Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар

Іван Франко

Полуднева Русь (Малоросія, для котрої тепер загально приймається назва Україна або Русь-Україна) з давен-давна, ще від часів галицького князя Данила, перестала бути одноцільним організмом політичним, входила і входить в склад різних держав. По упадку руських удільних князів часть її (Червона Русь) увійшла в склад Польщі, була якийсь час під рукою Людовіка угорського як провінція угорська, опісля прилучена знов до Польщі і аж до Люблінської унії 1569 р. мала порядки, значно відмінні від прочих частей Полудневої Русі (України, Поділля, Волині), котрі досі входили в склад Великого князівства Литовського, а відтоді разом з тим князівством прилучені були до Польщі.

Тільки невеличкий протяг часу, від 1569 до 1648 р., можна вважати тою історичною добою, коли вся Полуднева Русь, та й то з виїмком Русі угорської і тої частини, що входила в склад Волощини (нинішня Північна Буковина), сполучена була разом в однім державнім організмі.

Се й була доба, в котрій розпочався було здоровий розвій духовий і літературний на більш або менш ясно відчутій національній, южноруській основі. В тіснім сполученні з Польщею, запозичаючись головно в неї культурним добром, але в значній часті черпаючи його й прямо з Західної Європи, розвиваються в тім часі южноруські школи, міщанські просвітньо-релігійні організації (братства), друкарні, росте література, відповідна до потреб часу, в значній часті писана мовою хоч і нечисто народною (і в Польщі, і в Європі тоді такою мовою переважно ще не писали), то все-таки зрозумілою загалові не тільки письменного, а й простого народу.

Наперекір полякам постає і розвивається на східно-полудневих границях Польщі також оригінальна організація воєнна – козацтво, що витворило свій осередок в т[ак] зв[аній] Січі Запорозькій і з часом мало статися грізним для цілої Польщі.

Війни козацькі від 1648 року перервали мирну працю культурну, в котрій южноруська народність, хоч і не без важних перешкод з боку ополяченого панства, та все-таки почала було вбиватися в силу, набирати самосвідомості народної і громадити в своїй хаті набутки цивілізації.

Хмельниччина і Виговщина, хоч проявили чималі воєнні спосібності українського народу, все-таки остаточно довели до т[ак] зв[аної] Руїни : силою Андрусівського договору, заключеного 1667 р. між Польщею, Московщиною і Турцією, постановлено було, що вся Україна на правім березі Дніпра понижче Києва аж по Бог має на віки вічні стояти пустинею.

Війни козацькі перегнали десятки тисяч українсько-руського народу на лівий бік Дніпра, в степи, де вони заселили т[ак] зв[ану] Слобідську Україну, що від 1654 р. стала під власть Московщини. З кінцем XVIII віку перейшла й Правобережна Україна під Росію, натомість Червона Русь дісталась під Австрію і, злучена водно з частиною колишньої Малої Польщі, утворила країну, що нині зоветься Галичина.

Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, то все-таки заселяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцільність. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова – при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів, – в основних обрисах такі однакові, що руснак з-над горішнього Сяну без труду порозуміється з українцем з-над Десни, Сули або й від Харкова, признає його звичаї, його спосіб життя і думання, його «поведінку» за свої, за рідні, хоча не скаже сього про свого близенького сусіда – ясельського або тарнівського мазура.

Особливо виразно бачимо ту єдність основного типу в мові українсько-руській, котрої осібність супроти общеруської книжної і супроти північноруської можна слідити по рукописях уже від найдавніших часів руського письменства а котра в половині XVI віку була вже майже такою, як і та, котрою тепер говорить українсько-руський народ. Що більше, і в таких духових проявах, як приповідки, казки і пісні, навіть як улюблені пісенні розміри, на цілім величезнім обширі України-Русі бачимо велику однаковість типу (однаковий розмір колядок, однакові типи розміру пісень весільних, широко розповсюджений а такий характерний розмір коломийки і т. п.) – попри існування таких інтересних осібностей, як думи козацькі на Лівобережній Україні (перенесені туди, правдоподібно, з правого берега Дніпра), як пісні опришківські на Покутті, пісні про панщину і її скасування в Галичині і т. ін.

Тої однаковості не бачимо в письменстві книжнім, новім, що розвилося в нашім столітті на обширі України-Русі. Се легко зрозуміти. Се нове письменство є ділом інтелігенції, а інтелігенція далеко більше, ніж простий народ, відчуває окружаючі її обставини політичні, більше кермується ними в своїй письменській діяльності. Що більше, нерозривно з тими обставинами родяться і падуть також відповідні їм доктрини філософічні і літературні. В часах поневолення простого люду стається модою нехіть до мови, звичаїв, традицій того люду, погорда до хлопа і хлопської народності, і в письменстві запановує або ренегатство язикове і ідейне, або штучна мертвеччина і старосвітчина. В часах живих народних рухів, політичної волі, гарячої боротьби за певні ясні ідеали і конкретні інтереси народні жива мова, живі, сучасні літературні теорії з елементарною силою вириваються наверх – і усе письменство оживлюється, набирає енергії і сили.

