Перше мізерівка, потім гараздівка
Іван Франко
оповідання для руського народу, написав Сирота, накладом автора
З правдивою розкішшю читали ми тоту невеличку, но дуже цінну книжечку Сироти, що недавно появилась на світ в печатні імені Шевченка. Книжечка та, писана гарним, легким складом і чистим народним язиком, єсть дуже пожаданим і цінним збагаченням нашої популярної літератури, котра дотепер не годна ще виказатися значительним числом книжок, занимаючихся популяризованням наук і інших реальних відомостей, а виложених в занимательній, приступній формі. Розкази про сили природи в двох частях, видані «Просвітою», могуть в тім взгляді служити за образець.
Содержання книжечки г[осподина] Сироти ось яке: село Мізерівка підупадає через піянство і жидівську лихву до тої степени, що грунти і газдівства прудко переходять в жидівські руки. Розказчик, роджений там, при смерті вітця не получає нічого, кромі наказу іти в світ, на хліб заробляти. Він пускаєсь в світ і заходить до Праги чеської, де стає на роботу у одного фабриканта-коваля. Там учиться читати і писати, стається челядником і в ремісницькім «сполку» запізнаєсь з одним русином – адвокатом, котрого із Львова вислала «Просвіта», щоб розглядав порядки в «сполку», щоб заводити такії в руських товариствах. При тій спосібності автор коротко, но основно говорить о користі таких товариств для вспільної помочі. Адвокат той поучає розказчика, що він русин і викладає му коротенько важнішії факти руської історії.
Розказчик вертає до рідного краю в щирім наміренії учити і підносити людей в своїм селі Мізерівці. В Львові, в «Просвіті», купує достаток книжок і їде до свого села. Уже пізнав рідну околицю, річку і лісок, но втім – що за диво! Вмісто написі «Мізерівка» стрічає край села напись «Гараздівка»! Шукає корчми, а находить на її місці громадську читальню. Там пізнає свого брата Николу, іде з ним до його дому, і з диву му не може зійти, що за зміни поробилися в селі за тих 20 літ, одколи його не було. Брат оповідає му, яким способом то сталося, а то оповідання – то гарний доказ, куди може завести щира охота і праця, руководима наукою. Одно тільки зле, що автор, може, для короткості статті, не бере взгляду на тисячні маленькі трудності, з котрими мусить боротися у нас всякий, хто хоче ввести в життя якусь новацію на користь культури і просвіти. Думаєм, що не досить сказати: той а той позичив громаді 200, другий – 300, третій – 500 зол[отих], пан дав задармо грунт, будинок, дрова або що там, і так стала читальня, став шпихлір, стала каса позичкова.
– А ба, – скаже перший-ліпший селянин, слухаючи такого розказу, – добре-то там було, но де нам, бідолахам, на таке стягнутися. Найліпше буде, єсли представлятися буде нашому народу таких людей, котрі із нічого власними силами доробилися маєтку, – представляти йому дрібнії, муравельнії забіги о крайцар, о кусник хліба, представляти йому, як серед щастя і гаразду приходить нещастя, знищення і руїна, із котрої тільки сила волі, праця і ощадність чоловіка видвигає. Думаєм, що того зовсім не досить повторяти народу в повістках слова: праця, ощадність, наука, – но треба наглядним способом, на картинах, з дійсного життя знятих, показати йому крок за кроком, день за днем, як то треба працювати, як щадити, як учитися. Видячи одразу великії результати довголітніх трудів, наш селянин вжахнеться і скаже: не моя сила! Но коли побачить, що до тої на вид далекої цілі не треба іти такими великанськими кроками, но треба мати лиш витривалість і здоровий розум, то охоче і сам підіймесь труда, і тоді кожде слово науки, котре ся йому подасть, буде зерном на плідній ріллі і не піде в затрату.
Примітки
Вперше надруковано в журн.: Друг. – 1876. – № 6. – 15 (27). III. – С. 95, за підп.: (+). Авторство: Возняк М. С. Спроба відбудови невикінченої повісті «Не спитавши броду» // Червоний шлях. – 1929. – № 1. – С. 7; Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика: Проблема виникнення і становлення. – К., 1959. – С. 69; Щурат С. В. Рання творчість Івана Франка. – К., 1956. – С. 113. Подається за першодруком.
Сирота – псевдонім Теодора (Богдана) П’юрка (1847 – 1906, інший псевдонім – Білокерницький, українського письменника і журналіста. Ректор Духовної семінарії у Відні (1883 – 1892). Редактор «Правди» (1872), співробітник газет «Сіон Рускій» (1871 – 1880) і «Рускій Сіон» (1883 – 1885). Автор праць «Учебник етики для середніх шкіл», «Церков і вік XIX», «Церков і культура», «Проповіді» (1878 – 1880), поезій, оповідань, перекладів з Й.-Ф. Шіллера та ін.
Наталія Тихолоз
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 7 – 8.