьку орду Джингіс-хана (Des Gengins-Chans Verräthenchaar) про безженність запорожців, про котру подає ось яку примітку:
«У запорожців був такий закон, що кождий, хто присяг їх атаманові, заразом на десять літ зрікався подружжя; се чинили й жонаті, котрі з інших сторін прилучувалися до військового зв’язку, так що своїх жінок лишали внутрі України в безпечнім місці, інші племена були і є змушені женитися».
При кінці промови умираючий запорожець взиває живих віддати все свободі і Україні, щоби зрівнятися з колишніми творцями української свободи; він кінчить:
Jetzt klimm’ ich auf zum Stern der Atamanen,
Die mächtig mir den Pfad zu ihm gebahnt…
Тепер здіймуся я до зорі атаманів,
Що потужно мені до неї проклали шлях… (нім.). – Упоряд.
і вмирає, а товариші моляться за його душу.
3. «Des Saporogers Schlachtlied». Пісня писана розміром коломийки. Козаки пливуть Дніпром у Крим і грозять ханам:
Unser Sitsch lassi kühn uns wehren,
Unsrer Häuser Laren,
Die mit roher Gier begehren
Gräuliche Barbaren.
Переклад упорядників видання 2008 р.
Наша Січ дозволяє нам відважно боронити
Ларів наших домівок,
Що їх із захланністю жадають
Страхітливі варвари (нім.).
Згадуєсь оружжя козаків, зване Ataganen. Козаки кажуть про себе: «Mit dem Fluss (Dniepr) stehn wir im Bunde», що нагадує трохи слова Шевченка в «Гамалії», що «море любило завзятих чубатих слов’ян».
4. «Der Lache». В примітці пояснює автор, що «Lache ist der russische Name für Pole». Зміст вірша досить романтичний. Над стрімким берегом Дунаю стоїть лях на коні, хоче кинутися в воду. Кінь стає дуба, лях покидає свою думку і зважуєсь розпочати инше життя і згинути в бою. Він каже коневі, щоб його ніс до иншого народу, «wo gleich und frei sie alle in treuem Bunde zu einander stehn». Далі розповідає автор від себе, що сей лях – шляхтич польський, котрому якийсь граф відмовив руку дочки. Він їде
Zum Saporogenvolke, stammsverwandt.
Das rastlos, unstät aller Meere Ränder
Befäbrt und Kühn den Feind daraus verbannt.
До запорізького народу, кровно спорідненого,
Що невтомно, постійно об’їжджає всіх морів краї (береги),
Сміливо виганяючи з них ворогів (нім.). – Упоряд.
Козаки прийняли його як брата. Він ходив з ними яв татар, плавав по морю. Та ось прийшлось воювати з Польщею. Наводжу вповні куріозні вірші про Хмельниччину і примітку автора про Богдана.
Da ward dem Mutterland ein Krieg begonnen,
Von Bohdans tiefgebeugtem Heldenstolz,
Die Ukraine sollte frei sich sonnen
Am Strahl der Gleichheit, die schon lange schmolz.
Der Lachen Adel war hineingedrungen
In Ukrainens Herz der Freien Flur,
Er hatte schnöde Herrschaft sich errungen.
Des frühern Glückes tilgt er jede Spur.
Da rief der Fürst, ein Lache selbst, die Mannen
Zum schweren Kampfe aus der Seufzer Last,
Er will die Lachen aus dem Sande bannen,
Die gegen Recht und Fug sich’s angemaaszt.
Переклад упорядників видання 2008 р.
Тоді вітчизні (материзні) війну проголосили
Богдановою глибоко згніченою гордістю героя,
Україна повинна була вільно грітися
В промінні рівності, що вже давно стопилась.
Ляший орел вторгся
В України серце, простір вільних,
Він звоював собі зверхнє панування,
І знищив будь-який слід колишнього щастя.
Тоді закликав князь – сам лях – мужів
До тяжкої боротьби з-під тягаря стогонів,
Він виб’є звідси ляхів,
Що замахнулися на право й звичаї (нім.).
До имени Bohdan автор додає ось яку примітку:
«Богдан (Хмельницький) був польський шляхтич, що збунтував Україну проти поляків і жидів, що почали було в краю набирати сили і робитись небезпечними. Сю війну проти матірного краю називають звичайно бунтом уманським (Die Empörung von Chuman), бо в тім місті лучилася найбільша різня. Катерина російська піддавала жару бунтові, особливо проти єзуїтів Українці віддались на віру своїм грецьким одновірцям і підпали під власть Росії».