Оттим-то не тяжко зрозуміти, що, почавшись серед дуже відмінних політичних, хоч однаково важких соціальних обставин у Росії і в Галичині, нове письменство українсько-руське довгий час мусило йти різними дорогами, інколи блудити манівцями, поки і тут і там не почало будитися почуття єдності не тільки вже етнографічної, але й національної і літературної, поки століттями наложені різниці освіти, уподобань і традицій літературних через пильні студії над народністю і давнішою літературою, через пильне черпання із спільних нам усім криниць загальнолюдської освіти і цивілізації не почали помалу вирівнюватись, а чимраз частіші і тісніші особисті зносини українців з галичанами не почали те діло, що ще недавно такому знавцеві справ слов’янських, як О. М. Пипін («Geschichte der slavischen Literaturen», I, 575), видавалося штучним і силуваним, – вносити того запалу і товариського почуття, без котрого ніяке справді живе діло неможливе. Не перечу, що все се ще тільки початки, та се не вменшує їх вартості, бо ж, як звісно, початки завсіди бувають найтрудніші.

Початки відродження нової, національної літератури на спільній, народній основі припадають в Галицькій і в українській Русі в часи т[ак] зв[аного] відродження слов’янського, часи, в котрих одним з характеристичних світочів на слов’янськім небі був знаменитий Ян Коллар. Тож, хотячи бодай коротко розказати про вплив думок і творів Коллара на хід полудневоруського відродження, ми мусимо осібно говорити про Галичину, а осібно про Україну російську, бо почуття національної спільності в обох сих частинах тоді ледве що почало було прокидатися.

Осередком галицько-руського відродження літературного був Львів. Тут у початку 1830-х років пробували в гр[еко]-кат[олицькій] семінарії духовній молоді люди: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич, Никола Устиянович, Ількевич, Мінчакевич і др., котрих справедливо вважаємо творцями того відродження. Народні пісні, свої і українські, граматика укр[аїнська] Павловського, «» Котляревського і т[ому] п[одібні] видання склонили їх іти подібною дорогою.

Та заходи їх не були несвідомим, інстинктивним поворотом живих натур від книжної, церковної мертвеччини до свіжого, народного грунту. В думках їх, а особливо у М. Шашкевича, росли й ясніли далеко ширші замисли: витворити однопільну полудневоруську мову і літературу і при їх помочі воскресити цілу полудневоруську націю до нового життя духового і громадського. Що в тих замислах покріпляло їх пильне слідження за рухом і ростом других слов’янських народностей, про се також не може бути сумніву. Зараз перші слова, котрими Шашкевич розпочав «Русалку Дністрову», той перший маніфест нового народного напряму літературного, показують, що примір других слов’ян був для нього принукою до власного почину.

«Судилося нам послідніми бути, – , – коли другі слов’яни вже давно спішать назустріч ясному сонцю, а деякі вже от-от вершка ся дохапують, ми тільки одні сидимо ще в темній холодній долині».

Відки черпали ті молоді люди, заперті в мурах духовної семінарії, вбогі і мало вчені, свою відомість о сучасних їм рухах та планах братніх слов’янських народів? Здається, що за тим джерелом не потребуємо далеко шукати. Се був інститут Оссолінських з його багатою вже тоді бібліотекою, багатою іменно на книги і видання слов’янські.

До 1834 р. інститут той стояв під управою К. Слотвінського, правника, та довкола нього громадилась купка молодих, світлих і талановитих поляків, що опісля мали відіграти важну роль в історії польського письменства. До тої купки належали: А. Бельовський, Л. Семенський, К. Шайноха, Ж. Паулі, брати Йосиф і Лешек Борковські, В. Хлендовський, Зелінський і др., а з старших і поважних становищем людей зближався до них Тадей Василевський, віце-маршалок галицького сейму станового, приятель і протектор М. Шашкевича.

Докладного досвіду про розвій і обсяг слов’янофільських симпатій і ідеалів того кружка ми поки що не маємо. Та для нас досить буде вказати на такі факти, як те, що Семенський перекладав тоді ж «Короледворську рукопись», Бельовський «Слово о полку Ігоря» і поодинокі сонети з Колларової «Slávy Dcéry»; Жегота Паулі перекладав великоруські билини, а на своїй збірці пісень галицько-руського люду поклав епіграфом отсей дистих Коллара (у оригіналі):

Že vzdĕlanosti nemá náš lid, cizozemci mluvite,

Jakž, vy musite lidu zpivati, nám pĕje lid.

