Еміль Золя і його твори

Іван Франко

Читачі «Tygodnia» напевне зацікавляться деякими подробицями про життя і творчість автора, найновішу повість якого редакція має намір подати в перекладі. Ім’я Золя з’явилося в літературному світі на початку цього десятиліття і встигло вже облетіти велику частину Європи, хоча цього автора зовсім не можна зачислити до талантів, котрі мають властивість швидко завойовувати собі славу і визнання не лише за кордоном, а й у власній вітчизні, як, напр., Брет-Гарт чи раніше Діккенс.

З Золя справи стоять інакше. Від самого свого виступу в літературі він зайняв позицію, настільки суперечливу з пануючими публічними смаками, настільки відмінну, що до 1876 р. більша частина паризьких літераторів намагалася ігнорувати його, відмовляла йому у письменницькому таланті, всякому почутті «доброго тону» і смаку. Для автора-парижанина це майже дорівнює смертному вироку. А проте в 1876 р. були вже відомі такі майстерні твори Золя, як «Черево Парижа», «Завоювання Плассана», «Помилка посла Монветра», твори, натуральності, правді і простоті викладу яких не дорівнював жоден із тогочасних французьких романів.

Правда, Золя не можна зарахувати до тих геніїв, котрі одним поглядом уміють проникнути в найскладніші і найглибші тайники людського серця, котрі кількома мазками творять захоплюючі величні постаті, оживляють мертвих героїв або малюють високі ідеали, до яких повинно прямувати людство; Золя – «робітник», як сам себе назвав він у своїй короткій автобіографії. Працьовитість, унормоване життя і величезна здатність обсервації виробили його незвичайний талант і поставили його на чолі нової, так званої натуральної школи французьких романістів, яка зараз має в своїх рядах найздібніших людей, справжніх корифеїв сучасної французької літератури: Альфонса Доде, Едмонда Гонкура, поетів: Франсуа Коппе, Шарля Бодлера, Рішпена, нарешті вченого історика Тена і т. д.

Ця школа поставила собі за мету керуватися простою, не облудною, звичайною правдою і спиратися на глибокі психологічні, фізичні і етнографічні студії як у прозі, так і в поезії. Роман, на думку Золя, має бути протоколом з життя, має бути історичним документом про його сучасників. Поезія – це життя, це його відбиття і саме в цьому, а не у фальшивому його прикрашенні, не в ідеалізації полягає вся її висока облагороджуюча вартість. Само собою зрозуміло, що людина, яка виступає з такими засадами в літературі, в котрій панували такі джентльменські талантики, як Олекс[андр] Дюма-син, не могла сподіватися на швидке визнання, а навпаки, мусила розраховувати на довгу, запеклу боротьбу, особливо ж якщо, крім цього, сама мова, котрою він писав, як небо від землі, відрізнялася від заяложених правил стилістики, і відзначалася надзвичайно нерідко дитячою простотою, аж до кострубатості.

А при цьому Золя зовсім не був схильним робити поступки гануючим смакам. Він із запалом провансальця кинувся до боротьби з цілим легіоном критиків. Це було причиною того, що так довго ім’я його не мало великого визнання у Франції, а в інших країнах його навіть мало й знали. Тільки рік 1877, рік видання «L’Assommoir», що набрав великого розголосу, став для Золя роком тріумфу. У цьому ж бо році піднято проти його нового твору стільки галасу, а з другого боку, стільки сипано йому похвал, що це звернуло загальну увагу на Золя. Завдяки цим суперечкам роман протягом року мав багато видань, і ім’я Золя стало відомим у всій Європі, хоча досі ми не чули ані про один повний переклад «L’Assommoir».

Оце коротко викладена історія літературної кар’єри Золя, а тепер перейдемо до розповіді деяких моментів його життя і до вияснення тієї основної ідеї, на підставі якої заснував він свій величезний твір – «Історію родини Ругон-Маккарів», частину якої становить останній його роман під назвою «Une page d’amour», який має з’явитися у перекладі у нашому часописі.

Еміль Золя народився в 1840 р в сім’ї батька-венеціанця і матері-француженки родом з провінції Бон. Батько його був інженером і, переїхавши у 1843 р. до Провансу, поселився в містечку Ексі і зайнявся великою роботою по будівництву каналізації, яке закінчилося аж у рік його смерті (1847). Еміль вчився в гімназії в Ексі до вісімнадцяти років, після того переїхав до Парижа як стипендіат, де закінчив гімназію в ліцеї Saint Louis. З 1858 р. терпів великі злидні і після закінчення гімназії довгий час не знав, куди податися, й тинявся, як сам розповідає, вулицями Парижа. В 1862 р. він найнявся помічником до книгарні Ашета, де працював до 1876 р.