Як бачимо, автор чув, що десь дзвонили, та не знає де, але се не перепиняє йому в віршах снувати далі свої фантазії в дусі деяких польських українофілів вроді Падури і Залеського. Між українцями і ляхами починається битва, описана шаблоново, без подання місця і подробиць. Князь, т. e. Хмельницький, підносить хоругов і загріває козаків; ляхи кидаються тікати. Молодий лях, що пристав до козаків, гонить утікаючих, убиває одного з них і пізнає в нім свого ворога-графа, котрий, умираючи, прощає йому, каже вертати додому і оженитися з його дочкою.
5. «Mazeppa als Sänger».
«Мазепа, – каже автор у примітці, – думає про будущі дні свого народу як мудрий віщун. Йому було ясно, що одна або друга з окружаючих держав швидше чи пізніше простягне руку по принадну Україну (чи не ще!). Впрочім, треба сказати, що майже кождий гетьман був заразом співаком. І так, маємо поетичні твори – думки (сумні воєнні пісні), зложені Мазепою, Конашевичем, Дашкевичем».
Впрочім, вірша сама про віщого Мазепу – темна фразеологія, Мазепа представляється авторові, як сидить «sinnend am Stamm des Freiheitsbaumes», мов який діяч французької революції. В його руках дзвенить бандура (die Pandora), з його уст плинуть тони сумної, а войовничої думки. Він згадує про великих атаманів, котрим колись, мабуть, в часах міфологічних, мешканці Криму і хани Натолії платили гарач. Він радує про походи запорожців на береги Азії, до веж Адріанополя, до святого міста (Єрусалиму?) і до замку царів. Усе се говорить автор від себе, а Мазепа не каже ані слова – і добре робить.
6. «Kosakentreue». Татарин намовляє дівчину, щоби з ним ішла до його хана. Вона не хоче. Він хапає її на коня і везе силою до себе. Там в годині пестощів дівчина вихапує меч татарина, вбиває його, уходить з Криму і вертає до свого села. Тут у лісі по дорозі здибає бабусю і питає її, що чувати в селі. Бабуся говорить їй, що її милий погиб в боротьбі з татарами. Дівчина йде на гріб милого і вбивається стрілою з лука – яким способом, сього автор не виясняє.
7. «Des Kosaken Gruss an die Heimath».
8. «Des Kosaken Abschied von der Heimath» – два вірші, нічим не характерні.
9. «Die Zigeunerin». Балада нагадує Шевченкову «», тільки в дуже недотепній редакції. Дівчина пасе череду під лісом і співає весело. З лісу виходить стара бабуся і обіцюєсь дівчині показати її милого. Дівчина аж тепер нагадує собі, що в неї є милий, котрий пішов на татар, і просить бабусю, щоби їй показала його якнайшвидше.
Die Alte zündet schnell ein Feuer,
Legt ihre Zauberflöte drinnen,
Dann stellt die Kräuter sie ans Feuer,
Lässt sie zu dickem Schleim gerinnen:
«Jetzt nimm und streu es in den Wind,
Nach jeder Gegend etwas, Kind».
Переклад упорядників видання 2008 р.
Стара розпалює мерщій вогонь,
Вкладає в нього чарівну сопілку.
Тоді кладе на вогонь зілля
І чекає, коли воно звариться на густий слиз (відвар):
«Тепер візьми і розвій вітром.
Потрохи в кожну сторону, дитинко» (нім.).
Дівчина сповняє сей приказ, бабуся щезає, а перед дівчиною являється кровавий образ її убитого милого. Дівчина паде на землю і, мабуть, умирає.
10. «Des Lachen Gastmahl». Якесь дивоглядно нескладне оповідання. Воєвода-лях гостить у себе якихось вояків, мабуть, козаків, і насміхається з них. Молодий козак, ображений його насміхом, хапається за шаблю.
Was sprichst du niedrig von uns, eitler Graf!
Kamst du deshalb hier in der Freien Lande?
О des Geschickes, das uns so betrat!
Ihr bringt Verachtung – und nennt’s Freundschaftsbande.
Heraus die Waffe für das schnöde Wort,
Der Ukrainer huldigt nicht dem Lachen!
Переклад упорядників видання 2008 р.
Чому про нас говориш ницо, марнославний графе!
Чи для цього ти прийшов сюди, в край вільних?