З ідеями слов’янськими носяться й брати Борковські, з котрими дружив Вагилевич; Лешек Борковський у своїй сатиричній повісті «Parafiariszczyzna» виспівав заскорузлість галицьких поляків і вказував їм інших слов’ян як примір.

Впрочім, статті на теми общеслов’янські друкувались тоді часто в польських часописях і неперіодичних виданнях, як «Pamiętnik Lwowski», «Pielgrzym Lwowski», «Haliczanin» i т. п.

Та найбільший вплив мало видаване від 1834 р. в Лешні письмо «Przyjaciel ludu», як на той час знаменито редаговане видавництво, до котрого дописували щонайліпші молодші сили з Познанщини, Варшави, Львова, Кракова і т.п. Стрічаємо там немало статей, відомостей і матеріалів до географії і історії літератури не тільки Польщі, але також Русі, Литви, Росії, Чехії і інших країн слов’янських.

І так зараз 1834 р. поміщено статті про Амоса Коменського, про козаків, про граматика Онуфрія Копчинського, 1835 р. – про Братів чеських в Польщі, про Мазепу, Ю. С. Бандтке, в дальших роках – про бойків, Довбуша, Смотрицького, Юнгмана, Яна Фр. Сапегу, Реймське євангеліє, про міфологію слов’янську, про старинності слов’янські і т. ін. Все те, безперечно, причинювалося до розбудження почуття слов’янського серед молодих і гарячих русинів і склонило їх увійти в ближчі зносини з представителями західного слов’янства.

І таких вони найшли у Львові, де тоді, за абсолютного режиму, в університеті і по всіх урядах було багато чехів. Особливо два світлі мужі – Зап і Коубек заслужили собі на вдячну згадку яко приятелі і не в одному вчителі наших молодих русинів. Через їх посередництво Вагилевич і Головацький ввійшли в зносини й з чехами празькими і особливо з редакцією «Časop. českeho Musea», де 1838 – 42 помістили декілька своїх праць.

Але і поза тим кружком були тоді, без сумніву, в руській Галичині люди, старші й молодші, що інтересувалися слов’янським відродженням і старалися з нього і для себе виводити провідні думки. Лишаю на боці Дениса Зубрицького, котрий, познайомившися 1838 р. з Погодіним, по-своєму, а властиво зовсім по-шляхетськи, зрозумів його ідеї о слов’янській взаємності як конечність зректися своєї народності, мови і традиції і зіллятися водно з якою-небудь пануючою: у Зубрицького такою пануючою народністю була зразу польська, а потім російська.

Назову тут іншого чоловіка – появу досить старомодну, та все-таки дуже характерну для тодішніх галицько-руських обставин – Йосифа Левицького. Тінь на його пам’ять кидають не стільки його бездарні переклади з Гете і Шіллера та старомодні стихи на «тезоіменія» різних ієрархів, скільки польська брошурка «Listy o piśmiennictwie ruskiem», в котрій він похваляв цензуру львівську за те, що сконфіскувала Шашкевичеву «Русалку Дністрову» за її народну мову і новітню правопись.

Та все-таки Йосиф Левицький заслуговує на признання як автор першої галицько-руської граматики, основаної на нових принципах наукових, поставлених Добровським, як ініціатор першого галицько-руського періодичного видання (хоч воно й не побачило світу) і як автор декількох інтересних статей по історії літератури, звісток бібліографічних і т. ін., котрі знакомили галицько-руську публіку з речами, їй досі незвісними, приучували її шанувати остатки своєї старини, прислухуватися мові, пісням і переказам рідного народу.

Левицький, в 1830-х роках капелан при перемиськім єпископі Снігурськім, а потім парох у Шклі, занімався також і справами слов’янського відродження, слов’янської науки. Між його паперами, котрі недавно перейшли на власність Народного дому у Львові, найшов я переписані ним словацькі вірші «Upad narodu slavjanskego» i «Utrapený rolnik», а також доконаний ним переклад польської пісні «Do czeskich dziewoji od Polaka». Рівночасно занімався він слов’янською бібліографією, а особливо російськими виданнями, такими як «Вестник Европы», «Журнал российской словесности» Брусилова (1805), з котрих находимо виписки в тих паперах. Побіч них нотує він собі й «Енеїду» Котляревського, вид[ану) 1809 р., збирає матеріали для порівнюючого словаря русько-німецько-латинсько-грецького і т. ін.

