Поезія і її становисько в наших временах

Іван Франко

Студіум естетичне

Стаття та читана була автором публічно в кімнатах Акад[емического] кружка. – Прим. І.Франка.

1. Дефініція поезії

Поле, на котре вступаю я з нинішнім отчитом, правда, широке, – но заразом дивного роду. Поезія, її вліяніє на чоловічество, – то дуже обширнії предмети, днями цілими далобися говорити о них самими утертими фразами і общими місцями, – а знов, з другої сторони, годі подумати, що скажеться дещо нового після цілих обширних сочиненій таких поваг на полі естетики і філософії, як Арістотель, Лессінг, Шіллер, Гердер, Фішер і іниї. Моя ціль радше та – составити і порівняти сказане уже іними, подати поділ поезії і виказати, о скільки се в моїй силі, вліяніє поезії на умственний розвій чоловічества і, наоборот, вліяніє історії чоловічества на розвій поезії в поодиноких періодах. Признаюся, що праця моя останеться на всякий случай тільки пробою і не отвітить вимаганням стислої, научної праці.

Що єсть поезія?

Арістотель дефініює поезію яко μιμησις πράξεος, – наслідування, отобразування життя. Новішії естетики опреділяють поезію яко індивідуалізування ідеалу. Котра з тих дефініцій точніша? Розберім обі поочередно, а порівнявши їх, приступим до рішення сього вопроса. Безперечна се річ, що життя во всіх своїх безчисленних появах і относинах єсть найвищим, ба навіть ісключним предметом поезії. Тільки життя може розбудити в нас живий інтерес, – ба, недосить того, – тоє життя мусить бути розумне життя, – не просте органічеське вегетування. Тому-то в баснях, де виводяться перед нас звірята або іниї єще менше розвитії твори природи, являються вони всегда яко обдаренії людським розумом, мислячії і говорячії существа. Життя – то поезія, а поезія – то життя. Но що ж значить у Арістотеля то слово μιμησις – отобразування, оттворення? Життя, саме собою взяте, – єсть непреривне движения, непреривна зміна. Хоть в подрібностях інтересне, хоть в цілості поучаюче, – та все ж воно минає, – замирає в пам’яті, і, кромі того, не многії можуть о цім знати. Задачею іскуства єсть закляти тоє життя в незміннії, тривалії види і так представити його оку нашого духу, і тую задачу виказує у Арістотеля слово μιμησις.

Но присмотрімся ближче самому життю во всіх його різнообразних появах. Безперечно, найдем в цім багато світлих, інтересних, поучаючих сторін, но чи мало ж заразом найдем плям, підлості, низькості і неінтересних моментів? А прецінь дефініція Арістотеля і тоє втягає в круг предметів поезії! Куди можна зайти тим путем, показує нам історія словесностей многих народів. Словесність німецька з XVIII століття в так званій «Sturm und Drang-Periode» служить яко коментар до тої дефініції і показує, що вона заширока.

Поезія – то індивідуалізування ідеалу. Се єсть дефініція поезії новіших времен. Щоби порозуміти тоє опреділення, треба насамперед опреділити поняття ідеалу, а потім вияснити значення слова індивідуалізування. Ідеал єсть поняття якогось предмета, із котрого виключені всякії темнії, злії, неінтереснії і підлії свойства. Понятіє ідеалу вимагає, щоби предмет, могучий назватися ідеалом, був зовсім досконалий, без змазі і хиби. Но понеже все, що нас окружає, попри добрії має і злії сторони, про то легко поняти, що ідеалів ніт в правдивій жизні. Всі предмети, окружаючії нас, гинуть і нищіють з часом; ідеал не змінюється ніколи, не гине і єсть вічний. Правда, розлічим суть ідеали: філолог має іний ідеал, математик – іний, природописець – знов іний. Но поезія занімається тільки ідеалами красоти, – то ж і ми всегда під ідеалами розумієм тільки поетичні ідеали.

Но ідеали – понятія; ідеали даються чувствувати, но не підпадають під наше око, і то не лиш під око фізичне, но і під душевне, – вони через то само доступнії суть тільки тій личності, котра їх чувствує, і не можуть статися вспільним добром чоловічества. Тут знов іскуство показує своє дійствіє, – воно уділяє тіла і крові отвлеченим поняттям, воно спроваджує їх на землю і показує їх тим самим нашим земним очам, воно індивідуалізує їх. Відти і випливає уже значення слова: індивідуалізувати. Індивідуалізувати – значить з ідеї, з мислі ділати індивідуум, ділати единицю, обдарену тілом, доступну фізическому осязанію. Поезія, затим, після тої дефініції – то суть ідеали; понятія, убранії в тіло і осадженії на землі, обдаренії земним життям.