В край долі, що так нас спіткала!
Ви несете зневагу – і називаєте це дружніми зв’язками.
Геть зброю для зверхнього слова,
Українець не скориться ляхові! (нім.)
Він хоче вбити воєводу, та якийсь згорблений старець розборонює їх, каже їм на другий день рано їхати в ліс, а котрий не уб’є медведя, той буде невольником другого. Козак убиває медведя. Втім, над’їжджає граф чи воєвода зі слугами і каже їм узяти медведя. Козак упирається, що се його медвідь, але дарує графові неволю, та граф не приймає його дарунку і вбиває козака.
11. «Steppengesang». Якась недоладна купа слів і фраз, котрі, хто його знає, що й значать. Там і Дніпро шумить, і буря реве степами, і ялиці та вільхи тріщать, і лев ричить, і вовки виють, і чорні коні випручаються, як струни, і втікаючі варвари кричать «Алла-гу!», одним словом, малюнок чорним по чорному.
12. «Der Steppe Schwanengesang». Мала бути степова ідилія.
13. «Der Ukrainer an sein Pferd». Українець розмовляє з конем, обіцює йому, що швидко поїдуть на війну, а як кінь згине, то він, мов сентиментальна панночка, відріже один волосок з його гриви і буде його носити на груді до своєї смерти – коли не згубить.
14. «Der Abschied von der Kosaken-mutter». Мати виправляє сина на війну і говорить до нього, як патріотка, а ще більше, як німецький філософ, о свободі і смерті.
15. «Die Braut der beiden Ukrainer». Два лицарі – один поляк, а другий козак – люблять одну дівчину. Вона висилає їх на війну. Хто покажеться більшим лицарем, за того вона піде. Битва з татарами. Оба лицарі гинуть. Дівчина вмирає на їх гробі.
16. «An die Ukrainische Muse». Поет питає музи, чому все співає про такі сумні речі і чи се тільки йому одному? І він відповідає сам на те питання:
О nein, ich nicht allein, auch meine Brüder,
Der Lachen Söhne und Masowiens,
Sie singen ewig dumpfe, trübe Lieder,
Froh singt das Bergvolk nur Krakowiens.
Переклад упорядників видання 2008 р.
О ні, не я один, мої брати теж, Сини ляхів, Мазовії,
Вони співають вічно понурі, сумні пісні,
А радісно співають лише горяни, краковії (нім.).
Степи повні костей і крови, говорить він далі, і для того степова муза сумна.
17. «Die Ukraine an die eindringenden Polen». Україна просить поляків, щоби не йшли до неї, не мордували її.
Ihr seid nicht frei, ihr habt Euch selbst geknechtet,
Ihr kennet Volk und Adel – Mensch und Thier.
Не вільні ви, себе самі ви уярмили,
Ви знаєте і люд, і шляхту – людину й звіра (нім.). – Упоряд.
коли тим часом
Mein Volk ist gleich, das gleiche Wort ist treu;
Die Stepp’ ist eben, grade die Gedanken.
Народ мій рівний, рівне слово вірне,
Гладкий є степ, прямі думки (нім.). – Упоряд.
18. «Der Hospodar». «Bei Chotschim wars, am Rand des schwarzen Meeres» – так починає докладно з географією обзнайомлений автор, – там козаки з волохами стояли табором, ждучи на турків. Волоський господар ходить понад морем, міркуючи, як битися з турками. Втім, напали його турки, він б’ється з ними, але, поранений, попадаєсь їм у руки. Надбігає козак, щоби боронити господаря, але також, ранами покритий, дістаєсь у неволю. Турки-сельджуки везуть їх обох у свій край, паша обіцює їм ласку султана, коли вони відречуться християнства, але вони не хочуть сього зробити і гинуть на шибениці.
19. «Der Saporoger Gruss an Karl XII von Schweden». Запорожці вітають Карла як освободителя. Він, нежонатий, також запорожець, приходить з-над Балтії на береги Азова, і вони віддаються йому з Мазепою.
20. «Des Kosaken Traum». Козак спить під липою, йому сниться весілля і дівчина, але він питає себе:
Was soll ich mit der Dirne?
Was soll die Hochzeit mir?
Dem Feind biet’ ich die Stirne,
Und er – er küsst sie mir.
Що мені дівчина?
А що весілля?
Я підставляю ворогові чоло,
А він – він його цілує (нім.). – Упоряд.