Другий з таких діячів трохи старшого покоління, Йосиф Лозинський, видав 1834 р. збірку пісень і обрядів весільних («Ruskoje wesile»). Інтересним у його літературній діяльності є вічне хитання між старомодною язиковою мішаниною і мовою народною, між консерватизмом у поглядах літературних і суспільних і поривами новаторськими, такими як заведення латинського письма замість кирилиці або упрощения правопису через випущення ъ, ба навіть такими думками суспільними, що висказані були в статті «Відки взялися лани і пани» («Зоря галицька», 1848), або сконфісковані «Гадки о власності» (1861), за котрі польська шляхта докоряла руському духовенству комунізмом.

Лозинському приналежить сумнівна честь, що на галицько-руськім грунті викликав спори правописні та азбучні, котрі й досі ще не перестали тривожити наших людей. Щоправда, його проект – друкувати руські речі латинським письмом – не був нічим новим; ще в XVII і XVIII вв. василіанські монахи в Супраслі друкували не раз навіть церковні книжки, т[ак] зв[ані] требники, латинськими буквами з доданим en regard польським перекладом для духовенства руського, котре не вміло читати церковщини. Та тепер справа змінилася. Духовенство руське, хоч переважно між собою говорило по-польськи або по-німецьки, стало проти Лозинського. Шашкевич виступив проти нього в брошурі «Azbuka i Abecadło», і Лозинський уступив.

Та все-таки примір Вука в Сербії впливав на молоде покоління галицько-руських письменників. Сам Шашкевич завів у «Русалці Дністровій» правопись, значно відмінну від тієї, якої вживають книги церковні, а Йосиф Левицький видав один із своїх «тезоіменитих» віршів на честь Снігурського в 1841 році мовою народною і правописсю радикально фонетичною, вкопійованою з Букової.

Та слов’янофільство в Галичині не лишилося на грунті літературних і правописних симпатій. Вже в половині 1830-х років польські революціонери і конспіратори перенесли його на грунт політичний, силкуючись із слов’янських симпатій окувати оружжя для боротьби проти німців у цілі визволу і реставрації Польщі. Характерно, що з окликами, скомпонованими в тім дусі, вони зверталися переважно до руської молодежі, навіть до руського мужика, як, напр., звісний конспіратор Каспер Ценглевич, що пару літ ходив поміж мужиками і служив у коваля, а при тім складав руські пісні революційного змісту. В одній з тих пісень, записаній мною з уст одного шляхтича (вона починається словами «Далій, браття, в руки косиі»), находимо ось який куплет:

Руська земля наша мати,

А наш батько со небес;

Всі слов’яне суть нам брати,

Тілько німець то є [пес]…

Іронія історії хотіла, щоби ті конспірації гарячої польської молодежі, що, між іншим, мали також на цілі увільнити мужиків від панщини, а то й ще далі сягаючі реформи соціальні, закінчилися кривавим епілогом різні 1846 року. Та сама іронія історії заставила якогось незнаного нам автора переробити Ценглевичеву пісню революційну на знаряд мужицької контрреволюції, на поклик до кривавої розправи з поляками. Між паперами Левицького найшов я на окремій карточці рукопись тої пісні з підписом внизу «Diaconibus circuli Sanocensis». Прошу поправити для народу!» Ось перший куплет тої пісні:

Руська земля наша мати,

Отець наш во небесах,

І мазури наші браття,

Токмо оден лях есть враг!

Ніщо й казати, Колларові думки «о слов’янській взаємності» чудесно принялися на галицькім грунті!

Не місце тут оповідати про дальший хід ідей і симпатій слов’янських у Галичині, особливо у 1848 році, коли-то русини й поляки по довгих віках перший раз здибалися зі своїми слов’янськими братами: чехами, словаками, хорватами, сербами, а потрохи й великорусами на полі публічної діяльності, на слов’янськім з’їзді в Празі (з великорусів був тут Бакунін) і в австрійськім сеймі конституційнім у Відні і в Кромерижі. Певна річ, що в тих оживлених слов’янських рухах ідеї Колларові попихали і одушевляли людей, то все-таки сказати треба, що здобутки тих рухів були далеко не такі, яких собі Коллар міг бажати.

Замість взаємності виплили наверх свари слов’янські. Поляки тягли з уграми, русини з німцями, чехи проти одних і других. В тих бурхливих часах про Коллара, тихого поета і писателя, рідко хто згадував. Навіть на з’їзді руських учених в октябрі 1848 р., де засновано «Галицько-руську матицю» і згадувано про часи першого літературного розбудження, про вплив Коллара ніхто не згадав.

Аж смерть його відкликнулася луною на Галицькій Русі. В «Зорі галицькій», головнім тоді органі Галицької Русі, читаємо в № 6 з р. 1852 вірш Б. А. Дідицького «На смерть І. Коллара». В ноті під текстом вірша приписано:

«Знакомитий сей ческий півец «Слави дщери» и исслідователь старожитностей славянских и профессор древностей славянских на всеучилищі Віденьском преставился дня 12 (24) січня т. г. о 1/2 шестого рано. Великой душі его вічний упокой».

