Нова історія українського письменства

Іван Франко

Сергій Єфремов. Історія українського письменства. Видано за допомогою Миколи Дмитрієва. Видавництво «Український Учитель». С.-Петербург, 1911. 8-а, ст. дві ненум. + 466 + XVI + 2 ненум.

Талановитий український критик і публіцист Сергій Єфремов протягом кількох остатніх літ займався писанням історії української літератури. Ще бувши весною 1908 р. в Києві і бачачися з ним особисто, я чув від нього, що він займається головно сією працею, яка, одначе, вийшла з друку аж у половині біжучого року; праця складається з передмови і XIV розділів, у яких огляд українсько-руського письменства доведено від початків майже аж до кінця першого десятиліття XX в.

В передмові автор на 26 сторонах подає орієнтаційні уваги про аномальний у порівнянні з іншими розвій і сучасний стан українського народу, підносить супроти важкого взагалі того стану величезну вагу письменства як найкращого прояву духового життя й національної свідомости народу, застановляється трохи детальніше над т[ак] зв[аним] естетичним трактуванням історії нашого письменства, якого старшим представником треба вважати Омеляна Огоновського, а новішим виступив недавно Богдан Лепкий.

Справедливо осуджуючи сей напрям як занадто вузький і суб’єктивний, д. Єфремов кількома словами збуває мій «Нарис історії українсько-руської літератури», твердячи, буцімто він оснований головно на бібліографічній методі. Ся оцінка зовсім несправедлива і доказує хіба, що д. Єфремов не читав мого «Нарису», а взяв свій осуд із зовсім нефахової та несправедливої рецензії, поміщеної в «Раді» 1910 р.

Д[обродій] Єфремов мотивує далі свою власну методу вишукання ідейної основи письменства і знаходить таку основу у визвольній ідеї української національності, яку він віднаходить скрізь у творах найстаршої та середньої доби нашого письменства, а найяркіше і найповніше висловлену в остатній добі.

Не можна відмовити певного оправдання такому поставленню задачі, хоча, з другого боку, не можна заперечити, що воно значно звужує рамки дійсної історії літератури, коли її вважати, як я фактично вчинив се в свойому «Нарисі», відтворенням духового розвою нашої нації на протязі цілого тисячоліття, оскільки сей розвій виявився пам’ятками усної традиції та писаного слова.

Далі в передмові подає автор поділ історії нашого письменства на три доби, а власне: добу національно-державної самостійності, добу національно-державної залежності і добу національного відродження. Поділ у головному вірний, хоча треба зазначити, що фізіономія письменства на території нашого краю не все змінялася радикально рівнобіжно зі зміною політичного устрою і що, пр[иміром], традиції письменства удільно-княжої доби тривали значно довше від політичної самостійності Південної Русі, тривали, можна сказати, аж до появи перших друкованих книжок при кінці XV в.

Далі в передмові зазначує автор інтересний процес у розвою українського письменства, а власне прогрес від церковнослов’янського універсалізму до українського національного партикуляризму. Піднесення сього факту дуже важне і свідчить про основне продумання автором своєї теми, але не можна вповні згодитися з його поглядом, висловленим на ст. 14, буцімто сей давній церковнослов’янський універсалізм був «мертвою, механічною єдністю», бо не треба забувати того факту, сконстатованого новішими філологічними дослідами, що українське письменство, зложене церковнослов’янською мовою, виявляло велику різнородність не тільки тем та історичних традицій, але також язикових форм, загалом значно ближчих до тодішньої народної мови і значно зрозуміліших тодішнім людям, як би се тепер декому здавалося.

В кінці передмови подає автор короткий огляд студій над українським письменством, а власне огляд заходів російського правительства до спинення того письменства, бібліографічний огляд важніших праць про історію сього письменства (на жаль, ані повний, ані систематичний, ані критичний), і нарешті огляд української літературної критики.

Перший розділ, у якім обговорено письменство княжих часів, займає ст. 26 – 86. Коли мати на увазі багатство і різнородність праць російських та українських учених про сю стару добу нашого письменства, то сей перший розділ книжки С. Єфремова треба вважати дуже слабо обробленим. Автор лишає під сумнівом питання, чи мали українці письменство перед офіційним заведенням християнства, хоч се питання треба вважати рішучо рішеним у позитивнім напрямі.