Но присмотрімся ближче, – до чого допровадить таке опреділення! Життя наше, – як уже вище сказали-сьмо, попри всіх своїх хороших і інтересних сторонах, заявляє багато і дуже багато низьких, щоденних, брудних сторін. Поет, котрого задачею єсть заселяти свій поетичеський мир ідеалами, не буде, очевидно, шукати їх в предметах, окружаючих його, но углибиться в світ фантазії і із нього стане видобувати індивідуума з людськими тільки іменами і з людською мовою, но зовсім чужії на сій холодній і прозаїчній землі. Здалека пахнути буде о них їх чужестороння духовість, – здивованії поглядати вони будуть на земне життя і його маленькії, муравельнії, а стільки труду стоящії забіги.

І ми з подивом, з богоговінням, може, поглянем на тії лиця з іного світу, начудуємося їх красоті та й скажем: шкода, що вони чужостороннії, шкода, що вони не люди! І спитаймо ж тепер кого-небудь: яка нам користь із тих поетів і із тих їх творів? От що станеться: поет, гонячи за ідеалами і видячи щораз то більше розлічіє межи ними а окружаючим їх світом, зненавидить той світ і отчужиться от нього, станеться, подібно як його твори, жителем іного світу, непотрібним членом общества чоловічеського, позаяк не бере участія в його загальнім движению, в його общей жизні. А його твори? Науки із них годі вичерпати, образців для жизні годі в них шукати, – не раз лишень смутком і гризотою пригнете наше серце судьба тих позорних людей і того позорного світу, котрий создав такий поет, і котрий, звичайно, сам валить. За примір і за ілюстрацію консеквенцій такого опреділення поезії най послужать огнистії твори Словацького. Хоть геніальний поет, він, углубившися в безконечний мир своєї фантазії, стратив з очей мир настоящий, – роз’єднався з ним і зненавидів його, – а о його всіх креаціях можна з жалем сказати: що за чудеснії твори, шкода тільки, що се не люди!

Не належить тут також поминути єще одну дефініцію поезії, котра опреділяє її яко образування, індивідуалізування мислі. Дефініція тая не далеко одбігла од попередньої, – а тільки тим от неї розлічається, що, коли попередня єсть завузька, вона єсть заширока. Мисль чоловіка – то світ одрубний і дуже просторонний, – вона може относитися до всякого роду наук і знаній чоловічеських, которії не мають нич вспіль з поезією. – Та ба, – скажуть мені тут декотрі, – добре тобі валити тоє, що другії з трудом будували. – попробуй-но ти дещо збудувати! Скажи нам, що ти розумієш під поезією? Правду сказавши, такий зазив переймає мене страхом, – я наразі спробую з повищих дефініцій зліпити одну.

Що ж єсть поезія? Розберем сей вопрос аналітично.

Що предметом поезії мусить бути життя, то ніт сомнінія. Що поезія мусить нас впроваджати в певний ідеальний світ, того також ніхто не заперечить, бо єсли би вона занималася бридкими, низькими і темними сторонами нашої жизні, – то, цікавий я, як вона би могла нас підносити і ублагородняти! Що ідеалів ніт на світі, ніт в жизні, то також кожний знає. Якже ж погодити тії противності?

Із колізії поможе нам тут вийти єще одно свойство, необходиме свойство поезії, – поетична справедливість. Тут мушу читателей остеречи, щоби не думали, що тут єсть circulus in definiendo, – т. є. що я поезію об’ясняю через поетичну справедливість, – солому через солом’янії стебла. Поетична справедливість – то єсть одрубне понятіє, так назване тільки для розлічія от справедливості соціальної. Понятіє поетичної справедливості ширше, як понятіє справедливості соціальної, – що уходить в очах первої, то не уходить в очах другої. Но перва єсть далеко строжша от другої, бо мірилом її єсть людськість (прошу розлічити от чоловічества: чоловічество – Menschheit, людськість – Menschlichkeit) т. е. загальний об’єм чоловічеських чувств, чоловічеських вліченій і чоловічеської волі, і як найглибше понята наука моральності, як найглибше поняте становисько чоловіка в отношенію до божества, до природи і до общества. Всякое переступленіє означених чоловікові границь висиляє його духу і стягає на нього кару. Но недосить на тім.

Хто остає нейтральним в духовій общій праці, стягає на себе також кару, єсть винним в очах поетичеської справедливості. Вона прото ось як опреділяє становище чоловіка: дух твій нехай всегда старається виповняти собою границі, йому назначені, бо їх виповнення буде його совершенством. Хоть не осягнеш того, – праця твоя буде твоєю заслугою, хоть і похибнешся, то задля щирої охоти твоєї проститься твоя похиба. Майстерськи представив тоє назначення становиська чоловіка Гете в «Фаусті». Як возвишають, як підносять нас слова ангелів при кінці:

Wer immer strebend sich bemüht,

Den können wir erlösend

Зважаючи тоє обстоятельство, що в поезії представляється не лиш само доброє, но і злоє, будь-то для випробування доброго, будь-то для удержання його діятельності в всегдашнім напруженню, опреділим поезію, яко копіювання життя в його розумних проявах, руководимого поетичною справедливістю.

Всякий пійме, що тая дефініція – затісна. Прецінь в поезії копіюється і природа, при которій не можна зовсім говорити о розумних проявах життя, ані о поетичеській справедливості!