Се була перша, і здається, й остатня вістка про Коллара в галицько-руській пресі. Вірш сам, писаний не без певного тепла, та каліченою російсько-церковно-галицькою мовою, держиться загальних фраз; ось, для приміру, одна його строфа, одна з кращих:

Од волн Дуная до Волтавы

По сумный Карпатов хребет

Молва печальная идет:

Півец, любимец всея Славы

Великий Коллар не живет!

В слідуючім річнику «Галицької зорі» стрічаємо ще декілька звісток про Коллара і його твори. І так в № 2 посвячено коротку згадку пам’яті померших у попереднім році діячів слов’янських: Коллара і Челаковського.

В № 15 подано звістку о передплаті на Колларову книгу «Staroitalia slovanská», котру названо «многопредвіщающее сочиненіе».

В № 18 є звістка, що цісар приняв посвяту того Колларового діла.

В № 21 звістка о виході книги Коллара і о тім, що цісар дарував вдові його брильянтовий перстень і 250 екземплярів] книги. «Любовникам славянской старины, – додає редакція від себе, – препоручаем предсмертное Колларово сочинение яко наилучшее в том роде и составленное на самих исторических данных» (стор. 237 – 238).

В № 24 редакція ділиться з своїми читачами радісною звісткою, що міністр Бах прислав на руки намісника Голуховського один екземпляр Колларової «Staroitalia slovanská» для бібліотеки Народного дому.

В № 29 стрічаємо звістку про переклад Колларової праці «О взаємності словесна мову чеську, доконаний Томічком , а в № 30 вість, що міністерство дарувало екземпляри Колларової «Staroitalia slovanská» також чеським товариствам науковим.

В тім самім річнику «Зорі галицької» стрічаємо ще три невеличкі проби перекладування віршів Колларових на варварсько-руську мову; усі три доконані тим же Б. А. Дідицьким: в № 32 два дистихи, в № 35 сонет із «Slávy Dcéry», що починається словами: «Брате, не могу того укрити», а в № 39 вірш «Чего нам недостает», з додатком «подражаніє Коллару». По думці поета:

Все иміем, вірте, братія

И друзя мои, что украшает

Ум и сердце и что нас ставляет

На высоку степень житія.

Прадідов язык и красный

Пісни, что народ наш сохраняет,

Главы, руки; лишь нам недостает

Просвіщенья и согласія.

Особливо ті два остатні слова в відношенні до Галицької Русі і досі ще не стратили своєї ваги.

Далеко більший вплив мусили мати ідеї Коллара, особливо його ідеї про слов’янську взаємність на Україні, хоч про хід і розвій тих ідей ми поки що маємо дуже мало звісток. Можемо тільки догадуватись, що твори Коллара, а особливо його книжечка о взаємності слов’янській, читані були в Харкові в тім кружку вчених і слов’янолюбців, з котрого вийшли Срезневський і Костомаров.

Приїхавши до Києва в р. 1845, Костомаров мав уже вироблені погляди на питання слов’янське. Він приймав у свою програму конечність взаємного знайомлення слов’ян між собою, але йшов далі, вважаючи конечним змагати до витворення одноцільної слов’янської держави, основаної на взаємнім пошануванні всіх національних осібностей поодиноких слов’янських націй і на їх федеративному зв’язку, хоч під протекторатом царя російського. Отся-то програма лягла в основу київського «братства св. Кирилла і Мефодія», вона висказана була й Шевченком простими а так поетичними словами в його «Посланії до Шафарика».

Добрими братами,

І синами сонця правди,

І єретиками,

Оттакими, як констанський

Єретик великий (т. є. Ян Гус):

Мир мирові подарують

І славу вовіки.

Що твори Коллара побіч творів «славного Шафарика» пильно читались українцями, а особливо київськими, се посвідчує також Шевченко в своїм «Посланії до живих і мертвих і ненароджених», говорячи до своїх земляків:

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка

І в слов’янофіли

Так і претесь, і всі мови

Слов’янського люду,

Всі знаєте, лиш своєї

Дасть біг!..

Швидко мине півстоліття від часу написання тих слів. Колларові ідеї про взаємність і Шевченкові про братерство слов’ян не перестали бути провідними ідеями молодої й вбогої южноруської літератури. Свідомі українці не перестають бути слов’янофілами в дусі Коллара і Шевченка. Довговіковий притиск навчив їх відчувати й усяку чужу кривду і ненавидіти її; географічне положення поставило їх на розграні майже всіх слов’янських народностей: вони сусідують і з великорусами, і з білорусами, і з поляками, і з словаками, і потроху й з болгарами (в Добруджі), так що питання слов’янської взаємності є для них більше, чим для всякої другої слов’янської народності, питанням живим і пекучим, питанням практичної роботи. Оттим-то натурально, що в остатніх часах звільна росте між українцями число таких, що не тільки люблять і знають «усі» або бодай деякі (т. є. пануючі) «мови слов’янського люду», але також – і свою.

