Стрижок

Іван Франко

Збірник поезій сатиричних, епіграмів, розказів і пр.
Написав Іван Щипавка… Львів, 1876.

Назвавши свою книжку «Стрижком» (Stüber?), а себе Щипавкою, хотів автор, видко, доразу в заголовку представити себе сатириком, а свою працю збірником сатир. Но чи так дійсно представляється він читателю? Сатира – то твір поезії, котрий виказує слабі і смішні сторони общества, висміює їх, щоб через те улічити. Сатиру розлічаєм двояку: перший рід просто тикає личностей, що через своє становище, свій характер, свої особенності і навички сталися всім ізвісними, і хоть представляють собою і ізвісний рід, або тип людей, то все-таки виступають в сатирі з всіми своїми особенностями і личними свойствами. Той рід сатири ми назвали б гречеською, або старою сатирою, бо, піднесена до достоїнства правдивої поезії, являється вона тільки у греків під видом «старої комедії». У нас охрещено сей рід ненависним іменем «пасквіля».

Другий, пізніше вироблений рід сатири, єсть той, що представляє вправді людей в сатирі, но таких, – а властиво в таких моментах, – що тоті їх свойства, тоту їх діятельність однести мож до цілого подібного розряду людей – і, що в сатирі не видно ніяких личних особенностей. Сатира єсть майже єдиним, кромі епосу, родом поезії, котрий здужає нам представити життя домашнє, сімейне, як заразом поступи розвою умственного народу, – і то повинно бути її найголовнішою задачею, бо чи жартами і сатирами так легко направити зіпсуття, о тім сумніваємся, о тім навіть каже нам сумніватися історія.

Посмотрім тепер на сатири Г[осподина] Щипавки і розсмотрім, до якого їх розряду почислити, і чи сповняють вони задачі творів поетичних взагалі, а сатир в особенності.

Предметом тих кусників в «Стрижку», котрі ще найскорше назвати б мож сатирами, суть переважно слабі сторони нашої інтелігенції, а особливо життя «літерацького». От які там типи найчастіше встрічаються: «Пан Ляскун» – критик, що лиш судить, а написати сам не втне; «Пан Чванько» – теж критик, котрий о каждім сочиненію каже: «Я з многим годжуся, но годжусь не зо всім», – а коли його приперти, щоби спеціальніше виразився, то закине в недостатку чого другого, бодай те, що – «задрібний в тій книжці друк»; «Пан Тупець» – учений, у котрого із-за шумних фраз годі і гадки добачити; «Пан Хвалько-Писарківський», що береться писати сонети та, бачивши у Шевченка деякі місця викрапковані, крапкує цілий сонет; «Рецензенти», котрих мнінія – то вавілонське замішання, і такі подібні. Правда, предмети се якраз хороші до сатири і під пером майстра-артиста могли би статися правдивою окрасою словесності.

Два тільки вопроси закинем щодо сеї точки. По-перше, чи критиків і писателів взагалі у нас так багато, щоби аж творили осібний, одрубний клас людей, на котрий би могла повстати сатира? Правда, у нас до писання беруться люди, не маючії не раз найменшого понятія о літературі, о ході умственного і культурного розвою в історії і о дорозі, на яку би їм на будуще вступити; люди о понятіях тісних до того ступеня, що не можуть знести, єсли хто обіч них інакше думає і пише, як вони, но все-таки єще і такії люди суть у нас феноменальні прояви, – от мало хибує, щоби їх всіх не можна на пальцях почислити. А впрочім, котра ж література, а особливо ще так молода, як наша, устереглася од подібних проявів, з-посеред котрих однако ж всегда виростали тут і там знаменитшії таланти. Тому-то думаєм, що тепер подібнії сатири не то не на часі, но для ширшої публіки на провінції, котра о тім літерацькім життю майже нич не знає, остануть совсім незрозумілими. А по-друге, запитаймо совісно самі себе, перечитавши «Стрижка», чи г. Щипавка обробив піднятий предмет по-майстерськи? Замість одповіді наведем тут першу сатиру «Пан Ляскун»:

Багато пан Ляскун книжок перевертає

Та каже, що ладу у них зовсім немає…

Коб дещо, приміром, і він скомпонував,

В печатню би поніс, – про нього б мир узнав.

Та ба! Відай, не так вигідно написати,

Як слизьким язиком написане рядати.