Не можна так рішучо сказати, що християнство на Русі було «лютим і невблаганним ворогом» старих, національних, поганських традицій, бо ті традиції, невважаючи на більш або менше остру церковну полеміку, жили й держалися далі, навіть у побуті духовенства та вищих верств.

Не можна згодитися з твердженням д. Єфремова (ст. 32), буцімто монгольсько-татарська катастрофа в половині XIII в. «знесла з собою» майже всі сучасні рукописи, бо південно-руських рукописів із князівських часів заховалося до наших днів досить багато.

Не можна згодитися також із тим твердженням д. Єфремова (ст. 34), буцімто «між міцними чужими впливами на Південну Русь найдужчий був таки візантійський», бо власне в письменстві болгарський вплив був далеко сильніший, а візантійський вплив навіть у політиці не полишив по собі значних слідів.

Аж два рази згадує д. Єфремов про баламутне Храброве «Сказаніе о письменахъ», написане в Болгарії, яке в Південній Русі хоч було відоме, не мало ніякого впливу. Натомість автор не згадує про такі важні твори, як паннонські житія Константина й Методія, поучения Климента Слов’янського, «Шестоднев» Івана, ексарха болгарського, та інші пам’ятки найстаршого паннонського та болгарського письменства, що дуже вчасно перейшли в Південну Русь і заховалися тут у старих або пізніших копіях.

Про анонімні та збірні твори історичного, теологічного та етичного змісту д. Єфремов згадує досить сумарично і не скрізь докладно, а такий великий твір, як Палея Толковая, збуває тільки короткою згадкою на ст. 35. Ширше спиняється автор над письменниками, що полишили твори, підписані їх іменами, але й з них трохи ширше говорить лише про митрополита Іларіона та Клима Смолятича (ст. 41). Замало сказано про Кирила Туровського (ст. 42), між якого творами навіть не згадано такої визначної з літературного погляду пам’ятки, як «Притча про сліпця і хромця». А тільки короткими згадками збуто таких письменників, як Лука Жидята, Феодосій Печерський, Нестор Печерський, Симон та Полікарп, автора Печерського патерика. Особливо Печерський патерик, одна з найвизначніших пам’яток староруського письменства, варт був ширшої згадки.

Перескакуючи хронологічний порядок, автор зараз за тими письменниками XI і XII віку згадує Серапіона, що вмер у другій половині XIII в., а потім вертає до Данила Паломника та Володимира Мономаха, яких творам присвячує ширші згадки (ст. 44 – 46). Досить просторо розводиться також над «Моленієм Данила Заточника» (ст. 47 – 49), не вдаючися в розбір питання про його походження.

Сумарично, як один твір трактує автор (ст. 49 – 55) Початковий, Київський і Галицько-Волинський літопис, зазначуючи лише тільки, що авторство першого з них приписувано Несторові, якого авторство, одначе, відсторонила новіша історична критика. Замість докладного розгляду змісту та характеристики тих літописів автор дає деякі виписки з них, у тім числі також виписку початкових рядків Галицько-Волинського літопису, що містять коротку риторичну похвалу князя Романа Галицького та приточену до неї староруську пісню про Оря, гудця половецького, що походить із значно давнішого часу, віршований текст сеї пісні міг був д. Єфремов знайти в моїм «Нарисі».

Без потреби, на мою думку, для доповнення образу староруської поезії автор зацитував у нотці на ст. 55 про «славутного півця Митусу», в якому ледве чи можна бачити якогось давнього галицько-руського поета.

Найвизначнішій пам’ятці староруської поезії, «», присвячено гарний уступ на ст. 56 – 60, при чім інтересно зазначити, що автор уважає захований досі текст сеї поеми «попсованою редакцією».