Читання повістей Бальзака пробудило в ньому бажання писати, і вже в 1864 р. він видав перший томик своїх творів «Contes ä Ninon», а наступного року – «Confession de Claude». Ці твори, хоч і незрілого ще пера, здобули деяке визнання в тогочасній паризькій журналістиці. Ця обставина допомогла Золя вийти з залежного становища помічника і стати співробітником газети Вільмесана «L’evenement». Тут Золя очолив доручений йому відділ бібліографії і критики, а його сміливі судження звернули на нього увагу публіки.

Прагнення йти наперекір пануючим смакам виникло в нього вже в той час. Особливо спричинилася до його популярності паризька виставка 1866 р. Всі паризькі критики напали на революційного художника Мане, тільки Золя насмілився не лише захищати його, але навіть визнати в ньому найпершого артиста Франції. Цей сміливий, але зухвалий крок виявив у ньому майбутнього енергійного борця. Його наступні романи «Le voeu d’une morte», «Terese Raquin», і «Madeleine Ferat» є ніби вступними студіями до майбутньої епопеї. В них автор поступово оволодівав і виробляв відповідно до свого темпераменту ті форми реалістичного роману, котрі створив Бальзак, а пізніше розвинув далі Густав Флобер. Нарешті 1869 р. з’явився перший том його «Історії Ругонів» – твору, над котрим автор досі невтомно працює.

Цей останній твір Золя має назву «Ругон-Маккари», історія натуральна і суспільна однієї родини за часів «Другого цісарства». Це велика галерея романів, з котрих кожен становить окрему цілість, а всі разом мають складати повну картину французького суспільства часів Наполеона III, почавши від державного перевороту 2 грудня 1852 до седанської зради. Всіх романів має бути 20. Героями тієї величезної трагедії є члени двох покревних родин, що походили від однієї матері Аделаїди Фонк з міста Плассана в Провансі і від двох батьків – Ругона і Маккара. Ті родини розростаються, дають понад двадцять членів, котрі в силу життєвих обставин проникають у всі верстви суспільства від найвищих до найнижчих. Уже сам цей огляд показує, за яку величезну працю взявся Золя, задумуючи представити людей найрізноманітніших станів і соціальних прошарків.

Але автор поставив собі ще два інші, значно важчі завдання, які найповніше характеризують його двоїсте походження: італійця і француза. Він хотів дослідити фізіологічне право спадкоємності в цілому ряді людей зовні відмінних, але при ближчому спостереженні наділених виразними рисами спільного походження. Збочення в організмі бабки Аделаїди переходить у найрізноманітніших ступенях і формах до пізніших членів родини: в одних виявляється як нестримна жадоба багатства, розвинена аж до манії, в інших як жадоба влади і брутальної сили (міністр Євген Ругон), в одних – як тиха, невпинно підточуюча організм меланхолія, в інших – як повний, вегетативний ідіотизм і т. д. Але це ще не все.

Крім цього завдання, яке вимагало глибоких студій і величезної обсервації в деталях, автор вирішив представити ще на тлі історії цієї родини історичну долю Франції в епоху Другого цісарства, показати: 1) наскільки одна родина впливає на долю цілого краю і 2) наскільки історичні події впливають на щоденне життя різних верств населення. Взятися за таку копітку і складну працю могла тільки людина такого сміливого і ексцентричного характеру, як Золя. І ось уже восьмий том його праці появився друком, а в кожному новому томі автор, окрім головної мети цілого твору, має ще інші, які спеціально відносяться до самого роману і з незрівнянною майстерністю він уміє все це поєднати в таку довершену цілість, що бачиш перед собою живих людей, не можеш відрізнити історичної правди від поетичного вимислу, бо цілі картини – це єдина історична правда.

Найрізноманітніші стани і верстви суспільства проходять перед нами в усьому своєму, зі своїми думками і мріями, зі своєю боротьбою, ніде не видно автора, не чути його голосу, не чути биття його серця. Безжалісний ніж анатома розкриває перед нами всі тайники людської душі, фотограф дає тисячі копій з натури, психолог робить безліч спостережень, автор, на перший погляд, зовсім не вибирає постатей, ані моментів для своїх картин, усе йде звичайною щоденною колією, але ж скільки в усьому цьому вогню, скільки дії, скільки контрастів, скільки глибокого драматизму! Перерахую тут мотиви до сьогочасних романів Золя, щоб читач міг дізнатися, скільки різнобічних студій мусив робити Золя до своїх романів, якою могутньою є сила його обсервацій, тим більше, що всі критики, навіть найбільші його противники, признають за ним одне: точність в описах до найдрібніших деталей і правду психологічного аналізу.