Зайдім з іної сторони. Говоримо часто: то предмет поетичний, або: то поетичний вид, поетична ситуація, поетичне собитіє. – О якім предметі, о якім виді, якій ситуації, якім собитію ми так говорим? Запевно о такім, котре нам в якийсь особливший спосіб подобається, нас одушевляє. Що ж нам подобається? Чи ісключно красота? Ні. Чи ісключно пожиток і практична користь? Ні. Чи ісключно величественність? Ні. Що ж такого? Щось посереднє межи тим всім, котре не єсть ісключно ані одним. Спробую той вопрос рішити в такий спосіб.

Припускаю, що кожний чоловік має в своїй душі, в своїй внутрі осібний, йому вроджений світ, котрий наразі назву світом ідеальним. Розуміється, що світ той «є може состояти із самих предметів матеріальних, но із понятій. Заходить тут тільки тоє розлічіє межи тими понятіями а понятіями логічними, що коли вториї понімаються сознательно, розумно, – первії не вимагають сознанія, но дрімають – єсли так виражуся – в глибині чувства. Світ той внутренний розвивається з розвоєм чоловіка, понятія тії розширяються рівнобіжно з розвоєм понятій логічеських. У кожного чоловіка той світ ідеальний іний: життя, воспитания, щоденнії занятія, налоги, страсті вліяють на тоє, якії предмети внішного світу будять найскорше отгомін і одблеск в його світі внутреннім, ідеальнім. На підставі тої гіпотези можем об’яснити, для чого одним подобається тоє, другому іноє, для чого один й той сам предмет подобається одному більше, другому менше.

Світ ідеальний одного єсть ширший, другого – вузший, у одного розвинений більше в однім направленію, у другого – в інім. Єсли який предмет зближається більше от другого того роду до одповідного понятія в нашій душі, будить в чувстві тоє понятіє і тим самим нам подобається. Все затим подобається нам, що отповідає нашому ідеальному світові в сучаснім стадіум його розвою. На тій підставі можем також об’яснити, що один і той же сам предмет тепер подобається нам менше, а пізніше, коли об’єм нашого ідеального світу розшириться, подобається нам більше. Тепер розберіть ближче: що єсть той ідеальний світ в нашій внутрі? Ми сказали, що приносим зарод його з собою на світ. Заким збудилось єще наше сознаніє, – уже він стає в нас замітний. То не єсть розум, то не єсть ісключно чувство. То єсть іскра божества, которою наділений дух людський. Життя може її розвити, може розпалити її в ясний поломінь, которий падає в людськім серці, яко: чувство хорошого, чувство величавого, чувство любви, патріотизму і самопожертвування. Життя, однако ж, може її і притьмити, придавити, а навіть зовсім загасити в нашій душі, і тут доперва єсть границя, поза котру не сміє переступити поезія. Переступивши її, вона перестає бути поезією, – перестає бути святинею божества.

І ось ми дійшли до правдивої дефініції поезії!

Життя, яко приплив животворящого божого духу, єсть її предметом, но тільки доти, доки тліє в нім іскра божества. Природа, носячи на собі печать красоти, може бути її предметом, бо абсолютна красота, – то також божество. В природі іскра божества: величіє, гармонія, красота, єсть тим, що нам подобається. Природа ніколи не може її сама собою затемнити, пригасити і стратити так, як чоловік, прото вона всегда може служити за предмет поетичного представлення. Відти об’яснимо, для чого молодії поети всегда мають більшу наклонність оспівати явленія природи, як людської жизні.

Що ж єсть затим поезія?

Поезія єсть винайдення іскри божества в дійствительності.

Дійствительність най буде підставою поезії, – а тогди она буде мати ціну для дійствительності. Не романтичнії фантасмагорії, но життя, яким всі жиєм, най представляє нам поезія, а тогди лишень стане нам вона вірною подругою в житті. Най не представляє нам якогось світу ідеального, недоступного, бо тим будить в нас лиш неохоту і одразу до світу дійствительного, но най старається представити нам наш світ, наше життя красним і занимательним, най научить нас любити людей таких, які вони суть, най не спроваджує з небесних сфер ідеали на землю, но най заглядає вглиб душі земним людям і най показує нам їх хорошії, добрії, ідеальнії сторони, най одкриє нам в їх внутрі іскру божества!

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Друг», 1876, № 3, с. 44 – 47. Орієнтовний час написання – кінець 1875 – початок 1876 рр.

Подається за першодруком.

Стаття не закінчена, хоча є відомості, що як доповідь на засіданні товариства «Дружній лихвар» в березні 1876 р. вона читалася в більшому обсязі [див.: М. Возняк. Перша естетична студія І. Франка. – «Радянське літературознавство», 1968, № 9, с. 47 – 48].

Фішер Фрідріх Теодор (1807 – 1887) – німецький естетик-ідеаліст, критик, письменник.

«Академический кружок» – студентське товариство у Львові, засноване 1870 р., спочатку «москвофільського», потім демократичного напряму. Видавало своїм коштом журнал «Друг», окремі книги і брошури.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 393 – 399.