Відень, д[ня] 20 мая 1893

Примітки

Вперше надруковано українською мовою у кн.: Jan Kollár. 1793 – 1852. Sbornik stati o životě, pusobeni a literárni činnosti pěvce «Slávy dcery» na oslavu jeho stoletých narozenin. Redakci Františka Pastrnka. Vydaly český akademický spolek ve Vidni a slovenský akademický spolok «Tatran» vo Viedni. Ve Vidni. 1893. Nákladem obou spolku, с. 268 – 276.

Подається за першодруком із незначними скороченнями. Скорочено абзац «Хмельниччина і Виговщина… стояти пустинею». В нашому е-перевиданні він відновлений за виданням: Іван Франко Зібрання творів у п’ятидесяти томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 19.

Коллар Ян (1793 – 1852) – чеський поет і вчений, за національністю словак, поборник єднання і дружби слов’янських народів. Найвизначніші його твори – поема «Дочка Слави» (1824) та трактат «Про літературну взаємність між слов’янськими племенами і наріччями» (1836).

…від часів галицького князя Данила… – Йдеться про Данила Галицького (1201 – 1264), князя Галицько-Волинської землі, який покінчив з феодальною міжусобицею і об’єднав землі Південно-Західної Русі. Після його смерті Галицько-Волинське князівство розпалось на окремі удільні землі, які незабаром були підкорені іншими державами.

Червона Русь – Історична назва Галичини, що зустрічається в писемних джерелах у XVI – XIX ст. Поступово цей термін закріпився в історичній та географічній літературі для позначення території колишнього Галицького князівства (за адміністративним поділом XV – XVIII ст. – Руське і Белзьке воєводства). З 1349 р. Червона Русь перебувала у складі Польщі.

Людовік угорський – Людовік Великий (1326 – 1382), угорський король, з 1370 р. був і польським королем.

Люблінська унія 1569 р. – об’єднання Литовського великого князівства з шляхетською Польщею в одну федеративну державу – Річ Посполиту.

З кінцем XVIII віку перейшла й Правобережна Україна під Росію, натомість Червона Русь дісталась під Австрію… – Внаслідок другого поділу Польщі (1793) Правобережна Україна була возз’єднана з іншими українськими землями у складі Росії, а Червона Русь, яка ще за першим поділом Польщі (1772) дісталась Австрії, була разом з частиною польських земель перетворена в австрійську провінцію, названу «Королівством Галичини і Лодомерії».

Пипін Олександр Миколайович (1833 – 1904) – російський історик літератури, представник культурно-історичної школи у літературознавстві. Автор нарису про українську літературу в монографії «История славянских литератур» (1879 – 1881, співавтор В. Спасович), а також «Истории российской литературы» в чотирьох томах (1898 – 1899), праць з історії української літератури та етнографії.

Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – український письменник і громадський діяч, був близький до «Руської трійці», виступав за єдність Східної Галичини з Наддніпрянською Україною.

Ількевич Григорій Степанович (1803 – 1841) – український фольклорист і етнограф, підтримував дружні стосунки з учасниками «Руської трійці». Зібрав і видав «Галицькі приповідки та загадки» (1841).

Мінчакевич Филимон – український фольклорист, підтримував дружні стосунки з учасниками «Руської трійці», уклав збірку українських приповідок.

…граматика укр[аїнська] Павловського… – «Грамматика малороссийского наречия» (1818) Павловського Олексія Павловича, перша граматика живої української мови. Написана російською мовою, приклади подані українською.

Бельовський Август (1806 – 1876) – польський поет, перекладач та історик, учасник повстання 1830 – 1831 рр. Відомі його переклади «Слова о полку Ігоревім» та сербських народних пісень.

Семенський Люціан (1807 – 1877) – польський поет, новеліст та літературний критик. Учасник повстання 1830 – 1831 рр. У молоді роки захоплювався фольклором слов’янських народів, прагнув створити польський епос на зразок видатних епічних творів інших слов’янських народів. З 1840-х років перейшов до табору консерваторів.

Шайноха Кароль (1818 – 1868) – польський буржуазний історик, письменник і громадський діяч. У 1835 – 1837 рр. був ув’язнений австрійською владою за участь у таємній патріотичній організації.

Паулі Жегота (1814 – 1895) – польський етнограф і фольклорист. Видав збірку «Пісні люду руського в Галичині» (1838 – 1840), яка є однією з перших спроб систематизованого видання української народної поезії.