Перший том – «Кар’єра Ругонів»: Петро Ругон, малий капіталіст у Плассані, хоче ловити рибу у каламутній воді і, користуючись з заворушень, які виникли в провінції внаслідок спроби державного перевороту 1852 р., добивається вигідного становища збирача податків.

Другий том – «Жадоба»: син Петра, Арістід Саккард, скомпрометувавши себе «лібералізмом» під час державного перевороту, направляється до Парижа, щоб з допомогою свого брата Євгена, котрий добре прислужився Наполеонові III під час спроби державного перевороту, добитися маєтку. Зв’язана з величезними коштами перебудова Парижа, котру задумав Наполеон у перші роки свого панування, дає йому можливість урвати великі гроші і збагатитися. Сюжет повісті становить любовна інтрига його другої дружини Рене з його сином від першої жінки Максимом і прекрасна картина розбещеності та морального пересичення вищого «товариства» тих часів.

Третій том – «Черево Парижа»: життя заможних паризьких міщан (різника Кеню Граделя), а на його тлі дивно симпатична і шляхетна постать Флоренца, нещасливого революціонера, про кожний крок якого доносять поліції його найближчі родичі і знайомі. Автор хотів показати, як дрібні міщани своїм спокоєм, лінивством і відсутністю громадянського почуття самі підтримували ганебне наполеонівське правління.

Четвертий том «Завоювання Плассана»: життя провінції бюргерів (родини Муре), порушуване поступово і аж до повного розладу новоприбулим священиком аббатом Фанжа. Автор хотів представити, якими інтригами клерикальне угрупування здобувало провінцію для Наполеона.

П’ятий том – «Злочин аббата Муре»: автор залишає осторонь політичні питання і в майстерній студії аналізує згубний вплив целібату на фізичний і моральний стан людини, вплив, який робить його бездушною машиною в руках начальників. Цю повість безперечно можна зарахувати до найвидатніших творів новішої романістики.

Том шостий – «Його ясновельможність Євген Ругон»: показано з дивовижною правдою центральний французький уряд. Наполеон, законодавчі органи (le corps legislatif), міністр, придворні змови й інтриги, уся страшна картина безмежної деморалізації і гнилизни.

Сьомий том – «Пастка»: життя паризьких робітників, описане з дивовижною докладністю і правдою, котра не боїться представити людину в найстрашнішому звірячому упадку. Історія агонії і довгих страшних передсмертних мук робітничої родини, незважаючи на ексцентричність і жорстокий цинізм – одна з найсумлінніших і найзавершеніших праць Золя.

Восьмий том, котрий ми починаємо друкувати в наступному номері, має назву «Une page d’amour».

Ще кілька слів про те, як були сприйняті твори Золя в нашій літературі. Крім Ю. І. Крашевського, котрий кількома влучними словами («Tygodnik ilustrowany», 1878) оцінив талант і заслуги Золя, майже всі критики, а особливо львівські, безупинно галасують про голу неморальність, цинічну навіть правду картин Золя. їх обурює навіть дійсність, вони воліли б ідеальну брехню. Однак моральнішою справою є досліджувати причини занепаду, шукати іскри божественного вогню, людського почуття, навіть в істотах, котрі впали найнижче, ніж фарисейським переконанням про свою цнотливість відвертатися з погордою від усього, що заздалегідь визнане осудженим і нікчемним.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в журн. «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny», Львів, 1878, № 44, с. 123 – 124, за підписом «/» під назвою «Emil Zola i jego utwory».

Подається за першодруком в українському перекладі.

Стаття Франка була надрукована з нагоди публікації польського перекладу роману Золя «Сторінка кохання», що розпочиналася в наступному номері журналу.

Брет-Гарт – Гарт Френсіс-Брет (1836 – 1902) – американський письменник-реаліст.

Гонкур Едмонд (1822 – 1896) – французький письменник, писав переважно з братом Жюлем Гонкуром (1830 – 1870).

Коппе Франсуа Едуард Жоакен (1842 – 1908) – французький письменник.

Бодлер Шарль (1821 – 1867) – французький поет.

Рішпен Жан (1849 – 1926) – французький письменник, поет, драматург.

Тен Іполит (1828 – 1893) – французький теоретик літератури і мистецтва, філософ-позитивіст, історик. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві.

Мане Едуард (1832 – 1883) – французький живописець. У своїх творах виступав проти офіційного академічного мистецтва. Був одним із засновників імпресіонізму.

Крім Ю. І. Крашевського… – інформація Крашевського у розділі «Зарубіжна хроніка», журн. «Tygodnik ilustrowany», 1872, № 120.

Крашевський Юзеф Ігнаци (1812 – 1887) – польський письменник, автор історичних романів.

«Tygodnik ilustrowany» – польський літературно-мистецький і науково-популярний журнал. Виходив у Варшаві протягом 1859 – 1939 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 96 – 101.