Слівце критики
Іван Франко
Недавними днями появилась в печатні імені Шевченка книжка п. з. «Письма К. Н. Устияновича» – сина ізвісного поета Николая. Книжка та содержить в собі, кромі короткої дедикації накладчику Владиславу Федоровичу, «Вступ», думу «Вадим» і обширний епос «Іскоростень». Читаючи тії твори молодого, но знаного уже у нас поета, ми не могли надивуватися безмірному скарбу слов’янської міфології і старинних преданій, которії в них зложив автор. Тоє подало «Правді» темат до шумної похвали Устияновичевих поем, но я на то зовсім іначе задивляюся.
Наперед, во «Вступі» автор сам, властиво, не знає, чого хоче і що пише, – і ціла річ кінчиться на викладі початків міфології і повірій народних і на викладі початків темної слов’янської історії. Но менша о вступі – епос «Іскоростень» так єсть за кожним кроком переповнений такими, правду сказавши, непотрібними прелекціями, що читатель за масою міфології і сказок не годен добачити і самого оповідання. Із 24 пісней сього епосу далась би сейчас більша половина викинути, а оповідання само, не то щоби на тім не утерпіло, но, противно, зискало би більше ясності і св’язі. Правда, автор заявляє тут глибшії і серйознішії студії на полі слов’янської міфології, но ми дали би йому добру раду: замість розкидати такії ціннії скарби марно і уривково по поемах, де лежать, мов каміння серед дороги, най уложить їх систематично в учебник, котрого у нас і так велика потреба.
Крім того, от що єще дасться закинути тим поемам.
Г[осподин] Устиянович хоче писати епос, і взагалі – епічнії твори. До того потреба передовсім об’єктивності, котрої ніт у нього.
Суб’єктивність переважає всюди, а суб’єктивність, як каже Белінський, то смерть поезії. Чому Гете уважається за найбільшого поета наших времен? Тому, що не то світ внішній, но і себе самого умів об’єктивно представити. А у г. У. перед сильним світом власного Я гаснуть всі іниї лиця, представленії в поемі. Відти походить цілковитий недостаток життя і пластики в поемі. Ми смотрим на людей там представлених, як на великії, но мертвії ляльки, котрії рушаються ведля волі автора. Автор сам багато о них говорить, називає їх гомерівськими епітетами, як: старезний, величезний і подібними, но діл їх «величезних» ми якось не бачимо. З тим всім подобають вони на величезних міхурів, которії автор понадував. Вони, правда, займають великий простір, но ми знаєм, що внутр їх пуста і безжизненна.
Із великого пересичення поем міфологією і казками повстає дуже часто разительна нелогічність мислей і образів в поемах г. У. Відти-то походить, що помимо дуже простого предмета, він видається нам страшно неясним і запутаним, – ми, читаючи, не ждем нічого нового, но боїмся, чи знов не слідує яка довга міфологічна прелекція.
Дві єще речі закинем г. У., а іменно: недбальство в викінченні форми і етичну ціль поем «Вадим» і «Іскоростень» («Вступ», як сказалисьмо, не має ніякої цілі етичної). Сподіваюсь, що г. У. знає добре, що лінивство і недбальство оддавна губить русинів. Єсли ж поет, котрий стає на чолі народу, яко його предводитель, яко ехо його мислей, стремліній і бажань, дасть йому і в лінивстві примір, то цікавий я, що скаже історія на такий народ і таких його представителей? В поемах г. У. форма (метрична) крайнє занедбана. Поминувши тоє, що акцент у премногих місцях злий, не знаю, чи найдеться в цілій спорій книжці (376 стор.) десяток стихів належито римованих. Кромі того, оповідання повзе якось так мертво, без верви, що три рази скорше знудить, як заінтересує. По найбільшій часті єсть воно сухо прозаїчне, а в многих місцях навіть грішить проти поезії.
Що же касається етичної цілі, то вона у г. У. єсть видимо та: вляти в нас ненависть проти імені Русь, русин (в «Вадимі») і знищити віру в святість княгині Ольги (в «Іскоростені»). Проти первого попросту повстає наше власне чувство. Історія усвятила назву Русь. Під тою назвою предки наші боролись і голови клали, та назва і віра в її святість охоронила нас од національної і моральної погибелі. А чи ж тая назва єсть так постидна для нас, як твердить г. У.? Противно, вона єсть тріумфом елемента слов’янського, котрий в собі поглотив і розтопив наїзників-русів! З виреченням тої засади г. У. зступив з поля поета народного, на котрім ісключно міг вище взрости. Но нам здається, що г. У. не зділав того зо злої волі, но скорше, яко молодий поет, от, для висказання якоїсь оригінальної гадки. Я пригадаю г. У., що найгеніальнішії поети саме в представленні найщоденніших, звичайних речей найбільшу заявляють оригінальність. Наведу тут тільки Гете і Гоголя.