Борковський-Дунін Юзеф (1809 – 1843) – польський поет і публіцист, видавець літературних альманахів та журналів. Учасник повстання 1830 – 1831 рр.

Борковський-Дунін Александер (Лешек) (1811 – 1896) – польський письменник, публіцист та громадський діяч, його життя і творчість тісно пов’язані з Галичиною, художні твори мали виразну антишляхетську й антиаристократичну спрямованість.

Хлендовський Валенти (1797 – 1846) – польський письменник і публіцист, видав збірник «Pamiętnik Lwowski» (1819 – 1820) та альманах «Haliczanin» (1830), в яких були зібрані художні твори і переклади польських письменників у Галичині.

Зелінський Густав (1809 – 1881) – польський поет, епігон романтиків.

Василевський Тадеуш (1795 – 1850) – польський громадський діяч, депутат галицького крайового сейму, виступав за скасування панщини.

«Короледворська рукопись» – тобто «Краледворський рукопис»; збірка поезій, підроблена під старочеський епос. Її автори – чеські філологи В. Ганка та Й. Лінда. Видана 1819 р.

…сонети з Колларової «Slávy Dcéry»… – Йдеться про поему Яна Коллара «Дочка Слави» (1824), в якій підноситься ідея єднання і дружби слов’янських народів.

«Pielgrzym Lwowski» – польський календар на роки 1822 – 1823, виданий у Львові.

«Przyjaciel ludu» – польський громадсько-літературний журнал консервативного напряму, виходив у 1834 – 1849 рр.

Коменський Ян Амос (1592 – 1670) – чеський педагог-гуманіст, засновник нової прогресивної педагогічної системи.

Копчинський Онуфрій (1735 – 1817) – польський філолог і педагог, автор граматики польської мови для народних шкіл.

Брати чеські в Польщі – гуситська секта, заснована в першій чверті XV ст.

Мазепа Іван Степанович (1644 – 1709) – гетьман Лівобережної України (1687 – 1708).

Бандтке Єжи Самуель (1768 – 1835) – польський історик і бібліограф.

Довбуш Олекса Васильович (1700 – 1745) – керівник селянського руху на західноукраїнських землях у 30 – 40-х роках XVIII ст.

Смотрицький Мелетій Герасимович (бл. 1578 – 1633) – український письменник-полеміст, філолог і церковний діяч. На початку діяльності виступав проти церковної унії і католицизму, пізніше перейшов до уніатства. Автор «Грамматики славенскія…» (1618).

Юнгман Йозеф (1773 – 1847) – чеський філолог, діяч національно-культурного відродження, відіграв велику роль у створенні і розвитку чеської літературної мови.

Сапега Ян Фредерік (1680 – 1751) – польський державний діяч, автор історичних праць, переважно з історії Польщі.

Реймське євангеліє – церковнослов’янський пергаментний рукопис XIV ст., що з 1574 р. зберігався у Реймському соборі, а згодом – у Реймській міській бібліотеці. Перша частина рукопису написана кирилицею, друга – хорватською глаголицею.

Зап Карел Владислав (1812 – 1871) – чеський письменник, перекладач і етнограф. Багато зробив для справи єднання слов’янства і вивчення українсько-чеських зв’язків. Деякий час жив у Галичині, якій присвятив книгу «Мандрівки і прогулянки на Галицькій землі».

Коубек Ян Православ (1805 – 1854) – чеський прогресивний письменник, перекладач творів російських і польських поетів на чеську мову.

«Časop[is] českeho Musea» – науковий журнал, що виходив у Празі з 1827 р. під назвою «Ćasopis Musea královstvi Ćeskeho», а у 1855 – 1919 рр. – під назвою «Ćasopis spolecnosti vlasteneckeho Museum v Ćechach» як орган Чеського музею. Видавався чеською і німецькою мовами.

Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – український історик, монархіст, представник галицького москвофільства.

Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський історик і письменник, стояв на монархічних позиціях «офіційної народності».

Левицький Йосиф (1801 – 1860) – український письменник і культурний діяч, автор «Граматики руської, або малоруської мови у Галичині» (1830), написаної німецькою мовою.

Добровський Йозеф (1753 – 1829) – чеський славіст, автор першої наукової граматики чеської мови, діяч національно-культурного відродження.

Народний дім у Львові – культурно-освітня організація, заснована у Львові 1849 р. Головною руською радою.

«Вестник Европы» – російський літературний і громадський журнал, заснований М. М. Карамзіним. Виходив у Москві протягом 1802 – 1830 рр. Останні п’ятнадцять років свого існування мав консервативний напрям.

«Журнал российской словесности» Брусилова – російський прогресивний журнал, що його видавав у 1805 р. письменник Брусилов Микола Петрович (1782 – 1849).