І йому снить битва – втім, кінь його будить.
21. «Der Rath der Zigeunermutter». Козак шукає дівчини, стара циганка стрічає його і радить йому іти наперед на війну, а потому вже думати про дівчину.
22. «Die Saporoger am Grabhügel ihres Hetmans». Звичайні німецькі фрази в сантиментальнім тоні.
23. «Der Tauschhandel». Розмір коломийковий. Турчин і українець сидять «під зеленим горбом» і п’ють мід. Турчин просить українця, щоб дав йому свою сестру, а він йому за се
Zaum und Sattel will ich geben
Und geblümte Renner (?!!),
Pfeife, Tabak, Seid’ und Degen,
Goldbehdne Männer (!!)
Вуздечку і сідло я дам
І заквітчаного скакуна (?!!),
Люльку, тютюн, шовк і шаблю,
Озолочених мужів (!!) (нім.). – Упоряд.
Козак пристає, каже своїй сестрі лагодитися на прийняття гостей, а сам виходить напроти турчина. Та коли оба ввійшли в хату, сестра лежала в крові: вона сама завдала собі смерть, не хотівши вийти за турчина.
24. «Die Saporoger auf dem schäumenden Dniepr». Автор додає, що пісня ся зложена в українській формі, хоч ані в формі, ані в змісті нема нічого українського.
25. «Der Zigeunerin Selbstgespräch». Якась безглузда балаканина без початку і кінця, так що циганка при кінці сама себе питає: bin ich rasend oder klug? – і не находить відповіді.
26. «Die heutige Ukraine an ihre Söhne». Тут автор випакував усю свою географічну, історичну і філософічну мудрість. Україна оповідає своїм синам свою історію. Зразу жили в ній самі льви та буйволи. З Кавказу прийшли перші люди і жили зразу з звірами в добрій компанії, але з часом почали з ними сваритися і мордувати одні одних. Тоді Кавказ наслав на них татар. Українці навчилися від них владати оружжям, виступили з ними до бою і побили їх. Та ось з півночі надійшли поляки і хотіли запанувати над Україною, а їх чорні монахи хотіли українцям відібрати їх гарну віру. Повстав Богдан і побив ляхів. Катерина II допомогла йому з тім, зле опісля сама загорнула Україну. І вона кінчить:
О schüttle, greiser Kaukasus, dein Haupt nur wieder!
Wir hielten unsern Schwur, doch ward uns Sklavenioos;
In meinem Busen leben nur der goldnen Freiheit Lieder
Die Freiheit selbst floh längst aus meinem müden Schoos.
О, струсони, старий Кавказе, твоєю головою знов!
Ми дотрималися нашої обітниці, та нам судилась рабська доля;
В моїх грудях живуть лишень пісні волі золотої,
A сама воля вже давно полишила моє втомлене лоно (нім). – Упоряд.
27. «Epilog». Автор відзивається до української Музи, котра свобідна і сумна, як український соловій, i просить посторонніх зрителів, щоби не зневажали її за той смуток, бо на його дні сидить любов. Він просить Музу, щоби повели того зрителя з собою в свої степи,
Er höre, wie das Lied des Volkes löner.
Und er wird ihm ein treuer Bruder sein.
Нехай почує він, як лине пісня народу,
І стане йому вірним братом (нім.). – Упоряд.
Сими народолюбними словами кінчиться збірка. Що про неї думати?
Ми не знаємо нічогісінько, хто був той кумедний німець-українофіл. Правдоподібно, в своїм житті не бачив він України, не читав про неї нічого, хоч, як видно з епіграфу, взятого з «Малоросії» Мальчевського (по-польськи!), читав дещо з польських поетів т[ак] зв[аної] української школи. Від них, очевидно, він нахапав ті шматки українських декорацій, котрими пообвішував свої вірші. Так хоч який невеликий багаж історичного, географічного і етнографічного знання нашого автора, хоч і поет він, навіть на нашу міру, дуже маленький, то все-таки наше чуття не може відмовити йому певної симпатії. Хоч обрізки знання про Україну він похапав від поляків (може, більше з усних оповідань, ніж з книжок), то все-таки якимось прочуттям угадав він, що на Україну треба глядіти трохи иншими очима, ніж польськими. Мабуть, його власні демократичні та свободолюбні, хоч романтичним туманом повиті погляди перенесли його через ту Сціллу і Харібду, через котрі не могли переплисти польські шляхтичі, навіть ті, що були вроджені і виховані на Україні.