Кінчиться перший розділ короткою згадкою про часи упадку Південної Русі від нападу монголів 1240 р. до прилучення Києва до литовської держави 1321 р., при чім автор тільки наводить імена важніших митрополитів: Кирила, Серапіона (не був митрополитом, тільки єпископом володимирським), Кіпріана, Фотія та Григорія Цамблака, з яких кожний зазначив своє ім’я також письменними пам’ятками; пропущено митрополита Петра, що був українцем з роду і також полишив по собі один писаний твір.

Дуже коротко, бо тільки на 20 сторінках (65 – 85), справився автор з історією українського письменства литовсько-польських часів у другім розділі своєї праці. Головне місце займає тут вияснення політичних та релігійних відносин між Україною й Польщею, а з літературних фактів тільки коротко згадано про перші краківські друки Швайпольта Фіоля (їх титулів не подано) та про переклади й видання Скорини, Івана Федорова та Петра Мстиславця.

Згадуючи про важне становище князя Острозького в історії південно-руського духового розвою XVI в., автор досить легкомисно ставить обік нього московського емігранта князя Курбського, який буцімто «грав величезну ролю в культурно-просвітньому житті України» (ст. 70). Фактично Курбський, що займає видне місце в історії північно-руського письменства, в духовому житті України не відіграв ніякої ролі, а в своїх письмах із еміграції виявив тільки повну незнайомість із життям та письменством своєї нової вітчини.

Коротко згадує автор про значний зріст освіти на Україні при кінці XVI в. при помочі братств, братських шкіл і друкарень, далі про переклади Письма Святого на мову, зближену до народної, та про т[ак] зв[ані] учительні євангелія, а переходячи до огляду полемічної літератури, спричиненої унією, коротко згадує православних письменників Герасима Смотрицького та Василя Суразького, ширше зупиняється при «Апокризисі» Криштофа Бронського, коротко згадує про «Пересторогу» львівського братчика Юрка Рогатинця, про «Θρηνος» Мелетія Смотрицького та «Палінодію» Захарії Копистенського, присвячує кілька слів Іпатію Потію (він хибно називає його Ігнатом, ст. 75), головному речникові унії, і подає ширшу (ст. 75 – 78), тепло написану характеристику Івана Вишенського, без сумніву найталановитішого письменника сеї середньої доби нашої літератури.

Далі автор обговорює коротко наукові, головно граматичні та словарні праці южнорусів і підносить факт, що в першій чверті XVII в. на чолі українського письменства стає Київ, головно під впливом – як се вірно зазначив у своїй «Історії України-Русі» М. Грушевський – захожих галичан.

Так само вірно визначує автор становище київської Академії, яка не була признаком поступу, а радше служила духовій реакції, що розвельможнилася на Вкраїні в 2-ій половині XVII в. Автор згадує коротко головних діячів київського центра, а власне старших: Іова Борецького, Єлисея Плетенецького, Захарію Копистенського, Памву Беринду, Касіяна Саковича та Петра Могилу, і з пізніших учителів або учеників київської Академії: Сильвестра Косова, Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського та Івана Максимовича; без підстави в їх ряді покладено Йосифа Шумлянського, родом галичанина, який не мав нічого спільного з київською Академією, відіграв визначну ролю в історії південно-руської церкви і в своїх писаннях, головно «Метриці» та «Пісні про похід на Відень 1683 р.» уживав майже чистої народної мови.

Кінчиться сей розділ оглядом письменської діяльності тих українців, що в другій половині XVII в. попереходили в Московщину, позаймали там визначні єрархічні становища і причинилися немало до так званої європеїзації Московщини, якої доконання приписується Петрові Великому. Із тих письменників автор згадує дуже коротко Єпіфанія Славинецького, Симеона (не Семена) Полоцького, Степана Яворського, Данила Туптала, єпископа Ростовського і трохи ширше Феофана Прокоповича. Їх письменську діяльність автор характеризує не зовсім вірно для загалу їх, вбачаючи в них усіх «великий занепад літературного смаку, виродження форми, панування фрази й тої схоластичної штучності, за якою рішуче видухався всякий дух живого життя» (ст. 84). Щонайменше про Четьї мінеї Димитрія Ростовського, без сумніву найпоказнішу працю сеї групи письменників, сього не можна сказати.