Що касається етичної цілі второї поеми, то скажу одверто, що вона не то не належить до поезії, но поемі самій найбільше шкодить. Ольга, княгиня, котру представляти хоче поет, повинна бути для нього зовсім не бувалою, не історичною. О ній для нього ніхто нич не сказав, – вона для нього ніколи не существовала, – єсть проізводом його фантазії. Правда, г. У. чувствовав при кінці поеми потребу якоїсь моральної сатисфакції. Він представив Ольгу, яко женщину-тигра, її мужа Ігоря яко простого разбійника, їх дружину яко свіріпих дикарів, а при кінці дає в їх руки побіду. Но чи тоє усправедливлює автора? Ніт, но власне єсть дуже великою хибою його поеми. Моральнеє зло ніколи не повинно побіждати. Автор видів при кінці, що зробив промах, і принужден був употребити таких софізмів і deus ex machina, яких дійсно употребив.
Но поезії г. У. не суть і без добрих сторін. Уже само теє, що первий взявся за серйознішую працю, ставить го високо в нашій современній літературі. Кромі того, що гарне, то язик гарний у г. У. Справді, язик його чистий народний, а пишучи прозою, він навірно міг би стати поруч з першими нашими писателями, єсли б тільки позбувся своєї суб’єктивності і менше гонив за оригінальністю, котра правдивому поету мусить бути вроджена. Силувана оригінальність сейчас замітна і дуже немиле робить впечатлініє. Желательним було би також, щоби г. У. позбувся своєї охоти до філософування, которим, мов водою, розпустив кінець свого епосу «Іскоростень», нищачи через те сам найтрагічніший момент поеми.
Тут також належить заявити, що г. У. в слові дедикаційнім обіцяє нам в дальшій часті своїх «Поезій» напечатати свої твори драматичнії, котрих з нетерпеливістю ожидаєм. Ми в праві обіцювати собі в них більше артизму і викінчення, як в творах епічних, которії сам автор називає введенієм і приготуванням до драм.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Друг», 1876, № 2, с. 31 – 32, за підписом Джеджалик.
Подається за першодруком.
Устиянович Корнило Миколайович (1839 – 1903) – український художник та письменник.
… і звісного поета Николая… – тобто Устияновича Миколи Леонтійовича (1811 – 1885) – українського письменника і громадського діяча. Був близький до «Руської трійці», виступав за єдність Галичини з Наддніпрянською Україною.
Федорович Владислав Іванович (1845 – 1917) – український громадський діяч, у 1873 – 1876 рр. – голова товариства «Просвіта». Видавець творів К. Устияновича.
Тоє подало «Правді» темат до шумної похвали Устияновичевих поем… – Йдеться про рецензію О. Огоновського «Письма К. Н. Устияновича, часть 1. Поеми історичні. Накладом Владислава Федоровича. У Львові, 1875» («Правда», 1876, № 5, с 185 – 190).
…а суб’єктивність, як каже Белінський, то смерть поезії. – І. Франко наводить тут слова з рецензії В. Г. Белінського (1839) на збірку поезій О. Полежаєва «Арфа» (Белинский В. Полное собр. сочинений, т. III. М., 1953, с. 25).
Наприкінці 1830-х років термін «суб’єктивність» Белінський вживав у двох планах: на ознаку зануреності поета у приватні, особисті почуття, обмеженість лише ними у поетичному творі, а також як синонім поняття «тенденційність», що, на думку молодого критика, мало призводити до сухого резонерства. Пізніше, у 1840-х роках, утверджуючись на позиціях революційного демократизму, Белінський, продовжуючи засуджувати «суб’єктивність» у першому її значенні, в той же час пристрасно відстоював необхідність у справжньому художньому творі «суб’єктивності» як «тенденційності», як вияву активної позиції поета у ставленні до дійсності.
І. Франко, зазначаючи, що у творах Устияновича «перед сильним світом власного Я гаснуть всі іниї лиця», основну хибу рецензованої книжки вбачав у поверховості, незнанні історичного матеріалу, у нелогічності думок і образів. Таким чином, у Франка тут термін «суб’єктивність» стоїть близько до терміна «суб’єктивність» у Белінського в його першому значенні, хоч і не тотожний йому.
Щодо тенденційності літератури, то революційно-демократичне розуміння цього поняття І. Франко виклав двома роками пізніше у статті «Література, її завдання і найважніші ціхи».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 17 – 19.