Лозинський Йосиф Іванович (1807 – 1889) – український етнограф і мовознавець. Один з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в українській художній літературі, автор «Граматики руської мови» (1846), пропонував запровадити в українському письмі латинський алфавіт і з цією метою видав латинкою збірку пісень і весільних обрядів «Ruskoje wesile» (1835).

«Зоря галицька» – перша українська газета в Галичині. Почала виходити у Львові 1848 р. як орган Головної руської ради. У 1852 – 1856 рр. була органом «москвофілів». Припинила своє існування у 1857 р.

«Азбука і Abecadło» – полемічна брошура М. Шашкевича (1836), спрямована проти пропозиції И. Лозинського запровадити в українському письмі латинський алфавіт.

Караджич Вук Стефанович (1787 – 1846) – сербський філолог і фольклорист, основоположник сербської літературної мови, реформатор правопису, автор першої граматики та словника сербської мови.

Слов’янофільство – реакційний напрям російської суспільної думки середини XIX ст. Слов’янофіли заперечували закономірність історичного розвитку, протиставляли Росію Західній Європі.

Ценглевич Каспер (1807 – 1886) – польський революційний діяч, писав вірші революційного змісту польською та українською мовами.

…кривавим епілогом різні 1846 року. – йдеться про трагічну розв’язку селянського повстання 1846 р. в Західній Галичині.

…на слов’янськім з’їзді в Празі… – Під час буржуазно-демократичної революції 1848 р. в Австрії у Празі було скликано всеслов’янський з’їзд, в якому взяли участь представники багатьох слов’янських народів. Він розпочав свою роботу 2 червня 1848 р. У зв’язку із збройним національно-визвольним повстанням (12 – 16 червня), жорстоко придушеним австрійськими військами, з’їзд припинив свою роботу.

Бакунін Михайло Олександрович (1814 – 1876) – російський дрібнобуржуазний революціонер, ідеолог анархізму.

…в австрійськім сеймі конституційнім у Відні і в Кромерижі… – Мається на увазі австрійський однопалатний рейхстаг, на створення якого змушений був піти імператор під тиском революційних подій. Він розпочав свою роботу 22 липня 1848 р. у Відні, але у зв’язку із жовтневим народним повстанням, яке було кульмінаційною точкою революції, його засідання були перенесені у м. Кромериж (Моравія). У березні 1849 р. рейхстаг розігнано.

…на з’їзді руських учених в октябрі 1848 р… – з’їзд представників української інтелігенції Східної Галичини, який прийняв ухвалу про розповсюдження освіти серед народу шляхом видання популярних книжок.

«Галицько-руська матиця» – культурно-освітне товариство у Галичині, засноване у Львові 1848 р. на зразок інших слов’янських «матиць», що займалися переважно видавничою діяльністю.

Дідицький Богдан Андрійович (1827 – 1909) – український письменник і видавець, один з ідеологів москвофільства.

Челаковський Франтішек Ладислав (1799 – 1852) – чеський поет і вчений-славіст, виступав за дружбу і співробітництво слов’янських народів, стояв на просвітительських позиціях.

Бах Александер (1813 – 1893) – австрійський політичний і державний діяч, у 1851 – 1859 рр. міністр внутрішніх справ, проводив реакційну політику, спрямовану на ліквідацію здобутків революції 1848 р. Роки правління Баха дістали назву періоду «бахівської реакції».

Голуховський Агенор (1812 – 1875) – австрійський реакційний політичний діяч, намісник Галичини після революції 1848 р. Пізніше ще двічі (у 1866 і 1871 рр.) був намісником Галичини. Проводив політику соціального і національного гноблення народних мас.

Томічек Ян Славомір (1806 – 1866) – чеський письменник і перекладач, прихильник ідеї єднання слов’ян.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – російський та український філолог-славіст, академік Петербурзької Академії наук (з 1851 р.).

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український історик, письменник і публіцист. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства.

…київського «братства св. Кирила і Мефодія»… – Кирило-Мефодіївське товариство, таємна політична організація, яка існувала в Києві у 1845 – 1847 рр.

…в його «Посланії до Шафарика»… – Йдеться про поему «Єретик», присвячену чеському і словацькому філологу та історику, діячу національно-культурного відродження Шафарику Павлу Йозефу (1795 – 1861).

Гус Ян (1369 – 1415) – чеський мислитель, ідейний натхненник антифеодального, національно-визвольного руху в Чехії.

…в своїм «Посланії до живих і мертвих і ненароджених»… – Точна назва поеми Шевченка – «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».

Ганка Вацлав (1791 – 1861) – чеський поет, філолог, діяч національно-культурного відродження.

Всі знаєте, лиш своєї Дасть біг!.. – Цитується неточно. У Шевченка: «Всі знаєте. А своєї Дастьбі…».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 40 – 50.