В досить просторім третім розділі (ст. 89 – 132) д. Єфремов зібрав потрохи різнородні теми з історії XVII і XVIII вв. (ст. 89 – 100), роздивляючи окремо драми й містерії нешкільного і шкільного характеру з XVII в., київську шкільну драматургію з кінця XVII до половини XVIII в., інтермедію та вертеп.

Далі роздивляє автор вірші відомих авторів Саковича та Ставровецького з першої половини XVII в. та монаха Климентія Зинов’єва з початку XVIII в. Вірші сього остатнього, які в своїм повнім об’ємі дають досить повний образ суспільного побуту України з часів Мазепи, автор, на мою думку, оцінює занадто остро, приписуючи йому «канібальський азарт» за те тільки, що в числі інших ремесел та занять тодішньої суспільності характеризує також ремесло катів.

Досить просторо обговорює автор далі різні групи безіменних віршів духовного й світського змісту, а при сатиричних віршах згадує також як першу українську сатиру апокрифічну промову смоленського каштеляна Івана Мелешка на сеймі в Варшаві десь із другої половини XVI в., якої сатиричний характер сконстатував професор Сумцов.

Досить коротко обговорює далі автор проби південноруського літописання з XVI – XVIII в., зупиняється трохи більше над літописом Самовидця, дуже коротко згадує про літопис Граб’янки, а дещо ширше про літопис Величка, наводячи проби тексту з літописів Самовидця і Величка, але не вдаючися зовсім у розбір та критику їх історичного змісту.

Козацьких та некозацьких істориків та мемуаристів він вичислює тільки разом із титулами їх творів (ст. 113), зате досить просторо розводиться про «Історію Русов», вбачаючи в ній «перший ясний промінь політичної думки на Україні», а не добачуючи того, що ся «Історія» від початку до кінця майже вся фальсифікат, а також і того, що козакофільство, яким пройнято «Історію Русов», уже давно перед тим було основним тоном літописів Граб’янки та Рігельмана, які надто були далеко ближчі історичної правди. Так само перецінює автор, на мою думку, вплив «Історії Русов» на пізнішу українську суспільність у початках українського відродження.

Першим віщуном того відродження автор уважає «незабутнього по заслугам і досі ще неоціненого, мандрівного філософа Григорія Сковороду», відшукуючи в його численних і звичайно дуже баламутних та неясних писаннях речення, навіяні любов’ю до свободи та українським патріотизмом. На мою думку, автор перецінив також вплив Сковороди на тогочасну українську суспільність.

Розділ кінчиться увагами про поневолення українського народу через російське правительство, що протягом XVIII в. ступінь за ступенем нівечило козацькі інституції та порядки, українські школи й письменство і закінчило зруйнуванням Січі та закріпощенням значної части українського селянства.

Досить просторий четвертий розділ (ст. 137 – 175) присвятив автор народній поезії і взагалі традиціоністиці, її збирачам та дослідникам, із яких ширше характеризує він Максимовича, Срезневського та Бодянського, далі Костомарова й Куліша, а нарешті Чубинського, Драгоманова й Потебню.

В другій часті сього розділу автор дає огляд системи народної традиції, отже, пісень обрядових, історичних, побутових та родинних, далі народних оповідань, легенд, казок, байок, приказок і вірувань. Сей розділ являється неначе вступ і основа дальшого викладу літератури українського народного відродження, що починається Котляревським.

Майже дві третини книжки д. Єфремова займає історія української літератури XIX в. Розділ п’ятий містить на 25 сторонах студію «Котляревський і його школа». Автор характеризує загально становище як ініціатора нового, народного щодо мови і демократичного щодо духу письменства, вказує на впливи його попередників у його творах і підносить спеціально його сатиричні наміри.

До наслідувачів Котляревського він зачислює невідомих досі Константина Лузину та Остапа Рудиковського, а з відомих Павла Білецького-Носенка, , Порфира Кореницького; Степана і Петра Писаревських, Степана Александрова та Константина Думитрашка.

Поему Александрова «Вовкулака» він збуває одним словом «незграбна», хоча друга часть сеї поеми, психологія вовка, який почуває себе чоловіком, високо виростає із рамок «котляревщини» і варта докладнішої оцінки.