Тому-то пан Ляскун писати не приймесь, –

Зате до обсуду скоренько він бересь

І знає навманці того тичка подути, –

Тому-то Ляскуна межи товпою чути.

У ділі ж пан Ляскун все пустяком сидить,

Лиш меле язиком, трескоче і гудить.

Ой часто Ляскуни такі у нас газдують –

Та цить! Не скажу більш, – сусіди ще почують…

От і вся! Та чи ж се майстерськи оброблений предмет, чи заявилось тут могуче творчество поезії?.. І най ніхто не думає, що наводим се найслабший стих!

Та ба, – єще одно і то дуже важне закинем г. Щипавці. В декотрих його сатирах занадто ярко пробивається наміреніє нарушити і уколоти личність. Наведем лиш «сатиру» «Новина» (вона єще-єще устоїться яко сатира), «Велика річ», «Пан Точний» і «На спомин (Падлюці)». Той послідній кусник, визнаєм одверто, се уже не сатира. Тут автор виступає не яко безсторонній спостерігатель, не яко брат, котрий через острий жарт хоче научити, направити брата, но яко ворог, пускаючий волю своєму гнівові в стихах, яко пасквілянт!

Не хочем дальше упрекати автора, но перейдем до другого роду творів, поміщених в тім збірнику, – до розказів і епіграм. Число їх невелике, і вони отличаються звичайно ще меншою артистичною стійностію, як сатири. Найліпший із них «Стрижено-голено!», хоть предмет сам не оригінальний. Но де, напримір, єсть поезія в оттих стихах (із «Жартівлива примівка другові на Великдень»)?

Initium ab ovo.

Ведення се не нове.

Берім і ми все міру

По давньому приміру

І зачинаймо від яйця, –

Потім прийде і ковбаса,

І шиночка, і струнянки,

І бігуни, і нирочки,

Печене з хріном поросятко,

І з смажениною качатко,

Начинювані пироги,

М’які, бухаті пампухи,

Медівники, мазурки, паски.

Товстії баби, красні пляцки і т. д.

То щось а lá Рюккертове «der Göttin Schmuckzimmer», но чи ж поезія таке вичислювання?

Годі нам вздержатись од наведення єще одної епіграми із «Стрижка» п. з. «Звичайна людців плата».

Коли, удасться, добре діло

Братко мій любий зорудить,

Нараз сусідам се не мило;

Твій чесний вчинок ме гнівить.

Почнуть тебе і порікати:

«Для слави, бач, вчинив добро».

Імуть сварити і кричати,

Мов би у них украв срібло!

І що ж се значить? Що автор хотів сказати через той стих? Чи не тото, що далеко краще сказав у самому надписі? Думаєм, що автор міг насміло опустити стих, а оставити лиш напис з додатком, напр., «Невдячність», або що друге, і читаючий сейчас би і порозумів, о що тут іде, не потребуючи шукати якоїсь глибшої мислі в стиху, де її нема!

Взагалі то лиш можем сказати о «Стрижку», що автор його – не поет. Видумати кілька небувалих назв і ситуацій і склемезити кількасот стихів потрафить леда-хто, но овладіти предметом, унести з собою читателя в свій широкий ідеальний світ – потрапить лиш правдивий поет. Судячи по язиці, чистім і гарнім, по множестві рідкоуживаних народних слів, ми скорше б думали, що г. Щипавка – то язикослов або іний учений, і радили б йому прото покинути стихи, а взятись за прозу, за научні письма та за працю над малоруською граматикою і словарем.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Друг», 1876, № 7, с. 108 – 109, під криптонімом (+).

Подається за першодруком.

Іван Щипавка – один з псевдонімів Верхратського Івана Григоровича (1846 – 1919) – українського письменника, філолога і природознавця, діяча «народовського» табору. У відповідь на рецензію І. Франка І. Верхратський виступив з статтею «Єще раз о Стрижку» («Друг», 1876, № 9, с. 142 – 144), в якій відкидав справедливу критику його творів за їх низький ідейний та естетичний рівень, а також заперечував думку І. Франка про необхідність суспільних узагальнень в сатирі.

…щось а lá Рюккертове «der Göttin Schmuckzimmer…» – Йдеться про любовну лірику німецького поета і перекладача Фрідріха Рюккерта (1788 – 1866).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 20 – 23.