Ще одна увага. Книжечка Мауріціуса вийшла майже рівночасно з книжкою другого, далеко талановитішого німецького поета, Фр. Боденштета «Die poetische Ukraine», хоч, здається, один автор не знав про другого. Україна, в першій лінії через польську поезію і через оповідання польських емігрантів, що тоді сотками волочилися по ЄЕвропі, почала було будити інтерес у народів європейських. Її образ, як бачимо на примірі нашого автора, служив навіть рамкою, в котрій писателі західні могли уміщувати свої власні свободолюбні і демократичні думки в тих часах глухої реакції; Україна була синонімом волі, рівності і невтомимої, всепожираючої боротьби з напасниками та гнобителями.
Писатель-демократ і поступовець в Німеччині робився українофілом; не бачивши України на очі. Чим би то були ми нині в Європі, якби були вміли через півстоліття піддержати за собою таку репутацію, якби були енергічною, поступовою цивілізаційною працею зуміли справді зв’язати тісно ім’я України з усім тим, що святе, високе і пожадане для кождого чесного, правдиво освіченого чоловіка!..
Примітки
Вперше надруковано в журн. Зоря, 1892 р., № 21, 1 (13) листопада, с. 416 – 418, за підп.: Іван Франко.
Подається за першодруком.
Апострофа – стилістична фігура, звертання до відсутньої особи як до присутньої, до персоніфікованих явищ природи.
Джингіс-хан – Чингіз-хан (бл. 1155 – 1227), засновник Монгольської імперії.
…нагадує трохи слова Шевченка в «Гамалії», що «море любило завзятих чубатих слов’ян». – У поемі «Гамалія» Т. Шевченка: « / (Любило завзятих чубатих слов’ян)».
…бунтом уманським… – Йдеться про захоплення Умані 9 – 10 (20 – 21) червня 1768 р. загоном М. Залізняка і надвірними козаками магната Ф. Потоцького, яких очолював сотник I. Гонта.
Катерина російська – Катерина II (1729 – 1796), російська імператриця з 1762 р.
Падура Тимко (Падурра Томаш; 1801-1871) – український і польський поет, представник української школи в польській літературі, стилізував свої вірші під народні пісні, українські твори писав латинськими літерами.
Мазепа Іван Степанович (1639, за іншими даними – 1629 або 1644 – 1709) – гетьман України (1687 – 1709). Дослідники вважають, що Мазепа – автор пісень «Ой, біда, біда чайці-небозі», «Дума гетьмана Мазепи», «Ей, поповичу-гетьмане», «Псальма» та ін.
Дашкевич (Дашкович) Остафій (Остап, Євстахій; ? – 1535) – військовий діяч із боярського роду на Київщині, староста канівський і черкаський (1514), якого, за традицією, хибно вважали першим козацьким гетьманом.
Натолія – очевидно, Анатолія, в давнину – назва Малої Азії, з 1920-х років – назва всієї азіатської частини Туреччини, яка міститься на півострові Мала Азія.
Адріанополь – тепер місто Едірне в Туреччині.
Карл XII (1682-1718) – король Швеції з 1697 р., полководець. Вів загарбницькі війни в Центральній і Східній Європі. Улітку 1708 р. його армія вдерлася на територію Московії, розраховуючи на допомогу І. Мазепи, повернув армію в Україну. Зазнав поразки у Полтавській битві 1709 р.
Мальчевський Антоній (1793 – 1826) – польський поет-романтик, представник української школи в польській літературі, автор романтичної поеми «Марія: Українська повість» (1825).
…польських поетів т[ак] зв[аної] української школи… – Назву «українська школа поетів» уперше вжив 1837 р. польський письменник А. Тишинський на означення групи польських письменників доби романтизму, які походили з Волині й Поділля і у своїй творчості зверталися до української історичної (козацької) тематики, описів побуту і природи, до фольклору тощо.
…через ту Сціллу і Харібду… – Тут у переносному значенні: «бути під одночасною загрозою двох небезпек». Сцілла (Скілла) і Харібда – в античній міфології два зачаровані страховиська, які нападали на всіх, хто пропливав Сіцілійською протокою.
…німецького поета, Фр. Боденштета «Die poetische Ukraine»… – Боденштедт Фердинанд (1819 – 1892) – німецький письменник і перекладач із слов’янських та східних літератур, досліджував українську поезію.
Олена Луцишин
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 369 – 380.