До школи Котляревського в драматичному напрямі він зачисляє Василя Гоголя, Кирила Тополю та Якова Кухаренка.

Шостий розділ на 40 сторінках обіймає групу письменників-лівобережців, яких автор уважає не без підстави романтиками і яких діяльність групується довкола Харкова. Головні представники сього круга: , , , , і . Тут же згадано про Миколу Гоголя, а у вступі розділу – про репрезентанта польського романтизму на Правобережній Україні, .

Між другорядними членами сеї групи автор згадує , , , якого зб[ірка] віршів «Що було на серці» (1855) (варто завважити, що той сам Афанасьєв-Чужбинський написав дуже інтересні , друковані в журналі «Русское слово» і не зазначені також у бібліографії Комарова в р. 1883) уйшла його уваги.

До сеї ж групи зачислено також Михайла Макаровського, якого обі поеми були наслідуваннями, а власне, «Наталя» – Гетевої «Hermann und Dorothea», а «Гарасько» – Пушкінового «Кавказского пленника», чого не зазначив автор.

Сьомий розділ присвячено , восьмий – письменству [18]60-их років (Куліш і група «Основи»), дев’ятий – національному відродженню Галичини. Дальші три розділи трактовано десятиліттями ([18]70-ті, 80-ті і 90-ті роки), мішаючи українських письменників з галичанами. Розділ XIII дає погляд на нові умови українського письменства з настанням конституції в Росії і серед письменників тої доби особливу влучну характеристику Винниченка, хоч і без глибшого розбору. Остатній розділ містить загальні уваги про долю і вигляди українського письменства.

Я не буду докладно розбирати сих дальших розділів праці д. Єфремова, бо тут він, можна сказати, скрізь на свойому грунті, подає нариси письменників і часів, відомих йому ближче і обдуманих не раз глибше від попередніх.

Зазначу лише загально, що ступінь національної та соціальної самосвідомості у Котляревського він значно перецінює, натомість характер і обсяг поезії Шевченка не здужав оцінити у всій її повноті, зігнорувавши при тім його повісті, драму, дневник і листи, що дають багато цінного матеріалу для оцінки чоловіка й артиста.

Не можна не завважити також того, що остатні розділи праці д. Єфремова (IX – XIII) занадто короткі та побіжні в відношенню до багатства матеріалу, яке прийшлось опанувати в них. Щодо моєї власної особи, якій автор, крім частих принагідних згадок, присвятив чотири сторінки характеристики (ст. 379 – 383), можу висловити хіба здивування, що ані в тексті тої характеристики, ані в бібліографії, доданій до розділу, він не згадує мойого «Мойсея». Невже історик української літератури, виданої 1911 р., не читав сього твору, виданого в початку 1906 р.?

Для характеристики книжки д. Єфремова треба додати, що після кожного розділу він подає бібліографію питань і авторів, обговорених у тім розділі. Розуміється, така бібліографія, особливо укладана чоловіком, зайнятим майже щоденною журнальною працею, не може бути ані повна, ані систематична. В усякім разі бібліографічним покажчикам д. Єфремова треба признати, що в них, особливо для новіших часів, не пропущено майже нічого важнішого для студій історії нашої літератури. Далеко менше повні покажчики праць та джерел для історії нашого давнішого письменства.

На кінці книжки додано на ст. І – XI покажчик імен, згаданих у книзі. Книжка оздоблена 45 портретами видніших діячів української літератури, починаючи Сковородою, а кінчаючи Олесем; у тому числі три портрети Шевченка.

Львів. Дня 2 – 3 вересня 1911

Примітки

Вперше надруковано в газ.: Діло. – 1911. – № 196. – 5. IX (23. VIII). – С. 1; № 197. – 6. IX (24. VIII). – С. 1 – 2; № 198. – 7. IX (25. VIII). – С. 1 – 2, за підп.: Іван Франко. Датовано: Львів. Дня 2 – 3 вересня 1911.

Подається за першодруком.

«Історія українського письменства» – фундаментальна праця С. Єфремова, яка за його життя витримала чотири повних (від 1911 до 1924 рр.) і одне скорочене видання (для шкільної освіти). Застосувавши соціологічний принцип у прочитанні літературних явищ, С. Єфремов створив наукову номенклатуру українського письменства, якою з певними заувагами й донині послуговуються представники всіх літературознавчих шкіл.

Дмитрієв Микола Андрійович (1867 – 1908) – український публіцист, видавець і громадсько-культурний діяч, юрист за фахом, редактор-видавець журналу «Рідний край», календарів, виступав у пресі з етнографічними розвідками, статтями про творчість і вшанування пам’яті Т. Шевченка.

Ще бувши весною 1908 р. в Києві… – Насправді Франко побував у Києві навесні 1909 р.

…а новішим виступив недавно Богдан Лепкий. – Франко мав на увазі першу частину «Начерку історії української літератури» Б. Лепкого, видану 1909 р.

«Нарис історії українсько-руської літератури» – повна назва: «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів: Українсько-руська видавнича спілка. 1910).

…взяв свій осуд із зовсім нефахової та несправедливої рецензії, поміщеної в «Раді» 1910 р. – Йдеться про рецензію Дмитра Дорошенка, підписану криптонімом Д. Д. (Рада. – 1910. – № 145).

…добу національно-державної самостійності, добу національно-державної залежності і добу національного відродження. – Перша доба, за Єфремовим, тривала до з’єднання з Литвою і Польщею (кінець XIV ст.) і ділилась на дві частини – дотатарську (до першої половини XIII ст.) і потатарську. Наступна доба – від кінця XIV до кінця XVIII ст. – теж була розділена на дві частини (перша – доба інтенсивного розвитку під час національної боротьби з Польщею, друга – доба щораз більшого занепаду під нівеляційною московською зверхністю). Народний рух першої половини XVII ст. та Переяславська умова розділювали ці дві доби. Третя доба, за Єфремовим, – від кінця XVIII ст. й першого виступу І. Котляревського до часів написання «Історії українського письменства» (перше видання – 1911, четверте – 1924 р.).

Храбр Чорноризець (кінець IX – початок X ст.) – давньоболгарський письменник, монах, автор трактату «Сказание о письменах».

Климент Слов’янський – Климентій Словенський (886 – 916) – давньоболгарський письменник, засновник болгарської писемності.

…«Шестоднев» Івана, ексарха болгарського… – Тлумачення біблійної розповіді про створення світу, яке написав Йоан Екзарх (початок X ст.), болгарський церковно-політичний діяч і письменник.

«Притча про сліпця і хромця» – популярна у давніх східнослов’янських літературах християнська притча, що її обробив Кирило Туровський. Франко присвятив їй розвідку «”Притча про сліпця і хромця” (Причинок до історії літературних взаємин старої Руси)» (нап. 1904 р.), опублікував саму притчу в оригіналі та перекладі українською мовою разом з невеликим коментарем «”Притча про сліпця і хромця”. Пам’ятка староруського письменства» (1912), а також здійснив її переспів (1913 – 1914 рр.).

Лука Жидята (? – 1059 або 1060) – давньоруський церковний діяч і письменник, перший руський єпископ (1036 – 1060) у Новгороді.

Симон та Полікарп – Симон (? – 1226) – монах Києво-Печерського монастиря, з 1214 р. єпископ у Суздалі й Владимирі. Оповідання Полікарпа (також монаха Києво-Печерського монастиря), написані у 1223 – 1233 рр., як і послання до нього Симона, заклали основу «Києво-Печерського патерика».

«Моленіє Данила Заточника» – твір Даниїла Заточника, збережений у списках XV – XVII ст.

Роман Галицький – Роман Мстиславович (? – 1205) – галицько-волинський князь протягом 1199 – 1205 рр., державний діяч і полководець.

…староруську пісню про Оря, гудця половецького, що походить із значно давнішого часу, віршований текст сеї пісні міг був д. Єфремов знайти в моїм «Нарисі». – Йдеться про «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1910), у додатках до якого вміщено текст Франкової поеми «Ор і Сирчан. Половецька історична сага».

В архіві Франка (ІЛШ. – Ф. 3. – № 289) зберігся детальний коментар до літописного тексту, датований 1915 р., який ліг в основу поеми «Ор і Сирчан». Тут Франко висловив припущення, що легенду про ханських синів літописець запозичив з якогось давнішого «поетичного джерела», і розкрив причини, які спонукали його взятися за поетичне опрацювання літописного оповідання.

Кирило – Київський митрополит Кирило І (1227 – 1233), за походженням грек.

Кіпріан (бл. 1330 – 1406) – болгарський, український і російський письменник, перекладач, церковний і культурний діяч. З 1375 р. – Київський митрополит. Автор проповідей, послань, житій, грамот, листів, канонів і молитов, а також низки перекладів богослужбових текстів з грецької на церковнослов’янську.

Фотій (+ 1431 р.) – Митрополит Київський і всієї Русі з 1409 р., суперник Григорія Цамблака в боротьбі за київський митрополичий престол і керівництво православною церквою в межах Великого князівства Литовського.

…митрополита Петра. – Йдеться про Петра (? – 1326), давньоруського письменника, митрополита всієї Русі (з 1305 р. до смерті); народився на Волині, після 1305 р. жив у Москві.

Мстиславець Петро Тимофійович (? – не раніше 1579) – російський і білоруський друкар, гравер.

…спричиненої унією… – Йдеться про Берестейську церковну унію 1596 р.

Бронський Криштоф – український письменник-полеміст другої половини XVI – початку XVII ст. І. Франко приписував йому авторство «Апокрисису».

…«Θρηνος» Мелетія Смотрицького… – Йдеться про твір М. Смотрицького «Θρηνος, to iest lament jedynej ś. Powszechnej wschodniej cerkwie, z objaśnieniem dogmat wiary» (з грецької на слов’янську, а з слов’янської на польську переклав Теофіл Орфолог) (Вільно, 1610).

…«Палінодію» Захарії Копистенського… – Полемічний трактат Захарії Копистенського «Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостолской всходней церкви, и святых патріархов, и о грекох, и о россох христіанех» (1619 – 1622), десять перших розділів якої вперше надруковані у російському перекладі у виданні «Книга о вере единой, истинной, православной…» (Москва, 1648).

Беринда Памво (1555 або 1560 – 1632) – український письменник, лексикограф, педагог, гравер, друкар, автор передмов та післямов до ряду лаврських видань та кількох панегіричних епіграм. Найвизначніша праця – «Лексикон славенороський» (1627). Уперше в українському друкарстві запровадив сюжетні ілюстрації.

Косов (Косів) Сильвестр (? – 1657) – український письменник, церковний діяч, філософ. Префект Києво-Могилянської академії, згодом Київський митрополит.

Гізель Інокентій (бл. 1600 – 1683) – український письменник, учений.

Баранович Лазар (1620 – 1693) – український письменник, проповідник, релігійний діяч; ректор Київської колегії, згодом – чернігівський архієпископ.

Максимович Іван (Иоан) (1651 – 1715) – український церковний діяч, письменник і педагог, вихованець і викладач Києво-Могилянської колегії, з 1697 р. – архієпископ чернігівський, заснував Чернігівський колегіум. З 1712 р. – митрополит сибірський і тобольський. Автор віршів, проповідей, щоденника.

Полоцький Симеон (світське ім’я – Самійло Омелянович Петровський-Ситніанович; 1629 – 1680) – український, білоруський і російський церковний діяч, педагог, письменник, проповідник. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії.

Яворський Степан (Стефан; світське ім’я – Семен; 1658 – 1722) – український і російський письменник, проповідник, церковний діяч.

Данило Туптало. – Туптало мав світське ім’я Данило, а чернече – Дмитро.

Климентій Зинов’єв (Зиновіїв; середина XVII ст. – після 1712) – український поет, фольклорист, автор рукописної збірки силабічних віршів, до якої увійшла й багата колекція народних прислів’їв і приказок. Збірку опублікував 1912 р. В. Перетц.

…апокрифічну промову смоленського каштеляна Івана Мелешка… – Йдеться про пародійну промову, що її нібито виголосив смоленський каштелян Іван Мелешко на варшавському сеймі 1589 р.; пам’ятка білорусько-української літератури XVI ст.

«История Русов» – історико-політичний твір невідомого автора, написаний наприкінці XVIII – на початку XIX ст. і присвячений історії України від найдавніших часів до 1769 р. Поєднує в собі риси історіографії, публіцистики, художньої літератури, історіософії.

Пузина Константин (Костянтин; 1790 – 1850) – поет родом з Полтавщини. Учився у Полтавській духовній семінарії, закінчив Петербурзьку духовну академію і був учителем духовної семінарії у Вологді. 1822 р. постригся у ченці. Помер у Видубицькому монастирі в Києві. Відомий як автор твору «Ода – малороссийский крестьянин», писав бурлескні вірші, поздоровлення.

Рудиковський Остап Петрович (1784 – 1851) – письменник родом з Київщини, вчився у Києво-Могилянській академії, у Петербурзькій медико-хірургічній академії, був військовим лікарем. Помер у Києві. Дружив з М. Максимовичем, якому присвятив низку віршів. Велику літературну спадщину письменника вивіз до Петербурга його син, де вона загинула. Збереглося лише 28 віршів, які друкувалися в «Киевской старине» (1882, 1894). Писав казки й байки, вірші про козаччину.

Корсун Олександр Олексійович (псевдонім – Антипенко; 1818 – 1891) – український поет, належав до харківського гуртка романтиків; видавець альманаху «Сніп» (1841).

Кореницький Порфир Михайлович (бл. 1815 – 1854) – український письменник, належав до харківського гуртка романтиків, автор сатиричної поеми «Вечерниці» (1841), ряду бурлескних віршів, повісті «Антипка», віршованої казки «Дяк і Гуси».

Писаревський Степан (літературний псевдонім – Стецько Шереперя; 1780 – 1839) – український письменник, священик, автор оперети «Купала на Івана» (1840), писав також байки та вірші.

Писаревський Петро Степанович (бл. 1820 – 1871) – український поет, автор поеми «Стецько», байок і бурлескних віршів. Син письменника С. Писаревського.

Александров Степан Васильович (90-ті роки XVIII ст. – середина XIX ст.) – український поет, батько українського письменника Володимира Александрова (1825 – 1894), видавця альманаху «Складка» (1887 – 1892). В «Южном русском сборнике» (1848) надрукував українське повір’я «Вовкулака».

Думитрашко Константин (Костянтин) Данилович (1814 – 1886) – український письменник, відомий під літературним псевдонімом О. Д. Копитько, автор бурлескно-травестійної поеми «Жабомишодраківка» та інших творів.

Кирило Тополя (справжнє прізвище – Тополинський) – український письменник першої половини XIX ст. Автор побутових п’єс «Чари» (1837), «Чур-чепуха» (1844).

Кухаренко Яків Герасимович (1800 – 1862) – український письменник і етнограф, автор драматичних і прозових творів.

Падура Тимко (Томаш; 1801 – 1871) – український і польський поет, підтримував зв’язки з декабристами; автор ліричних віршів, думок, пісень українською мовою, до яких сам складав музику.

Петренко Михайло Миколайович (1817 – ?) – український поет-романтик, друкував ліричні вірші в альманахах «Сніп» (1841), «Молодик» (1843) і «Южном русском сборнике» (1848).

…у бібліографії Комарова в р. 1883… – Йдеться про вид.: Комаров М. Ф. Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798 – 1883)// Рада. Український альманах на 1883 рік. – К., 1883. – Ч. 1/ Видання М. Старицького. – С 397 – 458 (додатки – С 459 – 470).

Макаровський Михайло Михайлович (1783 – 1846) – український письменник, автор творів на побутові теми, зокрема поем «Наталя, або Дві долі разом» (написана 1844 р.) і «Гарасько, або Талан і в неволі» (бл. 1846 р.).

…з настанням конституції в Росії… – Йдеться про маніфест царя Миколи II від 17 (30) жовтня 1905 р. про реформу державного ладу в Росії – перетворення її на конституційну монархію.

Олесь Олександр – (справжні ім’я та прізвище – Олександр Іванович Кандиба; 1878 – 1944) – український поет.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 862 – 872.